Истории АТО

Вдови АТО. Дмитро Якорнов, письменник, доброволець про сім'ї загиблих учасників бойових дій

Вдови АТО. Дмитро Якорнов, письменник, доброволець про сім'ї загиблих учасників бойових дій

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв і вдів з дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.Уже давно в зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів майже не пишуть.

У "Спілці Ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми, ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Не чекав, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Від сліз не змогла втриматися жодна жінка.

Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, з дружинами і дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати такий самий сильний.

Після багатьох зустрічей вже хочеться навісити ярлики, щоб було зрозуміліше - кому більше потрібна допомога, а хто вже сам допомагає іншим. Ось "організатор", ось "турботлива тітонька", а ось "замерзла квітка…"

Життя після чоловіка

Найбільш точно описала свій стан і стан інших Оксана Макідон з ГО "Крила 8-ї сотні", член координаційної ради платформи "Люди допомагають людям".


Оксана Макідон з чоловіком Віктором

Віктор Макідон загинув у липні 2014 після бою під Попасною, з тих пір Оксана допомагає вдовам і сиротам.

"Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік - ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною", і не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти та сама, робиш те саме - але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя - воно душить, фізично знищує", - каже пані Оксана.

Вона додає, що за її враженнями, у переважної більшості вдів "здоров'я сиплеться", хоч це і не завжди помітно іншим.

Ще один додатковий тягар - побутові проблеми, а також вирішення питань з документами.

"Хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами задля пенсії, задля житла, землі. Мало хто знає, яка то ноша… Багато з нас взагалі не знало життя без чоловіка", - зізнається Оксана Макідон.

"Тому з іншими вдовами і об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо завжди є ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати - але й дійство якесь кумедне зробити! Щоб людина тебе з вікна ще побачила, і одразу знала - зараз тебе витягнуть!" - відзначає пані Оксана.

І пояснює: "От цими квітами, тортами, але витягнуть! І ти житимеш далі, і посміхатимешся, і навіть завтра сама будеш такого клоуна грати - бо завтра ще один день народження, у ще одної вдови…"

"Здається - зараз повернеться"

Інші жінки досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.

У квартирі Юлії Левицької йде ремонт, щось розібране. Так само - і в її душі.

"Після загибелі Славіка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - ррраз! - і немає людини! І до чого тоді все?" - підтверджує враження жінка.

Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив до армії. Юлія пильно вдивляється в обличчя. Просить говорити голосніше - після смерті чоловіка дуже сильно впав слух.

"Сама його прибила б! Приховав, що у військкомат пішов! Та і як взяли його, у нього із зором проблеми, і дочка у нас - інвалід по зору, астигматизм. Взяла її документи, щоб вже точно його не взяли. Але Славік сказав: "Я так вирішив", - пригадує вона.

Юлія згадує, як чоловік дзвонив з полігону у Львівській області і казав: "Не хвилюйся, все буде добре, викрутимось! Що - молодим пацанам йти?"

Вона ж на це могла і трубку кинути.

Після полігону В'ячеслав Левицький став кулеметеником 93-ї механізованої бригади, яка восени 2014 року воювала біля Донецького аеропорту, в селищі Піски.

Там чоловік і загинув.

"У серпні призвали - 14-го листопада вже загинув... Снаряд влучив у будинок", - розповідає жінка.

Тоді подзвонили з частини, але говорити матері про смерть сина не наважилися, хотіли дочекатися дружини.

"Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала - тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба відправити татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто ... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!" - ділиться страшними спогадами пані Юлія.

Дочці тоді було 15 років, батька вона дуже любила.

"Я навіть ображалася: він всього пару слів скаже, "ти мій зайчик", а вона так розквітає! І з тих пір закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кошеня" - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!" - каже жінка.

А 17-річний син вирішив йти мститися за батька: "Я лягла на поріг і сказала: "Чи зможеш переступити - йди!" Залишився, слава Богу. Якщо б і його втратила - я не змогла б далі …"

Юлія Левицька до цього часу не може повірити у смерть чоловіка: "Ховали у відкритій труні - а я начебто бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - повернеться! Він всюди викручувався, молодцем був - ну як же так?"

Новий відлік

У декого, як у Ірини Грузовенко, дітям ще немає трьох років. Їм особливо важко.

Її чоловік Олександр із серпня 2014-го був у Мар'їнці, у 28-й бригаді. Жінка тоді була на восьмому місяці вагітності.

Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Все спокійно, не стріляють, перемир'я..."

Потім пані Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на передку - і десять днів відпустки. Потім ще 20.

У свій день народження 18 грудня вона чекала привітання - а він так і не подзвонив. Рано-вранці їхня колона була обстріляна біля Новомихайлівки, куля снайпера влучила прямо в серце.

Тепер 18 грудня відраховуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася одна з двома дітьми, зокрема - з тримісячним малюком.

Передбачення

А боєць "Правого сектору" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряду більше двох років тому. У його дружини Елеонори Шептицької останньою прив'язкою до життя залишився син.

Здавалося б - час лікує. Але тут - складний пацієнт …

Елеонорі так погано зараз, тому що було так добре раніше. У неї було 12 років щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя - її проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів.

Іноді - навіть фізично. Пані Елеонора відчуває на плечі дотику чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він все ще поруч, готує на кухні, поки вона спить …

Моторошно стає від фраз-передбачень Ігоря, які, за її спогадами, він сказав ще задовго до Майдану:

"Відчуваю, мене в формі і поховають" (це після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили).

"От би і для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берковцях поруч з матір'ю, де його і поховали).

Малює: "Це ваш будинок з Богданом (сином)". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую". - "А гроші звідки, на землю, на будинок?" - "З неба впадуть".

І "впали" - родині виділили ділянку після його смерті...

Не зламатися

Багатьом, як Ользі Падюковій, складно було і до війни. Її чоловік був активістом Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від "тітушок".

А невдовзі після одужання загинув - вже у складі "Айдару".

У Ольги двоє синів, але вона, як і два роки тому, збирає і відправляє посилки на фронт: "Хлопцям там важче! А ми і так проживемо!".

Вона посміхається, і в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, які втратили своїх чоловіків на війні.

Ті жінки, як сама Україна в ХХ ст. - пережили багато страждань, але не зламалися. У них не було злості і відчаю - тільки глибокі зморшки.

Тепер у багатьох українок ХХІ ст. - у Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання своїх матерів.

Дивитися на фото чоловіка

Щоб не закінчувати на трагічній ноті, додам: майже всі жінки так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає.

На моє питання відповіла Оксана Макідон:

"Найкраще - робити добро. Щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі в очі дивитися, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна допомога - нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, які починають після війни все заново. Я та інші вдови вже пройшли такий шлях, що для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо - куди треба йти, що треба казати, щоб тебе не викинули ще за якимось папірцем".

Оксана каже, що її організація і створена для того, щоб допомагати таким жінкам, як вона: "Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація - то всі питання вирішуються набагато швидше і простіше".

"Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - того всього багато людей не знало і не бачило би, якби не ми. Дзвонимо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли нормальними".

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/features-38514107

Сергій Зулінський воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Загинув в останньому бою за Донецький аеропорт

Сергій Зулінський воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Загинув в останньому бою за Донецький аеропорт

Сергій Зулінський воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Загинув в останньому бою за Донецький аеропорт

Маленька Златочка так і не навчилася прощатись. Їй важко зрозуміти, чому на фото, яке вона так любить цілувати, висить чорна стрічка, а мати плаче щоночі.

Татко приїде. Він же обіцяв… Мине небагато часу, і дівчинка з гордістю гулятиме вулицею, яку названо на честь її батька. А поки що їй просто хочеться вигукнути: «Татку, пішли гратися!» Ця маленька дівчинка бачитиме свого батька лише на фото… У військовій формі, щасливо всміхненого. Два роки тому Сергій Зулінський загинув в останньому бою за донецький аеропорт. Хлопці потрапили під обстріл,  коли їхали забирати поранених

— У мене одразу були погані передчуття, — розповідає Катерина Зулінська, дружина загиблого воїна. — Коли прийшла повістка, донька тільки-но народилася. Та хіба ж Сергія зупиниш? Він був хоробрим і дуже патріотично налаштованим. Чоловік воював на пекельних ділянках фронту, а я тим часом сивіла з новинами й мріяла про той день, коли закінчиться війна і він повернеться.

Новий, 2015 рік назавжди запам’ятається Катерині як найщасливіший період. Це був їхній перший Новий рік разом із донечкою, а Сергію вдалось на кілька днів приїхати в мирну Вінницю. Здавалося, так буде завжди, а війна — це просто жахливий сон.

— Чоловік зателефонував мені 20 грудня, сказав, що в них ротація. 26 грудня він був удома. Ми запросили друзів, батьків. Хотіли, щоб перед поверненням на війну Сергій встиг усіх побачити. Від фронтових історій, які розповідав чоловік, волосся дибки ставало. Ці дні є для мене дуже цінними й дорогими. Я навіть на крок не хотіла його відпускати, постійно розмовляла. Неначе відчувала, що більше не матиму змоги обняти коханого.

Тим часом у донецькому аеропорту було справжнє пекло. Молодій дружині від однієї думки про це ставало погано, але Сергій не показував хвилювань.

— Він знав, що хлопцям потрібна допомога, про себе навіть не думав. 16 січня обійняв мене з донечкою й вирушив на Схід. І майже одразу в термінал. Востаннє я чула рідний голос 19 січня, випадково додзвонилась на кілька хвилин. Чоловік попросив не хвилюватися, коли зв’язку не буде, пообіцяв, що все буде добре, сказав, що любить нас. Зв’язок із коханим пропав уже наступного дня, 20 січня. А я все сподівалася, що він просто загубив телефон…

Бійців, які були в донецькому аеропорту, всі називали «кіборгами».

— Але ж Сергій не робот, він — людина, і запасного життя в нього немає. Тож 20 січня не витримала й вирішила набрати його номер телефона. На диво, пішли гудки. Я ще й розізлилась. Як це так! Я хвилююсь, а він мені не дзвонить. Хтось узяв слухавку, почав говорити. Я одразу зрозуміла, що це не Сергій. Зв’язок був украй поганий, розібрати, що кажуть на тому кінці, було практично нереально. Я встигла тільки почути: «Он больше не вернется». Обдзвонила бійців, які були разом із моїм чоловіком. Зв’язку із жодним воїном не було, телефони було вимкнено.

Аферисти захотіли нажитися на чужому горі. Катерині телефонували невідомі й вимагали гроші за розмову з коханим. Згорьована жінка була ладна віддати все, що завгодно, аби тільки почути, що він живий. Та пізніше волонтери повідомили Катерині, що в одного із загиблих воїнів знайшли документи й фото донечки…

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

P.S. На честь Сергія Зулінського у Вінниці назвали вулицю, одну з найдовших. Саме на цій вулиці герой народився, тут він ходив до школи й ставав Людиною.

Допомогти родині Сергія Зулінського, загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Донбасі можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/357

Джерело: http://na.mil.gov.ua/43694-tato-povernuvsya-u-nazvi-vulytsi

Президент на передовій привітав українських воїнів з Новим роком і Різдвом Христовим та прийняв доповідь про ситуацію в зоні проведення АТО

Президент на передовій привітав українських воїнів з Новим роком і Різдвом Христовим та прийняв доповідь про ситуацію в зоні проведення АТО

Президент Петро Порошенко під час робочої поїздки до Донецької області, разом з делегацією сенаторів Сполучених Штатів Америки, прибув на командний пункт в районі Широкино, щоб привітати морських піхотинців з прийдешнім Новим роком.

Президент відвідав передові позиції української армії в районі проведення антитерористичної операції. Глава держави завітав до підрозділу морської піхоти Військово-морських сил України, який тримає лінію оборони в Широкиному.

Під час робочої поїздки Верховного головнокомандувача Збройних Сил України супроводжували Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак і Начальник Генерального штабу генерал армії України Віктор Муженко.

Петро Порошенко поспілкувався з особовим складом 36-ї окремої бригади морської піхоти, привітав українських воїнів з прийдешнім Новим роком і Різдвом Христовим та вручив новорічні подарунки.

На запрошення Глави держави із ситуацією в зоні АТО ознайомилася також делегація сенаторів США, яку очолює сенатор Джон Маккейн. Президент також вручив українську нагородну зброю американським сенаторам.

Глава держави також провів нараду у штабі АТО та прийняв доповідь керівника штабу щодо ситуації в районі проведення антитерористичної операції, зокрема у секторі «М», де продовжуються обстріли позицій українських військових з боку проросійських терористів.

Джерело: сайт Міністерства Оборони України

У Чернігові вшанували пам’ять воїнів-танкістів

У Чернігові вшанували пам’ять воїнів-танкістів

У Чернігові вшанували пам’ять воїнів-танкістів, які боронили Донецький та Луганський аеропорти. Серед нагороджених (посмертно) загиблий в АТО, майор Євген Лоскот, родина якого є підопічними платформи "Люди допомагають людям". Слава Героям!

Одним із прикладів мужності, сміливості, великої самовіддачі українських військовослужбовців є оборона Донецького (242 дні) та Луганського літовищ (146 днів). «Воїни-кіборги» — так вони закарбувалися у пам’яті українців.

У Чернігові, в залі Кіно-культурного мистецького центру з національно-патріотичного виховання дітей та молоді відзнаки за оборону аеропортів вручили членам родин загиблих військовослужбовців 1-ї окремої танкової бригади, яка дислокується у селищі Гончарівське.

Чернігівська громада вшанувала хвилиною мовчання пам’ять полеглих у боях за вільну та незалежну Україну.

У заході взяли участь представники облдержадміністрації, військовослужбовці гарнізону та 1 окремої танкової бригади, активісти громадської організації «Єдина родина Чернігівщини» та Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України».

— Слід зазначити, що на сьогодні танкові війська відіграють вирішальну роль у забезпеченні обороноздатності нашої держави. 1-а окрема танкова бригада — одна з найбільших та найпотужніших військових одиниць у Збройних Силах України, — наголосив заступник голови облдержадміністрації Сергій Сергієнко.

Наказом Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України» за проявлену особисту мужність, стійкість та рішучість, виявлені при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя під час захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України у ході проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей нагрудні знаки передані членам родин:

«За оборону Луганського аеропорту»:

старшого солдата Александренка Сергія Миколайовича,

солдата Андрейченка Максима Павловича,

солдата Безгубченка Сергія Борисовича,

солдата Бруя Миколи Віталійовича,

лейтенанта Куценка Миколи Олеговича,

сержанта Куца Геннадія Володимировича,

солдата Коваля Юрія Миколайовича,

солдата Лущика Миколи Григоровича,

майора Лоскота Євгенія Олександровича,

старшого сержанта Мансурова Андрія Сергійовича,

солдата Мірошніченка Петра Олександровича,

старшого солдата Нагорного Сергія Михайловича,

капітана Плохого Андрія Віталійовича,

молодшого сержанта Ротозія Дмитра Віталійовича,

молодшого сержанта Тітаренка Сергія Миколайовича.

«За оборону Донецького аеропорту»:

сержанта Кунденка Володимира Івановича,

молодшого сержанта Костюченка Юрія Миколайовича,

молодшого сержанта Кривоноса Станіслава Григоровича,

капітана Тітарчука Володимира Івановича,

сержанта Бойка Валентина Анатолійовича,

старшого матроса Лавренчука Віктора Івановича,

солдата Носенка В’ячеслава Олексійовича,

солдата Корзуна Романа Анатолійовича.

Вічна слава Героям 1 окремої гвардійської танкової бригади!


Джерело: Міністерство Оборони України

«Дети ежеминутно напоминают моего Меружа и счастливое прошлое. Только ради них и живу»

«Дети ежеминутно напоминают моего Меружа и счастливое прошлое. Только ради них и живу»

Меруж Мирошниченко был одним из первых украинских добровольцев, кто погиб на Востоке, в горниле войны. Мужчина сменил свое имя в честь князя Меружа, погибшего в бою, спасая войско, словно чувствуя свое предназначение в жизни. «Меруж всегда говорил, что не хочет, чтобы война пришла на улицы Запорожья, поэтому пошел добровольцем на Восток. Благодаря его подвигу и подвигу тысяч других таких как он, мы можем жить обычной жизнью, но, к сожалению, без объятий и поддержки любимого и отца», - говорит Таисия Паршенко, жена погибшего бойца ДУКа Меружа Мирошниченко.

«Всегда приветливый, веселый, заботливый и ласковой», - первое, что говорит о своем муже Таисия.

После рождения Меружа (так Меруж Мирошниченко назвал и своего сына) вся ответственность по обеспечению семьи легла на мужа, он много работал, но всегда спешил домой, потому что знал его ждут самые дорогие люди, тепло и уют. «Мы постоянно планировали свою жизнь. Меруж был целеустремленным человеком. Когда появлялось свободное время, старались отдыхать вместе: ходили в парк, в кинотеатр, выезжали на море, катались на санках, играли дома в настольные игры (шахматы, домино, игра «Монополия») или же собирали вместе детский конструктор. Наш сын рос в семье, где царили любовь и согласие. Когда Меруж (сын) учился в 3 классе, учительница спросила у детей - с чего начинается ваш день? - Кто говорил с часов, с кофе и др., а наш ответил - с поцелуев, что ее удивило», - рассказывает жена погибшего.

Когда началась война, Меруж Мирошниченко, решил добровольцем ехать на Восток. «Никто из семьи не знал, я была на последних месяцах беременности и он предложил мне поехать проведать маму, я согласилась. А сына отправили в спортивно-оздоровительного лагеря, а сам Меруж поехал на Восток», - вспоминает Таисия.

Поскольку тогда, летом 2014 года, в государстве для добровольцев не было законодательной базы, ныне жена Таисия и двое сыновей погибшего добровольца АТО, Меружа Мирошниченко - 12-тилетний Меруж и 2-хлетний Спартак, который родился уже после смерти отца, вынуждены в судах отстаивать свое право на достойную социальную защиту. Сейчас они получают помощь по потере кормильца, размер которой является недостаточным. Дети часто вспоминают своего отца, плачут и скорбят по нему. Они нуждаются в ремонте жилья, нужна стиральная машина, газовая плита, кровати и одежда. Не оставляй семью погибшего добровольца АТО Меружа Мирошниченко: жену Таисию и двух прекрасных сыновей Меружа и Спартака наедине с горем.

Щоб допомогити родині загиблого перейдіть за посиланням https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/371 або скористайтесь реквізитами нижче:

ПАРШЕНКО ТАЇСІЯ ЛЕОНТІЇВНА TAISIIA PARSHENKO 4188370027449068 (Райффайзен банк «Аваль»)

О погибшем участнике АТО, бойце батальона «Киевская Русь», участнике боевых действий на Донбассе Александре Вахнюке рассказывает его жена Юлия

О погибшем участнике АТО, бойце батальона «Киевская Русь», участнике боевых действий на Донбассе Александре Вахнюке рассказывает его жена Юлия

Будущие супруги познакомились в гостях у общих знакомых. «Вечером я зашла к своим друзьям, где впервые и увидела Александра. Сначала, я даже не обратила на него внимание. Даже думать не могла, что мы с ним будем жить дальше. Однако Александру я сразу очень понравилась, и, как в позже он признался, именно тогда он и решил, что мы будем вместе», - вспоминает жен погибшего участника боевых действий. С тех пор Александр и Юлия начали видеться чаще.
 

Вместе со своим отцом Александр Вахнюк работал в Киеве строителем. Они снимали квартиру, но через некоторое время отец решил уехать домой (в Андрушевский район, Житомирской области), поэтому Александр оказался перед вопросом, где жить. «Я не помню, кто из нас это предложил, но так получилось, что Саша стал жить у меня. Поскольку кроме среднего образования и службы в армии у него ничего не было, он устроился работать охранником. Я работала в банковской системе». 

«После рождения Ксении, Саша устроился сразу на несколько работ, чтобы всем обеспечить нашу семью. Он очень уставал, но всегда старался порадовать меня сюрпризами и проводить по возможности больше времени с нами. Мы часто ездили на природу, на шашлыки. Одно из наших любимых мест - парк Феофания», - рассказывает жена погибшего участника АТО. 

Так и продолжалась жизнь семьи Вахнюк. Но война внесла свои коррективы. Каждый вечер Александр звонил Юлии, чтобы узнать, как она себя чувствует. Рассказывал о том, что видел российский спецназ. А однажды звонил прощаться, потому что его соединения окружили и все думали, что уже не выживут. «После прохождения обследования состояния беременности, на котором все было отлично, я позвонила ему рассказать об этом, но Саша не поднял трубку, только написал смс, что позвонит вечером. Но вечером звонка не было. Это был конец», - говорит жена погибшего солдата АТО. 

Александр Вахнюк считался пропавшим без вести, но благодаря ДНК экспертизе его опознали среди тел погибших, которые были доставлены в Запорожье. После гибели Александра Вахнюка Юлия успешно родила ребенка, еще одну дочь - Варвару, которую, к сожалению, ее папа так и не увидел. Сейчас Юлия с детьми: 8-летней Ксенией и 1,5-летней Варварой учатся жить без мужа и отца. Государство выплачивает пособие на детей, а компенсацию в случае смерти и жилье семья не получила, потому что Юлия и Александр не были официально расписаны, поэтому выплату получили родители мужа. Дети быстро растут, им нужна одежда и игрушки, а еще - ремонт в детской комнате. Давайте вместе поможем детям погибшего участника АТО Александра Вахнюка.

Помочь семье погибшего участника боевых действий в зоне АТО на Добассе можно, перейдя по ссылке https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/369, или по реквизитам ниже:

ВЛАСЮК ЮЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА YULIIA VLASIUK 4188370027353674 (Райффайзен банк «Аваль»)

Вместо погибшего мужа воюет жена. Рассказ об участнике АТО, "айдаровце" Олеге Сидоре, позывной "Скиф"

Вместо погибшего мужа воюет жена. Рассказ об участнике АТО, "айдаровце" Олеге Сидоре, позывной "Скиф"

"Добрый, рассудительный и храбрый воин, который способен защитить, поддержать и утешить. Лучший муж и отец", - первое, что рассказывает о своем муже, погибшем воине АТО, "айдаровце" Олеге Сидоре (позывной "Скиф") его жена Марина. После трагедии, смерти мужа, эта мужественная женщина приняла решение идти на передовую, туда, где погиб ее любимый, чтобы почувствовать то, что пережил он и продолжить дело мужа - защищать нашу страну и детей.

Будущие супруги познакомились друг с другом благодаря общим друзьям, когда те пригласили Олега и Марину к Замку Паланок. "Это была любовь с первого взгляда, которую нельзя передать словами. Мы начали встречаться, потом жить вместе. Затем поженились и обвенчались, а после праздников поехали на отдых. Жили душа в душу, такое понимание и любовь можно найти, пожалуй, только в книгах", - делится воспоминаниями Марина Сидор, жена погибшего участника боевых действий. А вскоре у молодых родилась дочь Кира - самое ценное сокровище в семье. Женщина говорит, что с появлением ребенка Олег все время был с ней. "И на родах был и помогал мне со всем. А еще ежемесячно фотографировал нашу малышку, любил гулять с дочкой, выполнял все ее прихоти", - говорит жена погибшего. А на выходных в семье Сидоров была неизменная традиция - выезжать вместе на природу и на экскурсии по достопримечательностям нашей Родины.

Имея активную гражданскую позицию, Олег Сидор начал борьбу за справедливость и свободу еще до Революции Достоинства. А в январе 2014 года, он продолжил борьбу за обновление Украины на столичном Майдане, где сначала входил в Закарпатское подразделение Седьмой сотни самообороны, а в дальнейшем возглавил подразделение группы быстрого реагирования "Ястреб". Он был участником всех ожесточенных боев на Майдане. А потом началась война. Олег Сидор интересовался историей и литературой, жене он даже признался, что если бы жил несколько веков назад, то непременно был бы лучшим воином, о котором бы сегодня знала история. Именно за эти увлечения, боевые побратимы дали Олегу позывной "Скиф".

"Он не мог не поехать на Восток Украины, ведь понимал, что нужно защищать страну", - говорит Марина. Олег Сидор был добровольцем батальона "Айдар" со времен его основания. Неоднократно ранен. Поэтому, чтобы подлечиться и побыть с родными, несколько раз приезжал домой. "Он мне рассказывал о том, что ему пришлось пережить на Востоке. Олег был патриотом, с храбрым сердцем, мужественным и отважным защитником", - говорит Марина. По словам женщины, муж очень мечтал о еще одной дочери. Но не суждено. Так, после непродолжительной реабилитации, Олег Сидор вернулся в батальон в зону АТО, где, к сожалению, и погиб, в результате огнестрельного ранения, на боевом посту на Луганщине.

"Мне позвонили и сказали, что Олег погиб. Но я в это не поверила, ведь до этого, мне уже дважды звонили с такими известиями и это была неправда. Так и в этот раз я подумала, что это кто-то специально такое говорит. Не верила, пока не привезли Олега в гробу", - рассказывает Марина Сидор.

Почти два года прошло после гибели Олега, а сердце Марины все еще испытывает нестерпимую боль. "Я долго говорила об Олеге как о живом, на что мне все говорили, что так нельзя, нужно его отпустить. Я смогла сделать это только тогда, когда сама побывала в городе, где был Олег», - рассказывает Марина Сидор. Женщина подписала контракт со 128-й отдельной горно-пехотной бригадой, чтобы иметь возможность поехать в Старобельск, в край, где на войне находился ее муж и где нашел вечный покой.

Дочь Кира с пониманием отнеслась к маминому выбору. "Кира сказала мне, что если тебе надо и важно - езжай", - говорит жена погибшего участника боевых действий. Когда мама уехала в зону проведения АТО, Кира уже пошла в школу. Она постоянно вспоминает об отце и хочет, чтобы он вернулся. Девочка также ежедневно звонит маме, рассказывает, как прошел ее день и ждет, когда мама наконец приедет, чтобы они снова были вместе.

Поскольку Олег Сидор был одним из первых добровольцев, помощь от государства его семья пока не получила, поскольку им так и не присвоили статус семьи участника боевых действий. Поэтому жить без кормильца и защитника трудно. Кира быстро растет, нужна одежда. А еще Марина Сидор мечтает достроить жилье, которое когда-то вместе с Олегом они начали строить. Давайте поможем семье Героя в это непростое для них время.

Банковские реквизиты:
СИДОР МАРИНА ПАВЛІВНА MARYNA SYDOR 4188370027106643 (Райффайзен банк "Аваль")

Рассказ жены погибшего участника боевых действий в зоне АТО Романа Абрамова

Рассказ жены погибшего участника боевых действий в зоне АТО Романа Абрамова

«Искренняя улыбка моего мужа никогда не сотрется из памяти. Его доброта, сильное плечо, на которое я могла опереться, так неожиданно ушли в вечность. Любим, скорбим, до сих пор не верим, что наш дорогой Рома погиб», - первое, что рассказывает, вспоминая о погибшем участнике боевых действий бойце 30-й отдельной механизированной бригады, Романе Абрамове, его жена Татьяна.

Будущих супругов познакомила сестра Татьяны. Роман был другом ее мужа. «Как-то все собрались в гостях. Там я впервые и увидела Романа. Моя сестра с мужем уже давно хотели, чтобы я нашла себе близкого сердцу человека и вышла замуж. Интересно, что тогда ни мне, ни Роману не понравилась эта идея знакомства. Но потом мы разговорились и оказалось, что у нас очень много общего, одинаковые взгляды на жизнь и интересы», - рассказывает жена погибшего участника АТО.

Через полгода молодые праздновали свадьбу. А вскоре - радовались рождению Даниила. С появлением ребенка, Роман Абрамов еще больше стал уделять внимание семье и помогать жене. «У меня была тяжелая беременность, да и без нее, беспокоили проблемы со здоровьем. Поэтому Рома всегда и во всем мне помогал», - говорит женщина. А через два года супруги уже радовались появлению второго сына - Александра. Татьяна признается, что дети очень любили отца, а он - их. «Он пприсутствовалл на родах, поддерживал. Радовался каждому их слову, радовался, что у него сыновья. Очень любил с ними гулять и готовить есть, учить их мужским делам», - рассказывает женщина.
Так и жила семья Абрамовых: работали, радовались жизни, мечтали, воспитывали детей. Но война приготовила для них новые, сложные и трагические испытания.
В зоне АТО, Роман Абрамов находился под Савур-Могилой, что в Донецкой области. Звоня домой, он не рассказывал подробностей, чтобы жена лишний раз не переживала. Утром, в день гибели, он успел поговорить с ней. «В 5:50 утра Рома мне позвонил и попросил, если с ним что-то случится, чтобы я позаботилась о детях и смогла их поставить на ноги и чтобы не скучала по ним. Тогда я еще не понимала до конца, почему он так говорил», - едва сдерживая слезы, рассказывает Татьяна. В тот день российские войска постоянно обстреливали стратегическую высоту. В одной из таких атак, от снаряда, разорвавшегося рядом, погиб Роман.
«На протяжении четырех дней я не могла дозвониться Роме. А потом он появился в сети. Я тогда так обрадовалась. Думаю, вот, наконец, услышу его голос. Звоню, а вместо него слышу голос медсестры Днепровского морга, которая и сказала мне, что Роман погиб. Сначала я не могла поверить и думала, что, возможно, это ошибка, этого просто не может быть. Но когда увидела тело... это был мой Рома, все обугленный, но на шее была та серебряная цепочка», - говорит Татьяна Абрамова.
«Так и не могу научиться жить без Романа, а время не лечит, становится только хуже. Хорошо, что есть дети, ради которых и живу», - говорит жена участника боевых действий на Востоке Татьяна Абрамова.
Сейчас семья участника АТО Романа Абрамова: жена Татьяна и 2 детей - 3-летний Даниил и 5-летний Саша - живут в квартире, с которой помогло государство. Но помещение без ремонта. Дети быстро растут и нуждаются в одежде и игрушках. Но больше всего, им не хватает отца. Они понимают, что их папа Герой и знают, что он погиб на войне, но до сих пор надеются, что он вернется. Давайте не оставлять без поддержки семью погибшего в АТО Романа Абрамова.
Він навіки залишиться в наших серцях, а я тепер маю жити для дитини

Він навіки залишиться в наших серцях, а я тепер маю жити для дитини

Мой муж подполковник Музыка Артур Сергеевич начал свою службу в 1998 году, когда вступил в Полтавский Института связи.
В 2004 году мы поженились. В 2005 году родился сын Марк у нас была дружная крепкая семья. Сын Марк следовал отцу, во всем брал с него пример.
Мы всей семьей поездили по всей Украине по службе мужа. И уже пять лет жили в Киеве. Он служил в Главном управлении связи Генерального штаба Вооруженных Сил Украины.
В феврале 2015 отбыл в командировку для выполнения боевой задачи в город Дебальцево в зоне АТО. Во время движения экипаж автомобиля попал в засаду близ села Логвиново там и погиб от руки русских захватчиков. С помощью волонтеров нашли тело мужа почти через месяц.
5 марта похоронили на родине в Кировоградской области г. Ульяновка.
Указом президента Украины от 19.05.2015 присвоено очередное воинское звание полковник (ПОСМЕРТНО) и награжден орденом Богдана Хмельницкого 3 степени (посмертно).
Нам с сыном очень трудно пережить эту потерю но он навеки останется в наших сердцах как лучший муж и отец...


Як тільки випадала нагода, Артур Музика завжди телефонував коханій та питав про сина. Так було і того дня, коли екіпаж автомобіля, у якому їхав Артур, потрапив у засідку поблизу села  Логвинове, від чого всі, хто був в автомобілі - загинули. "Я була на лікарняному і якраз ми з Марком йшли з поліклініки додому і тоді зателефонував Артур, і спитав, як Марк. Я відповіла, що все добре. Ми приїхали додому і в мене знов задзвонив телефон, і знов Артур перепитав про Марка, мені це навіть здалося трохи дивним. Це була остання моя з ним розмова", - хвилюючись згадує жінка. Відтоді зв'язок обірвався. Ще були сподівання, що Артур Музика потрапив до полону та через декілька тижнів Тетяні зателефонували з Дніпра, туди, за допомогою волонтерів, які знайшли Артура, було доставлено тіло героя. 

Артура Музику поховали на його малій батьківщині – Кіровоградщині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) та званням полковника (посмертно).

Віримо, що читаючи історію про нашого захисника – Артура Музику, який загинув, аби ми мали можливість жити звичним життям, ви допоможете родині героя. Маркові дуже складно жити без батька, 10-річний син розуміє, що сталось і дуже сумує за татком. Зараз родині потрібні кошти, аби підготувати Марка до школи.

МУЗИКА ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА TETIANA MUZYKA 4188370025872709 (Райффайзен банк Аваль)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

История Романа Корчовного, участника боевых действий, героя АТО

История Романа Корчовного, участника боевых действий, героя АТО

Жила небольшая, но очень счастливая семья в большом г. Киеве. Мама, папа, дедушка и бабушка. Жили дружно и счастливо. Каждое утро я видел улыбающиеся любящие глаза мамы и папы.

Папа и мама работали, я ходил в школу.
Больше всего я любил выходные - они для меня были небольшими праздниками. Просыпаясь утром я знал, что меня ожидает сюрприз, подготовленный родителями. Потому что в субботу и воскресенье мы семьей всегда путешествовали. И не важно куда, была ли это поездка в лес, на реку, на экскурсию в другой город, в развлекательный центр, в музей - мы были счастливой семьей.



Папа всегда учил меня быть настоящим мужчиной. А еще мне нравились наши с папой маленькие тайны - лишняя порция сладостей, мороженого. И самое главное, у нас с папой была общая мечта, которой так и не суждено было осуществиться, потому что началась война. Мы вместе хотели: я - сестренку, а папа - дочь

Мой отец, как настоящий мужчина, получив «повестку», пошел защищать нашу Родину. Он очень любил нас с мамой и оберегал от лишних нервотрепок, поэтому даже находясь в зоне АТО, рассказывал нам, что находится на полигоне во Львовской области.
Отец должен был приехать в отпуск на рождественские праздники и заодно отпраздновать свое 45-летие. Он всегда выполнял свои обещания.



Но, к сожалению это обещание было очень болезненным и горьким.
5 января мы с мамой не смогли дозвониться до отца. Но был другой звонок... После которого к нам приехали двое военных и сообщили, что сердце моего отца остановилось во время несения караульной службы.
Моего папу похоронили накануне его дня рождения.
С того самого времени мое счастливое детство кончилось - уже нет таких веселых выходных. А самое болезненное для меня - мамины глаза. Она по-прежнему улыбается мне, но я замечаю в ее глазах печаль и слезы.

Помочь семье погибшего участника боевых действий в зоне АТО на Добассе можно, перейдя по ссылке https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/329
Показывать по