Мы в СМИ

«Лишається лише показувати фото і говорити дітям, що їх тато Герой»

«Лишається лише показувати фото і говорити дітям, що їх тато Герой»

«Хай ці слова для когось можуть звучати банально, але таких як він, більше немає! Найкращий, щирий, добрий, люблячий. Дуже любив дітей. Мав відмінне почуття гумору. Неймовірно відкрита і добра людина», - відповідає на прохання розповісти про свого чоловіка, загиблого бійця 93-ої окремої механізованої бригади Василя Логвиненка його дружина Марина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним перед весіллям, де вони мали бути дружками. Марина каже, що як тільки побачила Василя, одразу зрозуміла, що це той чоловік, з яким хоче прожити життя. «Підійшла до нього і запитала, чи я йому подобаюся. Він ствердно відповів, то ж я сказала, чому б нам не бути разом і дала відлік часу 15 хв. На його рішення. Так і погодився. Він мені сподобався і я його вкрала у всесвіту. Ось так і познайомилися», - згадує дружина загиблого.

На той час Василь Логвиненко повернувся із строкової служби, влаштувався на роботу, на завод. Багато працював і старався, аби його обраниця ні в чому собі не відмовляла і почувалася справжньою жінкою. «Ми з Василем все починали з нуля. Купили квартиру, зробили ремонт. Він у всьому мені допомагав, робив багато сюрпризів. Разом чекали на діток. Не виходило завагітніти майже 12 років. Він виховав мого старшого сина. Сміючись казав, що ми вже будемо чекати онуків», - говорить Марина.

Вільний час Василь і Марина намагалися завжди проводити разом. В них було багато друзів, тож часто бували на природі, на пікніках. Були дуже товаристськими, на двох було п’ятеро похресників. Нікому не відмовляли і всім допомагали: «Крім того, Василь ще з самого дитинства захоплювався футболом. Дивився всі міжнародні турніри, знав гравців і тренерів, міг згадати рахунки, не дивлячись на те, що з часу тих матчів пройшло вже більше 20 років. Звісно, я не дуже то розуміла, але що ж робити, тож також долучилася і час від часу дивилася матчі. А ше, мій чоловік був затятим рибалкою. Тож багато часу проводив біля ставку і річки, і у двох, бувало, теж разом їздили».

Коли почався Майдан, Василь Логвиненко хотів їхати у Київ. Але Марина відмовила. «Я дуже боялася і переживала. Та й тоді не дуже добре почувалася, були проблеми із здоров’ям, тож переконала Василя не їхати, але вдома він лишився не надовго. Почалася війна і чоловік пішов до військкомату», - розповідає дружина загиблого. Жінка зізнається, що до останнього не знала, що її чоловік планує їхати в АТО. А виявилося, він вже тричі ходив до військкомату, а оскільки за спеціальністю військовою він мав бути у секретних військах, а потреби на той час у кваліфікованих кадрів такого профілю попервах не було, то Василь отримував відмови, а от з четвертого разу отримав повістку. «Я тоді працювала подобово на прохідній, і от приходить до мене Василь із новиною, що йде до війська. Я спочатку це не серйозно сприйняла, думала, що раз тричі відмовили, то не факт, що і зараз дозволять їхати. Але все виявилося не так. В цьому випадку переконати в чомусь Василя я просто не змогла. Це був його вибір, вибір справжнього чоловіка і батька. Він тоді сказав, якщо не він, то хто захищатиме країну?», - каже дружина загиблого.

Перебуваючи у зоні бойових дій, додому Василь телефонував не часто. А у розмовах був небагатослівним. Казав лише, що все гаразд і що його батальйон тримається. Одного разу Василю вдалося приїхати у відпустку. Тоді ж Марина востаннє бачила і обіймала свого чоловіка. «Залишив мені найбільший скарб мого життя – наших діток. Тоді ж ми пішли до РАГСу і офіційно оформили шлюб. А вже наступного дня він знову повернувся в зону АТО. А за декілька днів я дізналася, що вагітна. Він зателефонував і я повідомила цю новину. Він не міг у це повірити! Нашому щастю не було меж! Пізніше - планове УЗД і я дізналася, що в нас буде двійня. Цього ж дня Василь подзвонив востаннє, і я встигла повідомила йому про діток. А потім – Іловайськ і мертва тиша у слухавці», - стримуючи сльози говорить дружина загиблого.

Більше на зв'язок Василь не виходив. Його пошуки тривали майже 10 місяців. Вагітність Марини проходила з ускладненнями, дівчинка Соломійка народилася з вадами розвитку головного мозку. Діагноз їй встановили ще на 17 тижні вагітності. Коли народилися дітки, в них взяли зразки ДНК. Таким чином вдалося ідентифікувати фрагменти тіла, які належали Василю Логвиненку. «Повідомили мені цю новину коли я знаходилась на обстеженні в інституті нейрохірургії ім. Рамаданова у Києві. Вже тоді, дуже гостро стояло питання про шунтування головного мозку моїй донечці», - пригадує Марина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Василя Логвиненка: дружині Марині та 2-річним діткам Соломії і Мирославу, надавши компенсацію і призначивши пенсію. Зараз Марина крім наслідків пережитого горя від втрати чоловіка, бореться із недугою донечки, якій необхідно щороку проходити МРТ у Києві і консультацію нейрохірурга, також кошти потрібні і на супутні із лікуванням витрати. А ще, родині дуже потрібні меблі у дитячу кімнату. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Василя Логвиненка

Ковальова Марина Анатоліївна 4188370022087053 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/370053_lishaietsya_lishe_pokazuvati_foto_i.html 
«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Мій чоловік був чесною, порядною і працьовитою людиною. Любив життя та нашу сім’ю. Був патріотом своєї Батьківщини», - говорить, розповідаючи про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 24-ого батальйону територіальної оборони «Айдар» Альберта Падюкова його дружина Ольга.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним на Дні народженні спільних друзів. Ольга каже, що Альберт їй сподобався своєю щирістю, був турботливий і ввічливий. Розповідав веселі історії і був, як часто кажуть про таких, «душею компанії». Чоловік народився у Клячанові, що на Мукачівщині, а університет вже завершував в Ужгороді. У 90-х роках переїхав жити у Київ, де він і зустрів Ольгу.

«Завдяки своїм батькам, Альберт отримав чудове виховання став порядною людиною. Вони завжди його підтримували і намагалися розкрити сповна його потенціал. Завдяки мамі він вступив до Миргородської художньої школи. Дуже любив малювати і ліпити різні скульптури. Мав гарно розвинену уяву і майстерність. Тож по завершенню навчання став скульптуром і художником. Навіть зараз, у його батьків зберігаються роботи їх сина», - розповідає дружина загиблого.

Після весілля, молоді почали облаштовувати спільний побут. Ольга каже, що їм було не важко, адже Альберт не цурався будь-якої домашньої роботи і майже усе робив сам і багато допомагав: «Він сам зробив ремонт у квартирі. Збудував прибудову, щоб було більше місця для майбутньої дитини. А вже з появою Артура (сина), повністю сконцентрувався на ньому. Бавив, купав, грався, допомагав мені, адже я тоді дуже втомлювалася. Ми жили на Лісовому масиві, тож більшість нашого дозвілля проходило на природі. Було у нього багато друзів, які його підтримували і допомагали». Також Ольга Падюкова каже, що чоловік часто робив їй із сином різні сюрпризи, дарував квіти. Привчав Артура до спорту, зокрема до боксу.

З початком Революції Гідності, Альберт Падюков був на Майдані, де отримав від «тітушок» три ножових поранення. А після тривалого лікування і одужання пішов добровольцем в АТО, де приєднався до «Айдару». «Я сильно переживала і хвилювалася за Альберта, коли він був на Майдані, і особливо, після поранення, але не відговорювала від рішення йти добровольцем. Він був патріотом своєї країни і інакше просто не міг вчинити», - каже жінка.

Із зони бойових дій Альберт Падюков у відпустку не приїздив. Додому телефонував не часто, адже на той час зв’язку на території, де перебував чоловік, практично не було. А за ті короткі розмови, які були, найчастіше питав про сина і про дружину. «Про війну майже не говорив, мабуть, не хотів, щоб ми зайвий раз засмучувалися і переживали. Дуже хотів побути вдома хоч декілька днів, побачити мене й сина, але не судилося», - із сумом розповідає Ольга.

Жінка каже, що у день загибелі її чоловіка, тривожних думок у неї не було. «Зранку ми ще говорили телефоном, а вже увечері того ж дня, мені зателефонували його побратими і повідомили, що Альберт загинув», - говорить Ольга Падюкова.

Альберт Падюков загинув 19 серпня 2014 р. від осколкового поранення, під час виконання бойового завдання у селищі Металіст (Слов'яносербський район) під Луганськом. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Коли мені зателефонували і повідомила про загибель Альберта, ми з сином були якраз в батьків чоловіка. Артур все чув, що сказали по телефону. Йому тоді були 14 років. Він почав дуже плакати, а потім, замкнувся в собі, дуже важко переносив втрату. З того часу нашу сім’ю огорнув сум і біль. Адже поруч з Альбертом ми почувалися захищеними. А зараз, всі побутові питання і проблеми лягли на мої плечі, син підтримує, як може, за що я йому теж дуже вдячна, бо не знаю, щоб було, якби у нас не було дитини і я б взагалі лишилася сама», - говорить Ольга.

Держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Альберта Падюкова: дружині Ользі та 17-річному синові Артуру надавши компенсацію і житло та призначивши пенсію. Артур вже завершив 2 курс медичного коледжу і планує вступати до університету. Він так само продовжує займатися спортом, зокрема боротьбою і боксом, на який його відводив батько. «Вдома у нас фото Альберта. Ми завжди його згадуємо і пам’ятаємо. Він завжди з нами, ми це знаємо. Але ніколи більше до нас не прийде, тільки ми до нього… Артур вже майже дорослий, тому більшість коштів для нього йде на одяг і взуття», - каже Ольга Падюкова. Давайте разом підтримаємо родину загиблого добровольця «айдарівця» Альберта Падюкова.

ПАДЮКОВА ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА OLHA PADIUKOVA 4188370029122127 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/369557_ti_priydesh_tilki_mi.html 
"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Саша – це тато ! Який понад усе на світі любив свою донечку. Для неї він старався робити усе можливе, аби дитинка мала щасливе дитинство і життя", - говорить, згадуючи свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 25-ої бригади транспортної авіації Олександра Козолія його дружина Оксана.

Жінка розповідає, що з майбутнім чоловіком вона познайомилася у 2005 році. На той час, він вже служив у війську в Мелітополі і приїхав у планову відпустку до батьків в Коломию, де, власне, і трапилася їхня зустріч. Згодом, виявилося, що Оксана та Олександр разом навчалися в одній школі, з різницею у 3 роки, тож один одного вони не пам’ятали.

"Так сталося, що після нашого знайомства, через 5 днів, Саша повинен був їхати на місце служби в Мелітополь, оскільки термін відпустки закінчувався. Ці 5 днів ми разом гуляли та спілкувалися, не будуючи плани на якісь стосунки, оскільки розуміли, що скоро Саша поїде за більше ніж тисячу кілометрів від Коломиї. Однак, після того як Саша поїхав, ми продовжили щодня спілкуватися телефоном, так почалися наші відносини…Здебільшого ми знаходилися на відстані один від одного, бачилися, коли Саша приїздив в Коломию, або коли я їздила до нього в гості. Так ми "разом прожили" 3,5 роки, після чого в 2008 році я прийняла Сашину пропозицію вийти за нього заміж і вже разом ми переїхали в Мелітополь. І тепер, коли мені кажуть, що відстань руйнує відносини, я можу на власному досвіді сказати, що якщо люди насправді хочуть бути разом, то жодна відстань не зруйнує відносини, а навпаки - лише покаже справжнє бажання справитися із усіма труднощами та прийти до цілі, щоб бути поряд один із одним", - ділиться своїми спогадами Оксана Козолій.

Дружина загиблого каже, що на вибір Олександра стати військовим, вплинув приклад його батька, який також все життя віддав армії.

Після весілля, молода родина почала облаштовувати спільний побут. "Для нас це не склало жодних труднощів, адже ми досить добре розумілися. Завжди вважала, що цього нас навчило те, що у нас були відносини на відстані протягом 3,5 років і ми змогли зберегти та укріпити свої почуття. Ми не розподіляли сімейні обов’язки, все звикли робити разом. Зазвичай, з понеділка по п’ятницю - на роботі, у суботу – прибирання, а у неділю - відпочинок, зазвичай, виїжджали гуляти та зустрічалися із друзями", - розповідає Оксана.

Через декілька років у подружжя народилася донечка Вероніка, на яку вони дуже чекали. "Ми вирішили, що в нашій сім’ї не вистачає когось дуже важливого та свідомо прийшли до цього рішення. Донечка стала для Саші найціннішим у житті. Весь свій вільний час він намагався проводити із нею, от наприклад, купав донечку лише Саша, він дуже любив її купати, після чого був змушений робити прибирання у ванній, оскільки цей процес у них проходив дуже весело і у ванній кімнаті потім був невеличкий потоп. Саша загинув за 5 днів до того, як Веронічці виповнилося 1,5 року", - із сумом говорить Оксана Козолій.

У розмові, жінка не раз наголошує, наскільки зараз їй не вистачає поряд коханого, його поради, підтримки, допомоги, надійного плеча і любові: "Бували випадки, коли я затримувалася на роботі, їду додому, а по дорозі думаю, щоб такого приготувати, щоб було швидко. Дома ж голодний чоловік після робочого дня. Приїхавши додому, на кухні вже накрито стіл, приготована гаряча вечеря і чую з кухні Сашин голос - давай швиденько, мий руки і на кухню – ось так він про мене піклувався".

АТО розпочалася для Олександра Козолія 01 березня 2014 року. Цього дня у військовій частині, де він проходив службу, було оголошено "казармений стан" і всі військові мали цілодобово знаходитися на її території. "За декілька днів, Саша прийшов додому, швиденько помився, зібрав речі і полетів у відрядження і наступний раз ми побачилися лише через місяць. Жодного разу Саша не розповідав де він знаходився і що робить. На мої питання казав, що він в Україні, що у нього все добре. Питав за мене і про доньку. Зазвичай, я просто розповідала про донечку, про її досягнення, про синці, які вона постійно набивала, так як була дуже активна дитина. Про себе Саша нічого не розповідав, лише казав, що все в порядку. Думаю, що він намагався мене зберегти, щоб я не хвилювалася за нього. І йому це дуже добре вдавалося, я постійно думала, що в нього все добре, що літають і перебувають там де безпечно! Те що літали в зону АТО я дізналася лише після авіакатастрофи…", - стримуючи сльози говорить жінка.

Олександр Козолій загинув близько першої години ночі у військово-транспортному літаку "Іл-76", який був збитий терористами при заході на посадку в аеропорту Луганська. Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", чоловік нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). А рішенням Коломийської міської ради від 13 жовтня 2015 р. № 2363-58/2015 "за виняткову мужність і героїзм виявлені у захисті України, жертовне служіння народові" присвоєно звання "Почесний громадянин м. Коломия" (посмертно).

Дружина загиблого говорить, що жодних тривожних передчуттів напередодні аварії літака в неї не було. "Єдине, що за пів години до моменту, коли я дізналася про авіакатастрофу, по стіні дома повзло 2 павучка, на рівні моїх очей. Коли я їх побачила ще промайнула думка, що буде якась новина", - згадує Оксана Козолій. А ранком наступного дня, у її домівці пролунав дзвоник. Це прийшли військові, аби повідомити трагічну новину.

Зараз, доньці загиблого Героя – Вероніці, вже 4,5 роки. Вона знає, що тато зараз дуже далеко і вже ніколи не повернеться назад, але дуже її любить. Це те, що розповіла їй мама. "Із смертю Саші, моя одна половина теж загинула, а інша – живе, з метою виховання та піклування про донечку. Час абсолютно нічого не лікує, ти просто звикаєш жити у тих обставинах, що склалися", - каже дружина загиблого.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Козолія: дружині Оксані та доньці Вероніці, надавши компенсацію, пенсію та житло. Вероніка дуже сумує за татком, постійно про нього згадує. Загалом, дівчинка дуже рухлива, багато грається і пізнає світ. Ходить на танці, та потроху готується до школи. Для неї у нагоді стануть сезонний одяг і взуття, адже дитина швидко росте. Давайте підтримаємо родину Героя.

Козолій Оксана Василівна 4188370021640928 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ !?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/45318-chas-ne-likue--ti-prosto-zvikaesh-zhiti-zaradi-ditini.htm 
«Все розбилося, мов кришталь. І лише заради доньки і світлої пам’яті чоловіка - житиму далі»

«Все розбилося, мов кришталь. І лише заради доньки і світлої пам’яті чоловіка - житиму далі»

«Він був дуже позитивною й енергійною людиною. Де він – там завжди всі посміхалися і було свято. Не можливо було сумувати. В нього було дуже багато планів, які мріяв втілити у життя. Він був чудовим чоловіком і батьком для нашої донечки. Мріяв про сина», - розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО Артема Коханого його дружина Людмила.

Жінка каже, що познайомилася з Артемом на базі відпочинку, де відпочивала. Туди ж приїхав відпочивати і Артем, який на той час був курсантом військового інституту, а Людмила на той час теж була студенткою. «Він робив усе можливе, аби я звернула на нього увагу. Запросив мене до танцю, після якого ми більше не розлучалися. Найбільше, що мене вразило – відчуття безпеки і захищеності, коли я біля нього. Він був справжнім чоловіком, за це я його і полюбила», - зізнається Людмила.

Через два роки молоді одружилися. Завершили навчання в університетах, обидва – з червоними дипломами і рушили на Західну Україну, де оселилися і облаштовували свій побут, адже саме туди направили чоловіка після підписання контракту із прикордонниками. «А через чотири роки у нас народилася донечка, яку назвали Міланою. Артем був разом зі мною на пологах і з перших хвилин життя донечки тримав її на руках. Він був неймовірно турботливим батьком і чоловіком. Ми багато подорожували, ніколи не сиділи вдома. Чоловік багато часу проводив з Міланою. Брав її з собою на прикордонну заставу. Мілана їздила з ним на перевірку кордону у гори, Артем показував їй службових собак і вона їх дуже любила гладити і годувати. Також, любила йому допомагати мити службове авто після їх повернення з кордону. Була справжньою дитиною військового», - розповідає дружина загиблого.

Людмила каже, що бути дружиною військового – непросто. Адже це численні переїзди, облаштування і звикання до нового житла й іншими, пов’язаними з цим труднощами. Але родина Коханих щоразу з усім справлялася, знаходила нових друзів. «Ми вміли бути щасливими, де б не знаходилися. На 10-ту річницю нашого весілля, я зробила чоловікові сюрприз – влаштувала романтичну вечерю на вертолітному майданчику посеред поля. І саме тоді я встигла сказати йому найважливіші слова. Він запитав – за що мені вся ця краса, яку я бачу? – а я відповіла – Тому що ти на це заслуговуєш. А через три з половиною місяці він загинув», - хвилюючись мовить Людмила.

У березні 2014 року, прикордонний загін, у якому проходив службу Артем Коханий, був відряджений у зону АТО. «Мій чоловік був у зоні АТО двічі. Приїздив у відпустку. Він не дуже любив розповідати про побачене. Артем приїхав у відпустку дуже стомленим і засмученим. Одразу нам сказав, що поїде туди ще раз. Дуже сумував і згадував своїх побратимів, які загинули, переживав, що у них лишилися вдома маленькі дітки, у яких тепер не буде тата. Тоді ще ніхто не уявляв, що і нашу сім’ю спіткає така ж доля», - говорить дружина загиблого.

Жінка згадує, що напередодні загибелі чоловіка їй наснився страшний сон і вона навіть боялася комусь про це розповідати. А за декілька годин після загибелі, не знаходила собі місця. Відчувала тривогу. «Наша машина того дня не завелася. Я зателефонувала чоловікові, аби запитати його, що це може бути. Але слухавку підняли інші люди. Я попросила покликати Артема, а мені відповіли, що його більше немає. Так, посеред вулиці я і дізналася, що стала вдовою. Моя донька була поряд, все чула і одразу все зрозуміла. Саме Мілана і допомогла мені дійти додому», - згадує Людмила Кохана.

Артем Коханий загинув під час виконання бойового завдання у місті Курахове, що на Донеччині. Його дружина Людмила каже, що після смерті коханого, життя зупинилося. Всі плани, про які вони разом з чоловіком мріяли - розбилися мов кришталь. І лише донечка, спілкування із рідними та друзями, робота – допомогли зібратися із силами і почати жити далі. Заради доньки і світлої пам’яті коханого чоловіка.

Держава допомогла родині загиблого в АТО прикордонника Артема Коханого, Дружині Людмилі та 8-річній доньці Мілані, надавши компенсацію та житло. Мама Мілани каже, що донька має дуже прудкі ніжки і на ній взуття просто «горить». Тож просить по можливості допомогти одягом, а особливо – взуттям. Ще, для Мілани, найбільше щастя – подорожі, у них вона пізнає світ. Така любов до подорожей у дівчинки від тата. А ще, вона обожнює тварин і мріє, коли виросте, відкрити для них притулок. Давайте разом допоможемо Міланці - доньці загиблого Героя АТО Артема Коханого.

КОХАНА ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА 4188373028794326 (Райффайзен банк "Аваль")

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/368841_vse_rozbilosya_mov_krishtal_i_lishe.html 
«Все добре. Живий, здоровий, цілую» - останні слова написані Героєм

«Все добре. Живий, здоровий, цілую» - останні слова написані Героєм

Майбутнє подружжя познайомилося одне з одним на пляжі у Кам’янському. Олені, Дмитро приглянувся одразу, коли вона його побачила. Він був дуже товариським і веселим. Любив дружні компанії. «Зустрічалися півроку, потім – певний час розставань, а потім – знову зійшлися та врешті - одружилися», - згадує той час дружина загиблого. Олена тоді працювала поваром, а Дмитро – монтажником. Жили молоді після весілля спершу в Олениних батьків, потім у дідуся і бабусі Дмитра, а потім – придбали власне житло. «Дмитро був дуже цілеспрямованою людиною. Життя та його бабуся і дідусь так навчили жити, адже вони були йому за батьків. Його тато покинув одразу після народження, а мати, у віці 3 років, завезла до дідуся і бабусі, а сама жила своїм життям. Тож Дмитро поставив собі за мету придбати власне житло і створити міцну та люблячу родину, що йому і вдалося», - говорить Олена Ровенська. А ще, жінка розповідає, що її чоловік дуже любив фотографувати. І таке його хобі переросло у роботу. Тож він часто їздив на заробітки, де виконував різноманітні зйомки. Коли приїздив, подружжя завжди проводило цей час разом. «Багато гуляли, ходили на природу, до друзів у гості. Активно відпочивали, намагалися не засиджуватися вдома», - каже дружина загиблого.

А незабаром, у подружжя народився довгоочікуваний син, якого назвали Ростиславом. Олена Ровенська пригадує, що тоді її чоловік взяв відпустку і впродовж місяця після пологів, глядів дитину і ні на мить від неї не відходив. «Ось так і жили. Звичайно, подумували і про другу дитину. Не приховували, що обидва хотіли дівчинку, проте вийшло як завжди – знову хлопчик, якого назвали Ярославом», - жартома каже Олена. Жінка зізнається, що Дмитро дуже любив проводити час із синами, а вони – відповідали взаємністю. «Часто ходили на риболовлю, їздили на машині. Але найголовніше - він навчив їх бути чоловіками та не брати чужого», - говорить дружина загиблого.

З початком АТО, Дмитро Ровенський, хотів йти захищати країну. Однак він перебував за кордоном на роботі і проект ще не завершився, тож одразу повернутися він не міг, та й дружина відмовляла. Коли ж приїхав, одразу пішов до військкомату. «Телефонує мені звідти і просить, аби я приготувала йому змінну білизну і склала зубну пасту, щітку, мило ну й все, що в таких випадках треба, бо на ранок він має від’їжджати у військову частину. Зізнаюся, я спершу в це не повірила, немов уві сні все це було. І лише коли він уїхав, а через декілька тижнів я приїхала до нього у частину, поступово приходило до мене усвідомлення всієї серйозності ситуації», - згадує Олена.

Востаннє, Дмитро бачився із дружиною та дітьми під час короткострокової відпустки. «Він був під аеропортом, а потім їх бригаду розформували. Одна частина лишилася там, а іншій - дозволили на три дні поїхати додому, а потім на них чекав Іловайськ. Ці три дні були найщасливішими у моєму житті», - згадує дружина загиблого.

Знаходячись у горнилі бойових дій, Дмитро завжди знаходив час і можливість якщо не зателефонувати додому, то відправити смс. Так і у переддень своєї загибелі, Олена отримала смс: «Все добре. Живий, здоровий, цілую». А наступного дня жінка вже не дочекалася звичної звістки.

Дмитро Ровенський загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором» на дорозі в районі с. Новокатеринівка. Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Для нас звістка про загибель була страшним ударом. В момент, коли я це дізналася, старший син Ростислав був поряд, а молодшому Ярославу я вже сказала згодом. Пояснила, що тато загинув на війні і зараз він на небі. Вдома у нас стоїть його портрет, ми часто його згадуємо, діти пам’ятають і знають, що тато - герой», - говорить дружина загиблого.

Держава допомогла родині Дмитра Ровенського: дружині Олені та 19-річному Ростиславу і 6-річному Ярославу, надавши компенсацію і призначивши пенсію по втраті годувальника. Нині триває процес оформлення земельної ділянки.

Діти дуже сумують за батьком і важко переживають втрату. Ростислав зараз завершує навчання в металургійному коледжі, а Ярослав готується до школи, адже цієї осені він піде у перший клас. Тож давайте разом підтримаємо і допоможемо родині нашого героя Дмитра Ровенського.

Ровенська Олена Володимирівна 4188370022130721 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/368650_vse_dobre_zhiviy_zdoroviy_tsiluyu_.html 
«Востаннє він запитав про дітей і сказав, що зранку вже не зможе зателефонувати…»

«Востаннє він запитав про дітей і сказав, що зранку вже не зможе зателефонувати…»

«Завжди привітний і добрий. Мав багато друзів й усім, хто до нього звертався, старався допомогти. У спілкуванні був дуже лагідним і ніжним, ніколи не підвищував голосу, дуже любив наших діток. Старався, аби ми були усім забезпечені», - розповідає, згадуючи свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 28-ої окремої механізованої бригади Руслана Алимова його дружина Тамара.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним на гостинах у спільної знайомої. «Не буду говорити загальноприйнятих фраз у такому випадку, що це була любов з першого погляду. Аж ніяк. Спершу Руслан і не справив на мене враження як такого. Але потім, почав дзвонити, ми зустрічалися, разом ходили на прогулянки. Він був дуже уважним до мене, завжди цікавився моїм життям, і у разі чого, завжди пропонував допомогу. Був дуже надійним. Так ми і почали вже через місяць жити разом», - говорить дружина загиблого.

Жінка розповідає, що вони вже тоді почали будувати плани на життя. Хотіли зробити ремонт у квартирі, облаштовували спільний побут. Тамара працювала медсестрою у фельдшерсько-акушерському пункті, а Руслан працював вахтовим методом, різноробочим у Києві, на будівництві. «Два тижні працює, два-вдома. Так і жили. А невдовзі у нас народилася донечка Руслана. Чоловік дуже зрадів появі дитини. Багато мені в усьому з нею допомагав. Вставав вночі, коли дитина плакала, заспокоював, читав казки, співав колискові. Я йому дуже за це вдячна. Він сам це робив, я навіть не просила його. А на вихідних, любили всі разом виходити на прогулянку у ліс, ходили до річки. Руслан, пізніше, коли донечка підросла, вчив її рибалити. І хоча й кажуть, що то не дівчаче заняття, але Руслані дуже подобалося», - розповідає Тамара Алимова.

А через два роки родину Алимових чекала ще одна приємна новина. У них народився син Віктор. Через декілька місяців після його народження молоді вже офіційно оформили шлюб. «Постійно відкладали й відкладали, то не було часу, то ще щось заважало. А після народження сина вже й розписалися», - говорить дружина загиблого.

Але початок АТО, не дав Русланові сповна насолодитися вихованням сина. «Руслан спершу хотів йти добровольцем. Але йому відмовили. Він навіть розстроївся. Адже казав, що потрібно їхати на Схід, захищати країну, інакше війна буде на наших вулицях. А через декілька місяців Русланові принесли повістку. Я його почала відговорювати, адже можна було взяти відстрочку, у нас діти, а Вітя геть зовсім малий. На що Руслан сказав, що не буде ховатися за спинами дітей і дружини. Та й як дивитиметься їм в очі, коли вони запитають його про те, де він був під час війни», - говорить Тамара.

Руслан Алимов перші місяці проходив підготовку у навчально-мобілізаційному центрі на Полтавщині. «Ми з дітьми їздили до нього у гості. А через декілька тижнів і він нам зробив сюрприз. Приїхав на 3 дні додому без попередження. Це їм дали такі вихідні перед відправленням в зону АТО. Тоді був якраз серпень місяць. Ми викопували картоплю. То Микола побачивши це, перше, що зробив – взяв до рук лопату і почав копати з нами, пожалів, каже її тут багато, то хто ж вам допоможе», - згадує дружина загиблого.

Проводжаючи Руслана в АТО, дружина та діти дуже хвилювалися. Але тато заспокоював. «Казав, аби ми ставилися до цього, немов він їде на роботу, тільки не на два тижні, а на довше. І що все неодмінно буде добре. За роки життя, я йому вірила в усьому, тож і думок поганих не було. Але доля розпорядилася інакше», - хвилюючись розповідає Тамара.

Вже після похорон, жінка згадала, що напередодні їй наснився дивний сон, значення якому вона тоді не надала. Вже зараз з впевненістю каже, що це була пересторога: «Наснилося, що в церкві я роблю пожертву у скриню, кидаю кошти, а скриня тріскає і з неї сиплеться чорний попіл».

Напередодні Тамара востаннє говорила з Русланом. «Він запитав про дітей, сказав, що у нього все нормально, але зранку, мабуть, вже не вийде зателефонувати, бо лишилося дуже мало людей. Так і сталося, на ранок він вже не брав слухавки. Натомість мені телефонували практично всі знайомі, пропонували допомогу. Я ще не могла всього збагнути. А по обіді прийшли з військкомату із трагічною звісткою», - стримуючи сльози говорить Тамара.

Руслан Алимов загинув внаслідок поранень, отриманих під час несенння служби на спостережному посту в районі с. Золотарівка, що на Луганщині. «Після цієї новини емоцій жодних не відчувала, все, мов у тумані було, а потім – втратила свідомість і крапельниці. Так і з дітьми було», - говорить Тамара Алимова.

Після загибелі чоловіка, родині Алимових стало дуже важко. Держава допомогла дружині Тамарі та двом дітям: 5-річній Руслані та 3-річному Віктору, надавши компенсацію та призначивши пенсію, на черзі – отримання житла. А поки – діти сумують за своїм татом, часто його згадують, переглядаючи фото. Вони знають, що їх тато – герой.

Руслана вже закінчила садочок і восени піде до школи, вона любить малювання і ліплення, дуже активна і творча. Віктор ходить у садочок та дуже любить гратися. Його улюблене – це машини і тракторці. Діти швидко ростуть, тож не зайвим буде сезонний одяг і взуття, а також іграшки. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Руслана Алимова.

АЛИМОВА ТАМАРА ВІКТОРІВНА 4188373028656558 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/367849_vostannie_vin_zapitav_pro_ditey_i.html 
«Олечка щонеділі ходить до тата на цвинтар, ділиться з ним спогадами і новинами та тихо плаче»

«Олечка щонеділі ходить до тата на цвинтар, ділиться з ним спогадами і новинами та тихо плаче»

«Дуже добрий, спокійний і людяний. Він завжди намагався змінити цей світ на краще, хотів, аби люди жили у мирі і злагоді. Найціннішим для нього була наша донечка та Україна, за яку він і віддав своє життя», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, бійця 24-ого батальйону територіальної оборони Збройних Сил України «Айдар» Івана Ісика його дружина Ірина Юрчак.

Молоді були знайомі один з одним ще з юного віку, адже мешкали у Дрогобичі на одній вулиці. Тоді часто компаніями виходили гуляти і на одній з таких прогулянок в Ірини та Івана зав’язалося спілкування, дружба і любов. Чоловік на той час навчався у місцевому училищі і здобував професію кухаря, а дівчина – кравчині. «Крім того, що ми жили на одній вулиці, ми навчалися в одному й тому самому училищі. Часто проводили разом час. Іван проводив мене додому, робив багато сюрпризів, дарував квіти. Був дуже уважним та вихованим. За це він мені і полюбився», - каже Ірина.

Незабаром молоді вирішили одружитися і створили сім’ю. Жили в орендованій квартирі. «Я тоді ще навчалася, а Іван вже працював, правда, не за спеціальністю. Адже травма спини, отримана ним ще у дитячому віці спричиняла дискомфорт і біль та не дозволяла витримувати велике фізичне навантаження. Тому це була більше сидяча робота», - говорить Ірина Юрчак.

А незабаром в подружжя народилася донечка, яку назвали Олею. Вона стала Іванові справжньою розрадою і великою любов’ю, адже чоловік дуже чекав на дитинку. «Завжди і в усьому мені допомагав. Готував їсти, прав пелюшки. Також ми все старалися робити разом. Багато гуляли на свіжому повітрі, ходили до річки і у парк. Олечку виховували разом, купали. Іван дуже любив їй розповідати та вчити віршам, навчив кататися на велосипеді, виконував всі дитячі забаганки, купував дуже багато книжечок та розвиваючих ігор, в які вони разом грали. Донька його дуже любила, завжди бігла зустрічати», - згадує жінка.
З самого початку Революції Гідності Іван Ісик поїхав на київський Майдан. Він не міг лишатися осторонь подій у країні. Вдома чоловік сказав, що поїхав на роботу. Телефонував дуже рідко і в розмовах говорив, що в нього все добре і аби родина не хвилювалася.

«Ми до останнього не знали, де він. А виявилося, що після Майдану він одним з перших пішов добровольцем на фронт. Записався в «Айдар», був там кухарем», - розповідає Ірина. Жінка каже, що коли питала в Івана, його думку про ситуацію в країні, він казав, що не хоче воювати, він прагнув відстоювати справедливість. Саме тому, слабкий здоров’ям, але сильний духом, Іван Ісик, знаючи, що його не візьмуть у військкоматі, пішов добровольцем в АТО.

Іван Ісик загинув у вересні 2014 року, під час бою біля села Весела Гора, що на Луганщині. Чоловік дістав поранення і тяжкі опіки, потрапив у полон до бойовиків. Помер в лікарні Луганська.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Іван Ісик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Про загибель Івана ми дізналися телефоном, коли зателефонували бойові побратими і сповістили цю трагічну звістку. Це стало шоком для всіх нас. А потім – повернення тіла і похорон. Люди з усього міста зустрічали його навколішках. Плач і ридання. Дитина одразу все зрозуміла. Сильно плакала, але мені нічого не говорила. Зараз, вона разом з бабою та дідом щонеділі ходить до тата на кладовище, ділиться з ним новинами та спогадами та тихо плаче», - розповідає Ірина.
Держава допомогла Ірині та 11-річній доньці загиблого в АТО добровольця Івана Ісика – Ользі, надавши компенсацію, призначивши пенсію та виділивши житло, що потребує ремонту. Зараз Ольга вже завершила 6 клас і готується до літніх канікул, під час яких планує поїхати в дитячій оздоровчій табір. Дівчинка швидко росте і не зайвим буде одяг та сезонне взуття, а ще - хоче велосипед, бо той, на якому її вчив кататися тато, вже замалий. Давайте разом допоможемо здійснити дитяче бажання і допоможемо дівчинці, чий тато загинув, захищаючи кожного з нас.

ЮРЧАК ІРИНА БОГДАНІВНА IRYNA YURCHAK 4188370023145702 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/367268_olechka_shchonedili_hodit_tata.html 
"Коли ми зустрілися з горем - нас підтримали"

"Коли ми зустрілися з горем - нас підтримали"

"Щирий, тактовний і справедливий, а ще – дуже товаристський і добрий. Завжди старався допомогти, якщо до нього зверталися. Найкращий батько і чоловік", - такими словами згадує свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 2-ого батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас" Михайла Даніва його дружина Галина.

11 місяців, поки не було відомо, що із Михайлом Данівом, адже чоловік рахувався зниклим безвісти, його родина: дружина та двоє дітей, жили виключно на допомогу від платформи "Люди допомагають Людям". Історія їх життя – це історії родин, які втратили свого батька і чоловіка, але не втратили сили жити далі і вірити у людей, які у важкі хвилини розпачу і жалю підтримують і допомагають.

Молоді Михайло та Галина познайомилися один з одним на танцях у сільському клубі. Між ними виникла симпатія, почали спілкуватися і виявилося, що у обидвох є спільні інтереси, зацікавлення та погляди на життя. Галина на той час завершувала навчання на бухгалтера, а Михайло вже працював. Тож через рік після знайомства - вирішили створити сім’ю. Галина була родом із Львівщини, а Михайло – з Херсонщини, а спільний побут і своє сімейне життя родина почала облаштовувати у Запоріжжі, адже саме там мати чоловіка купила невеличку сільську хатину, де завирувало нове життя: у ній зробили ремонт і переїхали.

"Наше подружнє життя було легким і щасливим. Михайло був людиною гарної вдачі. Він багато працював, не боявся вчитися новому. Спочатку працював на АЕС, а потім перейшов у приватний бізнес. А незабаром у нас народився син Роман. Михайло завжди і всьому мені допомагав. Появі сина радів як дитина. Вони разом дуже багато часу проводили: гуляли, співав колискові Ромчику, годував, бавив, робив все те, що і належить найкращому батькові. А коли Роман підріс, то Михайло ходив із ним на риболовлю, футбол, вчив його "чоловічій роботі". Також і всі втрьох ми любили відпочивати на вихідних, коли випадала нагода. Їздили на Каховське водосховище, на природу", - згадує дружина загиблого.

Так і тривало життя родини Данів. А одного дня Галина порадувала нової звісткою – жінка була вдруге вагітна. "Михайло дуже зрадів, особливо коли стало відомо, що буде дівчинка. Він вирішив поїхати на заробітки, адже не міг жити із думкою, що його дітям і нашій родині буде чогось не вистачати", - говорить Галина. Приїхавши із заробіток та вперше побачивши доньку Вікторію, Михайло дуже хотів побути чим більше часу разом з родиною, але саме тоді вже тривала Революція Гідності. "Михайло без роздумів зібрав речі і хотів їхати на Майдан, але щоразу його спроби не завершувалися успіхом, наче щось заважало. Приміром, він купив квиток через Інтернет, поїхав на вокзал у Запоріжжя, аби звідти рушити у Київ, а виявилося, що квиток не дійсний і місць більше немає. А наступного разу, коли чоловік хотів їхати, то цього дня у його бабусі стався інсульт, тож поїздку у столицю вирішено було відкласти. Але сидіти просто вдома чоловік не зміг. Він допомагав місцевій патріотичній громаді та їздив у Запоріжжя під облдержадміністрацію, адже тоді патріоти захищали будівлю від можливого її захоплення сепаратистами", - згадує Галина Данів.

А потім почалася АТО. "Михайло тоді зібрався і сказав мені, що їде на роботу на АЕС до Білорусі. Я навіть не могла собі уявити, що насправді він їде на війну. Ми дізналися правду про його перебування на війні лише через декілька місяців після його від’їзду. Як зараз пам’ятаю, вмикаємо телевізор, а там чоловік у балаклаві і військовій формі дає інтерв’ю. Одразу ж упізнала свого Михайла. Зателефонувала і він все розповів, тільки попросив не говорити це його мамі, боявся, що старенька не витримає хвилювань", - розповідає Галина. 

За короткий час перебування в АТО, Михайло Данів зміг стати хорошим бійцем. Він бував у найгарячіших точках. Брав участь у звільненні Слов’янська та Краматорська – встановлював в цих містах українські прапори. "Телефонував він не часто. Розмови були короткими і особливих подробиць не розповідав. Казав, що все добре і питав про дітей, просив їх берегти і передати, що тато їх дуже любить. Так було і того дня, коли Михайло зателефонував і сказав, що вони оточенні в Іловайську і він не уявляє, як зможуть звідти вийти", - стримуючи сльози говорить Галина.

Михайло Данів загинув під час виходу з Іловайського котла, внаслідок потрапляння ворожого снаряду у пожежні машину, що рухалася в автоколоні батальйону "Донбас" з с. Многопілля до с. Червоносільське, в якій перебував чоловік. Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Михайло Данів  нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Дружина та діти героя дізналися про смерть чоловіка та батька лише через 11 місяців за аналізом проведеної ДНК експертизи. "Протягом усіх цих днів, у нас ще жевріла надія, адже Михайло був у списках зниклих безвісти. А тепер ми лишилися одні і надії на якесь диво більше немає", - говорить дружина загиблого.
Всі ці 11 місяців родина Михайла Даніва жила на допомогу, яку надавала Громадська платформа "Люди допомагають людям", а це більше 24 тис. грн. Загалом, з 2015 року, від Платформи родина отримала майже 60 тис. грн. Ще допомагала місцева волонтерка. "Хочеться подякувати всім небайдужим людям, які в такий складний момент підтримали нашу родину. Адже, якщо б не платформа, не знаю, щоб ми робили. Я була вдома з маленькою Вікторією, працювати не могла, була виснажена, як фізично, так і морально. Пенсії нараховано ще не було, а потрібно було підготуватися до шкільного випускного Романа, та й Вікторію відвести у садок. Хочу подякувати всім небайдужим за допомогу і підтримку, не знаю, що б ми робили без Вас", - говорить Галина Данів.

Станом на сьогодні, держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Михайла Даніва: дружині Галині та двом дітям: 17-річному Роману та 4-річній Вікторії надавши компенсацію та призначивши пенсію. На черзі – отримання житла. 

Жінка розповідає, що не минає й дня без спогаду про Михайла. Діти дуже сумують за татом. Роман у всьому на нього схожий, він лишився єдиним чоловіком у родині. Зараз хлопець навчається на першому курсі університету на юридичному факультеті, а Вікторія ходить до дитячого садка. Дівчинка, спостерігаючи за іншими дітками, дуже хоче, аби і за нею приходив тато, якого вона знає тільки із світлин. Давайте підтримаємо родину загиблого в АТО добровольця  2-ого батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас" Михайла Даніва та дамо їм підтримку і розуміння того, що вони не самі. 

Данів Галина Василівна 6762160033291425 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/39185-koli-mi-zustrilisya-z-gorem-nas-pidtrimali.htm 
«Він не казав, що на війні. Але, мабуть, не міг вчинити інакше. Ми пишаємося нашим татом»

«Він не казав, що на війні. Але, мабуть, не міг вчинити інакше. Ми пишаємося нашим татом»

«Шляхетний, мужній та самовідданий. Честь та гідність не були для нього просто словами. Вони були його життєвими орієнтирами. Микола завжди відстоював справедливість, де б він не був. Сім’я та Батьківщина – це те, за що він ладен був віддати життя, власне, так і трапилося», - не приховуючи емоцій, розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» Миколу Балакшея його дружина Ніна Осіпова.

Їхнє знайомство переросло у службовий роман, а потім – міцну та щасливу родину. Ніна і Микола разом працювали у мережі супермаркетів побутової техніки. Там, власне, і познайомилися. «Микола постійно розвивався. Він добре знав комп’ютерні технології, а я на той час цікавилася мобільною телефонією, вона тоді якраз набувала свого розповсюдження. Тож ми об’єднували наші зусилля і пропозиції та доносили їх до керівництва. Пізніше почали спілкуватися ближче та жити разом. А через рік одружилися», - говорить дружина загиблого.

Жінка розповідає, що свій вільний час вони з Миколою найчастіше проводили у прогулянках та різноманітних екскурсіях. Їздили на річку, екскурсії у ліс. «А коли народилася наша Софійка, то гуляли вже втрьох. Микола дуже мені завжди в усьому допомагав із дитинкою. Любив з нею проводити час: бавитися, купати, читати казки. Не забував і про свої чоловічі обов’язки. Постійно шукав додатковий підробіток. Він багато чого вмів робити своїми руками. Лагодив сантехніку, любив і творчу працю», - згадує Ніна Осіпова.

Але найбільшим захопленням Миколи Балакшея були автомобілі. Чоловік міг сам зібрати автомобіль, вмів все лагодити. Його мрією було започаткування власної справи пов’язаної із ремонтом авто. І мрія здійснилася. Микола відкрив у Первомайську СТО. «Він буквально все туди вкладав. Звісно, я його у цьому підтримувала. Адже що може бути краще для чоловіка та і будь якої людини, коли улюблена справа приносить і задоволення і кошти для життя», - говорить дружина загиблого.

Але щастя і добробут молодої родини зруйнували події у країні. З початком Революції Гідності, Микола не міг думати ні про що інше, як про людей, які тоді вийшли на Майдани своїх міст за кращу долю і майбутнє свої дітей. «Усі його думки були на Майдані. Ми жили у Луганську і тоді, думали, що нарешті стане краще, зміни прийдуть. Але замість цього, всіх, хто були за Україну почали переслідувати, почався тиск. Микола збирав і возив допомогу на Майдан, розмовляв із сусідами, знайомими, намагався переконати їх. А потім, коли вже почалося АТО, нікому нічого не сказавши, мій чоловік записався добровольцем і поїхав на фронт», - розповідає Ніна Осіпова.

Микола Балакшей, перебуваючи в зоні проведення АТО, коли телефонував додому, говорив, що влаштувався на нову роботу, що у нього все добре. «Звісно, я не дуже цьому вірила, знаючи свого чоловіка, передчувала, що він на війні, намагалася якось його розговорити, але марно. Він мене переконував, що потрібно якомога швидше виїздити з Луганська, але я ще певний час не наважувалася, адже дуже важко отак просто все покинути і з дитиною їхати невідомо куди. Але одного дня, я все ж прийняла рішення, і не даремно. Адже потяг, яким ми із Софійкою виїжджали, був останнім з Луганська. Ми поїхали до Одеси, там я вперше за цей час зустрілася із Миколою. Він виглядав занепокоєним, але старався себе не видати», - говорить дружина загиблого.

Жінка разом із Софійкою оселилися в Одесі, де мешкають дотепер. Ніна перевелася на роботу до одеського супермаркету мережі побутової техніки, у якому вона працювала у Луганську. А Софійка ходить до школи, вже у 4 клас.

Про загибель свого чоловіка Ніна Осіпова дізналася, коли їй зателефонували з частини. «Для мене це був невимовний біль. Я здогадувалася і знала, що Микола на війні. І пізніше, він зізнався, що він там, але казав, що не в зоні бойових дій, а їздить на автомобілі. Декілька днів Микола не відповідав на телефонні дзвінки, а потім зв'язок взагалі було втрачено. А насправді це був – Іловайський котел. Ми навіть не знали де його тіло. Лише через півроку після загибелі Миколу було впізнано за результатами ДНК», - стримуючи сльози розповідає дружина загиблого.

Микола Балакшей загинув під час виходу з Іловайського котла. У його машину влучив снаряд з протитанкового ракетного комплексу «Фагот», ще один снаряд потрапив у двигун вантажівки. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Микола Балакшей нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Держава допомогла родині загиблого в АТО Миколи Балакшея: дружині Ніні та 10-річній доньці Софійці, надавши компенсацію та призначивши пенсію. Зараз родина перебуває на квартирному обліку на черзі отримання житла. Софійка дуже сумує за своїм татом. Дівчинка багато малює, ходить на курси з інформатики, багато грається та швидко росте. Тож у нагоді стануть сезонні речі: одяг та взуття. Давайте на лишати родину загиблого в АТО добровольця Миколи Балакшея сам на сам із своїми проблемами. Їх чоловік та батько загинув, захищаючи кожного з нас. Попіклуємося про його Софійку.

ОСІПОВА НІНА СЕРГІЇВНА NINA OSIPOVA 4188370021767382 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/366445_vin_kazav_shcho_viyni_ale.html 
«Щодня молю Господа, щоб швидше закінчилася війна і жодна мати не пізнала горя ховати свого сина»

«Щодня молю Господа, щоб швидше закінчилася війна і жодна мати не пізнала горя ховати свого сина»

Щороку, у другу неділю травня, в Україні відзначається День матері. Цей день, ще один привід, аби зателефонувати своїй мамі, або приїхати до неї у гості, щоб подякувати за подароване життя, турботу і підтримку. Якою б дорослою не була людина, для мами вона завжди лишається дитиною.

Мама – це найдорожча та найрідніша для кожного людина. Так як і для мами – її діти. Але є мами, яким цього дня їх син не подзвонить і не приїде. Вони більше не почують його голос, не обіймуть, не подякують за турботу, не посидять разом за столом на кухні…Життя їхніх синів обірвала війна - АТО, що триває на Сході вже більше трьох років. Найважче для матері – ховати свого сина. Сина – Героя, який загинув, захищаючи кожного з нас. А яке життя далі у цих мужніх жінок, після розпачу, болю і виплаканих сліз ? Про долі цих сильних та мужніх жінок-матерів, які є підопічними Громадської платформи «Люди допомагають людям» ми розповідатимемо в цих невеликих історіях. Матері наших загиблих Героїв заслуговують на нашу увагу, підтримку і гідне життя у тій країні, за яку віддали життя їхні сини.

Людмила Павлівна Бурко – мати загиблого в АТО, бійця 3-го окремого полку спеціального призначення Євгена Бурка. Зараз жінка мешкає у селі на Кіровоградщині, пенсіонер, інвалід 3-ої групи. Після похорону сина перенесла мікроінсульт. «Думала, що піду слід за ним. Але Бог дав сили жити далі, аби допомогти Аліні (дружині Євгена) із дитиною, моєю онучкою», - говорить Людмила Павлівна.

Жінка розповідає, що для неї перевернувся цей світ, коли у слухавці вона почула, що її рідний єдиний син загинув. Такого не чекав ніхто. Мрія Олега була стати офіцером. І хто, як не найрідніша людині в світі – його мама, підтримували синові починання, хвалила його і, мабуть, переживала ще більше за нього невдачам та раділа успіхам. «9 червня була наша остання телефонна розмова, а 12 - мій Женя загинув. В мене 9 червня був День народження. Син завжди мені намагався зробити якийсь сюрприз. Зазвичай, він намагався приїхати до мене, а того дня не зміг. Він був у самісінькому пеклі війни, а ми про це нічого не знали. Пам’ятаю, того дня ми із невісткою їхали на УЗД, і нам сказали, що буде дівчинка. Женя, звісно ж, хотів хлопця. Але цій новині також зрадів і сказав, що раз буде дівчинка, хай буде Маринка. А через 20 хвилин мого Жені вже не стало. Аліна так і назвала свою донечку Мариною, яка народилася через чотири місяці. Вона дуже схожа на мого Женьку, а зараз, як підростає, то все більше помічаю у ній рис свого сина», - плачучи розповідає Людмила Павлівна.

Мати загиблого згадує, що перебуваючи у горнилі АТО, Євген Бурко казав своїм рідним, що несе службу у Миколаївському аеропорту. До останнього дня, ні його батьки, ні дружина не знали, де насправді їх син та чоловік. «Аліна навіть їздила до нього у Миколаїв, де він орендував квартиру, а насправді, він там був всього чотири дні, якраз, коли була у них ротація», - говорить Людмила Павлівна.

«Після похорону Жені, я не хотіла нічого, але згадала його слова, він мені постійно казав – мамуль, ти в мене сильна, - я взяла себе у руки, і розуміла, що Аліна не повинна бачити моїх сліз і Марині потрібно допомагати ставати на ноги», - говорить мати загиблого.

Жінка каже, що після загибелі сина, її чоловік також хотів йти на фронт, однак через проблеми зі спиною, у військкоматі йому відмовили. Тож він став волонтером. «Володимир (батько Євгена Бурка) ось вже два роки їздить у зону АТО. Збирає допомогу нашим солдатам, співає авторських пісень. Каже, що не хоче, аби онучка запитала, де ж він був і що робив, коли її батько загинув. А в мене серце болить. Знаєте, це такі ж самі відчуття і чекання, як я свого Женю чекала. Телефоную часом, а слухавку ніхто не бере. Найгірше це відчуття – чекання. Знаєте, я і зараз часом виглядаю свого Женю, а раптом прийде, а раптом подзвонить», - стримуючи сльози мовить Людмила Павлівна.

Зараз Людмила Павлівна живе у старому сільському будиночку, а той, де вони жили разом з сином віддала невістці, вони у гарних і теплих стосунках, підтримують одна одну. Компенсацію від держави вони розділили порівну між собою. Так і живуть. «Я стараюся ні в кого нічого не просити, дякую людям, які допомагають. Недавно завершили добудову ванної і туалету у своїй хаті, бо до того був фундамент, Женя мав завершити та не судилося. А так живу на пенсію, допомагаю онучці. Та і здоров’я мене час від часу підводить. Перехворіла на онко, стрибає тиск», - розповідає мати загиблого Євгена Бурка.
А ще, Людмила Павлівна просить людей бути більш душевними, допомагати нашим захисникам: «Ніхто не знає, як їм там, рідненьким, важко. Я і саме, як десь виходжу чи їду у місто і бачу людину у формі, завжди підходжу, питаю чи нічого не треба. Щодня молюся Богові, аби війна закінчилася і щоб жодна мати більше ніколи не пізнала горя ховати свого сина».

Давайте разом допоможемо цій мужній жінці, яка пережила найважче горе втрати рідного сина.

БУРКО ЛЮДМИЛА ПАВЛІВНА LIUDMYLA BURKO 4188370025880165 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/366018_shchodnya_molyu_gospoda_shchob_shvidshe.html 
Показывать по