Мы в СМИ

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.
А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html 
«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Добрий та ласкавий. Не міг нікому відмовити, якщо про щось просили. Ніколи не сварився. Таких людей як він, більше не знаю. Лишилися тільки добрі спогади, в усьому», - так згадує про свого коханого чоловіка, загиблого в АТО, кадрового військового, бійця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Руслана Семчище його дружина Наталія. Вони вдвох прожили 16 років, виховували двійко дітей. Це була щаслива українська родина, яких є тисячі у нашій країні, але в одну мить прийшло горе, що назавжди змінило життя та долю жінок і дітей, які лишилися без чоловіка і батька.

Майбутнє подружжя познайомилися один з одним на весіллі у спільних знайомих. Наталія каже, що Руслан одраз впав в око, був гарним, високим, струнким із світлими косами. А коли познайомилася ближче і почали спілкуватися, перше добре враження, що склалося – підтвердилося, ба більше, очікування перевершилися. «Руслан був дуже уважним до дрібниць, а ще дуже добрим і лагідним. Ніколи не лишав мене на самоті із проблемами, завжди шукав вихід», - говорить дружина загиблого.Після весілля, молода сім’я спершу жила з батьками чоловіка, а потім вони подарували хату і Руслан з Наталією переїхали жити туди. «Батьки в Руслана теж були дуже добрими людьми, хочу ще раз подякувати їм за сина, якого так виростили і виховали. Вони нам також дуже багато допомогли і підтримували», - каже Наталія.

А через декілька місяців в Руслана і Наталії народилася дитина, появі якої вони дуже раділи. «Коли я була вагітною і ми з Русланом пішли на УЗД і стало відомо, що буде хлопчик. Для мого чоловіка це було невимовне щастя. Вирішили, що назвемо Іваном. А після виходу від лікаря і аж до самої зупинки, Руслан ніс мене на руках, таким він був щасливим, що я народжу йому хлопчика», - згадує дружина загиблого.

Коли народився Іван, Руслан Семчище з першого дня був завжди біля сина і допомагав своїй дружині. «Він давав мені можливість відпочити. Ходив з Іваном гуляти, читав йому казки. Ніколи не було такого, що тільки я займалася з сином», - згадує жінка. А через декілька років родина Семчище знову раділа – народився другий син, якого назвали Мирославом. «Як дітки трохи підросли, то дуже любили весь час проводити з татом. Він водив їх на каруселі. Разом вони змайстрували лавочки у дворф, стільці та стіл, за яким ми всі разом обідали. Вони і зараз згадують, що робили це разом з татом, якого їм так не вистачає…», - каже Наталія.

Ще з самого дитинства, Руслан Семчище мріяв бути військовим. Він хотів бути схожим на свого діда, який багато років віддав службі. Тож з 2003 року Руслан був на контракті у війську. А останні 12 років життя, служив у складі 128-ої окремої гірсько-піхотній бригаді, у складі якої і брав участь в АТО.

Рішення Руслана йти в АТО його родина не підтримувала. Батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. «В нього були проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча й стовідсотково не зняло проблему. Проте він казав, що не зможе дивитися в очі дітям, коли він, військовий, в час, коли в країні йде війна сидить вдома», - говорить дружина загиблого.

З липня 2014 року, Руслан Семчище вже знаходився у зоні бойових дій. Наталія каже, що чоловік часто телефонував додому, ніколи не жалівся і завжди казав, що в нього все добре. У відпустку приїхати не зміг, хоча планував. А одного дня, замість звичного телефонного дзвінка від чоловіка, Наталії зателефонували з військової частини і повідомили, що Руслана більше немає.

Руслан Семчище загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Станиця Луганська. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Звістка про загибель Руслана сильно вплинула на його родину. Старший син Героя Іван, попервах після звістки про загибель батька замкнувся у собі, з ним займалися психологи, які змогли допомогти хлопцю. «Немає і дня, аби ми не згадували про Руслана. Дуже важко нам без нього. Це горе не можливо передати словами, мене зрозуміють лише ті, хто сам переживав подібне», - каже Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Руслана Семчище: дружині Наталії та синам: 17-річному Іванові і 15-річному Мирославу, надавши компенсацію, житло, яке потребує ремонту та призначивши пенсію. Зараз Іван вступає до університету, а Мирослав піде до 10 класу. Він захоплюється футболом, часто привозить додому різноманітні нагороди із змагань. Але попри всі успіхи і час, який минув від дня трагедії, дітям дуже не вистачає батька, його підтримки, поради та теплих слів. Тож давайте і ми не будемо забувати про родину нашого Героя Руслана Семчище

Семчище Наталія Михайлівна 4188370022289352 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/372627_ruslan_buv_tsilim_svitom_nas.html 
«Мій син ніколи не бачив батька, але він знає, що тато – Герой»

«Мій син ніколи не бачив батька, але він знає, що тато – Герой»

«Розважливий і поміркований, завжди все розплановував та впорядковував, він не приймав жодного рішення, ретельно все не обдумавши. Був дуже люблячим чоловіком. Дуже шкодую, що не побачив нашого сина, для якого ми разом обирали ім’я», - перше, що розповідає про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 81-ої десантно штурмової бригади Олександра Пителя його дружина Юлія.

Майбутнє подружжя познайомилося одне з одним на весіллі у друзів. А через рік вже й самі справляли своє весілля. «Вперше побачила Сашка 23 жовтня і через рік у цей же ж день він вже був моїм чоловіком. Ми зустрічалися декілька місяців, потім почали жити разом і прийшло усвідомлення, що потрібно змінювати наші життя у єдине спільне, тож і вирішили побратися», - говорить Юлія.

Жінка тоді завершувала навчання в університеті і паралельно працювала у школі вчителем географії та екології, а чоловік – у приватній охоронній фірмі. Вільний час родина проводила у подорожах, займалася спортом і вже планувала майбутнє батьківство, адже Юлія на той час була вагітною. «Ми вже навіть обрали, як назвемо нашого синочка – Олегом. Так і сталося, шкода, що його Саша вже не зміг побачити, взяти на руки, обійняти, заколисувати», - із сумом каже дружина загиблого.

Життя родини Питель змінила АТО. «Саша отримав повістку і пішов служити. Спочатку у нашу артилерійську бригаду, але оскільки мріяв буди десантником і мав для того всі необхідні фізичні характеристики, попросився, і його перевили у 81 десантно штурмову бригаду», - згадує Юлія. Жінка каже, що Олександр часто телефонував додому, практично щодня, завжди питав про те, як вона себе почуває, про майбутню дитину, обгорював плани і не мав жодних сумнівів, що війна завершиться і він повернеться додому.

«Востаннє ми бачилися у відпустці, коли Саша зміг приїхати додому на 10 днів. Той час провели разом, багато гуляли, дихали свіжим повітрям. Якраз була зима тоді. А через декілька тижнів Саша загинув», - говорить Юлія Питель.

Олександр Питель загинув 20 січня 2015 р. у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а також - нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

«Я тоді була якраз на 5 місяці вагітності. Нам зателефонували з бригади чоловіка і повідомили, що знайшли його бушлат і документи. Перше, що мені спало на думку, було те, що Саша потрапив у полон. Але нас запросили у Дніпро на опізнання. І тоді підтвердилося все найжахливіше, що могло трапитися – Саша загинув», - стримуючи сльози говорить Юлія Питель.

Попри велике горе від втрати коханого чоловіка, у Юлії вистачило сил народити прекрасного хлопчика – Олега, якому зараз вже 2 роки. «Дуже важко мені, адже немає чоловічого плеча поряд. Олегу дуже не вистачає чоловічої уваги, він як бачить, що десь чоловік або до нас в гості заходять – горнеться до них. Один з побратимів мого Сашка став Олегу хрещеним батьком, тож дитина чи не найбільше чекає зустрічі з ним»,- розповідає Юлія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Пителя: дружині Юлії та 2-річному сину Олегу надавши компенсацію, пенсію та житло. Маленький Олег цього року вже готується піти до дитячого садочку.

«Він дуже любить рухливі ігри, прогулянки. Постійно нові враження, розвиток. Дитина ніколи не дає засумувати. Не знаю, як себе почувала б, якщо б лишилася сама. Звичайно, коли ми їдемо до могили, покласти квіти до меморіальної дошки, я пояснюю синові, що його тато – Герой, який загинув, аби жили ми. Я постійно розповідаю Олегу про його тата. А він – як дві краплі води схожий на нього», - говорить дружина загиблого.

Зараз дитина швидко росте, тож не зайвим для хлопчика буде сезонний одяг і взуття, розвиваючі іграшки. Давайте не забувати підтримувати і допомагати родині загиблого Героя АТО Олександра Пителя.

Питель Юлія Ігорівна 4188370025437040 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/371966_miy_sin_nikoli_bachiv_batka_ale.html 
«Сказала, що тато на небі, а син питає: а хто ж тоді у могилі і плаче…»

«Сказала, що тато на небі, а син питає: а хто ж тоді у могилі і плаче…»

«Гарний батько та чоловік. Дуже турботливий і цілеспрямований. Якщо він щось вирішив – впевнено крокував до цілі. Для нього не було жодних відговірок. А ще – завжди посміхався», - перше, що згадує про свого загиблого чоловіка, бійця 79-ої окремої аеромобільної бригади Євгена Бакунова його дружина Емма.

Жінка розповідає, що познайомилася із Євгеном у перший день нового року. Тоді вона працювала продавцем у кіоску, а чоловік там завжди купляв цигарки. «Я і до того його бачила, але цього дня ми розговорилися і Євген вразив мене своїм поглядом на життя. Будучи 20-річним юнаком, він вже мислив як справжній чоловік, чітко окреслив своє майбутнє і мрії. А мріяв він бути військовим. Загалом він мені сподобався, був дуже цікавою людиною», - каже Емма.

Євген Бакунов працював на Чорноморському суднобудівельному заводі. Потім вступив до Миколаївського національного аграрного університету, але покинув навчання, бо дуже хотів служити у десантних військах. Тоді ж пішов на строкову службу. «Після нашого знайомства ми декілька місяців зустрічалися, а потім Женя пішов до війська. Коли повернувся – почали жити разом і незабаром одружилися», - розповідає дружина загиблого. А через рік в подружжя народився син, якого назвали Тимуром. «Женя був присутнім на пологах, в усьому мене підтримував і допомагав. Так співпало, що тоді Женя якраз підписав контракт з 79-ою окремою аеромобільною бригадою. Це була його мрія з дитинства. Тож перші півроку він дуже мало бував удома. Постійно на службі. Він жив військом, хотів, щоб син пишався своїм татом. А коли стало більше вільного часу, Женя його проводив з Тимуром. Вони часто ходили гуляти, у парк», - розповідає жінка.

Євген дуже хотів стати сержантом, мріяв вступити до школи офіцерів, але початок Антитерористичної операції вніс корективи в його і родинні життєві плани. У березні, військовослужбовців 79-ї аеромобільної бригади перевели контролювати ситуацію біля села Чонгар Генічеського району Херсонської області. А вже у травні Євгена відправили в зону проведення антитерористичної операції.

«Я дуже переживала за Женю. Рятувало, що попервах, він мені часто телефонував. Говорили в основному про плани на майбутнє, про нашого сина. Поки був не у зоні бойових дій, то на декілька днів на місяць міг приїздити додому. Найбільш пам’ятається наша остання зустріч. Коли його проводила, то чомусь, сльози самі вернулися на обличчя. Дуже плакала і ридала. А Женя мене ще тоді заспокоював. Казав, чому ж я плачу, адже він все одно повернеться», - хвилюючись розповідає Емма.

При виконанні бойового завдання в Донецькій області, Євгена Бакунова було поранено. Товариші по службі винесли його з поля бою і передали у лікарню, але, на жаль, поранення було несумісне із життям. 8 серпня 2014 року від отриманих ран серце Героя перестало битися. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Євген Бакунов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Про смерть чоловіка я дізналася лише через декілька днів після загибелі. Знала лише, що Женя поранений, сподівалася на краще, але потім подзвонили з частини і повідомили про цю трагедію. В перші місяці я просто не знала, що мені робити. Немає вже поруч надійної опори, коханого та тата Тимурчика», - говорить Емма.
Зараз жінка сама виховує 4-річного Тимура. Хлопчик ходить до дитячого садочку, є дуже активним, любить бігати і гратися. Часто згадує свого тата. «Як ходимо на кладовище, Тимур завжди питає як там мій тато. Я сказала йому, що тато на небі, а він дивиться на могилу і питає, а хто ж тоді там. На це дуже боляче дивитися, а головне усвідомлювати, що тепер ми лишилися самі», - говорить Емма.

Держава допомогла родині Євгена Бакунова: дружині Еммі та синові Тимуру надавши компенсацію, житло та призначивши пенсію. Квартира потребує ремонту, який частково вже зроблений, в тім ліку і завдяки допомозі людей через платформу «Люди допомагають Людям». Тимур восени готується піти до школи раннього розвитку та хоче записатися на спортивний гурток, адже дуже полюбляє активності. А найбільше, йому не вистачає тата, який загинув захищаючи нас. Давайте разом допоможемо родині загиблого Героя АТО Євгена Бакунова.

Бакунова Емма Георгіївна 4188370022011202 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/371470_skazala_shcho_tato_nebi_sin_pitaie.html 
«Чому ти від нас пішов?»

«Чому ти від нас пішов?»

«Чудова людина і гарний батько. Завжди знаходив час для дітей, а вони – завжди тягнулися до нього», - перше, що розповідає про свого чоловіка, учасника АТО, бійця 1-ої танкової бригади Олександра Софієнка його дружина Людмила.

Чоловік був гарним сім’янином і батьком для своїх трьох дітей: 13-річного Євгенія, 8-річної Єлизавети та 6-річної Катерини. Повернувся з АТО, де був у гарячих точках. Але не зміг далі жити. Про причини, що змусили Олександра Софієнка піти із життя, його родина лише може здогадуватися і робити припущення. Та проблеми, з якими вони зіштовхнулися після втратити годувальники вирішувати доводиться лише їм самим. Адже зараз триває їх боротьба, аби довести, що вчинене самогубство Олександра – наслідок від пережитого в АТО. 

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним на День Валентина, у спільних друзів. Людмила зізнається, що Олександр їй сподобався за відмінне почуття гумору та готовність завжди прийти на допомогу, якою б складною не була життєва ситуація. Це підтверджують і друзі чоловіка з локомотивного депо, де він працював. До слова, Людмила також працювала на залізниці. Потрапила туди через сімейну традицію, адже уся родина протягом багатьох десятків років працювала на залізниці. А от для Олександра робота машиністом була заповітною дитячою мрією. Для цього чоловік робив все необхідне: закінчив школу машиністів, потім курси.«З того святкування Олександр провів мене додому, а наступного дня зайшов у гості. Так і почалося наше спілкування. А вже через шість місяців вирішили одружитися. Попервах жили у батьків. То в його, то в моїх. Потім батьки мої допомогли із житлом, тож перебралися у своє гніздечко, яке почали потроху облаштовувати. Старалися все робити разом. Мріяли, відпочивали, ходили на прогулянки. От тільки з дитинкою не щастило. Через важкий стан здоров’я і загрозу життю, вагітність довелося переривати. Олександр дуже переживав, постійно мене підтримував. Тож наше перше дитя з’явилося на світ лише через 5 років. Так народився Євген. Мій чоловік неабияк зрадів і майже одразу сказав, що хоче ще дітей. Далі вже я так не переживала, як він», - говорить Людмила Софієнко.

Жінка розповідає, що увесь вільний час Олександр проводив із дітьми, грав, гуляв, ходив на риболовлю, вчив їх новому. «Коли народилися наші дві донечки, то чоловік мені багато допомагав по господарству. Вчив дітей допомагати і підтримувати одне одного, не кривдити слабших, бути чесними. Він їх і у садочок відводив і до школи, і на батьківські збори ходив», - пригадує дружина Олександра Софієнка.

З початком АТО Олександр Софієнко прийняв рішення їхати захищати країну. Він до останнього нікому не казав про своє рішення. Не хотів зайвий раз переконувати, що це йому дійсно потрібно та не хотів передчасно наражати на хвилювання близьких. «У нас було троє дітей, то йти в АТО було зовсім необов’язково. Але Олександр казав, що йому боляче дивитися на те, як на Сході гинуть молоді хлопці, у яких ще нічого немає, ні дітей ні власного самостійного життя. Та і він, як батько, має бути прикладом для дітей, а який же то батько, що відсиджується вдома. Я однозначно була проти його рішення, намагалася переконувати не їхати, але марно. Сказав мені про проїздку, лише після того, як вже пройшов комісію у військкоматі», - говорить Людмила.

Із зони бойових дій Олександр часто телефонував додому. Зазвичай питав про дітей. Дружина каже, що про особливості несення служби не говорив: «Не хотів, аби я хвилювалася. Казав, що у секторі Б і все нормально. Через декілька місяців приїхав у відпустку. Цей час ми також провели разом. Ходили у гості, гуляли з дітьми. А потім – туга розставання і знову чекання», - каже Людмила.

На деякий час зв'язок Людмили із чоловіком обірвався. Жінка почала шукати, як через знайомих дізнатися, що трапилося з Олександром. Виявилося, що цей час він перебував у Маріупольському психоноврелогічному диспансері. «Я не могла збагнути, що трапилося. А потім мені подзвонили і сказали, аби я зустріла свого чоловіка. Це не можливо передати словами. Олександр мав вигляд зомбі. Сивий, худий, з віддаленим поглядом. Постійно казав, що війна нас всіх повбиває. Від їжі відмовлявся. Був апатичним. Коли бачив дітей, трохи оживав, якщо можна це так назвати. Так тривало десь близько півроку. Я хотіла, аби він побув у мирному середовищі, зі мною, дітьми. Поступово ставало трохи краще. А того дня (коли Олександр вчинив самогубство), він навів порядок у кімнаті, відвіз мене на роботу і сказав що поїде з дітьми до моїх батьків. Увечері того дня, він мене не зустрів, хоча зазвичай забирав мене з роботи, на телефон не відповідав, тож я поїхала до батьків, адже і ключів від хати не було в мене. Потім ми поїхали додому всі разом відчинили двері і побачили тіло Олександра. В мене не було слів. Ніхто не чекав такого. Дітям я сказала, що в тата не витримало серце. Їм зараз дуже важко», - розповідає Людмила Софієнко.

Родина Олександра Софієнка: дружина Людмила та троє дітей 13-річний Євгеній, 8-річна Єлизавета та 6-річна Катерини є підопічними платформи «Люди допомагають Людям» вже протягом майже року. Держава, крім мінімальної пенсії по втраті годувальника їм нічим не допомогла. Тому фактично, допомога, яку родина отримує на платформі є для них основною і дуже важливою. «Хочу подякувати всім добрим людям і платформі за допомогу і турботу про моїх дітей. Сподіваюся, що ми зможемо домогтися гідної допомоги від держави і діти не будуть переживати, як їм жити далі», - каже Людмила Софієнко.

Зараз Євген завершив 7 клас. Хлопець добре навчається та займається спортом, зокрема футболом. Вже починає думати над майбутньою професією і хоче вступати на юридичний факультет. Єлизавета завершила 3 клас. Дівчинка також дуже рухлива. Ходить на художню гімнастику, проте можливості займатися більш професійно в неї немає, через відсутність професійної школи у їхньому населеному пункті. А Катерина цього року вперше піде до школи. Тож її мама дуже переживає і хоче, аби у дівчинки були всі необхідні для цього речі. Тому допомога одягом, взуттям, зошитами й іншим інвентарем стане у нагоді. Родина не відмовиться від будь якої допомоги. Їм дуже важко жити без батька, ветерана АТО, який передчасно пішов з життя. Давайте разом допоможемо цій мужній родині.

Софієнко Людмила Володимирівна 4188370026884661 (Райффайзен банк «Аваль») 


Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/370534_chomu_ti_vid_pishov.html 

«Лишається лише показувати фото і говорити дітям, що їх тато Герой»

«Лишається лише показувати фото і говорити дітям, що їх тато Герой»

«Хай ці слова для когось можуть звучати банально, але таких як він, більше немає! Найкращий, щирий, добрий, люблячий. Дуже любив дітей. Мав відмінне почуття гумору. Неймовірно відкрита і добра людина», - відповідає на прохання розповісти про свого чоловіка, загиблого бійця 93-ої окремої механізованої бригади Василя Логвиненка його дружина Марина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним перед весіллям, де вони мали бути дружками. Марина каже, що як тільки побачила Василя, одразу зрозуміла, що це той чоловік, з яким хоче прожити життя. «Підійшла до нього і запитала, чи я йому подобаюся. Він ствердно відповів, то ж я сказала, чому б нам не бути разом і дала відлік часу 15 хв. На його рішення. Так і погодився. Він мені сподобався і я його вкрала у всесвіту. Ось так і познайомилися», - згадує дружина загиблого.

На той час Василь Логвиненко повернувся із строкової служби, влаштувався на роботу, на завод. Багато працював і старався, аби його обраниця ні в чому собі не відмовляла і почувалася справжньою жінкою. «Ми з Василем все починали з нуля. Купили квартиру, зробили ремонт. Він у всьому мені допомагав, робив багато сюрпризів. Разом чекали на діток. Не виходило завагітніти майже 12 років. Він виховав мого старшого сина. Сміючись казав, що ми вже будемо чекати онуків», - говорить Марина.

Вільний час Василь і Марина намагалися завжди проводити разом. В них було багато друзів, тож часто бували на природі, на пікніках. Були дуже товаристськими, на двох було п’ятеро похресників. Нікому не відмовляли і всім допомагали: «Крім того, Василь ще з самого дитинства захоплювався футболом. Дивився всі міжнародні турніри, знав гравців і тренерів, міг згадати рахунки, не дивлячись на те, що з часу тих матчів пройшло вже більше 20 років. Звісно, я не дуже то розуміла, але що ж робити, тож також долучилася і час від часу дивилася матчі. А ше, мій чоловік був затятим рибалкою. Тож багато часу проводив біля ставку і річки, і у двох, бувало, теж разом їздили».

Коли почався Майдан, Василь Логвиненко хотів їхати у Київ. Але Марина відмовила. «Я дуже боялася і переживала. Та й тоді не дуже добре почувалася, були проблеми із здоров’ям, тож переконала Василя не їхати, але вдома він лишився не надовго. Почалася війна і чоловік пішов до військкомату», - розповідає дружина загиблого. Жінка зізнається, що до останнього не знала, що її чоловік планує їхати в АТО. А виявилося, він вже тричі ходив до військкомату, а оскільки за спеціальністю військовою він мав бути у секретних військах, а потреби на той час у кваліфікованих кадрів такого профілю попервах не було, то Василь отримував відмови, а от з четвертого разу отримав повістку. «Я тоді працювала подобово на прохідній, і от приходить до мене Василь із новиною, що йде до війська. Я спочатку це не серйозно сприйняла, думала, що раз тричі відмовили, то не факт, що і зараз дозволять їхати. Але все виявилося не так. В цьому випадку переконати в чомусь Василя я просто не змогла. Це був його вибір, вибір справжнього чоловіка і батька. Він тоді сказав, якщо не він, то хто захищатиме країну?», - каже дружина загиблого.

Перебуваючи у зоні бойових дій, додому Василь телефонував не часто. А у розмовах був небагатослівним. Казав лише, що все гаразд і що його батальйон тримається. Одного разу Василю вдалося приїхати у відпустку. Тоді ж Марина востаннє бачила і обіймала свого чоловіка. «Залишив мені найбільший скарб мого життя – наших діток. Тоді ж ми пішли до РАГСу і офіційно оформили шлюб. А вже наступного дня він знову повернувся в зону АТО. А за декілька днів я дізналася, що вагітна. Він зателефонував і я повідомила цю новину. Він не міг у це повірити! Нашому щастю не було меж! Пізніше - планове УЗД і я дізналася, що в нас буде двійня. Цього ж дня Василь подзвонив востаннє, і я встигла повідомила йому про діток. А потім – Іловайськ і мертва тиша у слухавці», - стримуючи сльози говорить дружина загиблого.

Більше на зв'язок Василь не виходив. Його пошуки тривали майже 10 місяців. Вагітність Марини проходила з ускладненнями, дівчинка Соломійка народилася з вадами розвитку головного мозку. Діагноз їй встановили ще на 17 тижні вагітності. Коли народилися дітки, в них взяли зразки ДНК. Таким чином вдалося ідентифікувати фрагменти тіла, які належали Василю Логвиненку. «Повідомили мені цю новину коли я знаходилась на обстеженні в інституті нейрохірургії ім. Рамаданова у Києві. Вже тоді, дуже гостро стояло питання про шунтування головного мозку моїй донечці», - пригадує Марина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Василя Логвиненка: дружині Марині та 2-річним діткам Соломії і Мирославу, надавши компенсацію і призначивши пенсію. Зараз Марина крім наслідків пережитого горя від втрати чоловіка, бореться із недугою донечки, якій необхідно щороку проходити МРТ у Києві і консультацію нейрохірурга, також кошти потрібні і на супутні із лікуванням витрати. А ще, родині дуже потрібні меблі у дитячу кімнату. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Василя Логвиненка

Ковальова Марина Анатоліївна 4188370022087053 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/370053_lishaietsya_lishe_pokazuvati_foto_i.html 
«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Мій чоловік був чесною, порядною і працьовитою людиною. Любив життя та нашу сім’ю. Був патріотом своєї Батьківщини», - говорить, розповідаючи про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 24-ого батальйону територіальної оборони «Айдар» Альберта Падюкова його дружина Ольга.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним на Дні народженні спільних друзів. Ольга каже, що Альберт їй сподобався своєю щирістю, був турботливий і ввічливий. Розповідав веселі історії і був, як часто кажуть про таких, «душею компанії». Чоловік народився у Клячанові, що на Мукачівщині, а університет вже завершував в Ужгороді. У 90-х роках переїхав жити у Київ, де він і зустрів Ольгу.

«Завдяки своїм батькам, Альберт отримав чудове виховання став порядною людиною. Вони завжди його підтримували і намагалися розкрити сповна його потенціал. Завдяки мамі він вступив до Миргородської художньої школи. Дуже любив малювати і ліпити різні скульптури. Мав гарно розвинену уяву і майстерність. Тож по завершенню навчання став скульптуром і художником. Навіть зараз, у його батьків зберігаються роботи їх сина», - розповідає дружина загиблого.

Після весілля, молоді почали облаштовувати спільний побут. Ольга каже, що їм було не важко, адже Альберт не цурався будь-якої домашньої роботи і майже усе робив сам і багато допомагав: «Він сам зробив ремонт у квартирі. Збудував прибудову, щоб було більше місця для майбутньої дитини. А вже з появою Артура (сина), повністю сконцентрувався на ньому. Бавив, купав, грався, допомагав мені, адже я тоді дуже втомлювалася. Ми жили на Лісовому масиві, тож більшість нашого дозвілля проходило на природі. Було у нього багато друзів, які його підтримували і допомагали». Також Ольга Падюкова каже, що чоловік часто робив їй із сином різні сюрпризи, дарував квіти. Привчав Артура до спорту, зокрема до боксу.

З початком Революції Гідності, Альберт Падюков був на Майдані, де отримав від «тітушок» три ножових поранення. А після тривалого лікування і одужання пішов добровольцем в АТО, де приєднався до «Айдару». «Я сильно переживала і хвилювалася за Альберта, коли він був на Майдані, і особливо, після поранення, але не відговорювала від рішення йти добровольцем. Він був патріотом своєї країни і інакше просто не міг вчинити», - каже жінка.

Із зони бойових дій Альберт Падюков у відпустку не приїздив. Додому телефонував не часто, адже на той час зв’язку на території, де перебував чоловік, практично не було. А за ті короткі розмови, які були, найчастіше питав про сина і про дружину. «Про війну майже не говорив, мабуть, не хотів, щоб ми зайвий раз засмучувалися і переживали. Дуже хотів побути вдома хоч декілька днів, побачити мене й сина, але не судилося», - із сумом розповідає Ольга.

Жінка каже, що у день загибелі її чоловіка, тривожних думок у неї не було. «Зранку ми ще говорили телефоном, а вже увечері того ж дня, мені зателефонували його побратими і повідомили, що Альберт загинув», - говорить Ольга Падюкова.

Альберт Падюков загинув 19 серпня 2014 р. від осколкового поранення, під час виконання бойового завдання у селищі Металіст (Слов'яносербський район) під Луганськом. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Коли мені зателефонували і повідомила про загибель Альберта, ми з сином були якраз в батьків чоловіка. Артур все чув, що сказали по телефону. Йому тоді були 14 років. Він почав дуже плакати, а потім, замкнувся в собі, дуже важко переносив втрату. З того часу нашу сім’ю огорнув сум і біль. Адже поруч з Альбертом ми почувалися захищеними. А зараз, всі побутові питання і проблеми лягли на мої плечі, син підтримує, як може, за що я йому теж дуже вдячна, бо не знаю, щоб було, якби у нас не було дитини і я б взагалі лишилася сама», - говорить Ольга.

Держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Альберта Падюкова: дружині Ользі та 17-річному синові Артуру надавши компенсацію і житло та призначивши пенсію. Артур вже завершив 2 курс медичного коледжу і планує вступати до університету. Він так само продовжує займатися спортом, зокрема боротьбою і боксом, на який його відводив батько. «Вдома у нас фото Альберта. Ми завжди його згадуємо і пам’ятаємо. Він завжди з нами, ми це знаємо. Але ніколи більше до нас не прийде, тільки ми до нього… Артур вже майже дорослий, тому більшість коштів для нього йде на одяг і взуття», - каже Ольга Падюкова. Давайте разом підтримаємо родину загиблого добровольця «айдарівця» Альберта Падюкова.

ПАДЮКОВА ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА OLHA PADIUKOVA 4188370029122127 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/369557_ti_priydesh_tilki_mi.html 
"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Саша – це тато ! Який понад усе на світі любив свою донечку. Для неї він старався робити усе можливе, аби дитинка мала щасливе дитинство і життя", - говорить, згадуючи свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 25-ої бригади транспортної авіації Олександра Козолія його дружина Оксана.

Жінка розповідає, що з майбутнім чоловіком вона познайомилася у 2005 році. На той час, він вже служив у війську в Мелітополі і приїхав у планову відпустку до батьків в Коломию, де, власне, і трапилася їхня зустріч. Згодом, виявилося, що Оксана та Олександр разом навчалися в одній школі, з різницею у 3 роки, тож один одного вони не пам’ятали.

"Так сталося, що після нашого знайомства, через 5 днів, Саша повинен був їхати на місце служби в Мелітополь, оскільки термін відпустки закінчувався. Ці 5 днів ми разом гуляли та спілкувалися, не будуючи плани на якісь стосунки, оскільки розуміли, що скоро Саша поїде за більше ніж тисячу кілометрів від Коломиї. Однак, після того як Саша поїхав, ми продовжили щодня спілкуватися телефоном, так почалися наші відносини…Здебільшого ми знаходилися на відстані один від одного, бачилися, коли Саша приїздив в Коломию, або коли я їздила до нього в гості. Так ми "разом прожили" 3,5 роки, після чого в 2008 році я прийняла Сашину пропозицію вийти за нього заміж і вже разом ми переїхали в Мелітополь. І тепер, коли мені кажуть, що відстань руйнує відносини, я можу на власному досвіді сказати, що якщо люди насправді хочуть бути разом, то жодна відстань не зруйнує відносини, а навпаки - лише покаже справжнє бажання справитися із усіма труднощами та прийти до цілі, щоб бути поряд один із одним", - ділиться своїми спогадами Оксана Козолій.

Дружина загиблого каже, що на вибір Олександра стати військовим, вплинув приклад його батька, який також все життя віддав армії.

Після весілля, молода родина почала облаштовувати спільний побут. "Для нас це не склало жодних труднощів, адже ми досить добре розумілися. Завжди вважала, що цього нас навчило те, що у нас були відносини на відстані протягом 3,5 років і ми змогли зберегти та укріпити свої почуття. Ми не розподіляли сімейні обов’язки, все звикли робити разом. Зазвичай, з понеділка по п’ятницю - на роботі, у суботу – прибирання, а у неділю - відпочинок, зазвичай, виїжджали гуляти та зустрічалися із друзями", - розповідає Оксана.

Через декілька років у подружжя народилася донечка Вероніка, на яку вони дуже чекали. "Ми вирішили, що в нашій сім’ї не вистачає когось дуже важливого та свідомо прийшли до цього рішення. Донечка стала для Саші найціннішим у житті. Весь свій вільний час він намагався проводити із нею, от наприклад, купав донечку лише Саша, він дуже любив її купати, після чого був змушений робити прибирання у ванній, оскільки цей процес у них проходив дуже весело і у ванній кімнаті потім був невеличкий потоп. Саша загинув за 5 днів до того, як Веронічці виповнилося 1,5 року", - із сумом говорить Оксана Козолій.

У розмові, жінка не раз наголошує, наскільки зараз їй не вистачає поряд коханого, його поради, підтримки, допомоги, надійного плеча і любові: "Бували випадки, коли я затримувалася на роботі, їду додому, а по дорозі думаю, щоб такого приготувати, щоб було швидко. Дома ж голодний чоловік після робочого дня. Приїхавши додому, на кухні вже накрито стіл, приготована гаряча вечеря і чую з кухні Сашин голос - давай швиденько, мий руки і на кухню – ось так він про мене піклувався".

АТО розпочалася для Олександра Козолія 01 березня 2014 року. Цього дня у військовій частині, де він проходив службу, було оголошено "казармений стан" і всі військові мали цілодобово знаходитися на її території. "За декілька днів, Саша прийшов додому, швиденько помився, зібрав речі і полетів у відрядження і наступний раз ми побачилися лише через місяць. Жодного разу Саша не розповідав де він знаходився і що робить. На мої питання казав, що він в Україні, що у нього все добре. Питав за мене і про доньку. Зазвичай, я просто розповідала про донечку, про її досягнення, про синці, які вона постійно набивала, так як була дуже активна дитина. Про себе Саша нічого не розповідав, лише казав, що все в порядку. Думаю, що він намагався мене зберегти, щоб я не хвилювалася за нього. І йому це дуже добре вдавалося, я постійно думала, що в нього все добре, що літають і перебувають там де безпечно! Те що літали в зону АТО я дізналася лише після авіакатастрофи…", - стримуючи сльози говорить жінка.

Олександр Козолій загинув близько першої години ночі у військово-транспортному літаку "Іл-76", який був збитий терористами при заході на посадку в аеропорту Луганська. Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", чоловік нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). А рішенням Коломийської міської ради від 13 жовтня 2015 р. № 2363-58/2015 "за виняткову мужність і героїзм виявлені у захисті України, жертовне служіння народові" присвоєно звання "Почесний громадянин м. Коломия" (посмертно).

Дружина загиблого говорить, що жодних тривожних передчуттів напередодні аварії літака в неї не було. "Єдине, що за пів години до моменту, коли я дізналася про авіакатастрофу, по стіні дома повзло 2 павучка, на рівні моїх очей. Коли я їх побачила ще промайнула думка, що буде якась новина", - згадує Оксана Козолій. А ранком наступного дня, у її домівці пролунав дзвоник. Це прийшли військові, аби повідомити трагічну новину.

Зараз, доньці загиблого Героя – Вероніці, вже 4,5 роки. Вона знає, що тато зараз дуже далеко і вже ніколи не повернеться назад, але дуже її любить. Це те, що розповіла їй мама. "Із смертю Саші, моя одна половина теж загинула, а інша – живе, з метою виховання та піклування про донечку. Час абсолютно нічого не лікує, ти просто звикаєш жити у тих обставинах, що склалися", - каже дружина загиблого.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Козолія: дружині Оксані та доньці Вероніці, надавши компенсацію, пенсію та житло. Вероніка дуже сумує за татком, постійно про нього згадує. Загалом, дівчинка дуже рухлива, багато грається і пізнає світ. Ходить на танці, та потроху готується до школи. Для неї у нагоді стануть сезонний одяг і взуття, адже дитина швидко росте. Давайте підтримаємо родину Героя.

Козолій Оксана Василівна 4188370021640928 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ !?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/45318-chas-ne-likue--ti-prosto-zvikaesh-zhiti-zaradi-ditini.htm 
«Все розбилося, мов кришталь. І лише заради доньки і світлої пам’яті чоловіка - житиму далі»

«Все розбилося, мов кришталь. І лише заради доньки і світлої пам’яті чоловіка - житиму далі»

«Він був дуже позитивною й енергійною людиною. Де він – там завжди всі посміхалися і було свято. Не можливо було сумувати. В нього було дуже багато планів, які мріяв втілити у життя. Він був чудовим чоловіком і батьком для нашої донечки. Мріяв про сина», - розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО Артема Коханого його дружина Людмила.

Жінка каже, що познайомилася з Артемом на базі відпочинку, де відпочивала. Туди ж приїхав відпочивати і Артем, який на той час був курсантом військового інституту, а Людмила на той час теж була студенткою. «Він робив усе можливе, аби я звернула на нього увагу. Запросив мене до танцю, після якого ми більше не розлучалися. Найбільше, що мене вразило – відчуття безпеки і захищеності, коли я біля нього. Він був справжнім чоловіком, за це я його і полюбила», - зізнається Людмила.

Через два роки молоді одружилися. Завершили навчання в університетах, обидва – з червоними дипломами і рушили на Західну Україну, де оселилися і облаштовували свій побут, адже саме туди направили чоловіка після підписання контракту із прикордонниками. «А через чотири роки у нас народилася донечка, яку назвали Міланою. Артем був разом зі мною на пологах і з перших хвилин життя донечки тримав її на руках. Він був неймовірно турботливим батьком і чоловіком. Ми багато подорожували, ніколи не сиділи вдома. Чоловік багато часу проводив з Міланою. Брав її з собою на прикордонну заставу. Мілана їздила з ним на перевірку кордону у гори, Артем показував їй службових собак і вона їх дуже любила гладити і годувати. Також, любила йому допомагати мити службове авто після їх повернення з кордону. Була справжньою дитиною військового», - розповідає дружина загиблого.

Людмила каже, що бути дружиною військового – непросто. Адже це численні переїзди, облаштування і звикання до нового житла й іншими, пов’язаними з цим труднощами. Але родина Коханих щоразу з усім справлялася, знаходила нових друзів. «Ми вміли бути щасливими, де б не знаходилися. На 10-ту річницю нашого весілля, я зробила чоловікові сюрприз – влаштувала романтичну вечерю на вертолітному майданчику посеред поля. І саме тоді я встигла сказати йому найважливіші слова. Він запитав – за що мені вся ця краса, яку я бачу? – а я відповіла – Тому що ти на це заслуговуєш. А через три з половиною місяці він загинув», - хвилюючись мовить Людмила.

У березні 2014 року, прикордонний загін, у якому проходив службу Артем Коханий, був відряджений у зону АТО. «Мій чоловік був у зоні АТО двічі. Приїздив у відпустку. Він не дуже любив розповідати про побачене. Артем приїхав у відпустку дуже стомленим і засмученим. Одразу нам сказав, що поїде туди ще раз. Дуже сумував і згадував своїх побратимів, які загинули, переживав, що у них лишилися вдома маленькі дітки, у яких тепер не буде тата. Тоді ще ніхто не уявляв, що і нашу сім’ю спіткає така ж доля», - говорить дружина загиблого.

Жінка згадує, що напередодні загибелі чоловіка їй наснився страшний сон і вона навіть боялася комусь про це розповідати. А за декілька годин після загибелі, не знаходила собі місця. Відчувала тривогу. «Наша машина того дня не завелася. Я зателефонувала чоловікові, аби запитати його, що це може бути. Але слухавку підняли інші люди. Я попросила покликати Артема, а мені відповіли, що його більше немає. Так, посеред вулиці я і дізналася, що стала вдовою. Моя донька була поряд, все чула і одразу все зрозуміла. Саме Мілана і допомогла мені дійти додому», - згадує Людмила Кохана.

Артем Коханий загинув під час виконання бойового завдання у місті Курахове, що на Донеччині. Його дружина Людмила каже, що після смерті коханого, життя зупинилося. Всі плани, про які вони разом з чоловіком мріяли - розбилися мов кришталь. І лише донечка, спілкування із рідними та друзями, робота – допомогли зібратися із силами і почати жити далі. Заради доньки і світлої пам’яті коханого чоловіка.

Держава допомогла родині загиблого в АТО прикордонника Артема Коханого, Дружині Людмилі та 8-річній доньці Мілані, надавши компенсацію та житло. Мама Мілани каже, що донька має дуже прудкі ніжки і на ній взуття просто «горить». Тож просить по можливості допомогти одягом, а особливо – взуттям. Ще, для Мілани, найбільше щастя – подорожі, у них вона пізнає світ. Така любов до подорожей у дівчинки від тата. А ще, вона обожнює тварин і мріє, коли виросте, відкрити для них притулок. Давайте разом допоможемо Міланці - доньці загиблого Героя АТО Артема Коханого.

КОХАНА ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА 4188373028794326 (Райффайзен банк "Аваль")

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/368841_vse_rozbilosya_mov_krishtal_i_lishe.html 
«Все добре. Живий, здоровий, цілую» - останні слова написані Героєм

«Все добре. Живий, здоровий, цілую» - останні слова написані Героєм

Майбутнє подружжя познайомилося одне з одним на пляжі у Кам’янському. Олені, Дмитро приглянувся одразу, коли вона його побачила. Він був дуже товариським і веселим. Любив дружні компанії. «Зустрічалися півроку, потім – певний час розставань, а потім – знову зійшлися та врешті - одружилися», - згадує той час дружина загиблого. Олена тоді працювала поваром, а Дмитро – монтажником. Жили молоді після весілля спершу в Олениних батьків, потім у дідуся і бабусі Дмитра, а потім – придбали власне житло. «Дмитро був дуже цілеспрямованою людиною. Життя та його бабуся і дідусь так навчили жити, адже вони були йому за батьків. Його тато покинув одразу після народження, а мати, у віці 3 років, завезла до дідуся і бабусі, а сама жила своїм життям. Тож Дмитро поставив собі за мету придбати власне житло і створити міцну та люблячу родину, що йому і вдалося», - говорить Олена Ровенська. А ще, жінка розповідає, що її чоловік дуже любив фотографувати. І таке його хобі переросло у роботу. Тож він часто їздив на заробітки, де виконував різноманітні зйомки. Коли приїздив, подружжя завжди проводило цей час разом. «Багато гуляли, ходили на природу, до друзів у гості. Активно відпочивали, намагалися не засиджуватися вдома», - каже дружина загиблого.

А незабаром, у подружжя народився довгоочікуваний син, якого назвали Ростиславом. Олена Ровенська пригадує, що тоді її чоловік взяв відпустку і впродовж місяця після пологів, глядів дитину і ні на мить від неї не відходив. «Ось так і жили. Звичайно, подумували і про другу дитину. Не приховували, що обидва хотіли дівчинку, проте вийшло як завжди – знову хлопчик, якого назвали Ярославом», - жартома каже Олена. Жінка зізнається, що Дмитро дуже любив проводити час із синами, а вони – відповідали взаємністю. «Часто ходили на риболовлю, їздили на машині. Але найголовніше - він навчив їх бути чоловіками та не брати чужого», - говорить дружина загиблого.

З початком АТО, Дмитро Ровенський, хотів йти захищати країну. Однак він перебував за кордоном на роботі і проект ще не завершився, тож одразу повернутися він не міг, та й дружина відмовляла. Коли ж приїхав, одразу пішов до військкомату. «Телефонує мені звідти і просить, аби я приготувала йому змінну білизну і склала зубну пасту, щітку, мило ну й все, що в таких випадках треба, бо на ранок він має від’їжджати у військову частину. Зізнаюся, я спершу в це не повірила, немов уві сні все це було. І лише коли він уїхав, а через декілька тижнів я приїхала до нього у частину, поступово приходило до мене усвідомлення всієї серйозності ситуації», - згадує Олена.

Востаннє, Дмитро бачився із дружиною та дітьми під час короткострокової відпустки. «Він був під аеропортом, а потім їх бригаду розформували. Одна частина лишилася там, а іншій - дозволили на три дні поїхати додому, а потім на них чекав Іловайськ. Ці три дні були найщасливішими у моєму житті», - згадує дружина загиблого.

Знаходячись у горнилі бойових дій, Дмитро завжди знаходив час і можливість якщо не зателефонувати додому, то відправити смс. Так і у переддень своєї загибелі, Олена отримала смс: «Все добре. Живий, здоровий, цілую». А наступного дня жінка вже не дочекалася звичної звістки.

Дмитро Ровенський загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором» на дорозі в районі с. Новокатеринівка. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Для нас звістка про загибель була страшним ударом. В момент, коли я це дізналася, старший син Ростислав був поряд, а молодшому Ярославу я вже сказала згодом. Пояснила, що тато загинув на війні і зараз він на небі. Вдома у нас стоїть його портрет, ми часто його згадуємо, діти пам’ятають і знають, що тато - герой», - говорить дружина загиблого.

Держава допомогла родині Дмитра Ровенського: дружині Олені та 19-річному Ростиславу і 6-річному Ярославу, надавши компенсацію і призначивши пенсію по втраті годувальника. Нині триває процес оформлення земельної ділянки.

Діти дуже сумують за батьком і важко переживають втрату. Ростислав зараз завершує навчання в металургійному коледжі, а Ярослав готується до школи, адже цієї осені він піде у перший клас. Тож давайте разом підтримаємо і допоможемо родині нашого героя Дмитра Ровенського.

Ровенська Олена Володимирівна 4188370022130721 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/368650_vse_dobre_zhiviy_zdoroviy_tsiluyu_.html 
Показывать по