28 декабря 2016

«Дети ежеминутно напоминают моего Меружа и счастливое прошлое. Только ради них и живу»

Меруж Мирошниченко был одним из первых украинских добровольцев, кто погиб на Востоке, в горниле войны. Мужчина сменил свое имя в честь князя Меружа, погибшего в бою, спасая войско, словно чувствуя свое предназначение в жизни. «Меруж всегда говорил, что не хочет, чтобы война пришла на улицы Запорожья, поэтому пошел добровольцем на Восток. Благодаря его подвигу и подвигу тысяч других таких как он, мы можем жить обычной жизнью, но, к сожалению, без объятий и поддержки любимого и отца», - говорит Таисия Паршенко, жена погибшего бойца ДУКа Меружа Мирошниченко.

«Всегда приветливый, веселый, заботливый и ласковой», - первое, что говорит о своем муже Таисия.

После рождения Меружа (так Меруж Мирошниченко назвал и своего сына) вся ответственность по обеспечению семьи легла на мужа, он много работал, но всегда спешил домой, потому что знал его ждут самые дорогие люди, тепло и уют. «Мы постоянно планировали свою жизнь. Меруж был целеустремленным человеком. Когда появлялось свободное время, старались отдыхать вместе: ходили в парк, в кинотеатр, выезжали на море, катались на санках, играли дома в настольные игры (шахматы, домино, игра «Монополия») или же собирали вместе детский конструктор. Наш сын рос в семье, где царили любовь и согласие. Когда Меруж (сын) учился в 3 классе, учительница спросила у детей - с чего начинается ваш день? - Кто говорил с часов, с кофе и др., а наш ответил - с поцелуев, что ее удивило», - рассказывает жена погибшего.

Когда началась война, Меруж Мирошниченко, решил добровольцем ехать на Восток. «Никто из семьи не знал, я была на последних месяцах беременности и он предложил мне поехать проведать маму, я согласилась. А сына отправили в спортивно-оздоровительного лагеря, а сам Меруж поехал на Восток», - вспоминает Таисия.

Поскольку тогда, летом 2014 года, в государстве для добровольцев не было законодательной базы, ныне жена Таисия и двое сыновей погибшего добровольца АТО, Меружа Мирошниченко - 12-тилетний Меруж и 2-хлетний Спартак, который родился уже после смерти отца, вынуждены в судах отстаивать свое право на достойную социальную защиту. Сейчас они получают помощь по потере кормильца, размер которой является недостаточным. Дети часто вспоминают своего отца, плачут и скорбят по нему. Они нуждаются в ремонте жилья, нужна стиральная машина, газовая плита, кровати и одежда. Не оставляй семью погибшего добровольца АТО Меружа Мирошниченко: жену Таисию и двух прекрасных сыновей Меружа и Спартака наедине с горем.

Щоб допомогити родині загиблого перейдіть за посиланням https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/371 або скористайтесь реквізитами нижче:

ПАРШЕНКО ТАЇСІЯ ЛЕОНТІЇВНА TAISIIA PARSHENKO 4188370027449068 (Райффайзен банк «Аваль»)

Мы в СМИ

Все статьи
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег умер в госпитале, у меня на глазах... Дочке я сказала, что ее отец стал звездочкой и теперь будет светить нам с неба...» Екатерина Ермак о своем муже, погибшем участнике АТО Олеге Ермаке

«Олег умер в госпитале, у меня на глазах... Дочке я сказала, что ее отец стал звездочкой и теперь будет светить нам с неба...» Екатерина Ермак о своем муже, погибшем участнике АТО Олеге Ермаке

«Олег был жизнерадостным и справедливым, всегда во всем поддерживал и помогал. Очень ценил друзей. Уважал подчиненных. В любой ситуации оставался здравомыслящим и имел прекрасное чувство юмора. Он был настоящим офицером, человеком и отцом», - первое, что рассказывает о своем погибшем муже, участнике АТО, майоре 30-й отдельной механизированной бригады Олеге Ермаке его жена Екатерина.



Вскоре после женитьбы молодая семья радовалась рождению дочери Надежды. «Когда Олег узнал, что я беременна, сразу сказал, что рожать будем вместе. Он был со мной рядом, помогал и поддерживал. Так случилось, что после рождения дочери, я заболела. И Олег фактически перебрал все обязанности заботы и обо мне и о Надю на себя», - вспоминает жена погибшего. Женщина рассказывает, что ее муж много времени проводил на работе, а все свободное время посвящал ей и ребенку.

«Мы любили ходить на природу, ездить к родителям, дома почти никогда не сидели. Профессия мужа заставляла вести активный образ жизни. Он любил спорт, с друзьями играл в футбол. А нашу дочь научил плавать, это была ее мечта. Также привил ей любовь к природе. Они вместе подкармливали птиц зимой. А еще Надя очень любит лошадей. Это тоже в нее от отца», - рассказывает жена Олега Ермака, погибшего участника боевых действий в АТО.

С началом боевых действий на Востоке Украины Олег Ермак очень переживал за будущее страны и свою семью. Мужчина понимал, что война неизбежна, и его обязанность, выполнить свой долг перед Родиной и защитить свою землю и семью. Вместе со своим соединением Олег Ермак отправился в зону АТО практически с первых дней. Домой мужчина звонил, когда выпадала возможность. Екатерина говорит, что практически не рассказывал, что ему пришлось пережить: «Я постоянно очень переживала, ведь в 30-й бригаде было много погибших. Но Олег просил не волноваться и обещал, что все будет хорошо».

Последний раз Екатерина и Надежда видели своего мужа и отца за две недели до его смерти. А через несколько дней раздался звонок от товарища Олега, который сообщил Екатерине трагическую новость – муж был ранен во время выполнения боевой задачи в Артемовске, и сейчас он в реанимации. Женщина изо всех сил старалась успеть увидеть любимого. Мгновенно она собралась и отправилась в дорогу, а когда вошла в больничную палату - Олег умер. «Он погиб у меня на глазах. Я до последнего надеялась, что врачи его спасут. Но чуда не произошло», - едва сдерживая слезы говорит Екатерина Ермак. Государство помогло семье погибшего в АТО Олега Ермака, выплатив компенсацию. Собственного жилья у семьи еще нет (стоят на очереди), они вынуждены его снимать. Ребенок быстро растет, на весну нужен новый одежда и обувь. А еще, Надя мечтает о роликах и велосипеде. Давайте исполним мечты дочери погибшего героя АТО Олега Ермака.

Помочь семье погибшего можно перейдя по ссылке https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/372 или по реквизитам ниже:
ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)
Как помочь семьям участников боевых действий погибших в АТО. «Люди помогают людям» на Эспрессо TV

Как помочь семьям участников боевых действий погибших в АТО. «Люди помогают людям» на Эспрессо TV

Как помочь семьям погибших в АТО, используя механизм Гражданской платформы "Люди помогают людям» - рассказали в новостном сюжете Эспрессо TV.

Елена Корпач - жена погибшего добровольца АТО, пограничника Олега Корпача, погибшего на войне, рассказала о жизни семьи после потери мужа и отца четырех детей. С какими потребностями сталкиваются семьи и дети, чей отец погиб и какую помощь оказывает Гражданская платформа "Люди помогают людям», далее, в сюжете Эспрессо TV: