Він навіки залишиться в наших серцях, а я тепер маю жити для дитини

19 августа 2016

Він навіки залишиться в наших серцях, а я тепер маю жити для дитини

Мой муж подполковник Музыка Артур Сергеевич начал свою службу в 1998 году, когда вступил в Полтавский Института связи.
В 2004 году мы поженились. В 2005 году родился сын Марк у нас была дружная крепкая семья. Сын Марк следовал отцу, во всем брал с него пример.
Мы всей семьей поездили по всей Украине по службе мужа. И уже пять лет жили в Киеве. Он служил в Главном управлении связи Генерального штаба Вооруженных Сил Украины.
В феврале 2015 отбыл в командировку для выполнения боевой задачи в город Дебальцево в зоне АТО. Во время движения экипаж автомобиля попал в засаду близ села Логвиново там и погиб от руки русских захватчиков. С помощью волонтеров нашли тело мужа почти через месяц.
5 марта похоронили на родине в Кировоградской области г. Ульяновка.
Указом президента Украины от 19.05.2015 присвоено очередное воинское звание полковник (ПОСМЕРТНО) и награжден орденом Богдана Хмельницкого 3 степени (посмертно).
Нам с сыном очень трудно пережить эту потерю но он навеки останется в наших сердцах как лучший муж и отец...

Як тільки випадала нагода, Артур Музика завжди телефонував коханій та питав про сина. Так було і того дня, коли екіпаж автомобіля, у якому їхав Артур, потрапив у засідку поблизу села Логвинове, від чого всі, хто був в автомобілі - загинули. "Я була на лікарняному і якраз ми з Марком йшли з поліклініки додому і тоді зателефонував Артур, і спитав, як Марк. Я відповіла, що все добре. Ми приїхали додому і в мене знов задзвонив телефон, і знов Артур перепитав про Марка, мені це навіть здалося трохи дивним. Це була остання моя з ним розмова", - хвилюючись згадує жінка. Відтоді зв'язок обірвався. Ще були сподівання, що Артур Музика потрапив до полону та через декілька тижнів Тетяні зателефонували з Дніпра, туди, за допомогою волонтерів, які знайшли Артура, було доставлено тіло героя.

Артура Музику поховали на його малій батьківщині – Кіровоградщині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) та званням полковника (посмертно).

Віримо, що читаючи історію про нашого захисника – Артура Музику, який загинув, аби ми мали можливість жити звичним життям, ви допоможете родині героя. Маркові дуже складно жити без батька, 10-річний син розуміє, що сталось і дуже сумує за татком. Зараз родині потрібні кошти, аби підготувати Марка до школи.

МУЗИКА ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА TETIANA MUZYKA 4188370025872709 (Райффайзен банк Аваль)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Мы в СМИ

Все статьи

19.06.2018

Богомолец объяснила причину отъезда украинских врачей за границу

Глава комитета Рады по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила медиков с профессиональным праздником и подняла крайне актуальный и проблемный для украинской медицины вопрос.

Народный депутат Украины и глава парламентского комитета по вопросам здравоохранения Ольга Богомолец поздравила украинских медиков с профессиональным праздником - Днем медицинского работника, отметив, что, несмотря на некорректную государственную политику в отношении медиков, врачи продолжают качественно выполнять свою высокую миссию по сохранению жизни и здоровья граждан. Об этом политик написала на своей странице в Facebook.

"Уважаемые медики! Благодаря вашему профессионализму, невероятным усилием, личной ответственности и преданности делу медицинская отрасль обеспечивает предоставление населению лечебной и профилактической помощи и услуг. Ваша забота и переживания за здоровье каждого пациента вместе с использованием опыта и достижений медицинской науки возвращают людям самое дорогое - возможность наслаждаться полноценной жизнью. В этот праздничный день желаю всем вам и вашим семьям добра и согласия, здоровья и счастья, благополучия и жизненной энергии, новых достижений в вашем нелегком, почетной и такой необходимой работе. Пусть человеческая благодарность и уважение вдохновляют вас на дальнейшие успехи и профессиональные достижения", - подчеркнула парламентарий.

В своем поздравлении нардеп также акцентировала внимание на том, что сейчас система здравоохранения Украины переживает сложные времена.

"Сегодня украинская система здравоохранения переживает худшие за свою историю времена. Врачи вынуждены в героических условиях, без надлежащего финансирования отрасли ежедневно бороться за каждую жизнь пациента. Действующая олигархическая власть сделала все возможное, чтобы люди, у которых нет даже на то, не могли получить высококачественное медицинское обслуживание, а врачи - достойную зарплату", - констатировала Богомолец.

По ее мнению, Министерство здравоохранения своими действиями намеренно уничтожает медицину в стране и способствует эмиграции врачей.

"Со своей стороны Минздрава ведет целенаправленную политику уничтожения медицины в стране. Наши врачи получают самую низкую зарплату в мире, и такими мизерными подачками власть только еще больше унижает честь и достоинство украинских медиков. В результате за последние годы по данным наших профсоюзов из Украины уже выехало около 70 тысяч медиков, и, по нашим прогнозам, в ближайшие два года за границу могут выехать еще 50 тысяч. Если государство не заботится о врачах, не хочет платить им достойную зарплату, а политики только пиарятся на их фоне, люди вынуждены выезжать туда, где их будут ценить, уважать и платить в разы больше", - заявила председатель парламентского комитета.

Она акцентировала внимание на том, что такие действия власти доводят равнодушие руководства государства к здоровью нации.

"В то время, как власть разбазаривает кадровый потенциал страны, европейские государства упрощают механизмы трудоустройства украинских врачей. И неважно, что с каждым годом темпы вымирания нации ускоряются - власти безразлично здоровье людей и повышение средней продолжительности жизни", - возмутилась политик.

Она подчеркнула, что увлекается украинскими медиками, которые в таких непростых условиях, продолжают выполнять свой гражданский долг.

"Но несмотря на преступное бездействие и равнодушие власти, медики остаются верными клятве Гиппократа. В невыносимых условиях профессиональные, достойные и героические люди продолжаютм выполнять свою высокую миссию и сохраняют ценное достояние государства - здоровье и жизнь ее граждан", - констатировала парламентарий.

Отдельно в День медицинского работника Богомолец остановилась на врачах, которые спасают жизни в зоне АТО / ООС. "Особого уважения заслуживают медики, ежедневно спасают человеческие жизни в зоне АТО / ООС, оказывая помощь, как украинским бойцам, так и мирным жителям на прифронтовых территориях", - написала нардеп.

По ее словам, именно для поддержки медиков, работающих в зоне АТО / ООС 16 июня была организована "Праздник Ангелов в белых халатах". "Поэтому сегодня для поддержки всей медицинской общественности было организовано торжественные мероприятия" Праздник Ангелов в белых халатах ". "Этим праздником мы хотим укрепить моральный дух медиков, привлечь внимание высшего руководства государства к отреб и проблем, которые сейчас беспокоят медицинское сообщество, а также с требованиями врачей по повышению зарплат, обеспечение достойных условий труда и построения социальной системы здравоохранения по европейскому образцу. Я верю, что вместе мы сможем построить сильное государство, где медицина будет реальным приоритетом. Где будут с благодарностью и уважением относиться к врачам, обеспечивая им достойную жизнь", - подытожила глава профильного Комитета ВР.

Источник: «Главред»

04.08.2017

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.

А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html

31.07.2017

«Руслан був цілим світом для нас, якого тепер вже немає...»

«Добрий та ласкавий. Не міг нікому відмовити, якщо про щось просили. Ніколи не сварився. Таких людей як він, більше не знаю. Лишилися тільки добрі спогади, в усьому», - так згадує про свого коханого чоловіка, загиблого в АТО, кадрового військового, бійця 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Руслана Семчище його дружина Наталія. Вони вдвох прожили 16 років, виховували двійко дітей. Це була щаслива українська родина, яких є тисячі у нашій країні, але в одну мить прийшло горе, що назавжди змінило життя та долю жінок і дітей, які лишилися без чоловіка і батька.

Майбутнє подружжя познайомилися один з одним на весіллі у спільних знайомих. Наталія каже, що Руслан одраз впав в око, був гарним, високим, струнким із світлими косами. А коли познайомилася ближче і почали спілкуватися, перше добре враження, що склалося – підтвердилося, ба більше, очікування перевершилися. «Руслан був дуже уважним до дрібниць, а ще дуже добрим і лагідним. Ніколи не лишав мене на самоті із проблемами, завжди шукав вихід», - говорить дружина загиблого.Після весілля, молода сім’я спершу жила з батьками чоловіка, а потім вони подарували хату і Руслан з Наталією переїхали жити туди. «Батьки в Руслана теж були дуже добрими людьми, хочу ще раз подякувати їм за сина, якого так виростили і виховали. Вони нам також дуже багато допомогли і підтримували», - каже Наталія.

А через декілька місяців в Руслана і Наталії народилася дитина, появі якої вони дуже раділи. «Коли я була вагітною і ми з Русланом пішли на УЗД і стало відомо, що буде хлопчик. Для мого чоловіка це було невимовне щастя. Вирішили, що назвемо Іваном. А після виходу від лікаря і аж до самої зупинки, Руслан ніс мене на руках, таким він був щасливим, що я народжу йому хлопчика», - згадує дружина загиблого.

Коли народився Іван, Руслан Семчище з першого дня був завжди біля сина і допомагав своїй дружині. «Він давав мені можливість відпочити. Ходив з Іваном гуляти, читав йому казки. Ніколи не було такого, що тільки я займалася з сином», - згадує жінка. А через декілька років родина Семчище знову раділа – народився другий син, якого назвали Мирославом. «Як дітки трохи підросли, то дуже любили весь час проводити з татом. Він водив їх на каруселі. Разом вони змайстрували лавочки у дворф, стільці та стіл, за яким ми всі разом обідали. Вони і зараз згадують, що робили це разом з татом, якого їм так не вистачає…», - каже Наталія.

Ще з самого дитинства, Руслан Семчище мріяв бути військовим. Він хотів бути схожим на свого діда, який багато років віддав службі. Тож з 2003 року Руслан був на контракті у війську. А останні 12 років життя, служив у складі 128-ої окремої гірсько-піхотній бригаді, у складі якої і брав участь в АТО.

Рішення Руслана йти в АТО його родина не підтримувала. Батьки, сестра, дружина й діти просили Руслана не їхати. «В нього були проблеми зі здоров’ям — ще 2004 року у нього виявили тромб. Треба було негайно робити операцію, проте лікар порадив дороге лікування і воно допомогло уникнути хірургічного втручання. Хоча й стовідсотково не зняло проблему. Проте він казав, що не зможе дивитися в очі дітям, коли він, військовий, в час, коли в країні йде війна сидить вдома», - говорить дружина загиблого.

З липня 2014 року, Руслан Семчище вже знаходився у зоні бойових дій. Наталія каже, що чоловік часто телефонував додому, ніколи не жалівся і завжди казав, що в нього все добре. У відпустку приїхати не зміг, хоча планував. А одного дня, замість звичного телефонного дзвінка від чоловіка, Наталії зателефонували з військової частини і повідомили, що Руслана більше немає.

Руслан Семчище загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Станиця Луганська. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Звістка про загибель Руслана сильно вплинула на його родину. Старший син Героя Іван, попервах після звістки про загибель батька замкнувся у собі, з ним займалися психологи, які змогли допомогти хлопцю. «Немає і дня, аби ми не згадували про Руслана. Дуже важко нам без нього. Це горе не можливо передати словами, мене зрозуміють лише ті, хто сам переживав подібне», - каже Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Руслана Семчище: дружині Наталії та синам: 17-річному Іванові і 15-річному Мирославу, надавши компенсацію, житло, яке потребує ремонту та призначивши пенсію. Зараз Іван вступає до університету, а Мирослав піде до 10 класу. Він захоплюється футболом, часто привозить додому різноманітні нагороди із змагань. Але попри всі успіхи і час, який минув від дня трагедії, дітям дуже не вистачає батька, його підтримки, поради та теплих слів. Тож давайте і ми не будемо забувати про родину нашого Героя Руслана Семчище

Семчище Наталія Михайлівна 4188370022289352 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/372627_ruslan_buv_tsilim_svitom_nas.html