19 червня 2015

Про статус ветеранів війни: Порядок отримання посвідчення «Інваліда війни»

Кого з ветеранів війни визнають інвалідами війни?
Відповідно до статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до інвалідів війни віднесено біля 40 категорій осіб. Більшість з них (26 категорій) пов'язана не з участю у бойових діях, а з виконанням обов'язків військової служби в інші періоди, у тому числі, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. З Великою Вітчизняною війною пов'язано 6 категорій, 1 категорія це учасники бойових дій на території інших країн.
Відповідно до статті 7 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту до інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час.
До інвалідів війни належать також інваліди з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;
осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами;
осіб, які стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних у районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов'язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання;
осіб, які стали інвалідами внаслідок воєнних дій громадянської та Великої Вітчизняної воєн або стали інвалідами від зазначених причин у неповнолітньому віці у воєнні та повоєнні роки;
військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року;
учасників бойових дій на території інших держав, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах;
осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Великої Вітчизняної війни та війни з Японією і стали інвалідами внаслідок загального захворювання або захворювання, отриманого під час проходження військової
служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях;
осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Також читай: Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення зміни до статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо посилення соціального захисту родин Небесної Сотні

Якими органами встановлюється статус інваліда війни?
Статус інваліда війни встановлюється органами праці та соціального захисту населення на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення інвалідності та її причинного зв'язку.

Які повноваження має медико-соціальна експертна комісія?
Медико-соціальну експертизу, згідно з Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 здійснюють медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 „Про затвердження Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності” встановлюють ступінь обмеження життєдіяльності людини, групу інвалідності, причину і час настання інвалідності, а також причинний зв'язок інвалідності з захворюванням що настало внаслідок воєнних дій Великої Вітчизняної війни. Медико-соціальні експертні комісії особам, визнаними інвалідами, видають довідки МСЕК, які є обов'язковими для підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності.
Примітка; Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. №1522 „Про передачу органам Пенсійного фонду України функцій з призначення і виплати пенсії деяким категоріям громадян" функції з призначення і виплати пенсії деяким категорія громадян було передано Пенсійному фонду України. З метою приведення у відповідність до цієї постанови - постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302 „Про Порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни", від 29 липня 1994 р. № 521 „Про порядок видачі посвідчення і нагрудного знака „Ветеран праці" щодо визначення відповідального органу виконавчої влади, на який буде покладено функції з видачі посвідчень та нагрудних знаків ветеранів війни та праці, забезпечення ветеранів війни та жертв нацистських переслідувань листами-талонів на пільговий проїзд Мінпраці розробило проект постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України".

УЧАСНИК АТО, який отримав поранення, контузії, травми, захворювання


Проходить лікування в військовому госпіталі або іншому закладі охорони здоров’я

Після завершення лікування мають надати виписний епікриз та скерування на військово- лікарську комісію (ВЛК)


Пройти військово-лікарську комісію, яка встановить причинний зв’язок поранення, контузії, травми,

захворювання з виконанням обов’язків військової служби.

Пройти медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), яка в разі наявності для цього підстав встановить інвалідність.

За результатами МСЕК видається довідка про групу та причину інвалідності.

Звернутися до управління соціального захисту населення за місцем реєстрації з відповідними документами
для встановлення статусу «Інвалід війни» та видачі відповідного посвідчення.



Джерело: http://www.usva.org.ua/mambo3/index.php?option=com_content&task=view&id=478

Ми у ЗМІ

Всі статті
"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.
А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html 
«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Добрий та ласкавий. Не міг нікому відмовити, якщо про щось просили. Ніколи не сварився. Таких людей як він, більше не знаю. Лишилися тільки добрі спогади, в усьому», - так згадує про свого коханого чоловіка, загиблого в АТО, кадрового військового, бійця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Руслана Семчище його дружина Наталія. Вони вдвох прожили 16 років, виховували двійко дітей. Це була щаслива українська родина, яких є тисячі у нашій країні, але в одну мить прийшло горе, що назавжди змінило життя та долю жінок і дітей, які лишилися без чоловіка і батька.

Майбутнє подружжя познайомилися один з одним на весіллі у спільних знайомих. Наталія каже, що Руслан одраз впав в око, був гарним, високим, струнким із світлими косами. А коли познайомилася ближче і почали спілкуватися, перше добре враження, що склалося – підтвердилося, ба більше, очікування перевершилися. «Руслан був дуже уважним до дрібниць, а ще дуже добрим і лагідним. Ніколи не лишав мене на самоті із проблемами, завжди шукав вихід», - говорить дружина загиблого.Після весілля, молода сім’я спершу жила з батьками чоловіка, а потім вони подарували хату і Руслан з Наталією переїхали жити туди. «Батьки в Руслана теж були дуже добрими людьми, хочу ще раз подякувати їм за сина, якого так виростили і виховали. Вони нам також дуже багато допомогли і підтримували», - каже Наталія.

А через декілька місяців в Руслана і Наталії народилася дитина, появі якої вони дуже раділи. «Коли я була вагітною і ми з Русланом пішли на УЗД і стало відомо, що буде хлопчик. Для мого чоловіка це було невимовне щастя. Вирішили, що назвемо Іваном. А після виходу від лікаря і аж до самої зупинки, Руслан ніс мене на руках, таким він був щасливим, що я народжу йому хлопчика», - згадує дружина загиблого.

Коли народився Іван, Руслан Семчище з першого дня був завжди біля сина і допомагав своїй дружині. «Він давав мені можливість відпочити. Ходив з Іваном гуляти, читав йому казки. Ніколи не було такого, що тільки я займалася з сином», - згадує жінка. А через декілька років родина Семчище знову раділа – народився другий син, якого назвали Мирославом. «Як дітки трохи підросли, то дуже любили весь час проводити з татом. Він водив їх на каруселі. Разом вони змайстрували лавочки у дворф, стільці та стіл, за яким ми всі разом обідали. Вони і зараз згадують, що робили це разом з татом, якого їм так не вистачає…», - каже Наталія.

Ще з самого дитинства, Руслан Семчище мріяв бути військовим. Він хотів бути схожим на свого діда, який багато років віддав службі. Тож з 2003 року Руслан був на контракті у війську. А останні 12 років життя, служив у складі 128-ої окремої гірсько-піхотній бригаді, у складі якої і брав участь в АТО.

Рішення Руслана йти в АТО його родина не підтримувала. Батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. «В нього були проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча й стовідсотково не зняло проблему. Проте він казав, що не зможе дивитися в очі дітям, коли він, військовий, в час, коли в країні йде війна сидить вдома», - говорить дружина загиблого.

З липня 2014 року, Руслан Семчище вже знаходився у зоні бойових дій. Наталія каже, що чоловік часто телефонував додому, ніколи не жалівся і завжди казав, що в нього все добре. У відпустку приїхати не зміг, хоча планував. А одного дня, замість звичного телефонного дзвінка від чоловіка, Наталії зателефонували з військової частини і повідомили, що Руслана більше немає.

Руслан Семчище загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Станиця Луганська. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Звістка про загибель Руслана сильно вплинула на його родину. Старший син Героя Іван, попервах після звістки про загибель батька замкнувся у собі, з ним займалися психологи, які змогли допомогти хлопцю. «Немає і дня, аби ми не згадували про Руслана. Дуже важко нам без нього. Це горе не можливо передати словами, мене зрозуміють лише ті, хто сам переживав подібне», - каже Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Руслана Семчище: дружині Наталії та синам: 17-річному Іванові і 15-річному Мирославу, надавши компенсацію, житло, яке потребує ремонту та призначивши пенсію. Зараз Іван вступає до університету, а Мирослав піде до 10 класу. Він захоплюється футболом, часто привозить додому різноманітні нагороди із змагань. Але попри всі успіхи і час, який минув від дня трагедії, дітям дуже не вистачає батька, його підтримки, поради та теплих слів. Тож давайте і ми не будемо забувати про родину нашого Героя Руслана Семчище

Семчище Наталія Михайлівна 4188370022289352 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/372627_ruslan_buv_tsilim_svitom_nas.html 
«Мій син ніколи не бачив батька, але він знає, що тато – Герой»

«Мій син ніколи не бачив батька, але він знає, що тато – Герой»

«Розважливий і поміркований, завжди все розплановував та впорядковував, він не приймав жодного рішення, ретельно все не обдумавши. Був дуже люблячим чоловіком. Дуже шкодую, що не побачив нашого сина, для якого ми разом обирали ім’я», - перше, що розповідає про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 81-ої десантно штурмової бригади Олександра Пителя його дружина Юлія.

Майбутнє подружжя познайомилося одне з одним на весіллі у друзів. А через рік вже й самі справляли своє весілля. «Вперше побачила Сашка 23 жовтня і через рік у цей же ж день він вже був моїм чоловіком. Ми зустрічалися декілька місяців, потім почали жити разом і прийшло усвідомлення, що потрібно змінювати наші життя у єдине спільне, тож і вирішили побратися», - говорить Юлія.

Жінка тоді завершувала навчання в університеті і паралельно працювала у школі вчителем географії та екології, а чоловік – у приватній охоронній фірмі. Вільний час родина проводила у подорожах, займалася спортом і вже планувала майбутнє батьківство, адже Юлія на той час була вагітною. «Ми вже навіть обрали, як назвемо нашого синочка – Олегом. Так і сталося, шкода, що його Саша вже не зміг побачити, взяти на руки, обійняти, заколисувати», - із сумом каже дружина загиблого.

Життя родини Питель змінила АТО. «Саша отримав повістку і пішов служити. Спочатку у нашу артилерійську бригаду, але оскільки мріяв буди десантником і мав для того всі необхідні фізичні характеристики, попросився, і його перевили у 81 десантно штурмову бригаду», - згадує Юлія. Жінка каже, що Олександр часто телефонував додому, практично щодня, завжди питав про те, як вона себе почуває, про майбутню дитину, обгорював плани і не мав жодних сумнівів, що війна завершиться і він повернеться додому.

«Востаннє ми бачилися у відпустці, коли Саша зміг приїхати додому на 10 днів. Той час провели разом, багато гуляли, дихали свіжим повітрям. Якраз була зима тоді. А через декілька тижнів Саша загинув», - говорить Юлія Питель.

Олександр Питель загинув 20 січня 2015 р. у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також - нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

«Я тоді була якраз на 5 місяці вагітності. Нам зателефонували з бригади чоловіка і повідомили, що знайшли його бушлат і документи. Перше, що мені спало на думку, було те, що Саша потрапив у полон. Але нас запросили у Дніпро на опізнання. І тоді підтвердилося все найжахливіше, що могло трапитися – Саша загинув», - стримуючи сльози говорить Юлія Питель.

Попри велике горе від втрати коханого чоловіка, у Юлії вистачило сил народити прекрасного хлопчика – Олега, якому зараз вже 2 роки. «Дуже важко мені, адже немає чоловічого плеча поряд. Олегу дуже не вистачає чоловічої уваги, він як бачить, що десь чоловік або до нас в гості заходять – горнеться до них. Один з побратимів мого Сашка став Олегу хрещеним батьком, тож дитина чи не найбільше чекає зустрічі з ним»,- розповідає Юлія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Пителя: дружині Юлії та 2-річному сину Олегу надавши компенсацію, пенсію та житло. Маленький Олег цього року вже готується піти до дитячого садочку.

«Він дуже любить рухливі ігри, прогулянки. Постійно нові враження, розвиток. Дитина ніколи не дає засумувати. Не знаю, як себе почувала б, якщо б лишилася сама. Звичайно, коли ми їдемо до могили, покласти квіти до меморіальної дошки, я пояснюю синові, що його тато – Герой, який загинув, аби жили ми. Я постійно розповідаю Олегу про його тата. А він – як дві краплі води схожий на нього», - говорить дружина загиблого.

Зараз дитина швидко росте, тож не зайвим для хлопчика буде сезонний одяг і взуття, розвиваючі іграшки. Давайте не забувати підтримувати і допомагати родині загиблого Героя АТО Олександра Пителя.

Питель Юлія Ігорівна 4188370025437040 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/371966_miy_sin_nikoli_bachiv_batka_ale.html 

ЗРОБЛЕНО

Все
Тут знаходяться родини, які зібрали необхідну кількість коштів на рік