27 декабря 2017

«Разговоры с женами» - история Елены Чернявской

Потерянные мечты

Мы встретились с женой Александра Чернявского, который погиб в 2015 году во время сопровождения колонны с пгт Луганское в город Дебальцево. Елена с глубокой печалью в глазах вспоминает мужа и все, что довелось пережить, разыскивая его. Единственное утешение женщины – сыночек Иван, которому очень тяжело смириться с потерей отца.


Алена, расскажите, пожалуйста, где вы сейчас живете, чем занимаетесь?

Сейчас мы получили однокомнатную квартиру, делаем ремонт, понемногу обставляем нашу квартиру мебелью. У меня нет увлечений или дел, от которых я получила бы удовольствие. Сейчас воспитываю сына. Он сначала очень болезненно переживал утрату отца. Последнее время ему немного легче, он занимается танцами, карате, ходит на дополнительные занятия по теннису и английскому языку. Иван сам выбрал себе такую активную жизнь и немного отошел от трагедии, поэтому и общаться стало проще. Стал чаще рассказывать, как у него дела с обучением, про драки в школе, про оценки по контрольным работам – хорошие и плохие.

Правда ли то, что вы познакомились со своим мужем в 10-летнем возрасте?

Да, это был 4-5 класс, мы поехали в детский лагерь. Будущий муж пригласил меня тогда на танец, но потом я забыла про этот случай. Когда мне было 17 лет, я подрабатывала в кафе, и одним из посетителей был он. Я даже не вспомнила его, только лишь через 2 недели Саша сказал мне: «А помнишь, как мы танцевали вместе? Так мы и познакомились во второй раз. Сначала он поцеловал меня в щечку, потом часто заходил к нам в кафе на чай. Однажды вечером пришел, взял микрофон и сделал мне предложение пожениться, но я тогда сказала, что он не дружит с головой, но общаться мы продолжили. Потом даже вместе снимали квартиру. После еще одного предложения и отказа, на третий раз мы все-таки поженились и прожили вместе 9 лет…

Что побудило Александра пойти на Восток?

Прежде всего это работа. Однажды он пришел домой и сказал, что уезжает через несколько дней. Я очень не хотела его отпускать, плакала, скандалила. Но когда он уезжал, приняла это спокойно, провела его. Саша прошел Саур-могилу и Степановку. Был период, когда он целую неделю был вне связи. Тогда военные звонили, говорили со мной, намекали, что его уже нет. Но я чувствовала, что это неправда, что он жив. Женская интуиция не подвела, и муж снова вышел на связь. После того Александр еще раз приезжал домой, но через некоторое время опять поехал на войну.

Я думала, что самое страшное уже позади, но оказалось, что нет… Звонила ему по десять раз в день, спрашивала как дела, все ли хорошо. В тот день он должен был позвонить мне еще с утра. Но звонка не было. Муж часто не выходил на связь, это была абсолютно нормальная ситуация, но весь тот день я не могла успокоиться, вся была на нервах. Позвонила командиру, он сказал, что Саши еще нет, но скоро будет. Я перевернула весь интернет, искала новости, звонила его побратимам. Вскоре мне позвонили, сказали, что мой Саша пропал без вести. Сразу позвонила солдату, который был с моим мужем, расспрашивала во всех военных частях, опубликовала в интернете фотографии, собиралась сама ехать туда, на Восток, но военные сказали, что меня не пропустят. Через несколько дней тклкфон появился в сети. Я верила, что он жив, но прячется и не может выбраться оттуда. Звонила каждую минуту и кто-то взял трубку. Я сказала: «Саша, скажи где ты находишься, тебя заберут». Мне ответили: «Его больше нет в этом мире с нами»…

Я старалась быть спокойной, говорила с тем мужчиной, спрашивала, где он взял телефон. Этот мужчина не мог назвать мне координаты, но сказал, что если бы с ним что-то случилась, тоже хотел бы, чтоб кто-то сообщил семье. Я не верила в это, очень долго искала информацию в интернете. Найти мужа было крайне тяжело. Писала журналисту из России, который опубликовал документы Саши. Он фотографировал морги в Донецке, сбрасывал фотографии для опознания. Среди них мужа не было. Потом поехала в Днепропетровск на опознание, звонила на горячую линию в Донецк. Ездила в воинскую часть, чтоб внесли его в базу розыска. Потом все же нашла. Узнала его по родинкам и одежде.

Кто был с Вами все это время, помог пережить трагедию?

Сама все пережила…Мне звонили родственники, но я не хотела говорить. Сын был в одной комнате, я – в другой. Мы тогда не говорили про смерть мужа. Первое время я никуда не ходила, не могла ни с кем говорить и никого видеть. Но потом встретила Ларису Лисовскую, она пригласила меня и других девчат на чай. Так мы начали встречаться каждые выходные, общаться, часто рассказываем новости друг другу, нас объединило общее горе, с которым справляемся вместе.

Ваш муж любил выращивать растения в вазонах, продолжаете ли вы это занятие?

Да, сейчас у меня маленькая квартира, поэтому много вазонов отвезли к родственникам. Он очень любил сажать, и я теперь сажаю, ухаживаю за растениями. У нас есть даже лимоны, которые еще муж посадил. Пересаживать уже, к сожалению, пришлось мне самой…

 

Ирина Пельц

Мы в СМИ

Все статьи
Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Глава комитета Рады по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила медиков с профессиональным праздником и подняла крайне актуальный и проблемный для украинской медицины вопрос.

Народный депутат Украины и глава парламентского комитета по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила украинских медиков с профессиональным праздником - Днем медицинского работника, отметив, что, несмотря на некорректную государственную политику в отношении медиков, врачи продолжают качественно выполнять свою высокую миссию по сохранению жизни и здоровья граждан. Об этом политик написала на своей странице в Facebook.

"Уважаемые медики! Благодаря вашему профессионализму, невероятным усилием, личной ответственности и преданности делу медицинская отрасль обеспечивает предоставление населению лечебной и профилактической помощи и услуг. Ваша забота и переживания за здоровье каждого пациента вместе с использованием опыта и достижений медицинской науки возвращают людям самое дорогое - возможность наслаждаться полноценной жизнью. В этот праздничный день желаю всем вам и вашим семьям добра и согласия, здоровья и счастья, благополучия и жизненной энергии, новых достижений в вашем нелегком, почетной и такой необходимой работе. Пусть человеческая благодарность и уважение вдохновляют вас на дальнейшие успехи и профессиональные достижения", - подчеркнула парламентарий.

В своем поздравлении нардеп также акцентировала внимание на том, что сейчас система здравоохранения Украины переживает сложные времена.

"Сегодня украинская система здравоохранения переживает худшие за свою историю времена. Врачи вынуждены в героических условиях, без надлежащего финансирования отрасли ежедневно бороться за каждую жизнь пациента. Действующая олигархическая власть сделала все возможное, чтобы люди, у которых нет даже на то, не могли получить высококачественное медицинское обслуживание, а врачи - достойную зарплату", - констатировала Богомолец.

По ее мнению, Министерство здравоохранения своими действиями намеренно уничтожает медицину в стране и способствует эмиграции врачей.

"Со своей стороны Минздрава ведет целенаправленную политику уничтожения медицины в стране. Наши врачи получают самую низкую зарплату в мире, и такими мизерными подачками власть только еще больше унижает честь и достоинство украинских медиков. В результате за последние годы по данным наших профсоюзов из Украины уже выехало около 70 тысяч медиков, и, по нашим прогнозам, в ближайшие два года за границу могут выехать еще 50 тысяч. Если государство не заботится о врачах, не хочет платить им достойную зарплату, а политики только пиарятся на их фоне, люди вынуждены выезжать туда, где их будут ценить, уважать и платить в разы больше", - заявила председатель парламентского комитета.

Она акцентировала внимание на том, что такие действия власти доводят равнодушие руководства государства к здоровью нации.

"В то время, как власть разбазаривает кадровый потенциал страны, европейские государства упрощают механизмы трудоустройства украинских врачей. И неважно, что с каждым годом темпы вымирания нации ускоряются - власти безразлично здоровье людей и повышение средней продолжительности жизни", - возмутилась политик.

Она подчеркнула, что увлекается украинскими медиками, которые в таких непростых условиях, продолжают выполнять свой гражданский долг.

"Но несмотря на преступное бездействие и равнодушие власти, медики остаются верными клятве Гиппократа. В невыносимых условиях профессиональные, достойные и героические люди продолжаютм выполнять свою высокую миссию и сохраняют ценное достояние государства - здоровье и жизнь ее граждан", - констатировала парламентарий.

Отдельно в День медицинского работника Богомолец остановилась на врачах, которые спасают жизни в зоне АТО / ООС. "Особого уважения заслуживают медики, ежедневно спасают человеческие жизни в зоне АТО / ООС, оказывая помощь, как украинским бойцам, так и мирным жителям на прифронтовых территориях", - написала нардеп.

По ее словам, именно для поддержки медиков, работающих в зоне АТО / ООС 16 июня была организована "Праздник Ангелов в белых халатах". "Поэтому сегодня для поддержки всей медицинской общественности было организовано торжественные мероприятия" Праздник Ангелов в белых халатах ". "Этим праздником мы хотим укрепить моральный дух медиков, привлечь внимание высшего руководства государства к отреб и проблем, которые сейчас беспокоят медицинское сообщество, а также с требованиями врачей по повышению зарплат, обеспечение достойных условий труда и построения социальной системы здравоохранения по европейскому образцу. Я верю, что вместе мы сможем построить сильное государство, где медицина будет реальным приоритетом. Где будут с благодарностью и уважением относиться к врачам, обеспечивая им достойную жизнь", - подытожила глава профильного Комитета ВР.

Источник: «Главред»                                       

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.
А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html 
«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Добрий та ласкавий. Не міг нікому відмовити, якщо про щось просили. Ніколи не сварився. Таких людей як він, більше не знаю. Лишилися тільки добрі спогади, в усьому», - так згадує про свого коханого чоловіка, загиблого в АТО, кадрового військового, бійця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Руслана Семчище його дружина Наталія. Вони вдвох прожили 16 років, виховували двійко дітей. Це була щаслива українська родина, яких є тисячі у нашій країні, але в одну мить прийшло горе, що назавжди змінило життя та долю жінок і дітей, які лишилися без чоловіка і батька.

Майбутнє подружжя познайомилися один з одним на весіллі у спільних знайомих. Наталія каже, що Руслан одраз впав в око, був гарним, високим, струнким із світлими косами. А коли познайомилася ближче і почали спілкуватися, перше добре враження, що склалося – підтвердилося, ба більше, очікування перевершилися. «Руслан був дуже уважним до дрібниць, а ще дуже добрим і лагідним. Ніколи не лишав мене на самоті із проблемами, завжди шукав вихід», - говорить дружина загиблого.Після весілля, молода сім’я спершу жила з батьками чоловіка, а потім вони подарували хату і Руслан з Наталією переїхали жити туди. «Батьки в Руслана теж були дуже добрими людьми, хочу ще раз подякувати їм за сина, якого так виростили і виховали. Вони нам також дуже багато допомогли і підтримували», - каже Наталія.

А через декілька місяців в Руслана і Наталії народилася дитина, появі якої вони дуже раділи. «Коли я була вагітною і ми з Русланом пішли на УЗД і стало відомо, що буде хлопчик. Для мого чоловіка це було невимовне щастя. Вирішили, що назвемо Іваном. А після виходу від лікаря і аж до самої зупинки, Руслан ніс мене на руках, таким він був щасливим, що я народжу йому хлопчика», - згадує дружина загиблого.

Коли народився Іван, Руслан Семчище з першого дня був завжди біля сина і допомагав своїй дружині. «Він давав мені можливість відпочити. Ходив з Іваном гуляти, читав йому казки. Ніколи не було такого, що тільки я займалася з сином», - згадує жінка. А через декілька років родина Семчище знову раділа – народився другий син, якого назвали Мирославом. «Як дітки трохи підросли, то дуже любили весь час проводити з татом. Він водив їх на каруселі. Разом вони змайстрували лавочки у дворф, стільці та стіл, за яким ми всі разом обідали. Вони і зараз згадують, що робили це разом з татом, якого їм так не вистачає…», - каже Наталія.

Ще з самого дитинства, Руслан Семчище мріяв бути військовим. Він хотів бути схожим на свого діда, який багато років віддав службі. Тож з 2003 року Руслан був на контракті у війську. А останні 12 років життя, служив у складі 128-ої окремої гірсько-піхотній бригаді, у складі якої і брав участь в АТО.

Рішення Руслана йти в АТО його родина не підтримувала. Батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. «В нього були проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча й стовідсотково не зняло проблему. Проте він казав, що не зможе дивитися в очі дітям, коли він, військовий, в час, коли в країні йде війна сидить вдома», - говорить дружина загиблого.

З липня 2014 року, Руслан Семчище вже знаходився у зоні бойових дій. Наталія каже, що чоловік часто телефонував додому, ніколи не жалівся і завжди казав, що в нього все добре. У відпустку приїхати не зміг, хоча планував. А одного дня, замість звичного телефонного дзвінка від чоловіка, Наталії зателефонували з військової частини і повідомили, що Руслана більше немає.

Руслан Семчище загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Станиця Луганська. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Звістка про загибель Руслана сильно вплинула на його родину. Старший син Героя Іван, попервах після звістки про загибель батька замкнувся у собі, з ним займалися психологи, які змогли допомогти хлопцю. «Немає і дня, аби ми не згадували про Руслана. Дуже важко нам без нього. Це горе не можливо передати словами, мене зрозуміють лише ті, хто сам переживав подібне», - каже Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Руслана Семчище: дружині Наталії та синам: 17-річному Іванові і 15-річному Мирославу, надавши компенсацію, житло, яке потребує ремонту та призначивши пенсію. Зараз Іван вступає до університету, а Мирослав піде до 10 класу. Він захоплюється футболом, часто привозить додому різноманітні нагороди із змагань. Але попри всі успіхи і час, який минув від дня трагедії, дітям дуже не вистачає батька, його підтримки, поради та теплих слів. Тож давайте і ми не будемо забувати про родину нашого Героя Руслана Семчище

Семчище Наталія Михайлівна 4188370022289352 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/372627_ruslan_buv_tsilim_svitom_nas.html