29 декабря 2017

«РАЗГОВОРЫ С ЖЕНАМИ» - история Ларисы Пономаренко

«Человек живет до тех пор, пока его вспоминают».

Лариса Пономаренко не сидит на месте, не останавливает жизненный темп, в сердце хранит любовь к своему мужу – Виталию Благовисному, который погиб в 2015 году неподалеку Авдеевки в Донецкой области. Как живет семья Виталия сегодня и каким его помнят жена и дочки, читайте в интервью.

Как вы познакомились?

Все очень банально. Он со своим двоюродным братом пришел к нам в гости. Мы с мамой только переехали, начали мебель расставлять. Все произошло после его дня рождения 14 ноября, а уже 16 мы познакомились. И все, 20 лет были вместе. Встречались месяц, и потом он сделал предложение. Я сразу согласилась. Это была любовь с первого взгляда. Мне не нужно было к нему привыкать. Возможно в 20 лет мы все одинаковые, но это была настоящая любовь.

Что вы любили делать вместе?

Мы все делали вместе. Когда у нас родились дети, он помогал менять подгузники, вставал ночью. Вместе ходили и на рыбалку и в кино. В Киеве мы жили рядом с парком Победы, поэтому гуляли там каждые выходные.

Какие отношения были у дочерей с отцом?

Самые лучшие, какие только могут быть. Я работала в кино около 8 лет, поэтому часто ездила в командировки. Дочери оставались с папой. Он заплетал им косички, отводил в школу, сам шел на работу, забирал со школы. Все время они проводили вместе. Муж с детьми ездил на Майдан. Как раз в тот день, когда начался обстрел. Они обманывали меня, говорили, что пошли в магазин. Я не верила. Они ехали с Майдана на 18 троллейбусе, проезжали мимо моей работы. Дочка еще сказала: «А если сейчас мама будет ехать?» И я зашла в этот троллейбус, в котором они ехали.

Какое у Виталия было отношение к мобилизации?

Летом показывали сюжет про его товарища по службе, который демобилизовался и пошел в АТО. Виталик мне сказал, что тоже пойдет. Я была категорически против. Как это ты пойдешь? У меня непредвиденная болезнь, у нас двое детей, с кем они останутся?

Вы не знали о намерениях мужа?

Я даже не подозревала, что у него есть какие-то планы идти в АТО. Мы эту тему больше не обсуждали. В то время он работал на Киевском море, официально ловил рыбу. Было затишье. Сказал, что поедет в Киев искать временный заработок. Оказывается поехал в Вышгород. Там его сняли с учета, в Киеве поставили, вручили повестку. Он уже все прошел и знал, когда будет ехать. Пришел домой и объявил. Я плакала. Отговаривала. По-разному: по-хорошему, по- плохому. Но он даже не слушал.

Как он аргументировал?

Я не трус. Я пойду защищать нашу Родину. Ни я, ни дети не могли повлиять на это решение. Невозможно было его отговорить. Он сделал это сознательно. Виталий понимал, если я узнаю, то будет скандал и уговоры. Поэтому он сразу принес повестку. Мой муж сказал, что там молодые парни и мужчины его возраста. «Потом через какое-то время, что я буду говорить? Что я прятался за твоей юбкой?» И все. Пошел.

Какая реакция была у дочерей?

Я думаю, что они гордились. Но в силу свого возраста не осознавали, на сколько это может бать опасно. На волне патриотизма они думали, что это правильный выбор.

Как поддерживали связь?

Мобильная связь. Я очень переживала. В армии он был электриком связи, потому и сейчас учился на электрика. «Ничего страшного.  Буду  там связь настраивать ». Меня это успокаивало. Первый раз его отпустили домой на Пасху, перед тем, как поехать в зону АТО. Уговаривать смысла не было. Просто переживала, куда он попадет, кем он будет. Он ничего мне не рассказывал.

Когда уже поехал, сообщил, что попал в Днепропетровскую  область в 93-ю механизированную бригаду. «Я буду сапером». Я даже по телефону рассмеялась. Как сапером? Учился на электрика, а будеш сапером? «Нас направили, не хватает людей». На 1 сентября он снова приезжал домой. Я попросила его одеть форму, пойти к девочкам в школу на 1 сентября. Он сказал «Та зачем». Был скромным. Не имел показушности, не хвастался этим. После этого сразу уехал. Он трижды приезжал. Дважды я его провожала на вокзал, расстраивалась. А на третий раз успокоилась. Была уверена, что еще немного и он будет дома. Не плакала, была спокойна.  Мы общались каждый день: с утра и вечером после заданий.

Дочки были очень близки с отцом. Как они восприняли гибель отца?

Это для нас было очень сложно. Нам всем троим было тяжело. Какое-то время даже поверить было сложно. Не знаю, сколько нужно сил, чтоб все пережить. Мне было 18, когда умер мой отец. Мне было тяжело. И всю жизнь мне его не хватало. Сейчас я девочкам говорю: был бы отец, он бы поговорил с Вами. Когда теряешь близкого человека, очень тяжело морально пережить утрату.

Кто вас тогда поддерживал?

Нас поддерживало много дымерских людей (авт. Дымер - пгт. Киевской области). Обычных людей, не чиновников. Кажется после похорон пришла моя знакомая и говорит: «Вот тебе передали 200 гривен».  Я понимаю, что у людей тоже могут быть трудности. Потом я познакомилась с гражданской платформой «Люди помогают людям». Они помогали материально, с поступлением в университет, просто звонили.

Такая разносторонняя поддержка помогла не останавливаться?

Конечно! Благодаря разным и неравнодушным людям понимаешь, что стоит бороться и жить дальше. Твоя жизнь не остановилась. Если б не было этой     поддержки, возможно ты опустил бы руки, жил бы в кладовке. Когда строишь планы на жизнь, думаешь о своим будущем, а потом все в один момент разбивается на маленькие части…У тебя опускаются руки. Ты не знаешь, что делать. Твой муж вроде бы защищал эту страну и все, что у него было, он отдал. А к тебе люди поворачиваются спиной. Я считаю, что поддержка неравнодушных людей стимулирует. Хорошо, что есть такие люди.

Семьям сейчас очень важно получать такую поддержку?

Конечно. Жаль, что со стороны государства не существует программ реабилитации для таких семей. У нас все держится благодаря фондам, неравнодушным людям и волонтерам. Мы остаемся со своими проблемами. Мне очень не хватает мужа. Но благодаря всем этим событиям, я посмотрела на жизнь с другой стороны и познакомилась со многими добрыми людьми. Для меня это очень важно. Благодаря таким людям можно решить много моральних трудностей. В нашей стране объединяет горе. Было бы хорошо, если б мы познакомились при хорошей жизни.

Коллеги по службе поддерживают с Вами связь?

Мы созваниваемся с командиром. И есть несколько его товарищей. Я не могу сказать, что мы дружим. Это были друзья моего мужа, с которыми он познакомился там. Я с ними не общалась, пока мой муж был жив. Что можно сказать незнакомому человеку? У каждого своя семья, заботы. Я понимаю, что жизнь продолжается. Ты уже ничего не можеш изменить, поэтому надо двигаться дальше.

Чем вы сейчас занимаетесь?

Я записалась в бассейн, хочу сдать на права, а летом поехать на экскурсию за границу. Стараюсь не сидеть дома. Чем больше сидишь дома, тем больше в этом копаешься. Нужно, чтоб голова все время была занята. Нельзя останавливаться. Если ты останавливаешься, то все это тебя разрушает изнутри.

Какой у вас девиз по жизни?

Все, что нас не убивает – делает нас сильнее. Мне было очень сложно, когда погиб муж. Не хотелось просыпаться,  вставать с постели, что-то делать. Но я знаю, что это меня бы убило. Как могла, брала себя в руки, какое-то время принимала антидепрессанты. Мне нужно было добиться льгот, ходить по чиновникам, справки брать. Благодаря этим действиям, я такая. Если Бог послал нам испытания, то нам надо их пройти. Нет непосильной ноши. Мы не можем ничего знать наперед. Мой муж родился и погиб 14 ноября. На свой день рождения. Я не могла в это поверить. Потому-что у него ж сегодня день рождения. Не может такого быть. Может.

Как вы справляетесь в этот день?

Раньше мы сидели за столом, а тепер на кладбище. Я не чувствую, что там мой муж. Меня не тенет на кладбище, я не могу там проводить время, я не могу там с ним разговаривать. Дома я мысленно с ним разговариваю. Это успокаивает. Я стараюсь мириться с тем, что такова моя жизнь. Все испытания, которые мне нужно пройти, я обязательно пройду.

В душе муж всегда с вами? Чувствуете его поддержку?

В душе мой муж всегда со мной. Мне муж часто снится. И всегда по-хорошему. Он снится, как живой. Нет плохих опущений, все как в обычной жизни. Я знаю, что душа человека не умирает. Человек живет до тех пор, пока о нем помнят. Он как ангел-хранитель оберегает. Если у тебя что-то не выходит, он обязательно найдет тех людей, через которых он тебе поможет.

Какая помощь вам сейчас нужна?

Дети, знакомые – это все, что я имею. Сейчас мне этого достаточно.

 

Евгения Луценко

Мы в СМИ

Все статьи
Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Глава комитета Рады по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила медиков с профессиональным праздником и подняла крайне актуальный и проблемный для украинской медицины вопрос.

Народный депутат Украины и глава парламентского комитета по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила украинских медиков с профессиональным праздником - Днем медицинского работника, отметив, что, несмотря на некорректную государственную политику в отношении медиков, врачи продолжают качественно выполнять свою высокую миссию по сохранению жизни и здоровья граждан. Об этом политик написала на своей странице в Facebook.

"Уважаемые медики! Благодаря вашему профессионализму, невероятным усилием, личной ответственности и преданности делу медицинская отрасль обеспечивает предоставление населению лечебной и профилактической помощи и услуг. Ваша забота и переживания за здоровье каждого пациента вместе с использованием опыта и достижений медицинской науки возвращают людям самое дорогое - возможность наслаждаться полноценной жизнью. В этот праздничный день желаю всем вам и вашим семьям добра и согласия, здоровья и счастья, благополучия и жизненной энергии, новых достижений в вашем нелегком, почетной и такой необходимой работе. Пусть человеческая благодарность и уважение вдохновляют вас на дальнейшие успехи и профессиональные достижения", - подчеркнула парламентарий.

В своем поздравлении нардеп также акцентировала внимание на том, что сейчас система здравоохранения Украины переживает сложные времена.

"Сегодня украинская система здравоохранения переживает худшие за свою историю времена. Врачи вынуждены в героических условиях, без надлежащего финансирования отрасли ежедневно бороться за каждую жизнь пациента. Действующая олигархическая власть сделала все возможное, чтобы люди, у которых нет даже на то, не могли получить высококачественное медицинское обслуживание, а врачи - достойную зарплату", - констатировала Богомолец.

По ее мнению, Министерство здравоохранения своими действиями намеренно уничтожает медицину в стране и способствует эмиграции врачей.

"Со своей стороны Минздрава ведет целенаправленную политику уничтожения медицины в стране. Наши врачи получают самую низкую зарплату в мире, и такими мизерными подачками власть только еще больше унижает честь и достоинство украинских медиков. В результате за последние годы по данным наших профсоюзов из Украины уже выехало около 70 тысяч медиков, и, по нашим прогнозам, в ближайшие два года за границу могут выехать еще 50 тысяч. Если государство не заботится о врачах, не хочет платить им достойную зарплату, а политики только пиарятся на их фоне, люди вынуждены выезжать туда, где их будут ценить, уважать и платить в разы больше", - заявила председатель парламентского комитета.

Она акцентировала внимание на том, что такие действия власти доводят равнодушие руководства государства к здоровью нации.

"В то время, как власть разбазаривает кадровый потенциал страны, европейские государства упрощают механизмы трудоустройства украинских врачей. И неважно, что с каждым годом темпы вымирания нации ускоряются - власти безразлично здоровье людей и повышение средней продолжительности жизни", - возмутилась политик.

Она подчеркнула, что увлекается украинскими медиками, которые в таких непростых условиях, продолжают выполнять свой гражданский долг.

"Но несмотря на преступное бездействие и равнодушие власти, медики остаются верными клятве Гиппократа. В невыносимых условиях профессиональные, достойные и героические люди продолжаютм выполнять свою высокую миссию и сохраняют ценное достояние государства - здоровье и жизнь ее граждан", - констатировала парламентарий.

Отдельно в День медицинского работника Богомолец остановилась на врачах, которые спасают жизни в зоне АТО / ООС. "Особого уважения заслуживают медики, ежедневно спасают человеческие жизни в зоне АТО / ООС, оказывая помощь, как украинским бойцам, так и мирным жителям на прифронтовых территориях", - написала нардеп.

По ее словам, именно для поддержки медиков, работающих в зоне АТО / ООС 16 июня была организована "Праздник Ангелов в белых халатах". "Поэтому сегодня для поддержки всей медицинской общественности было организовано торжественные мероприятия" Праздник Ангелов в белых халатах ". "Этим праздником мы хотим укрепить моральный дух медиков, привлечь внимание высшего руководства государства к отреб и проблем, которые сейчас беспокоят медицинское сообщество, а также с требованиями врачей по повышению зарплат, обеспечение достойных условий труда и построения социальной системы здравоохранения по европейскому образцу. Я верю, что вместе мы сможем построить сильное государство, где медицина будет реальным приоритетом. Где будут с благодарностью и уважением относиться к врачам, обеспечивая им достойную жизнь", - подытожила глава профильного Комитета ВР.

Источник: «Главред»                                       

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.
А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html 
«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Добрий та ласкавий. Не міг нікому відмовити, якщо про щось просили. Ніколи не сварився. Таких людей як він, більше не знаю. Лишилися тільки добрі спогади, в усьому», - так згадує про свого коханого чоловіка, загиблого в АТО, кадрового військового, бійця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Руслана Семчище його дружина Наталія. Вони вдвох прожили 16 років, виховували двійко дітей. Це була щаслива українська родина, яких є тисячі у нашій країні, але в одну мить прийшло горе, що назавжди змінило життя та долю жінок і дітей, які лишилися без чоловіка і батька.

Майбутнє подружжя познайомилися один з одним на весіллі у спільних знайомих. Наталія каже, що Руслан одраз впав в око, був гарним, високим, струнким із світлими косами. А коли познайомилася ближче і почали спілкуватися, перше добре враження, що склалося – підтвердилося, ба більше, очікування перевершилися. «Руслан був дуже уважним до дрібниць, а ще дуже добрим і лагідним. Ніколи не лишав мене на самоті із проблемами, завжди шукав вихід», - говорить дружина загиблого.Після весілля, молода сім’я спершу жила з батьками чоловіка, а потім вони подарували хату і Руслан з Наталією переїхали жити туди. «Батьки в Руслана теж були дуже добрими людьми, хочу ще раз подякувати їм за сина, якого так виростили і виховали. Вони нам також дуже багато допомогли і підтримували», - каже Наталія.

А через декілька місяців в Руслана і Наталії народилася дитина, появі якої вони дуже раділи. «Коли я була вагітною і ми з Русланом пішли на УЗД і стало відомо, що буде хлопчик. Для мого чоловіка це було невимовне щастя. Вирішили, що назвемо Іваном. А після виходу від лікаря і аж до самої зупинки, Руслан ніс мене на руках, таким він був щасливим, що я народжу йому хлопчика», - згадує дружина загиблого.

Коли народився Іван, Руслан Семчище з першого дня був завжди біля сина і допомагав своїй дружині. «Він давав мені можливість відпочити. Ходив з Іваном гуляти, читав йому казки. Ніколи не було такого, що тільки я займалася з сином», - згадує жінка. А через декілька років родина Семчище знову раділа – народився другий син, якого назвали Мирославом. «Як дітки трохи підросли, то дуже любили весь час проводити з татом. Він водив їх на каруселі. Разом вони змайстрували лавочки у дворф, стільці та стіл, за яким ми всі разом обідали. Вони і зараз згадують, що робили це разом з татом, якого їм так не вистачає…», - каже Наталія.

Ще з самого дитинства, Руслан Семчище мріяв бути військовим. Він хотів бути схожим на свого діда, який багато років віддав службі. Тож з 2003 року Руслан був на контракті у війську. А останні 12 років життя, служив у складі 128-ої окремої гірсько-піхотній бригаді, у складі якої і брав участь в АТО.

Рішення Руслана йти в АТО його родина не підтримувала. Батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. «В нього були проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча й стовідсотково не зняло проблему. Проте він казав, що не зможе дивитися в очі дітям, коли він, військовий, в час, коли в країні йде війна сидить вдома», - говорить дружина загиблого.

З липня 2014 року, Руслан Семчище вже знаходився у зоні бойових дій. Наталія каже, що чоловік часто телефонував додому, ніколи не жалівся і завжди казав, що в нього все добре. У відпустку приїхати не зміг, хоча планував. А одного дня, замість звичного телефонного дзвінка від чоловіка, Наталії зателефонували з військової частини і повідомили, що Руслана більше немає.

Руслан Семчище загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Станиця Луганська. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Звістка про загибель Руслана сильно вплинула на його родину. Старший син Героя Іван, попервах після звістки про загибель батька замкнувся у собі, з ним займалися психологи, які змогли допомогти хлопцю. «Немає і дня, аби ми не згадували про Руслана. Дуже важко нам без нього. Це горе не можливо передати словами, мене зрозуміють лише ті, хто сам переживав подібне», - каже Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Руслана Семчище: дружині Наталії та синам: 17-річному Іванові і 15-річному Мирославу, надавши компенсацію, житло, яке потребує ремонту та призначивши пенсію. Зараз Іван вступає до університету, а Мирослав піде до 10 класу. Він захоплюється футболом, часто привозить додому різноманітні нагороди із змагань. Але попри всі успіхи і час, який минув від дня трагедії, дітям дуже не вистачає батька, його підтримки, поради та теплих слів. Тож давайте і ми не будемо забувати про родину нашого Героя Руслана Семчище

Семчище Наталія Михайлівна 4188370022289352 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/372627_ruslan_buv_tsilim_svitom_nas.html