24 января 2017

Вдови АТО. Дмитро Якорнов, письменник, доброволець про сім'ї загиблих учасників бойових дій

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв і вдів з дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.Уже давно в зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів майже не пишуть.

У "Спілці Ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми, ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Не чекав, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Від сліз не змогла втриматися жодна жінка.

Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, з дружинами і дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати такий самий сильний.

Після багатьох зустрічей вже хочеться навісити ярлики, щоб було зрозуміліше - кому більше потрібна допомога, а хто вже сам допомагає іншим. Ось "організатор", ось "турботлива тітонька", а ось "замерзла квітка…"

Життя після чоловіка

Найбільш точно описала свій стан і стан інших Оксана Макідон з ГО "Крила 8-ї сотні", член координаційної ради платформи "Люди допомагають людям".


Оксана Макідон з чоловіком Віктором

Віктор Макідон загинув у липні 2014 після бою під Попасною, з тих пір Оксана допомагає вдовам і сиротам.

"Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік - ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною", і не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти та сама, робиш те саме - але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя - воно душить, фізично знищує", - каже пані Оксана.

Вона додає, що за її враженнями, у переважної більшості вдів "здоров'я сиплеться", хоч це і не завжди помітно іншим.

Ще один додатковий тягар - побутові проблеми, а також вирішення питань з документами.

"Хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами задля пенсії, задля житла, землі. Мало хто знає, яка то ноша… Багато з нас взагалі не знало життя без чоловіка", - зізнається Оксана Макідон.

"Тому з іншими вдовами і об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо завжди є ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати - але й дійство якесь кумедне зробити! Щоб людина тебе з вікна ще побачила, і одразу знала - зараз тебе витягнуть!" - відзначає пані Оксана.

І пояснює: "От цими квітами, тортами, але витягнуть! І ти житимеш далі, і посміхатимешся, і навіть завтра сама будеш такого клоуна грати - бо завтра ще один день народження, у ще одної вдови…"

"Здається - зараз повернеться"

Інші жінки досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.

У квартирі Юлії Левицької йде ремонт, щось розібране. Так само - і в її душі.

"Після загибелі Славіка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - ррраз! - і немає людини! І до чого тоді все?" - підтверджує враження жінка.

Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив до армії. Юлія пильно вдивляється в обличчя. Просить говорити голосніше - після смерті чоловіка дуже сильно впав слух.

"Сама його прибила б! Приховав, що у військкомат пішов! Та і як взяли його, у нього із зором проблеми, і дочка у нас - інвалід по зору, астигматизм. Взяла її документи, щоб вже точно його не взяли. Але Славік сказав: "Я так вирішив", - пригадує вона.

Юлія згадує, як чоловік дзвонив з полігону у Львівській області і казав: "Не хвилюйся, все буде добре, викрутимось! Що - молодим пацанам йти?"

Вона ж на це могла і трубку кинути.

Після полігону В'ячеслав Левицький став кулеметеником 93-ї механізованої бригади, яка восени 2014 року воювала біля Донецького аеропорту, в селищі Піски.

Там чоловік і загинув.

"У серпні призвали - 14-го листопада вже загинув... Снаряд влучив у будинок", - розповідає жінка.

Тоді подзвонили з частини, але говорити матері про смерть сина не наважилися, хотіли дочекатися дружини.

"Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала - тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба відправити татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто ... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!" - ділиться страшними спогадами пані Юлія.

Дочці тоді було 15 років, батька вона дуже любила.

"Я навіть ображалася: він всього пару слів скаже, "ти мій зайчик", а вона так розквітає! І з тих пір закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кошеня" - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!" - каже жінка.

А 17-річний син вирішив йти мститися за батька: "Я лягла на поріг і сказала: "Чи зможеш переступити - йди!" Залишився, слава Богу. Якщо б і його втратила - я не змогла б далі …"

Юлія Левицька до цього часу не може повірити у смерть чоловіка: "Ховали у відкритій труні - а я начебто бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - повернеться! Він всюди викручувався, молодцем був - ну як же так?"

Новий відлік

У декого, як у Ірини Грузовенко, дітям ще немає трьох років. Їм особливо важко.

Її чоловік Олександр із серпня 2014-го був у Мар'їнці, у 28-й бригаді. Жінка тоді була на восьмому місяці вагітності.

Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Все спокійно, не стріляють, перемир'я..."

Потім пані Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на передку - і десять днів відпустки. Потім ще 20.

У свій день народження 18 грудня вона чекала привітання - а він так і не подзвонив. Рано-вранці їхня колона була обстріляна біля Новомихайлівки, куля снайпера влучила прямо в серце.

Тепер 18 грудня відраховуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася одна з двома дітьми, зокрема - з тримісячним малюком.

Передбачення

А боєць "Правого сектору" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряду більше двох років тому. У його дружини Елеонори Шептицької останньою прив'язкою до життя залишився син.

Здавалося б - час лікує. Але тут - складний пацієнт …

Елеонорі так погано зараз, тому що було так добре раніше. У неї було 12 років щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя - її проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів.

Іноді - навіть фізично. Пані Елеонора відчуває на плечі дотику чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він все ще поруч, готує на кухні, поки вона спить …

Моторошно стає від фраз-передбачень Ігоря, які, за її спогадами, він сказав ще задовго до Майдану:

"Відчуваю, мене в формі і поховають" (це після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили).

"От би і для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берковцях поруч з матір'ю, де його і поховали).

Малює: "Це ваш будинок з Богданом (сином)". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую". - "А гроші звідки, на землю, на будинок?" - "З неба впадуть".

І "впали" - родині виділили ділянку після його смерті...

Не зламатися

Багатьом, як Ользі Падюковій, складно було і до війни. Її чоловік був активістом Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від "тітушок".

А невдовзі після одужання загинув - вже у складі "Айдару".

У Ольги двоє синів, але вона, як і два роки тому, збирає і відправляє посилки на фронт: "Хлопцям там важче! А ми і так проживемо!".

Вона посміхається, і в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, які втратили своїх чоловіків на війні.

Ті жінки, як сама Україна в ХХ ст. - пережили багато страждань, але не зламалися. У них не було злості і відчаю - тільки глибокі зморшки.

Тепер у багатьох українок ХХІ ст. - у Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання своїх матерів.

Дивитися на фото чоловіка

Щоб не закінчувати на трагічній ноті, додам: майже всі жінки так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає.

На моє питання відповіла Оксана Макідон:

"Найкраще - робити добро. Щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі в очі дивитися, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна допомога - нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, які починають після війни все заново. Я та інші вдови вже пройшли такий шлях, що для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо - куди треба йти, що треба казати, щоб тебе не викинули ще за якимось папірцем".

Оксана каже, що її організація і створена для того, щоб допомагати таким жінкам, як вона: "Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація - то всі питання вирішуються набагато швидше і простіше".

"Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - того всього багато людей не знало і не бачило би, якби не ми. Дзвонимо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли нормальними".

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/features-38514107

Мы в СМИ

Все статьи
«Лишається лише показувати фото і говорити дітям, що їх тато Герой»

«Лишається лише показувати фото і говорити дітям, що їх тато Герой»

«Хай ці слова для когось можуть звучати банально, але таких як він, більше немає! Найкращий, щирий, добрий, люблячий. Дуже любив дітей. Мав відмінне почуття гумору. Неймовірно відкрита і добра людина», - відповідає на прохання розповісти про свого чоловіка, загиблого бійця 93-ої окремої механізованої бригади Василя Логвиненка його дружина Марина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним перед весіллям, де вони мали бути дружками. Марина каже, що як тільки побачила Василя, одразу зрозуміла, що це той чоловік, з яким хоче прожити життя. «Підійшла до нього і запитала, чи я йому подобаюся. Він ствердно відповів, то ж я сказала, чому б нам не бути разом і дала відлік часу 15 хв. На його рішення. Так і погодився. Він мені сподобався і я його вкрала у всесвіту. Ось так і познайомилися», - згадує дружина загиблого.

На той час Василь Логвиненко повернувся із строкової служби, влаштувався на роботу, на завод. Багато працював і старався, аби його обраниця ні в чому собі не відмовляла і почувалася справжньою жінкою. «Ми з Василем все починали з нуля. Купили квартиру, зробили ремонт. Він у всьому мені допомагав, робив багато сюрпризів. Разом чекали на діток. Не виходило завагітніти майже 12 років. Він виховав мого старшого сина. Сміючись казав, що ми вже будемо чекати онуків», - говорить Марина.

Вільний час Василь і Марина намагалися завжди проводити разом. В них було багато друзів, тож часто бували на природі, на пікніках. Були дуже товаристськими, на двох було п’ятеро похресників. Нікому не відмовляли і всім допомагали: «Крім того, Василь ще з самого дитинства захоплювався футболом. Дивився всі міжнародні турніри, знав гравців і тренерів, міг згадати рахунки, не дивлячись на те, що з часу тих матчів пройшло вже більше 20 років. Звісно, я не дуже то розуміла, але що ж робити, тож також долучилася і час від часу дивилася матчі. А ше, мій чоловік був затятим рибалкою. Тож багато часу проводив біля ставку і річки, і у двох, бувало, теж разом їздили».

Коли почався Майдан, Василь Логвиненко хотів їхати у Київ. Але Марина відмовила. «Я дуже боялася і переживала. Та й тоді не дуже добре почувалася, були проблеми із здоров’ям, тож переконала Василя не їхати, але вдома він лишився не надовго. Почалася війна і чоловік пішов до військкомату», - розповідає дружина загиблого. Жінка зізнається, що до останнього не знала, що її чоловік планує їхати в АТО. А виявилося, він вже тричі ходив до військкомату, а оскільки за спеціальністю військовою він мав бути у секретних військах, а потреби на той час у кваліфікованих кадрів такого профілю попервах не було, то Василь отримував відмови, а от з четвертого разу отримав повістку. «Я тоді працювала подобово на прохідній, і от приходить до мене Василь із новиною, що йде до війська. Я спочатку це не серйозно сприйняла, думала, що раз тричі відмовили, то не факт, що і зараз дозволять їхати. Але все виявилося не так. В цьому випадку переконати в чомусь Василя я просто не змогла. Це був його вибір, вибір справжнього чоловіка і батька. Він тоді сказав, якщо не він, то хто захищатиме країну?», - каже дружина загиблого.

Перебуваючи у зоні бойових дій, додому Василь телефонував не часто. А у розмовах був небагатослівним. Казав лише, що все гаразд і що його батальйон тримається. Одного разу Василю вдалося приїхати у відпустку. Тоді ж Марина востаннє бачила і обіймала свого чоловіка. «Залишив мені найбільший скарб мого життя – наших діток. Тоді ж ми пішли до РАГСу і офіційно оформили шлюб. А вже наступного дня він знову повернувся в зону АТО. А за декілька днів я дізналася, що вагітна. Він зателефонував і я повідомила цю новину. Він не міг у це повірити! Нашому щастю не було меж! Пізніше - планове УЗД і я дізналася, що в нас буде двійня. Цього ж дня Василь подзвонив востаннє, і я встигла повідомила йому про діток. А потім – Іловайськ і мертва тиша у слухавці», - стримуючи сльози говорить дружина загиблого.

Більше на зв'язок Василь не виходив. Його пошуки тривали майже 10 місяців. Вагітність Марини проходила з ускладненнями, дівчинка Соломійка народилася з вадами розвитку головного мозку. Діагноз їй встановили ще на 17 тижні вагітності. Коли народилися дітки, в них взяли зразки ДНК. Таким чином вдалося ідентифікувати фрагменти тіла, які належали Василю Логвиненку. «Повідомили мені цю новину коли я знаходилась на обстеженні в інституті нейрохірургії ім. Рамаданова у Києві. Вже тоді, дуже гостро стояло питання про шунтування головного мозку моїй донечці», - пригадує Марина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Василя Логвиненка: дружині Марині та 2-річним діткам Соломії і Мирославу, надавши компенсацію і призначивши пенсію. Зараз Марина крім наслідків пережитого горя від втрати чоловіка, бореться із недугою донечки, якій необхідно щороку проходити МРТ у Києві і консультацію нейрохірурга, також кошти потрібні і на супутні із лікуванням витрати. А ще, родині дуже потрібні меблі у дитячу кімнату. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Василя Логвиненка

Ковальова Марина Анатоліївна 4188370022087053 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/370053_lishaietsya_lishe_pokazuvati_foto_i.html 
«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Ти до нас не прийдеш, тільки ми до тебе…»

«Мій чоловік був чесною, порядною і працьовитою людиною. Любив життя та нашу сім’ю. Був патріотом своєї Батьківщини», - говорить, розповідаючи про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 24-ого батальйону територіальної оборони «Айдар» Альберта Падюкова його дружина Ольга.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним на Дні народженні спільних друзів. Ольга каже, що Альберт їй сподобався своєю щирістю, був турботливий і ввічливий. Розповідав веселі історії і був, як часто кажуть про таких, «душею компанії». Чоловік народився у Клячанові, що на Мукачівщині, а університет вже завершував в Ужгороді. У 90-х роках переїхав жити у Київ, де він і зустрів Ольгу.

«Завдяки своїм батькам, Альберт отримав чудове виховання став порядною людиною. Вони завжди його підтримували і намагалися розкрити сповна його потенціал. Завдяки мамі він вступив до Миргородської художньої школи. Дуже любив малювати і ліпити різні скульптури. Мав гарно розвинену уяву і майстерність. Тож по завершенню навчання став скульптуром і художником. Навіть зараз, у його батьків зберігаються роботи їх сина», - розповідає дружина загиблого.

Після весілля, молоді почали облаштовувати спільний побут. Ольга каже, що їм було не важко, адже Альберт не цурався будь-якої домашньої роботи і майже усе робив сам і багато допомагав: «Він сам зробив ремонт у квартирі. Збудував прибудову, щоб було більше місця для майбутньої дитини. А вже з появою Артура (сина), повністю сконцентрувався на ньому. Бавив, купав, грався, допомагав мені, адже я тоді дуже втомлювалася. Ми жили на Лісовому масиві, тож більшість нашого дозвілля проходило на природі. Було у нього багато друзів, які його підтримували і допомагали». Також Ольга Падюкова каже, що чоловік часто робив їй із сином різні сюрпризи, дарував квіти. Привчав Артура до спорту, зокрема до боксу.

З початком Революції Гідності, Альберт Падюков був на Майдані, де отримав від «тітушок» три ножових поранення. А після тривалого лікування і одужання пішов добровольцем в АТО, де приєднався до «Айдару». «Я сильно переживала і хвилювалася за Альберта, коли він був на Майдані, і особливо, після поранення, але не відговорювала від рішення йти добровольцем. Він був патріотом своєї країни і інакше просто не міг вчинити», - каже жінка.

Із зони бойових дій Альберт Падюков у відпустку не приїздив. Додому телефонував не часто, адже на той час зв’язку на території, де перебував чоловік, практично не було. А за ті короткі розмови, які були, найчастіше питав про сина і про дружину. «Про війну майже не говорив, мабуть, не хотів, щоб ми зайвий раз засмучувалися і переживали. Дуже хотів побути вдома хоч декілька днів, побачити мене й сина, але не судилося», - із сумом розповідає Ольга.

Жінка каже, що у день загибелі її чоловіка, тривожних думок у неї не було. «Зранку ми ще говорили телефоном, а вже увечері того ж дня, мені зателефонували його побратими і повідомили, що Альберт загинув», - говорить Ольга Падюкова.

Альберт Падюков загинув 19 серпня 2014 р. від осколкового поранення, під час виконання бойового завдання у селищі Металіст (Слов'яносербський район) під Луганськом. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Коли мені зателефонували і повідомила про загибель Альберта, ми з сином були якраз в батьків чоловіка. Артур все чув, що сказали по телефону. Йому тоді були 14 років. Він почав дуже плакати, а потім, замкнувся в собі, дуже важко переносив втрату. З того часу нашу сім’ю огорнув сум і біль. Адже поруч з Альбертом ми почувалися захищеними. А зараз, всі побутові питання і проблеми лягли на мої плечі, син підтримує, як може, за що я йому теж дуже вдячна, бо не знаю, щоб було, якби у нас не було дитини і я б взагалі лишилася сама», - говорить Ольга.

Держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Альберта Падюкова: дружині Ользі та 17-річному синові Артуру надавши компенсацію і житло та призначивши пенсію. Артур вже завершив 2 курс медичного коледжу і планує вступати до університету. Він так само продовжує займатися спортом, зокрема боротьбою і боксом, на який його відводив батько. «Вдома у нас фото Альберта. Ми завжди його згадуємо і пам’ятаємо. Він завжди з нами, ми це знаємо. Але ніколи більше до нас не прийде, тільки ми до нього… Артур вже майже дорослий, тому більшість коштів для нього йде на одяг і взуття», - каже Ольга Падюкова. Давайте разом підтримаємо родину загиблого добровольця «айдарівця» Альберта Падюкова.

ПАДЮКОВА ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА OLHA PADIUKOVA 4188370029122127 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/369557_ti_priydesh_tilki_mi.html 
"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Час не лікує. Ти просто звикаєш жити заради дитини"

"Саша – це тато ! Який понад усе на світі любив свою донечку. Для неї він старався робити усе можливе, аби дитинка мала щасливе дитинство і життя", - говорить, згадуючи свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 25-ої бригади транспортної авіації Олександра Козолія його дружина Оксана.

Жінка розповідає, що з майбутнім чоловіком вона познайомилася у 2005 році. На той час, він вже служив у війську в Мелітополі і приїхав у планову відпустку до батьків в Коломию, де, власне, і трапилася їхня зустріч. Згодом, виявилося, що Оксана та Олександр разом навчалися в одній школі, з різницею у 3 роки, тож один одного вони не пам’ятали.

"Так сталося, що після нашого знайомства, через 5 днів, Саша повинен був їхати на місце служби в Мелітополь, оскільки термін відпустки закінчувався. Ці 5 днів ми разом гуляли та спілкувалися, не будуючи плани на якісь стосунки, оскільки розуміли, що скоро Саша поїде за більше ніж тисячу кілометрів від Коломиї. Однак, після того як Саша поїхав, ми продовжили щодня спілкуватися телефоном, так почалися наші відносини…Здебільшого ми знаходилися на відстані один від одного, бачилися, коли Саша приїздив в Коломию, або коли я їздила до нього в гості. Так ми "разом прожили" 3,5 роки, після чого в 2008 році я прийняла Сашину пропозицію вийти за нього заміж і вже разом ми переїхали в Мелітополь. І тепер, коли мені кажуть, що відстань руйнує відносини, я можу на власному досвіді сказати, що якщо люди насправді хочуть бути разом, то жодна відстань не зруйнує відносини, а навпаки - лише покаже справжнє бажання справитися із усіма труднощами та прийти до цілі, щоб бути поряд один із одним", - ділиться своїми спогадами Оксана Козолій.

Дружина загиблого каже, що на вибір Олександра стати військовим, вплинув приклад його батька, який також все життя віддав армії.

Після весілля, молода родина почала облаштовувати спільний побут. "Для нас це не склало жодних труднощів, адже ми досить добре розумілися. Завжди вважала, що цього нас навчило те, що у нас були відносини на відстані протягом 3,5 років і ми змогли зберегти та укріпити свої почуття. Ми не розподіляли сімейні обов’язки, все звикли робити разом. Зазвичай, з понеділка по п’ятницю - на роботі, у суботу – прибирання, а у неділю - відпочинок, зазвичай, виїжджали гуляти та зустрічалися із друзями", - розповідає Оксана.

Через декілька років у подружжя народилася донечка Вероніка, на яку вони дуже чекали. "Ми вирішили, що в нашій сім’ї не вистачає когось дуже важливого та свідомо прийшли до цього рішення. Донечка стала для Саші найціннішим у житті. Весь свій вільний час він намагався проводити із нею, от наприклад, купав донечку лише Саша, він дуже любив її купати, після чого був змушений робити прибирання у ванній, оскільки цей процес у них проходив дуже весело і у ванній кімнаті потім був невеличкий потоп. Саша загинув за 5 днів до того, як Веронічці виповнилося 1,5 року", - із сумом говорить Оксана Козолій.

У розмові, жінка не раз наголошує, наскільки зараз їй не вистачає поряд коханого, його поради, підтримки, допомоги, надійного плеча і любові: "Бували випадки, коли я затримувалася на роботі, їду додому, а по дорозі думаю, щоб такого приготувати, щоб було швидко. Дома ж голодний чоловік після робочого дня. Приїхавши додому, на кухні вже накрито стіл, приготована гаряча вечеря і чую з кухні Сашин голос - давай швиденько, мий руки і на кухню – ось так він про мене піклувався".

АТО розпочалася для Олександра Козолія 01 березня 2014 року. Цього дня у військовій частині, де він проходив службу, було оголошено "казармений стан" і всі військові мали цілодобово знаходитися на її території. "За декілька днів, Саша прийшов додому, швиденько помився, зібрав речі і полетів у відрядження і наступний раз ми побачилися лише через місяць. Жодного разу Саша не розповідав де він знаходився і що робить. На мої питання казав, що він в Україні, що у нього все добре. Питав за мене і про доньку. Зазвичай, я просто розповідала про донечку, про її досягнення, про синці, які вона постійно набивала, так як була дуже активна дитина. Про себе Саша нічого не розповідав, лише казав, що все в порядку. Думаю, що він намагався мене зберегти, щоб я не хвилювалася за нього. І йому це дуже добре вдавалося, я постійно думала, що в нього все добре, що літають і перебувають там де безпечно! Те що літали в зону АТО я дізналася лише після авіакатастрофи…", - стримуючи сльози говорить жінка.

Олександр Козолій загинув близько першої години ночі у військово-транспортному літаку "Іл-76", який був збитий терористами при заході на посадку в аеропорту Луганська. Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", чоловік нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). А рішенням Коломийської міської ради від 13 жовтня 2015 р. № 2363-58/2015 "за виняткову мужність і героїзм виявлені у захисті України, жертовне служіння народові" присвоєно звання "Почесний громадянин м. Коломия" (посмертно).

Дружина загиблого говорить, що жодних тривожних передчуттів напередодні аварії літака в неї не було. "Єдине, що за пів години до моменту, коли я дізналася про авіакатастрофу, по стіні дома повзло 2 павучка, на рівні моїх очей. Коли я їх побачила ще промайнула думка, що буде якась новина", - згадує Оксана Козолій. А ранком наступного дня, у її домівці пролунав дзвоник. Це прийшли військові, аби повідомити трагічну новину.

Зараз, доньці загиблого Героя – Вероніці, вже 4,5 роки. Вона знає, що тато зараз дуже далеко і вже ніколи не повернеться назад, але дуже її любить. Це те, що розповіла їй мама. "Із смертю Саші, моя одна половина теж загинула, а інша – живе, з метою виховання та піклування про донечку. Час абсолютно нічого не лікує, ти просто звикаєш жити у тих обставинах, що склалися", - каже дружина загиблого.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Козолія: дружині Оксані та доньці Вероніці, надавши компенсацію, пенсію та житло. Вероніка дуже сумує за татком, постійно про нього згадує. Загалом, дівчинка дуже рухлива, багато грається і пізнає світ. Ходить на танці, та потроху готується до школи. Для неї у нагоді стануть сезонний одяг і взуття, адже дитина швидко росте. Давайте підтримаємо родину Героя.

Козолій Оксана Василівна 4188370021640928 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ !?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/45318-chas-ne-likue--ti-prosto-zvikaesh-zhiti-zaradi-ditini.htm