8 июня 2018

Никогда не отказывался быть там, где наиболее тяжело – История семьи Гончарук

Знакомство и семейная жизнь

Мы познакомились в 2002 году, у нас была любовь с первого взгляда. Я пошла служить в армию, чтоб быть рядом с мужем. К тому же работала бухгалтером.

Виталий всегда говорил, что не хочет видеть наших слез. «Светлана, улыбайся. И все будет хорошо». Невозможно было долго на него обижаться, потому что приходил с цветами и словами: «Солнышко, все хорошо». Всех баловал сюрпризами. Ночью перед днем рождения дочки украшали комнату: шариками, цветами, подарками. Вдруг собирались в кинотеатр, отменяли все остальные планы.

Помню историю, которая была еще до войны. Я была в госпитале в Харькове, потому что сильно заболела, а муж - в Донецке. Он позвонил, поинтересовался, как я. Помню сказала, что плохо, потому что очень одиноко. Виталий пообещал позвонить после обеда, как отдохнет после дежурства. Когда он звонил, я как раз вышла прогуляться на улицу. «Ну что ты, солнышко, проснулась, все хорошо?»,- смотрю - передо мной муж с цветами. Мне ни слова не сказал. Хотел сделать сюрприз.

Курьером кто-то от правил шикарный букет цветов, когда я отдыхала на день рождения в санатории в Трускавце. Сначала не смогла понять от кого они. Муж в зоне АТО - он не смог бы. Оказалось смог. Сказала мужу, что получила от кого-то букет, но не знаю от кого. Виталий еще шутил, как это я не на него сразу подумала.

Взаимоотношения с детьми

Муж был хорошим человеком и семьянином. Дочку любил как свою родную (ред. дочка от первого брака Светланы) и с сыном имел хорошие отношения. Всегда старался проводить с ними больше времени: помогал с уроками, устраивал шопинг. Но времени постоянно не хватало, потому что были дежурства, командировки…

Сын сказал, что хочет быть военным, как папа, потому после 9 класса пойдет в Суворовское. Единственное, хочется, чтоб занимался финансами. Например, стал военным бухгалтером.

Про службу и АТО

В 2006 году меня призвали в армию, а на следующий год часть передислоцировали в Донецк. Мы служили там до начала войны. Когда начались волнения в Донецке, был приказ держать оборону части, которая была в окружении «Донецк-Авдеевка». Виталий и я 2 месяца были в Авдеевке, впоследствии его направили в Волноваху – на 2 месяца. Через некоторое время нас направили далеко от Донецка. Задание моего полка – сбивать беспилотники.

Как начались волнения в Крыму, нам приказали вывести всю технику, чтоб сберечь ее. Никто не догадывался, что будет на столько плохо. Думали, будет тихий и спокойный захват. А вышло все наоборот.

У Виталия ранений не было. В мае 2014 я привезла ему бронежилет, который получила от волонтеров. У ребят не было ни касок, ни автоматов, ни бронежилетов. Они по очереди одевали его на посты. Донецкий аэропорт был за 2 километра от части. Ребятам все время приходилось прятаться в бункер, когда начинался обстрел, потому- что не было чем отбиваться. Мы были в окружении, никто не мог добраться, кроме волонтеров. Министерство обороны ничем не помогало.

Про гибель

Муж погиб в 2015 году. У него было задание: забрать в Авдеевке аппаратуру. В «уазике» были он и водитель, им сделали «коридор», чтоб спокойно проехали.  По дороге попали в ДТП. Авария не по нашей вине, ехали пьяные из «Правого сектора» и врезались в нашу машину. В ней были боеприпасы, которые взорвались после столкновения. Машина сгорела полностью. Все сгорели. Приказ не выполнили…

Он прошел бои в Авдеевке, а из-за каких-то обстоятельств пострадал. Виталий постоянно говорил: «Я не герой». Но никогда не отказывался быть там, где наиболее тяжело. В Авдеевке остался, потому что: «Кто если не я? Я не могу оставить своих ребят».

Про поддержку и восприятие

Сначала поддерживали родные и близкие. Потом я обратилась к «Люди помогают людям». Помогают и финансами, и вещами, и подарками. Я благодарна им.

Поддерживает сын, поддерживаю я сына. Также поддерживает дочка. Она вышла замуж через год после гибели мужа. Виталий хотел увидеть, как она выходит замуж. Говорил: «Света, я очень переживаю, что не смогу вальс с дочкой станцевать. Потому что не умею. Нужно срочно учиться». Как чувствовал…Так и не увидел, что у нас теперь еще внучка есть.

Когда Виталий погиб, сын мне сказал: «Мама, я представил, что папа поехал в командировку. Просто у него нет телефона. Он не может нам позвонить, не может к нам приехать». Ему наверно так легче воспринимать. Первое время, Владислав всегда приносил к фотографии конфету или печенье. Ел и пил с фотографией в течение года. Понемногу привык, что папы нет. Сын говорит: «Мы должны быть сильными, потому- что папа не любил, когда мы плачем. Мы должны всегда улыбаться». Мы стараемся.

Я чувствую внутреннюю поддержку мужа. Знаю, что он всегда рядом. Он очень часто мне снится. Понимаю, что он за нами наблюдает, потому стараюсь делать все так, чтоб не было стыдно.

Про квартиру от министерства

Я ж не одна такая, поэтому было тяжело. Нужно было про себя напоминать, кардую неделю привозить документы. На протяжении года я боролась за квартиру. Спасибо министерству, что услышали. Нужно стучаться в каждую дверь, просто так не помогут.

За 20 лет службы муж не «заслужил квартиру». У нас не было квартиры, мы всегда снимали. Как говорит свекровь: он сделал все, чтоб мы не остались на улице. Но сам так и не пожил в собственной квартире.

Про советы женам

Главное всегда поддерживать и понимать. Там просто так не выжить. Любить и ждать. Быть с ними до конца. Дай бог, чтоб все вернулись. Не хочется войны, не хочется, чтоб погибали. Скорее бы все были дома вместе.

Хочется, чтоб все было как раньше. Когда видишь в реальности, что происходит, то это очень страшно. Хотелось бы, чтоб наши дети, внуки, только видели мир и добро.

Про жизнь сейчас

Мы остались с сыном вдвоем. Я перевелась в Киев. Свекровь предложила быть вместе, чтоб как- то друг друга поддерживать. У нас с ней прекрасные отношения. Искренне благодарна ей за все. Мы вместе переживаем утрату. Хоть и прошло больше 2 лет, боль не уходит, просто привыкаешь с ней жить.

Сыну очень тяжело. И мне было очень тяжело ехать в командировки, оставлять его. Понимаю, что нужна ему. Но я дала присягу, потому должна выполнять приказы. Сын говорил: «Мама, я понимаю, что ты не можешь отказаться». Как муж говорил: «Мне нужно ехать. Я должен быть там, где все ребята». Также и я. Если мне сказали, что нужно ехать – я еду. Было одиноко и скучно без детей. Но когда знаешь, что тебя ждут – ты возвращаешься.

Сложно финансово, потому что работаю одна. Зарплата не очень высокая, хоть и военнослужащие. Все равно это копейки. Главное, чтоб было здоровье, а все остальное заработаем. Нужно идти только вперед, не опускать руки, потому что кто как не я? Я продолжаю жить и служить.

Мои 14 лет супружеской жизни были очень хорошими. С мужем всегда было весело, не было времени скучать. Очень позитивный и хороший человек был, его все любили и уважали. Почему- то гибнут именно такие. Я надеюсь, что сын будет похож на Виталия. Потому что по характеру похож на отца: такой же добряк.


Евгения Луценко

Мы в СМИ

Все статьи
Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Глава комитета Рады по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила медиков с профессиональным праздником и подняла крайне актуальный и проблемный для украинской медицины вопрос.

Народный депутат Украины и глава парламентского комитета по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила украинских медиков с профессиональным праздником - Днем медицинского работника, отметив, что, несмотря на некорректную государственную политику в отношении медиков, врачи продолжают качественно выполнять свою высокую миссию по сохранению жизни и здоровья граждан. Об этом политик написала на своей странице в Facebook.

"Уважаемые медики! Благодаря вашему профессионализму, невероятным усилием, личной ответственности и преданности делу медицинская отрасль обеспечивает предоставление населению лечебной и профилактической помощи и услуг. Ваша забота и переживания за здоровье каждого пациента вместе с использованием опыта и достижений медицинской науки возвращают людям самое дорогое - возможность наслаждаться полноценной жизнью. В этот праздничный день желаю всем вам и вашим семьям добра и согласия, здоровья и счастья, благополучия и жизненной энергии, новых достижений в вашем нелегком, почетной и такой необходимой работе. Пусть человеческая благодарность и уважение вдохновляют вас на дальнейшие успехи и профессиональные достижения", - подчеркнула парламентарий.

В своем поздравлении нардеп также акцентировала внимание на том, что сейчас система здравоохранения Украины переживает сложные времена.

"Сегодня украинская система здравоохранения переживает худшие за свою историю времена. Врачи вынуждены в героических условиях, без надлежащего финансирования отрасли ежедневно бороться за каждую жизнь пациента. Действующая олигархическая власть сделала все возможное, чтобы люди, у которых нет даже на то, не могли получить высококачественное медицинское обслуживание, а врачи - достойную зарплату", - констатировала Богомолец.

По ее мнению, Министерство здравоохранения своими действиями намеренно уничтожает медицину в стране и способствует эмиграции врачей.

"Со своей стороны Минздрава ведет целенаправленную политику уничтожения медицины в стране. Наши врачи получают самую низкую зарплату в мире, и такими мизерными подачками власть только еще больше унижает честь и достоинство украинских медиков. В результате за последние годы по данным наших профсоюзов из Украины уже выехало около 70 тысяч медиков, и, по нашим прогнозам, в ближайшие два года за границу могут выехать еще 50 тысяч. Если государство не заботится о врачах, не хочет платить им достойную зарплату, а политики только пиарятся на их фоне, люди вынуждены выезжать туда, где их будут ценить, уважать и платить в разы больше", - заявила председатель парламентского комитета.

Она акцентировала внимание на том, что такие действия власти доводят равнодушие руководства государства к здоровью нации.

"В то время, как власть разбазаривает кадровый потенциал страны, европейские государства упрощают механизмы трудоустройства украинских врачей. И неважно, что с каждым годом темпы вымирания нации ускоряются - власти безразлично здоровье людей и повышение средней продолжительности жизни", - возмутилась политик.

Она подчеркнула, что увлекается украинскими медиками, которые в таких непростых условиях, продолжают выполнять свой гражданский долг.

"Но несмотря на преступное бездействие и равнодушие власти, медики остаются верными клятве Гиппократа. В невыносимых условиях профессиональные, достойные и героические люди продолжаютм выполнять свою высокую миссию и сохраняют ценное достояние государства - здоровье и жизнь ее граждан", - констатировала парламентарий.

Отдельно в День медицинского работника Богомолец остановилась на врачах, которые спасают жизни в зоне АТО / ООС. "Особого уважения заслуживают медики, ежедневно спасают человеческие жизни в зоне АТО / ООС, оказывая помощь, как украинским бойцам, так и мирным жителям на прифронтовых территориях", - написала нардеп.

По ее словам, именно для поддержки медиков, работающих в зоне АТО / ООС 16 июня была организована "Праздник Ангелов в белых халатах". "Поэтому сегодня для поддержки всей медицинской общественности было организовано торжественные мероприятия" Праздник Ангелов в белых халатах ". "Этим праздником мы хотим укрепить моральный дух медиков, привлечь внимание высшего руководства государства к отреб и проблем, которые сейчас беспокоят медицинское сообщество, а также с требованиями врачей по повышению зарплат, обеспечение достойных условий труда и построения социальной системы здравоохранения по европейскому образцу. Я верю, что вместе мы сможем построить сильное государство, где медицина будет реальным приоритетом. Где будут с благодарностью и уважением относиться к врачам, обеспечивая им достойную жизнь", - подытожила глава профильного Комитета ВР.

Источник: «Главред»                                       

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.
А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html 
«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Добрий та ласкавий. Не міг нікому відмовити, якщо про щось просили. Ніколи не сварився. Таких людей як він, більше не знаю. Лишилися тільки добрі спогади, в усьому», - так згадує про свого коханого чоловіка, загиблого в АТО, кадрового військового, бійця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Руслана Семчище його дружина Наталія. Вони вдвох прожили 16 років, виховували двійко дітей. Це була щаслива українська родина, яких є тисячі у нашій країні, але в одну мить прийшло горе, що назавжди змінило життя та долю жінок і дітей, які лишилися без чоловіка і батька.

Майбутнє подружжя познайомилися один з одним на весіллі у спільних знайомих. Наталія каже, що Руслан одраз впав в око, був гарним, високим, струнким із світлими косами. А коли познайомилася ближче і почали спілкуватися, перше добре враження, що склалося – підтвердилося, ба більше, очікування перевершилися. «Руслан був дуже уважним до дрібниць, а ще дуже добрим і лагідним. Ніколи не лишав мене на самоті із проблемами, завжди шукав вихід», - говорить дружина загиблого.Після весілля, молода сім’я спершу жила з батьками чоловіка, а потім вони подарували хату і Руслан з Наталією переїхали жити туди. «Батьки в Руслана теж були дуже добрими людьми, хочу ще раз подякувати їм за сина, якого так виростили і виховали. Вони нам також дуже багато допомогли і підтримували», - каже Наталія.

А через декілька місяців в Руслана і Наталії народилася дитина, появі якої вони дуже раділи. «Коли я була вагітною і ми з Русланом пішли на УЗД і стало відомо, що буде хлопчик. Для мого чоловіка це було невимовне щастя. Вирішили, що назвемо Іваном. А після виходу від лікаря і аж до самої зупинки, Руслан ніс мене на руках, таким він був щасливим, що я народжу йому хлопчика», - згадує дружина загиблого.

Коли народився Іван, Руслан Семчище з першого дня був завжди біля сина і допомагав своїй дружині. «Він давав мені можливість відпочити. Ходив з Іваном гуляти, читав йому казки. Ніколи не було такого, що тільки я займалася з сином», - згадує жінка. А через декілька років родина Семчище знову раділа – народився другий син, якого назвали Мирославом. «Як дітки трохи підросли, то дуже любили весь час проводити з татом. Він водив їх на каруселі. Разом вони змайстрували лавочки у дворф, стільці та стіл, за яким ми всі разом обідали. Вони і зараз згадують, що робили це разом з татом, якого їм так не вистачає…», - каже Наталія.

Ще з самого дитинства, Руслан Семчище мріяв бути військовим. Він хотів бути схожим на свого діда, який багато років віддав службі. Тож з 2003 року Руслан був на контракті у війську. А останні 12 років життя, служив у складі 128-ої окремої гірсько-піхотній бригаді, у складі якої і брав участь в АТО.

Рішення Руслана йти в АТО його родина не підтримувала. Батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. «В нього були проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча й стовідсотково не зняло проблему. Проте він казав, що не зможе дивитися в очі дітям, коли він, військовий, в час, коли в країні йде війна сидить вдома», - говорить дружина загиблого.

З липня 2014 року, Руслан Семчище вже знаходився у зоні бойових дій. Наталія каже, що чоловік часто телефонував додому, ніколи не жалівся і завжди казав, що в нього все добре. У відпустку приїхати не зміг, хоча планував. А одного дня, замість звичного телефонного дзвінка від чоловіка, Наталії зателефонували з військової частини і повідомили, що Руслана більше немає.

Руслан Семчище загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Станиця Луганська. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Звістка про загибель Руслана сильно вплинула на його родину. Старший син Героя Іван, попервах після звістки про загибель батька замкнувся у собі, з ним займалися психологи, які змогли допомогти хлопцю. «Немає і дня, аби ми не згадували про Руслана. Дуже важко нам без нього. Це горе не можливо передати словами, мене зрозуміють лише ті, хто сам переживав подібне», - каже Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Руслана Семчище: дружині Наталії та синам: 17-річному Іванові і 15-річному Мирославу, надавши компенсацію, житло, яке потребує ремонту та призначивши пенсію. Зараз Іван вступає до університету, а Мирослав піде до 10 класу. Він захоплюється футболом, часто привозить додому різноманітні нагороди із змагань. Але попри всі успіхи і час, який минув від дня трагедії, дітям дуже не вистачає батька, його підтримки, поради та теплих слів. Тож давайте і ми не будемо забувати про родину нашого Героя Руслана Семчище

Семчище Наталія Михайлівна 4188370022289352 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/372627_ruslan_buv_tsilim_svitom_nas.html