20 января 2017

День памяти защитников Донецкого аэропорта. Давайте вместе поможем семьям наших защитников

Сегодня Украина уже второй раз отмечает День памяти защитников Донецкого аэропорта. 242 дней - именно столько времени «киборги» держали оборону и писали новые, героические страницы истории нашего государства.
Эти события - победа украинского духа. Оборона Донецкого аэропорта остановила продвижение вражеских войск на Западном направлении. По официальной информации, в последние дни защиты, погибли 58 наших бойцов. Общие же потери военных при обороне и до сих пор остаются неизвестными.

Общественная благотворительная платформа «Люди помогают людям», склоняет головы перед памятью павших защитников. Они - наши герои, пример самопожертвования, героизма и беззаветной любви к Родине. Давайте в этот день поможем их семей, ведь они потеряли на войне самое ценное - мужа и отца.

Перейдите по ссылке для оказания помощи семьям погибших участников боевых действий.

Мы в СМИ

Все статьи
«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Мій чоловік був чесною, порядною і працьовитою людиною. Любив життя та нашу сім’ю. Був патріотом своєї Батьківщини», - говорить, розповідаючи про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 24-ого батальйону територіальної оборони «Айдар» Альберта Падюкова його дружина Ольга.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним на Дні народженні спільних друзів. Ольга каже, що Альберт їй сподобався своєю щирістю, був турботливий і ввічливий. Розповідав веселі історії і був, як часто кажуть про таких, «душею компанії». Чоловік народився у Клячанові, що на Мукачівщині, а університет вже завершував в Ужгороді. У 90-х роках переїхав жити у Київ, де він і зустрів Ольгу.

«Завдяки своїм батькам, Альберт отримав чудове виховання став порядною людиною. Вони завжди його підтримували і намагалися розкрити сповна його потенціал. Завдяки мамі він вступив до Миргородської художньої школи. Дуже любив малювати і ліпити різні скульптури. Мав гарно розвинену уяву і майстерність. Тож по завершенню навчання став скульптуром і художником. Навіть зараз, у його батьків зберігаються роботи їх сина», - розповідає дружина загиблого.

Після весілля, молоді почали облаштовувати спільний побут. Ольга каже, що їм було не важко, адже Альберт не цурався будь-якої домашньої роботи і майже усе робив сам і багато допомагав: «Він сам зробив ремонт у квартирі. Збудував прибудову, щоб було більше місця для майбутньої дитини. А вже з появою Артура (сина), повністю сконцентрувався на ньому. Бавив, купав, грався, допомагав мені, адже я тоді дуже втомлювалася. Ми жили на Лісовому масиві, тож більшість нашого дозвілля проходило на природі. Було у нього багато друзів, які його підтримували і допомагали». Також Ольга Падюкова каже, що чоловік часто робив їй із сином різні сюрпризи, дарував квіти. Привчав Артура до спорту, зокрема до боксу.

З початком Революції Гідності, Альберт Падюков був на Майдані, де отримав від «тітушок» три ножових поранення. А після тривалого лікування і одужання пішов добровольцем в АТО, де приєднався до «Айдару». «Я сильно переживала і хвилювалася за Альберта, коли він був на Майдані, і особливо, після поранення, але не відговорювала від рішення йти добровольцем. Він був патріотом своєї країни і інакше просто не міг вчинити», - каже жінка.

Із зони бойових дій Альберт Падюков у відпустку не приїздив. Додому телефонував не часто, адже на той час зв’язку на території, де перебував чоловік, практично не було. А за ті короткі розмови, які були, найчастіше питав про сина і про дружину. «Про війну майже не говорив, мабуть, не хотів, щоб ми зайвий раз засмучувалися і переживали. Дуже хотів побути вдома хоч декілька днів, побачити мене й сина, але не судилося», - із сумом розповідає Ольга.

Жінка каже, що у день загибелі її чоловіка, тривожних думок у неї не було. «Зранку ми ще говорили телефоном, а вже увечері того ж дня, мені зателефонували його побратими і повідомили, що Альберт загинув», - говорить Ольга Падюкова.

Альберт Падюков загинув 19 серпня 2014 р. від осколкового поранення, під час виконання бойового завдання у селищі Металіст (Слов'яносербський район) під Луганськом. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Коли мені зателефонували і повідомила про загибель Альберта, ми з сином були якраз в батьків чоловіка. Артур все чув, що сказали по телефону. Йому тоді були 14 років. Він почав дуже плакати, а потім, замкнувся в собі, дуже важко переносив втрату. З того часу нашу сім’ю огорнув сум і біль. Адже поруч з Альбертом ми почувалися захищеними. А зараз, всі побутові питання і проблеми лягли на мої плечі, син підтримує, як може, за що я йому теж дуже вдячна, бо не знаю, щоб було, якби у нас не було дитини і я б взагалі лишилася сама», - говорить Ольга.

Держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Альберта Падюкова: дружині Ользі та 17-річному синові Артуру надавши компенсацію і житло та призначивши пенсію. Артур вже завершив 2 курс медичного коледжу і планує вступати до університету. Він так само продовжує займатися спортом, зокрема боротьбою і боксом, на який його відводив батько. «Вдома у нас фото Альберта. Ми завжди його згадуємо і пам’ятаємо. Він завжди з нами, ми це знаємо. Але ніколи більше до нас не прийде, тільки ми до нього… Артур вже майже дорослий, тому більшість коштів для нього йде на одяг і взуття», - каже Ольга Падюкова. Давайте разом підтримаємо родину загиблого добровольця «айдарівця» Альберта Падюкова.

ПАДЮКОВА ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА OLHA PADIUKOVA 4188370029122127 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/369557_ti_priydesh_tilki_mi.html 
"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Саша – це тато ! Який понад усе на світі любив свою донечку. Для неї він старався робити усе можливе, аби дитинка мала щасливе дитинство і життя", - говорить, згадуючи свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 25-ої бригади транспортної авіації Олександра Козолія його дружина Оксана.

Жінка розповідає, що з майбутнім чоловіком вона познайомилася у 2005 році. На той час, він вже служив у війську в Мелітополі і приїхав у планову відпустку до батьків в Коломию, де, власне, і трапилася їхня зустріч. Згодом, виявилося, що Оксана та Олександр разом навчалися в одній школі, з різницею у 3 роки, тож один одного вони не пам’ятали.

"Так сталося, що після нашого знайомства, через 5 днів, Саша повинен був їхати на місце служби в Мелітополь, оскільки термін відпустки закінчувався. Ці 5 днів ми разом гуляли та спілкувалися, не будуючи плани на якісь стосунки, оскільки розуміли, що скоро Саша поїде за більше ніж тисячу кілометрів від Коломиї. Однак, після того як Саша поїхав, ми продовжили щодня спілкуватися телефоном, так почалися наші відносини…Здебільшого ми знаходилися на відстані один від одного, бачилися, коли Саша приїздив в Коломию, або коли я їздила до нього в гості. Так ми "разом прожили" 3,5 роки, після чого в 2008 році я прийняла Сашину пропозицію вийти за нього заміж і вже разом ми переїхали в Мелітополь. І тепер, коли мені кажуть, що відстань руйнує відносини, я можу на власному досвіді сказати, що якщо люди насправді хочуть бути разом, то жодна відстань не зруйнує відносини, а навпаки - лише покаже справжнє бажання справитися із усіма труднощами та прийти до цілі, щоб бути поряд один із одним", - ділиться своїми спогадами Оксана Козолій.

Дружина загиблого каже, що на вибір Олександра стати військовим, вплинув приклад його батька, який також все життя віддав армії.

Після весілля, молода родина почала облаштовувати спільний побут. "Для нас це не склало жодних труднощів, адже ми досить добре розумілися. Завжди вважала, що цього нас навчило те, що у нас були відносини на відстані протягом 3,5 років і ми змогли зберегти та укріпити свої почуття. Ми не розподіляли сімейні обов’язки, все звикли робити разом. Зазвичай, з понеділка по п’ятницю - на роботі, у суботу – прибирання, а у неділю - відпочинок, зазвичай, виїжджали гуляти та зустрічалися із друзями", - розповідає Оксана.

Через декілька років у подружжя народилася донечка Вероніка, на яку вони дуже чекали. "Ми вирішили, що в нашій сім’ї не вистачає когось дуже важливого та свідомо прийшли до цього рішення. Донечка стала для Саші найціннішим у житті. Весь свій вільний час він намагався проводити із нею, от наприклад, купав донечку лише Саша, він дуже любив її купати, після чого був змушений робити прибирання у ванній, оскільки цей процес у них проходив дуже весело і у ванній кімнаті потім був невеличкий потоп. Саша загинув за 5 днів до того, як Веронічці виповнилося 1,5 року", - із сумом говорить Оксана Козолій.

У розмові, жінка не раз наголошує, наскільки зараз їй не вистачає поряд коханого, його поради, підтримки, допомоги, надійного плеча і любові: "Бували випадки, коли я затримувалася на роботі, їду додому, а по дорозі думаю, щоб такого приготувати, щоб було швидко. Дома ж голодний чоловік після робочого дня. Приїхавши додому, на кухні вже накрито стіл, приготована гаряча вечеря і чую з кухні Сашин голос - давай швиденько, мий руки і на кухню – ось так він про мене піклувався".

АТО розпочалася для Олександра Козолія 01 березня 2014 року. Цього дня у військовій частині, де він проходив службу, було оголошено "казармений стан" і всі військові мали цілодобово знаходитися на її території. "За декілька днів, Саша прийшов додому, швиденько помився, зібрав речі і полетів у відрядження і наступний раз ми побачилися лише через місяць. Жодного разу Саша не розповідав де він знаходився і що робить. На мої питання казав, що він в Україні, що у нього все добре. Питав за мене і про доньку. Зазвичай, я просто розповідала про донечку, про її досягнення, про синці, які вона постійно набивала, так як була дуже активна дитина. Про себе Саша нічого не розповідав, лише казав, що все в порядку. Думаю, що він намагався мене зберегти, щоб я не хвилювалася за нього. І йому це дуже добре вдавалося, я постійно думала, що в нього все добре, що літають і перебувають там де безпечно! Те що літали в зону АТО я дізналася лише після авіакатастрофи…", - стримуючи сльози говорить жінка.

Олександр Козолій загинув близько першої години ночі у військово-транспортному літаку "Іл-76", який був збитий терористами при заході на посадку в аеропорту Луганська. Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", чоловік нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). А рішенням Коломийської міської ради від 13 жовтня 2015 р. № 2363-58/2015 "за виняткову мужність і героїзм виявлені у захисті України, жертовне служіння народові" присвоєно звання "Почесний громадянин м. Коломия" (посмертно).

Дружина загиблого говорить, що жодних тривожних передчуттів напередодні аварії літака в неї не було. "Єдине, що за пів години до моменту, коли я дізналася про авіакатастрофу, по стіні дома повзло 2 павучка, на рівні моїх очей. Коли я їх побачила ще промайнула думка, що буде якась новина", - згадує Оксана Козолій. А ранком наступного дня, у її домівці пролунав дзвоник. Це прийшли військові, аби повідомити трагічну новину.

Зараз, доньці загиблого Героя – Вероніці, вже 4,5 роки. Вона знає, що тато зараз дуже далеко і вже ніколи не повернеться назад, але дуже її любить. Це те, що розповіла їй мама. "Із смертю Саші, моя одна половина теж загинула, а інша – живе, з метою виховання та піклування про донечку. Час абсолютно нічого не лікує, ти просто звикаєш жити у тих обставинах, що склалися", - каже дружина загиблого.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Козолія: дружині Оксані та доньці Вероніці, надавши компенсацію, пенсію та житло. Вероніка дуже сумує за татком, постійно про нього згадує. Загалом, дівчинка дуже рухлива, багато грається і пізнає світ. Ходить на танці, та потроху готується до школи. Для неї у нагоді стануть сезонний одяг і взуття, адже дитина швидко росте. Давайте підтримаємо родину Героя.

Козолій Оксана Василівна 4188370021640928 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ !?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/45318-chas-ne-likue--ti-prosto-zvikaesh-zhiti-zaradi-ditini.htm 
«Все розбилося, мов кришталь. І лише заради доньки і світлої пам’яті чоловіка - житиму далі»

«Все розбилося, мов кришталь. І лише заради доньки і світлої пам’яті чоловіка - житиму далі»

«Він був дуже позитивною й енергійною людиною. Де він – там завжди всі посміхалися і було свято. Не можливо було сумувати. В нього було дуже багато планів, які мріяв втілити у життя. Він був чудовим чоловіком і батьком для нашої донечки. Мріяв про сина», - розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО Артема Коханого його дружина Людмила.

Жінка каже, що познайомилася з Артемом на базі відпочинку, де відпочивала. Туди ж приїхав відпочивати і Артем, який на той час був курсантом військового інституту, а Людмила на той час теж була студенткою. «Він робив усе можливе, аби я звернула на нього увагу. Запросив мене до танцю, після якого ми більше не розлучалися. Найбільше, що мене вразило – відчуття безпеки і захищеності, коли я біля нього. Він був справжнім чоловіком, за це я його і полюбила», - зізнається Людмила.

Через два роки молоді одружилися. Завершили навчання в університетах, обидва – з червоними дипломами і рушили на Західну Україну, де оселилися і облаштовували свій побут, адже саме туди направили чоловіка після підписання контракту із прикордонниками. «А через чотири роки у нас народилася донечка, яку назвали Міланою. Артем був разом зі мною на пологах і з перших хвилин життя донечки тримав її на руках. Він був неймовірно турботливим батьком і чоловіком. Ми багато подорожували, ніколи не сиділи вдома. Чоловік багато часу проводив з Міланою. Брав її з собою на прикордонну заставу. Мілана їздила з ним на перевірку кордону у гори, Артем показував їй службових собак і вона їх дуже любила гладити і годувати. Також, любила йому допомагати мити службове авто після їх повернення з кордону. Була справжньою дитиною військового», - розповідає дружина загиблого.

Людмила каже, що бути дружиною військового – непросто. Адже це численні переїзди, облаштування і звикання до нового житла й іншими, пов’язаними з цим труднощами. Але родина Коханих щоразу з усім справлялася, знаходила нових друзів. «Ми вміли бути щасливими, де б не знаходилися. На 10-ту річницю нашого весілля, я зробила чоловікові сюрприз – влаштувала романтичну вечерю на вертолітному майданчику посеред поля. І саме тоді я встигла сказати йому найважливіші слова. Він запитав – за що мені вся ця краса, яку я бачу? – а я відповіла – Тому що ти на це заслуговуєш. А через три з половиною місяці він загинув», - хвилюючись мовить Людмила.

У березні 2014 року, прикордонний загін, у якому проходив службу Артем Коханий, був відряджений у зону АТО. «Мій чоловік був у зоні АТО двічі. Приїздив у відпустку. Він не дуже любив розповідати про побачене. Артем приїхав у відпустку дуже стомленим і засмученим. Одразу нам сказав, що поїде туди ще раз. Дуже сумував і згадував своїх побратимів, які загинули, переживав, що у них лишилися вдома маленькі дітки, у яких тепер не буде тата. Тоді ще ніхто не уявляв, що і нашу сім’ю спіткає така ж доля», - говорить дружина загиблого.

Жінка згадує, що напередодні загибелі чоловіка їй наснився страшний сон і вона навіть боялася комусь про це розповідати. А за декілька годин після загибелі, не знаходила собі місця. Відчувала тривогу. «Наша машина того дня не завелася. Я зателефонувала чоловікові, аби запитати його, що це може бути. Але слухавку підняли інші люди. Я попросила покликати Артема, а мені відповіли, що його більше немає. Так, посеред вулиці я і дізналася, що стала вдовою. Моя донька була поряд, все чула і одразу все зрозуміла. Саме Мілана і допомогла мені дійти додому», - згадує Людмила Кохана.

Артем Коханий загинув під час виконання бойового завдання у місті Курахове, що на Донеччині. Його дружина Людмила каже, що після смерті коханого, життя зупинилося. Всі плани, про які вони разом з чоловіком мріяли - розбилися мов кришталь. І лише донечка, спілкування із рідними та друзями, робота – допомогли зібратися із силами і почати жити далі. Заради доньки і світлої пам’яті коханого чоловіка.

Держава допомогла родині загиблого в АТО прикордонника Артема Коханого, Дружині Людмилі та 8-річній доньці Мілані, надавши компенсацію та житло. Мама Мілани каже, що донька має дуже прудкі ніжки і на ній взуття просто «горить». Тож просить по можливості допомогти одягом, а особливо – взуттям. Ще, для Мілани, найбільше щастя – подорожі, у них вона пізнає світ. Така любов до подорожей у дівчинки від тата. А ще, вона обожнює тварин і мріє, коли виросте, відкрити для них притулок. Давайте разом допоможемо Міланці - доньці загиблого Героя АТО Артема Коханого.

КОХАНА ЛЮДМИЛА ВОЛОДИМИРІВНА 4188373028794326 (Райффайзен банк "Аваль")

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/368841_vse_rozbilosya_mov_krishtal_i_lishe.html