Мы в СМИ

«Твій тато зараз на небі…»

«Твій тато зараз на небі…»

Історія родини Андрія Іщенка та Наталії Воскобойник почалася із випадкової зустрічі. Спочатку було спілкування, спільні прогулянки, а через рік – Андрій та Наталія почали жити разом. «Ми не були офіційно розписані, але це мене зовсім не бентежило, тому що штамп у паспорті не дає гарантію на щасливе подружнє життя», - каже Наталія. Жінка розповідає, що Андрій їй одразу сподобався, з ним вона себе почувала спокійно і впевнено, він був легким у спілкуванні і дуже турботливим.

Андрій Іщенко любив спілкуватися з людьми і був відкритою людиною. «Андрій неначе поспішав жити. А ще, дуже любив дітей, легко знаходив з ними спільну мову. У нього, крім нашого сина Андрія, є ще донька від його першого шлюбу. Він їх просто обожнював», - говорить Наталія.

Андрій Іщенко та Наталія Воскобойник дуже хотіли і свою спільну дитину. А коли дізналися, що у них народиться хлопчик, Андрій був немов на сьомому небі від щастя. «Він постійно у всьому мені допомагав, казав, щоб я більше часу проводила на свіжому повітрі, турбувався. Ми почали планувати наше життя, вирішили, що сина також назвемо Андрієм», - розповідає Наталія.

Час, коли у сім’ї народився син, збігся із розгортанням бойових дій на Сході країни. «Коли почалася окупація Криму, він пішов і записався добровольцем до батальйону «Чернігів» таємно від мене і батьків. Сказав нам, що йде працювати до міліції, мене це тоді дуже здивувало, але якщо він вирішив – відговорити вже було неможливо. 6 жовтня 2014 року він поїхав в АТО, а нам всім сказав, що їде до навчального центру у Харків, на 2 тижні», - розповідає Наталія.

Андрій Іщенко ніс службу у Станиці Луганський, у складі батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів». Телефонуючи додому, Андрій майже нічого не розповідав, лише запитував як Наталія і син та казав, що в нього все добре.

Андрій вже уявляв, як побачить і обійме кохану, візьме на руки сина, адже через день, його групу мали відправляти на ротацію до Чернігова. Та доля розпорядилась інакше… По дорозі на сусідній блокпост, екіпаж Андрія Іщенка потрапив у ворожу засідку, всі, хто перебували в автомобілі - загинули. Указом Президента України № 942/2014 від 19 грудня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, зразкове виконання службового обов'язку та з нагоди Дня міліції», Андрій Іщенко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Наталія Воскобойник каже, що Андрій Іщенко навчив її та своїх дітей найголовнішого – поважати Батьківщину, адже він сам був її патріотом. Жінка розповідає, що зараз їй найважче спостерігати за сином, якому виповнилося 2 рочки. «Андрійко, як побачить чоловіка: військового, поліцейського у формі, завжди стає серйозним і каже: «тато». А ще, вдома, бере фото Андрія, цілує і завжди повторює «тато-тато». А я говорю, що твій тато зараз на небі…», - ледь стримуючи сльози говорить Наталія.

Зараз, маленький Андрійчик швидко росте, тож родині потрібні дитячі речі та іграшки, а ще потрібно виплачувати кредит, за придбану техніку. Сподіваємось, що ви зможете допомогти синові Андрія Іщенка, адже він втратив батька, якого так хоче побачити і обійняти.

ВОСКОБОЙНИК НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА NATALIIA VOSKOBOINYK 4188370026236037 (Райффайзен банк «Аваль»)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: Лівий берег

"Тато нікуди не пішов. Він завжди буде з нами…"

"Тато нікуди не пішов. Він завжди буде з нами…"

«Справжній і відданий. Був гарним другом, чоловіком і батьком. У нас була щаслива сім’я. А зараз - дуже боляче і сумно. Ми втратили нашу опору і захисника, доводиться вчитись жити: мені – без чоловіка, а Лєрі (донці) – без батька», - слова, які найперше промовляє дружина загиблого Андрія Крилова, Людмила, розповідаючи про свого чоловіка.

Історія їх родини почалася ще із студентських років. Тоді, Людмила приїхала на навчання до Дніпра, де познайомилась із Андрієм. Дівчині хлопець дуже сподобався, красень зростом 184 см виділявся серед невисоких приятелів. «Подруга в мене була жвава і весела, - згадує Людмила. – Я думала, що він зверне увагу на неї». Виявилося, в день знайомства Андрій придивлявся якраз до Людмили. «Як тільки я тебе побачив, в душі щось тьохнуло. Я зрозумів, що це моє», - зізнався він їй пізніше. В той теплий вересневий день закохані довго гуляли парком, каталися на каруселях, їли морозиво. Потім почали зустрічатися, вони були схожі навіть зовні. Андрій цим користувався і, запрошуючи дівчину із гуртожитку на прогулянки, казав: «Прийшов брат. Погукайте сестру Людмилу Бабенко». Потім його призвали в армію, і вони домовилися, що одружаться після демобілізації.



Через три роки після весілля, народилася донечка Валерія. Андрій дуже зрадів появі дитини, і не на мить її не полишав. «Він був таким щасливим. Навіть не відходив від малятка – купав, перевдягав, прав повзунки і пелюшки. Завжди і у всьому мені допомагав. Знаєте, це було так радісно усвідомлювати, що в тебе – найкращий чоловік, а в донечки буде найкращий тато», - говорить Людмила. За словами жінки, доросліючи, їх донечка ставала все більше схожою на батька, у спадок їй передались і татові творчі здібності. Вона почала писати вірші і малювати. Тато, мати і донька любили творити разом – писали картини, які зараз прикрашають їх дім.

Андрій Крилов працював приватним підприємцем. Ще з дитинства, батько прищепив йому любов до різьблення, то ж і напрям роботи він вибрав суміжний. Займався столяркою і утепленням фасадів. Майстрував різноманітні меблі для приватних садиб та ресторанів. Дружина каже, що завжди відгуки були хороші і клієнтів вистачало. Жінка зізнається, що відчувала себе мов за муром і була впевнена у завтрашньому дні. Родина мала багато планів. Оскільки чоловік багато працював, то часто, вони мріяли та обговорювали майбутній відпочинок, адже за 17 років подружнього життя, вони тільки раз відпочивали на морі. Так,  зустрічаючи новий 2014 рік, Андрій пообіцяв дружині та доньці що влітку обов`язково знов поїдуть на море. Але не вдалось. Почалась війна.

Навесні, Андрієві надійшла повістка. «Для нього ніколи не стояло питання необхідності захисту Батьківщини. Він важко переживав всі події, хвилювався, адже розумів, чим може все завершитись, якщо чоловіки не підуть захищати свою країну, батьків, дружин та дітей. І він пішов…», - розповідає дружина Людмила. В зону проведення АТО, Андрій Крилов прибув у складі 93-ї окремої механізованої бригади. Декілька разів, на короткий строк, йому вдавалося приїздити додому. Так було і на їх спільну річницю весілля. «Андрій приїхав, але, ми тільки встигли повечеряти, а в наступні дні він постійно бігав ринками та магазинами, треба було купити форму, взуття та деякі замовлення хлопців з бригади, адже тоді забезпечення було дуже жахливим. Це все що я знала, адже Андрій мені і Лєрі мало про що розповідав. Не жалівся, аби не засмучувати. Але я все розуміла», - говорить дружина загиблого.

4 липня 2014 року став чорним днем для родини Андрія Крилова. Під час масованої танкової атаки бойовиків на блокпост Збройних сил України, біля села Новоселівки, що на Донеччині, Андрій Крилов, разом ще з сімома побратимами загинув. Ворожий артснаряд потрапив у їх БТР. У переддень загибелі чоловіка, Людмилу не покидали тривожні думки. Вона прокидалась серед ночі і не знаходила собі місця. Жінка намагалась взяти себе в руки, молилась і повторювала: «З моїм нічого не трапиться. Він обов`язково повернеться додому!». Але доля розпорядилась інакше… Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Андрій Крилов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Дружина Людмила Крилова згадує, що на той час 14-річна Лера, дізнавшись про смерть батька, вигукнула: «Не вірю!» і втекла з дому. Рідні довго шукали її по селу. А вже зараз, вона намагається підтримати маму і говорить: «Тато нікуди не пішов. Він завжди буде з нами». Наступного року, Валерія вступатиме до вищого навчального закладу, на журналістський факультет і хоче з репетиторами «підтягнути» свою успішність. Смерть батька забрала в неї та в мами багато сил та емоцій. Вони втратили найцінніше. Валерія дуже любила свого тата і завжди його пам’ятатиме. Давайте і ми не будемо проходити повз людське горе, сльози і біль. Допоможемо та підтримаємо родину Андрія Крилова.

КРИЛОВА ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА LIUDMYLA KRYLOVA 4188370026293270 (Райффайзен банк «Аваль»)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ? 

Джерело: Обозреватель

 

"Ніколи не перестаю думати про мого Ігоря. Наче впав цілий світ, а скільки всього ми хотіли зробити…"

"Ніколи не перестаю думати про мого Ігоря. Наче впав цілий світ, а скільки всього ми хотіли зробити…"

Ігор Юрченко та Наталія Ніконенко знали один одного ще з шкільних років. Однак, не були особисто знайомі. Тоді, під час перерв, Ігор з друзями, заходив до Наталчиного класу, аби погратись і поговорити. Тоді ж і Наталія вперше звернула увагу на хлопця. Пізніше, вже завершуючи навчання, зав’язалось знайомство, міцна дружба, що згодом переросла у любов. Через декілька років закохані одружились і у них народилась донечка, яку назвали Дариною.

 
«Ми дуже чекали на дитинку. І коли я дізналась, що вагітна, Ігор дуже зрадів. Завжди старався, аби я нічого не робила, був дуже уважним і турботливим, а як народилась наша дівчинка, то він полюбив її так, що і словами не описати», - розповідає дружина загиблого.З дитинства, Ігор був привчений багато працювати. Разом з батьком, який був будівельником, він їздив на заробітки, де й навчився будівничому ремеслу. Одразу, після закінчення школи він і сам почав працювати, а коли одружився з Наталією, їздив на роботу до Києва, тож приїжджаючи додому на вихідні, увесь час приділяв дружині і донечці. «Даринку він завжди носив на руках, бавився з нею, а коли донечка підросла, ми разом багато гуляли, їздили на природу. Ігор дуже любив рибалити і нас привчив до цього заняття. Він був добрим, чуйним, турботливим, люблячим чоловіком і батьком. Ми відчували себе, мов за надійним муром. А для Даринки був ладен на все, завжди виконував всі її забаганки», - згадує Наталя.

Так і тривало життя щасливої молодої родини. Але все змінила війна. З початком АТО Ігор Юрченко не міг спокійно спостерігати та дивитись на те, як ворог нищить країну та вбиває людей. Хоч він і не служив у війську, твердо вирішив, що піде добровольцем, адже мав приклад свого молодшого брата Дмитра, який вже був на війні. «Ігор мене навіть підманув, сказав, що прийшла повістка і його забирають на збори. Хоча я з самого початку про все здогадувалась. Він ще з дитинства мріяв бути військовим та й не міг сидіти вдома, знаючи, що його молодший брат на війні», - говорить дружина Наталія.

Після проходження навчання, перед відправкою в зону проведення АТО, Ігор востаннє бачив свою дружину та доньку. «Він обіцяв, що повернеться і в нас народиться друга дитина, яку ми планували… Ніколи не перестаю думати про мого Ігоря. Наче впав цілий світ, а скільки всього ми хотіли зробити…», - стримуючи сльози розповідає дружина героя. Жінка каже, що вже тоді відчувала сильну тривогу та неспокій. Трагічну звістку про загибель чоловіка Наталія дізналася від матері Ігоря. «Моя свідомість не сприймала цього. А ще, підходить Даринка і питає: «Що, татуня загинув?» - Ні, кажу, що все нормально. А Дарина почала сильно плакати і казати, чому саме її тато загинув…», - згадує дружина Наталія.

Ігор Юрченко загинув від смертельного поранення, під час надання допомоги та евакуації поранених, поблизу населеного пункту Новоорлівка Шахтарського району Донецької області. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Кажуть, що час лікує рани. Але чоловіка і батька вже ніхто і ніщо не зможе повернути. Зараз, родина Ігоря Юрченка намагається навчитись сприймати втрату, але це не просто. 10-річна Дарина каже мамі, що часто бачить свого тата, боїться темноти та лишатися вдома наодинці. Держава допомогла із житлом: родина отримала квартиру і хоче придбати найнеобхідніші меблі. А ще, Дарині потрібен новий одяг. Сподіваємось, що ви зможете допомогти та підтримати родину Ігоря Юрченка.

Матеріальну допомогу родині загиблого учасника АТО можна на сторінці сім'ї Ігоря Юрченко, або за реквізитами нижче:

НІКОНЕНКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА NATALIIA NIKONENKO 4188370026236136 (Райффайзен банк «Аваль»)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

MAYAK.ORG.UA В сети заработала платформа для помощи семьям погибших в АТО солдат

MAYAK.ORG.UA В сети заработала платформа для помощи семьям погибших в АТО солдат

С помощью благотворительной платформы «People Help The People» неравнодушные украинцы могут помочь семьям, которые потеряли кормильца в событиях Революции Достоинства и в зоне АТО.

People help People

На сайте перечисляются категории, которым помогает платформа: многодетные семьи, семьи с несовершеннолетними детьми и детьми-инвалидами, родители-инвалиды, которые потеряли единственного кормильца, родственники погибших добровольцев, которые не получили государственной поддержки.

С помощью рубрикатора можно посмотреть, кто нуждается в помощи в конкретном регионе. Так, в Одесской области пока значится лишь одна запись: необходимо помочь жене и дочке погибшего под Иловайском бойца батальона «Донбасс» Николая Балакшея.

На сайте есть инструмент «Социальный калькулятор», позволяющий посчитать ежемесячную потребность участников проекта в деньгах для обеспечения насущных потребностей.

Помочь участниками проекта можно не только финансово, но и ремонтом, одеждой, услугами, трудоустройством прочее. Для этого необходимо заполнить заявку.

People help People 1

Кроме сухих статистических данных на платформе публикуются истории жизни людей, их встреч и прощаний, последних разговоров бойцов.

«Люди помогают людям в тяжелые времена испытаний. Сегодня милосердие и мужество ощущается так остро, как никогда, поражая до глубины души, показывая на деле, что самая высокая наша сущность раскрывается тогда, когда мы все вместе поддерживаем и защищаем друг друга», — отмечается на сайте.

Источник: http://mayak.org.ua/news/the-network-earned-platform-to-help-the-families-of-those-killed-in-the-ato-soldiers/

Життя немов обірвалось. Я не знала, що буде далі, адже ми втратили цілий світ…

Життя немов обірвалось. Я не знала, що буде далі, адже ми втратили цілий світ…

Майбутнє подружжя Євгена та Ольги Зерній познайомилося ще у дитинстві. 19-річний юнак побачив 14-річну дівчину, яка на той час навчалась у школі і одразу закохався. Про такі випадки кажуть: «кохання з першого погляду». Потім були спільні прогулянки, квіти, кіно, подорожі. «Женя був завжди дуже уважним до мене. А його природній впевненості і цілеспрямованості можна було тільки по-хорошому заздрити. Міг розрадити, якщо щось було треба, то старався завжди допомогти», - ділиться спогадами дружина загиблого - Ольга Зерній. З того часу закохані завжди були разом.

Помощь семьям участников АТО

Після весілля, Євген дуже хотів дитину. Як зізнається Ольга, то він її навіть переконував у цьому. «Коли народився Влад (їхній син), Євгена було невпізнати, звичайно, у хорошому розумінні. Буквально з перших днів він почав мені допомагати з дитиною. Влада він просто обожнював», - розповідає Ольга Зерній.Євген Зерній за освітою був інженером, тож працював на будівництвах, часто їздив у відрядження. Робота забирала багато часу, тож коли в чоловіка випадала можливість побути вдома, то дуже радів. «Він завжди проводив час з нами. Ми запам’ятали це як свято. Адже було вже за традицію ходити у парк, з Владом на атракціони, різноманітні розваги. Євген був дуже товариській. Але якщо він зустрічався з друзями, то нас із сином теж завжди брав із собою. Був такий спільний сімейний відпочинок», - розповідає дружина героя. А ще, Євген полюбляв лижі та катання на роликах разом з сином. Планував побувати на березі океану і дуже хотів ще одну дитину. Але це так і лишилось нездійсненною мрією…

Дружина Євгена Зернія згадує, що її чоловік був дуже легким у спілкуванні та невиправним оптимістом. У будь-якому випадку був налаштований позитивно, казав: «Все буде класно!», «Не переживай!», «Важливіше за вас у мене нікого немає». Які б рішення він не приймав - завжди жертвував своїми інтересами на користь родини. У них з дружиною було життя одне на двох та безмежна любов і турбота про дитину.

Євген Зерній проходив строкову службу у Національній Гвардії України. Тож з початком АТО був мобілізований та поїхав на Схід захищати нашу країну. Євген перебував у складі 92-ої окремої механізованої бригади. «Найбільше він переживав за те, аби ми не хвилювалися. Попросив мене не казати батькам, про те що він на війні, а про те, чому не брав слухавку, коли вони йому телефонували, попросив сказати, що загубив телефон», - розповідає Ольга Зерній. Так було і при спілкуванні з нею. Коли випадала можливість подзвонити дружині, Євген телефонував і завжди казав де він знаходиться, але жодних подробиць не розповідав. Мабуть розумів, що рідним головне знати, що з ним все добре, а решта – не важливо.

«Часом ставало просто нестерпно від невідомості і очікувань. Але оскільки Женя вірив, що всі думки матеріальні, я старалась не думати про погане», - говорить дружина загиблого. Востаннє, Ольга бачила чоловіка на Новий рік, коли його відпустили додому. Тоді Євген казав, що головне - повернутись живим, але доля розпорядилась інакше…Євген Зерній загинув поблизу села Луганське, Донецької області, під час мінометного обстрілу, від численних осколкових поранень. Трагедія сталась у день 19-річниці його знайомства з Ольгою.

«Кажуть, Бог забирає найкращих. Хочеться в це вірити, адже Женя дійсно був найкращим. Коли я дізналась звістку про загибель - життя немов обірвалось. Я не знала, що буде далі, адже ми втратили цілий світ», - ледь стримуючи сльози говорить Ольга Зерній.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Євген Зерній нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Та жодні нагороди не зможуть полегшити втрату і біль, який переживає дружина героя Ольга та його 14-річний син Влад, який мужньо тримався на похоронах та старається допомогти мамі, підтримати, не дивлячись на свій вік, бути справжнім чоловіком, як його вчив батько. Про це важко писати і говорити, але, попри все, родина старається вчитись жити звичним життям. Ольга Зерній та її син Влад, отримали квартиру від держави, але житло потребує ремонту, а Владу для навчання потрібен комп’ютер. Сподіваємось, що прочитавши цей текст, ви зможете відшукати можливість допомогти родині Євгена Зернія.

ЗЕРНІЙ ОЛЬГА МИХАЙЛІВНА OLHA ZERNII 4188370026051790 (Райффайзен банк «Аваль»)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: http://blogs.lb.ua/people_help_people/343821_zhittya_nemov_obirvalos_znala_shcho.html

Стас был моей родственной душой, и даже сейчас, после его гибели, я чувствую поддержку и заботу о нашей семье

Стас был моей родственной душой, и даже сейчас, после его гибели, я чувствую поддержку и заботу о нашей семье

Супруги Станислав Ловинский и Антонина Мирошниченко жили счастливой жизнью. Станислав заботился о жене, любил играть с детьми, хотел достроить дом и обустроить двор для детей, открыть собственное СТО. Но война разрушила все планы. Станислав пошел добровольцем в военкомат, не мог сидеть и спокойно наблюдать, как нашу землю захватывает враг.

 

 Помощь семьям погибших участников АТО

«Сначала говорил, что будет инструктором в Башкировке (воинская часть 92-й ОМБр в Харьковской области), и затем признался, что служит в г. Счастье Луганской области в составе 92-й отдельной механизированной бригады», - рассказывает Антонина Мирошниченко, жена погибшего защитника.

Официально Станислав Ловинский был закреплен за ротой материального обеспечения, однако с первого дня стал водителем комбрига. Его визитной карточкой была Газель с надписью «АТО-БУС». На ней он постоянно выезжал к самым горячим точкам: «Трехизбенка», «Ангел», «Фасад», «Нижнее Теплое» и др. Неоднократно ходил в разведку. Получил несколько осколочных ранений, был контужен.

«Однажды звонил и прощался, потому что они с группой попали в засаду, и думали, что шансов выжить уже не осталось, но все обошлось, они смогли выбраться. Тогда он позвонил мне и сказал, что он жив и скоро будет дома», - вспоминает Антонина.

«Когда Стас приезжал в отпуск, я забеременела второй раз, мы очень ждали этого ребенка, как только я ему сказала об этом, он сразу выбрал кума, им оказался его боевой побратим. Стас был очень хорошим отцом, у него уже было двое взрослых сыновей от первого брака (которым сейчас уже 21 и 23 года), поэтому у него был большой опыт воспитания ребят. Русланчик до сих пор каждый день показывает на его фото и говорит: «Папа!», и просит показать видео, где есть запись папиного голоса, хотя нашему сыну было всего 11 месяцев, когда Станислав погиб», - сдерживая слезы говорит жена погибшего воина АТО.

Женщина рассказывает, что за 45 лет жизни муж многое успел. Во время службы в армии участвовал в боевых действиях в Афганистане, получил там ранения. По возвращении пошел учиться, а потом работал помощником машиниста на Южной железной дороге. После распада Советского Союза работал кинологом (пригодились знания, которые получил на службе в армии), дрессировал собак для боевого задержания врага. Эти надресированные собаки так понравились заказчику в Голландии, что он приглашал Станислава переехать к нему и работать там, однако муж не захотел покидать Родину, потому что считал, что нужен своему народу и стране. Также, он успел поработать и водителем в службе такси, и охранником. Станиславу необходимо было постоянно чем-то заниматься, каждый день он что-то ремонтировал, строил, поддерживал сыновей и семью, у него было множество планов и мечтаний, но произошел трагический случай... Станислав Ловинский погиб в ДТП, возвращаясь к жене и детям из расположения воинской части своей бригады.

Антонина Мирошниченко говорит, что почти через четыре месяца после гибели Станислава, у них родился второй сын - Мирон. «Стас был моей родственной душой, мы могли часами разговаривать, и даже сейчас, после его гибели, я чувствую его поддержку и заботу о нашей семье. Я очень благодарен своим детям за то, что они помогли мне пережить гибель их отца, и теперь чувствую на себе ответственность научиться быть счастливой для их счастливого будущего», - говорит жена погишего героя.

Сейчас, дети и жена Станислава Ловинского продолжают учиться жить без мужа и отца. У семьи осталась его любимая Антонина и двое маленьких сыновей. А еще от первого брака, у Станислава есть двое старших сыновей (23 и 21 года). Семье, кроме обычных бытовых и детских потребностей, надо обустроить двор, починить и покрасить крышу дома и ворота, а еще нужна новая газовая плита с электродуховкой. (Возможно, кто читает эти строки, захочет и сможет помочь с приобретением нужной вещи).

ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ! КОМУ ПОМОГАЕШЬ ТЫ?

У нас была настоящая семейная сказка, но война отняла ее творца

У нас была настоящая семейная сказка, но война отняла ее творца

Полковник, кандидат технічних наук, доцент. Начальник кафедри тактико спеціальної підготовки київського військового інституту телекомунікацій та інформатизацій. Перший заступник керівника АТО на території Луганської та Донецької областей. «Завжди у гарному настрої, турботливий, уважний, професіонал своєї справи. А ще - люблячий батько і коханий чоловік», - таким, за словами дружини Світлани, був Ігор Павлов, таким він є в пам’яті близьких і друзів, всіх, хто знав його за життя.
Герої не вмирають. Не вмер і полковник Ігор Павлов, адже залишив після себе спогади та добрі справи, а історія життя його родини продовжується, він живе у спогадах та вчинках, які наслідують діти. Так, молодша донька Альона мріяла стати лікарем, але після загибелі тата вирішила вступити до Військового інституту, де працював батько. Він планував захистити докторську дисертацію, що вже була написана, але не встиг…

550

«Ми познайомились у місцевій кав’ярні на масиві Виноградар (м. Київ). Ігор був у військовій формі, яка йому дуже пасувала, серозний, високий, статний – справжній офіцер. Він військовослужбовець, я – киянка з офіцерської сім’ї у четвертому коліні, тому і з легкістю зав’язалась наша перша розмова. День за днем наше спілкування переросло у міцну дружбу, а вже потім у кохання. У віці трьох років моя старша донька Іванка стала сиротою – загинув у автокатастрофі її батько, мій перший чоловік. Мені було дуже важко морально, а знайомство та спілкування з Ігорем стало порятунком. Пам’ятаю, коли він перший раз завітав до нашої оселі, то мала одразу назвала його батьком та вилізла на руки – у Ігоря промайнула сльоза, він обняв дитину та поцілував її в щічку», - згадує дружина загиблого Світлана Власенко.

Після одруження, у закоханих народилась донечка, яку Ігор Павлов вирішив назвати Альоною. ««У нас буде справжня сімейна казка з Іванушкою та Альонушкою» – сказав він. Наше сімейне життя таким і було: подорожували з дітьми країною, щоліта їздили на море. Ігор ладен був для нас небо прихилити, він поважав жінку як мати, дочку, сестру…чув нас, прислухався. Наші бажання, мрії завжди були виконані. Дівчаток називав «птенчиками», а мене «птичкой», навіть у телефонній книзі мобільного ми так і були записані»», - розповідає дружина героя.

Коли почалася війна, полковник Ігор Павлов вирішив не відсиджуватись, а прийняв рішення їхати на фронт. Тоді ж був був відряджений в штаб м. Краматорська та призначений на посаду першого заступника керівника АТО на території Донецької та Луганської областей.

Одним з захоплень Ігоря Павлова було вишивання ікон бісером, які він дарував близьким (був автором більше двадцяти робіт). У планах було створити сімейну берегиню «Святе сімейство» – але доля розпорядилася інакше. Під час виїзду в Дебальцеве, разом з іншими військовослужбовцями, Ігор Павлов потрапив під обстріл, поблизу села Логвинове, у верхній частині «дебальцівського виступу», на трасі між Дебальцевим і Артемівськом (Донецька область). Вважався зниклим безвісти, однак пізніше тіло вдалося впізнати серед загиблих.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Ігор Павлов нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Дружина Світлана каже, що діти дуже важко перенесли це горе, з інституту та зі школи потайки їздять до батька на кладовище. Весь час носять його дрібні улюблені речі. «Тяжко, дуже тяжко на це дивитися, адже здоров’я почало підводити. Після поховання Ігоря перенесла мікроінсульт, а зараз ще й потребую проведення операції на лівій нирці – вона зморюється і всихає. Та й доньок слід підготувати до школи. Не знаю чи витримаю, мушу жити заради дітей. Знаєте, Ігор огортав нас безмежною любов’ю і піклуванням, Іванну та Альону носив на руках і казав, що так і чоловікам їх передам, щоб носили на руках – але не встиг», ледь стримуючи сльози розповідає Світлана Власенко.

Можливо, прочитавши цей текст, ви зможете допомогти родині Ігоря Павлова, який віддав своє життя за кожного з нас. А його діти та дружина будуть відчувати вашу увагу та підтримку, знаючи, що ми шануємо і пам'ятаємо героя.

ВЛАСЕНКО СВІТЛАНА МИКОЛАЇВНА SVITLANA VLASENKO 4188370025866669 (Райффайзен банк Аваль)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: http://blogs.lb.ua/people_help_people/342791_bula_spravzhnya_simeyna_kazka_ale.html

Громадське Радіо: Як виконується постанова Кабміну про вступ дітей загиблих учасників АТО до ВНЗ?

Громадське Радіо: Як виконується постанова Кабміну про вступ дітей загиблих учасників АТО до ВНЗ?

Волонтери організації «Люди допомогають людям» стверджують, що закон про вступ до вишів дітей загиблих учасників АТО на бюджет не працює через недопрацювання Кабміну

Волонтерки та співробітниці проекту «Люди допомагають людям» Юлія Гоць та Оксана Прощенко про вступ до вишів для дітей учасників АТО та роботу платформи «Люди допомагають людям».

Слухати запис програми "В етері "Громадського радіо" говорили про те, як виконується постанова Кабміну про вступ дітей загиблих учасників АТО до вишів"

Тетяна Трощинська: Як реалізується постанова, що діти загиблих учасників АТО мають право вступу до ВНЗ на бюджетну форму. На Facebook-сторінці Ольги Богомолець, яка опікується проектом «Люди допомагають людям» з’явився пост з проханням уваги ЗМІ, що закон через певні недоліки Кабміну України не виконується. 

Оксана Прощенко: Ситуація була доведена до того, що Ольга Богомолець звернулась до ЗМІ. 14 травня 2015 року ВР було ухвалено закон № 42519, яким передбачено, що держава забезпечує підтримку для здобуття професійної технічної та вищої освіти у державних та комунальних навчальних закладах учасникам бойових дій та їх дітям; дітям, один з батьків яких загинув під час проведення АТО; дітям ВПО.

Порядок та умови надання державної цільової підтримки визначається Кабміном. До 5 червня 2015 року Кабміну було доручено розробити та затвердити державну цільову програму підтримки, затвердити порядок та умови надання державної підтримки, подати на розгляд ВР проект закону про внесення змін до держбюджету України. На сьогоднішній день Кабмін не виконав покладених на нього доручень. Програма не реалізується.

Отримуючи численні звернення громадян з цього приводу, Ольга Богомолець надсилала звернення до уповноваженого держоргану з проханням, якомога скоріше вирішити ситуацію. Перше депутатське звернення було 15 жовтня 2015 року. Потім в грудні надсилали повторне звернення. На нього були відписки, що порядок розробляється, знаходиться на погодженні в інших державних органах.

Андрій Куликов: Можливо, законопроект прописаний так недосконало, що Кабміну треба щось ще зрозуміти і т.д.?

Оксана Прощенко: До цього питання ще не дійшло. Проблема в тому, що Кабмін не бажає виділити додаткові гроші на навчання цих дітей. Кожній дитині загиблого в АТО доводиться звертатись до МОН особисто для вирішення цього питання. Вони не вступають автоматично.

Тетяна Трощинська: Як ви можете допомогти?

Юлія Гоць: Ці випадки непоодинокі. Ми обдзвонили всі родини, де діти наших набувачів цього року вступають до ВНЗ, уточнили, яка в них ситуація. Чомусь відмови у вступі на державну форму навчання стосувались міста Київ. У Івано-Франківській, Львівській області цих питань не виникало. Ми робили кілька прес-конференцій, де висвітлювали ці питання, дали телефони нашої «гарячої лінії». З усієї України було кілька дзвінків, коли діти не могли вступити на державну форму навчання.

«Гаряча лінія» платформи «Люди допомагають людям»: 097 754-74-76, 066 409-89-11

Андрій Куликов: Хто такі набувачі?

Юлія Гоць: Набувачі допомоги — це наш внутрішній термін. Платформа «Люди допомагають людям» — платформа надання адресної фінансової допомоги родинам загиблих в АТО. Родини, які отримують допомогу, називаються «набувачі» (ми ще називаємо їх: «дівчата»).

З родинами ми на постійному контакті, можемо знати, кому потрібна допомога. І у липні сталося так, що була потрібна допомога, щоб забезпечити дітям навчання на бюджеті.

У нас є дві перші новини: ми змогли добитися того, щоб сестри Благовісні: Ангеліна і Єлизавета поступили на бюджет. Зараз на порядку денному є чотири вступники, по яких мають вирішуватись питання, їм мають передзвонити і підтвердити. Також до нас на «гарячу лінію» звернувся один із кіборгів Петро Крикун.

Андрій Куликов: Які у вас зараз проекти, що можуть привернути увагу?

Юлія Гоць: Зараз проблема на проблемі: дуже мала підтримка родин загиблих в АТО від держави, потрібна і моральна підтримка. Нема інститутів, які б допомагали людям психологічно впоратись з бідою.

Андрій Куликов: Чи правильно, що постанова стосується дітей тих, хто загинув беручи участь в складі збройних формувань? А наскільки вона може чи повинна поширюватись на дітей мирних мешканців, які загинули.

Оксана Прощенко: В законі прописано: один з батьків, який загинув під час проведення АТО або під час масової акції громадського протесту. А порядок і умови прописати має Кабмін.

Андрій Куликов: Ви  маєте справу із людською бідою. Куди ви звертаєтесь, коли потрібна моральна підтримка? Поділіться досвідом.

Оксана Прощенко: Дуже гарно, коли вдається комусь допомогти. Це дає сили для відновлення. Зараз в країні стільки проблем — вставай і починай щось робити. Якщо не можеш для себе, побач ту людину, якій потрібно допомогти. От і все.

Тетяна Трощинська: Серед коментарів згаданого посту Ольги Богомолець трапляються різні. Зокрема, що було б правильно, якби ці діти добре склали ЗНО. Але є роз’яснення Ольги Богомолець, яка пише що це якраз і стосується тих, хто добре склав ЗНО.

Оксана Прощенко: Так. Ці діти гарно склали ЗНО, поступили на контракт, не зважаючи на те, яке психологічне навантаження у них було в минулі роки.

Андрій Куликов: Скільки людей починають допомагати іншим та поширювати ваш досвід?

Юлія Гоць: Можемо сказати, що наша платформа розростається, додаються координатори, які працюють по областях, додалася Чернівецька область. Ми шукаємо спонсорів та волонтерів, які могли б робити свій внесок, щоб платформа стала більшою і сильнішою.

Джерело: http://hromadskeradio.org/programs/kyiv-donbas/yak-vykonuyetsya-postanova-kabminu-pro-vstup-ditey-zagyblyh-uchasnykiv-ato-do-vnz

Фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок н замку-музеї «Радомисль»

Фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок н замку-музеї «Радомисль»

30 липня на території історико-культурного комплексу замок-музей «Радомисль» у райцентрі Радомишль Житомирської області проходив перший Всеукраїнський фестиваль-показ етнічного та стилізованого одягу й аксесуарів «Аристократична Україна».

Організатори переконані, що фестиваль сприятиме пізнанню етнографічної та культурної спадщини і досягнень регіонів України, популяризації етнічного одягу у молодіжному середовищі та серед громадян інших країн світу. Ще одна мета – сприяння підвищенню самооцінки у звичайних жінок, які замінять на показах професійних моделей.

«На всеукраїнському фестивалі українського етнічного та стилізованого вбрання «Аристократична Україна»не буде моделей 90-60-90, а будуть справжні гарні українські жінки, які знають і поважають історію свого роду. Долучитись до участі в заході міг кожен бажаючий. Для цього достатньо було заповнити анкету моделі чи майстрині», - розповіли організатори фестивалю.

Програма фестивалю передбачала показ-дефіле моделей в історичному та сучасному етно-одязі, а також представлення моделями різноманітних аксесуарів, які доповнюють жіночий образ – прикрас, віночків, сумочок, етно-поясів та інше. Був анонсований вихід моделей у національному вбранні народів світу.

До показу етнічно вбрання долучили також вдів бійців, які загинули в АТО.

«Нашими моделями будуть не моделі, а гарні українські дівчата, які знають історію і героїчний спадок своїх родів, а серед них і чимало дружин наших загиблих героїв», - написала на своїй сторінці у фейсбук організатор фестивалю Ольга Богомолець.

На фестивалі була презентована громадська платформа «Люди допомагають людям» - сайт прямої адресної допомоги родинам загиблих в АТО

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Ольга Богомолець

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

 Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок 

Житомир.info: У замку-музеї «Радомисль» провели фестиваль для популяризації етнічного одягу та підвищення самооцінки жінок

Фото Катерини Тарановської

Джерело: http://www.zhitomir.info/news_158697.html

"Я не хочу тата Героя, я хочу, щоб мій татко повернувся додому…" Василь Бондар. Загинув в АТО

"Я не хочу тата Героя, я хочу, щоб мій татко повернувся додому…" Василь Бондар. Загинув в АТО

Киянин Василь Бондар – добрий чоловік, люблячий батько, надійний друг, підтримка і оборона сім’ї. Таким він назавжди лишиться у пам’яті тих, хто був знайомим з загиблим героєм.
"Все почалося з перших подій на Майдані. Він не стояв осторонь і не спостерігав, як виявилося згодом, попри мої застереження, був там щодня. На той час Василь працював таксистом, тому допомагав як міг: возив продукти, бензин, вивозив поранених. Дізналася я про це, коли прийшла повістка і чоловік сказав, що його обов’язок -боронити країну", - розповідає дружина загиблого Наталя.
На війні, Василь Бондар був водієм-заправщиком паливно-мастильних матеріалів, у складі 128-ої окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Доставляв бензин та солярку хлопцям на передовій.
 
На лінії вогню, Василю Бондарю постійно загрожувала небезпека, але це ніколи його не спиняло. "Потрапляв під обстріли, підривався на фугасі, в результаті - зі зламаною ногою прийшов додому. Ми з дітьми дуже зраділи, адже наш татко повернувся і все буде гаразд. Та не так склалося, як гадалося. Не дочекавшись повного загоєння ноги (він навіть до госпіталю не звертався), в місцевій поліклініці лікар зробив знімок і сказав, що на ногу вже можна ставати, але навантаження має бути помірним. Тож Василь вже почав складати маршрут повернення до своєї бригади. Дізнався, що готується відправка бензовозів з Харкова в зону АТО, сказав, що один має бути його. Жодні мої та дитячі вмовляння не діяли. Він сказав: "Я не хочу, щоб мої діти бачили те, через що мені довелося пройти"", - пригадує дружина Василя Бондаря.


Подружжя постійно телефонували один одному, Василь питав про діток, цікавився як справи в його коханої Наталії. Говорив, щоб не переживали: "Ваш татко повернеться Героєм з медалями і ви будете мною пишатися", - згадує слова Василя Наталя Бондар. "А потім я дзвонила-дзвонила і слова оператора про відсутній зв’язок зводили з розуму. Я намагалася відганяти всі недобрі думки, що безсовісно лізли до голови. Знала, що чоловік був у Дебальцево і там не спокійно", - розповідає Наталя.
Вранці, 13 лютого 2015 року, врешті пролунав дзвінок, після якого кажуть: "наче земля щезла під ногами". "Це був наш кум. Я здивувалася чому так рано, адже була лише 7 година ранку. Він просив, щоб я відкрила двері. Щось наче ойкнуло в серці. Дивлячи на його сумні очі, низько опущену голову я і уявити собі не могла, яку звістку він мені приніс. Слова "Василь загинув" пролунали немов розірвався поряд снаряд", - ледь стримуючи сльози згадує дружина загиблого.
Після цього почалися дні пошуків. Страшенні дні і як потім виявилося тижні… "Я до останнього не говорила дітям, що татка більше немає. Сподівалася, що хлопці помилилися і то був не мій Василь. Навіть по дорозі до Дніпропетровська, була впевнена, що це помилка і чоловік обов’язково от-от зателефонує. Але то був мій Василь….", - каже Наталія Бондар.
Ціною власного життя Василь Бондар дотримав обіцянку і повернувся додому "Героєм з медалями….".Указом Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Похований Василь Бондар 7 березня 2015 на Житомирщині в с. Барвінки Малинського району, на батьківщині дружини. Нині родина Василя Бондаря – вдова Наталя, син Ярослав та дочка Ольга є підопічними Громадської платформи "Люди допомагають людям". Вони потребують нашої підтримки та допомоги.
"Не здаватися і йти вперед попри всі перепони – таке гасло було у мого чоловіка, а тепер це гасло нашої сім’ї. Мені важко без підтримки чоловіка, а дітям без батька", - говорить дружина загиблого Наталія Бондар. 



Сьогодні сім’я Василя Бондаря проживає в комунальній квартирі. Після повернення чоловіка з АТО планували зробити косметичний ремонт та поміняти вікна. Від держави житло ще не отримали (знаходяться на черзі). А також наближається 1 вересня. Потрібно зібрати двох школярів до школи. Дітвора росте, тому потрібні одяг, взуття, рюкзаки, стільці до робочих столів. Тож давайте разом допоможемо дітям нашого захисника.

Допомогти матеріально сім'ї загиблого учасника АТО можна, перейшовши на сторінку сім'ї Василя Бондаря, або за реквізитами нижче.

БОНДАР НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА NATALIIA BONDAR 4188370025864185 (Райффайзен банк Аваль)

ДЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ? 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/18590-ya-ne-hochu-tata-geroya-ya-hochu-schob-mij-tatko-povernuvsya-dodomu.htm
Показывать по