Истории АТО

Василиса Трофимович: не о любви. О любви к друзьям. Истории участников АТО

Василиса Трофимович: не о любви. О любви к друзьям. Истории участников АТО

Мы познакомились в Красноармейске. Он привез меня в местную больницу, где лечился наш раненый побратим. И куда только что привезли в морг нашего вечного мальчика, погибшего «Студента».

Огромные карие глаза, искренняя улыбка и странный для жителя Донецкой области позывной «Полтава». Он говорил: «Я не какой-нибудь хохол, я - боевой укр». Этот укр был одним из лучших. Он был настоящим и он был другом.

Уезжая из Попасной, я заскочила в Красноармейск, где базировалась часть ребят. Только чтобы поздороваться. Полтавы не было на месте и, не дождавшись, я поехала в Днепропетровск. Уже на трассе зазвонил телефон. Полтава обиженным голосом сказал, что я не имела морального права уехать, не дождавшись, и не обнять его. Уже через несколько минут нас подрезала камуфлированная машина, из которой вышел Полтава. Он догнал нас, чтобы увидеться на несколько минут. Тогда я видела его в последний раз.

Кстати, именно Полтава вывозил из Иловайска в броневике раненного 19 августа Семенченко и оказывал ему первую помощь.

Из оккупированного Иловайска он звонил мне каждый день. Только о нем подумала - и тут звонок!

- Очень трудно связаться - работает один-единственный генератор, от которого можно подзарядить телефон. Вода - в колодце. Мечта - душ и переодеться. Усталость неимоверная. Вчера сожгли два вражеских танка. Они здесь постоянно ездят. Только успевай. А так нормально, только сигареты кончились и хлеб, а тушенка надоела. Так, побежал я в подвал - начался артобстрел, - говорит он.

Голос бодрый.

- Слышите, ребята! Вася говорит, что любит вас. А меня еще виртуально обнимает.

Я еще верила, что все будет хорошо. Сама я находилась в больнице в ожидании операции, и все, что меня волновало, это что не могу быть где-то рядом с ними.

27 августа проснулась в четыре утра. Окно в палате открыло потоком ветра. В белую больничную комнату ворвался уже довольно холодный августовский воздух. Шторы на окне на несколько секунд взлетели к потолку, сбросив с подоконника чашку с недопитым кофе. Взяла сигареты и пошла в коридор отделения. Несмотря на запрет курить в медицинских учреждениях. Сон не идет, волнуюсь. Мысленно с ними. А звонить страшно. Страшно услышать то, что и так известно: «Вася, это двойное окружение».

Так странно, они научили меня чувствовать все по-другому. Чаще говорить друзьям «люблю» и «извини», чаще обнимать при случае, всегда прощать и всегда извиняться. Когда не знаешь, что может быть с человеком на следующий день, учишься совсем другим вещам. Я уже не могла спать. Могла только надеяться, что с соколами все хорошо и я проснулась только потому, что ветер за окном.

В следующий раз он позвонил мне уже 28 августа. Мы решили встретиться в Красноармейске. Я сказала, что возьму коньяк и закажу баню - и они наконец отмоются. Мы должны были все вместе отпраздновать их возвращение. Что было потом, не помню, потому что врачи уже везли меня в операционную.

Придя в сознание после наркоза, я написала ему смску: «Только живи, прошу». А уже через десять минут получила ответ: «Полтавы нет».

Я сидела под больницей на лестнице и выла. Не кричала и не плакала. Выла. От невыносимой режущей боли.

Вылезая на крышу школы после артобстрела, он звонил из этого проклятого Иловайска и говорил: «Увидишь, Вася. Мы будем гореть в аду, а кто-то нашей кровью обмоет свой орден».

Примерно так и произошло. Ведь 30 сентября, в день, когда погибших везли в днепропетровские морги, а раненых - в больницу имени Мечникова, почетный комбат «Донбасса» получал орден. В тот самый день, когда они искалеченные, обгоревшие, но не сломленные духом, еще только оказались на мирной земле. И, как по мне, то в первую очередь должны наградить именно этих стойких и действительно героических людей.

Тогда в переполненных родственниками и друзьями коридорах больницы Мечникова, 6-й и 16-й городских больницах все, что позволяло дышать, - надежда. А тем временем врачи боролись за каждую жизнь и за каждый клочок тела.

Еще около полугода я могла ночью набирать их номера. В надежде, что случится чудо и на звонок будет ответ. Чуда не произошло. Друзья уходят от нас. К Богу. От боли. От огня.

И нет даже возможности попрощаться. Друг Полтава, я всегда буду хранить тебя в сердце. Как и других наших братьев, с которыми мы прощались.

P.S. Мы до сих пор не можем даже похоронить его, ведь мать отказалась сдавать анализ ДНК. Она, как и другие члены семьи - жена Ярослава, двое детей и брат, - не верит в его смерть. Они ждут возвращения.

Василиса Трофимович СВАДЕБНАЯ СОРОЧКА

Василиса Трофимович СВАДЕБНАЯ СОРОЧКА

Моя книга — моя дитина. Рукопис «Любові на лінії вогню» став даниною пам’яті моїм друзям та побратимам. У блозі я публікуватиму деякі історії, які з’являться у книзі. Книжкові герої — реальні люди. Які досі відчувають усе наче вчора, яким досі іноді болить. Це наша спільна сповідь. Про наше кохання на лінії вогню. 

ВЕСІЛЬНА СОРОЧКА

Котрий день поспіль Олена працювала, не підіймаючи голови, не відриваючи рук від вишивання. Стібок за стібком — вона вишивала весільну сорочку коханому, а голка колола пальці… Та зовсім скоро, за декілька тижнів він повернеться з війни. Відпочине трохи вдома, знову звикне до мирного життя, а далі на них чекає весілля. Як багато надій для них обох було у цьому слові. Наче рятівний канат, який ось-ось висмикне його із жаху бойових дій та поверне їй.

Він звичайний коваль. Такий звичайний на перший погляд хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.

Звичайний, але тільки на перший погляд. Бо звичайних на цій війні не було. Насправді ж він належав до того цвіту української нації, який зветься добровольцями. Боєць першого в Україні добровольчого підрозділу — полку «Дніпро-1». Позивний «Блек». Взірцевий боєць, для побратимів порадник, наставник і тверде плече. Немає такої справи, яка не під силу Блеку.

Саме тому всі були впевнені: вони ідеальна пара. Жінка до кінчиків нігтів, красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до Нього. Відома історик і талановита вишивальниця, з-під руки якої народжувалися твори мистецтва.
Вони познайомилися на Майдані. Та, як виявилося згодом, — багато разів десь пересікалися до цього. Доля водила поряд із самого дитинства. Та чомусь остаточно звела так пізно. Він часто приходив у її сни. Щодня, щохвилини. І тепер назавжди залишиться в серці. Він був саме Тією людиною. Він був саме тим Чоловіком. Бути поряд з коханим — то було абсолютне щастя.

Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволяли це селище. Півтора року утримували свої позиції, знаходячись на передньому краї оборони. Півтора року під «ГРАДами» і мінометами. Півтора року — і щодня в очікуванні наступу.

Так гартувалася сталь.

Безперечно, поруч з побратимами, з вірним та надійним плечем завжди легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиціями, здіймаючи вгору червоний глиняний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З брудним чайником, який дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не здається пеклом. Але ж це пекло — тому що кожного дня тобі загрожує смертельна небезпека.

Вона ж пройшла своє бойове хрещення в очікуванні. Коли за чоловіком зачиняються двері, він, переступаючи через поріг, іде вперед. Не замислюючись і іноді не згадуючи. Коли дівчина ці двері зачиняє, вона залишається на самоті з думками про нього. Вона живе від ротації до ротації. Можливо, і не живе. Можливо, лише існує. Змиваючи біль гарячою водою, якою вона боїться змити відбитки його пальців.

Залишаючись вдома без нього, вона продовжувала творити. Продовжувала жити своїм життям. Яке без нього втрачало свої барви. Чайник кипів по-іншому, і кава була інакша на смак. Усе життя було інше на смак. Минали дні, і час чекання потроху скорочувався. Сорочка була майже готова.

Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому весільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду — подружнє життя. Він так вирішив.

***
31 липня 2015 року

ПРЕС-СЛУЖБА ПОЛКУ «ДНІПРО-1» ІНФОРМУЄ

Сьогодні ми втратили нашого побратима, бійця полку «Дніпро-1» — Блека. Григорій Матяш загинув у Пісках під час виконання бойового завдання.

Для нас він був другом та братом. Світла та прекрасна людина, досвідчений воїн, коваль, мрійник, шукач пригод.

Мінометний обстріл, який вівся із забороненого 120 мм міномета по позиції полку російськими окупантами, назавжди забрав життя 26-річного хлопця.

Йдуть кращі. Блек, спи спокійно. Ти назавжди в наших душах та серцях. Герої не вмирають.
***
Дівчина з очима янгола, з обличчям кольору білої весільної сорочки стоїть біля труни. Кожна хвилина на межі втрати свідомості. Б’є церковний дзвін. Під церквою у два ряди стоять побратими у військовому камуфляжі, віддаючи останню честь загиблому бійцеві. Літнього спекотного дня у місті Прилуки, де ховали Григорія, час ніби зупинився.

Це і справді була його остання ротація. Так розпорядилася доля.

Він так і не викував подружнього щастя, а вона — не вишила другу сорочку. Для себе.

Вона ще довго не візьме до рук голку. А його поховають у білій весільній вишиванці.

Він був для неї усім: сонцем, радістю, життям. Не стало Його і не стало сонця й радості, натомість з’явилася чорна болюча порожнеча. Сорочку встигла дошити якраз до останнього дня відпустки. Лише раз приміряв і мусив вже їхати, щоб скоро повернутися. І повернувся. Сорочку на нього одягли… вже назавжди.

Благодаря платформе «ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ» семье погибшего защитника собрано 50000 гривен

Благодаря платформе «ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ» семье погибшего защитника собрано 50000 гривен

Благодаря деятельности благотворительной платформы «ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ», обеспечено средствами в сумме 50 000 гривен семью погибшего воина Темура Юлдашева, бойца 42-го БТРО, погибшего в августе 2014-го года, во время эвакуации раненых на Саур-Могиле.

Темур Юлдашев - общественный деятель, спортсмен и тренер, мастер спорта международного класса. В начале событий на востоке собрал батальон добровольцев из Луганщины для защиты государства, попал в плен к русским боевиков, которые держали его в здании СБУ в Луганске. После 35 дней плена, Темуру удалось убежать и он продолжил воевать за независимость и соборность Украины.

Узнать больше о семье погибшего бойца АТО Темура Юлдашева

В начале войны семье пришлось покинуть родной дом в Луганске и переехать на подконтрольные Украины территории, где первое время выживали благодаря помощи волонтеров. Вдова Темура Виолетта, после гибели мужа сама воспитывает пятерых детишек, один из которых - ребенок с особыми потребностями. Платформа «Люди помогают людям» уже более года помогает семье Юлдашев, ища средства для их поддержки.

- Благодаря платформе и меценатам, наша большая семья выживает. Детей много, у каждого из них есть насущные потребности. Лекарства, питание, обучение. А еще, срочно нужно установить памятник нашему Темуру. Ведь мы похоронили его больше года назад, а на могиле до сих пор деревянный крест. И теперь наконец я закажу памятник. Я благодарю всех за помощь. За то, не оставляете нас, - рассказывает Виолетта Юлдашева.

Надеемся, что благодаря уже существующим и будущим меценатам платформы, нам удастся помочь людям!
Многодетная семья погибшего на Луганщине бойца, получила помощь в 20000 гривен благодаря поддержке платформы «ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ»

Многодетная семья погибшего на Луганщине бойца, получила помощь в 20000 гривен благодаря поддержке платформы «ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ»

Вдова погибшего на Луганщине Александра Суслопарова, Любовь - одна воспитывает четверых детей. Младшему, Матвею, еще нет и года.

- Если там не остановим, то сюда придут, - сказал житель Кривого Рога Александр и отправился на войну, где служил в составе 17-й отдельной танковой бригады.

Через несколько месяцев Любовь родила четвертого ребенка, который будет знать отца только по фотографиям.

Узнать больше о семье погибшего бойца АТО Александра Суслопарова

Представители социально ответственного бизнеса, в частности компании «Фармак» и «Юрия Фарм», которые имеют возможность через платформу «Люди помогают людям» оказывать помощь семьям погибших защитников, делают доброе дело, заботясь о тех, кто больше всего в этом нуждается. В этом месяце, семья получила 22 400 гривен, всего же на их счет, платформа смогла привлечь более 45 000.

- Одежда для детишек, которые так быстро растут, продукты питания, витамины, все это я могу себе позволить благодаря помощи платформы. А вот теперь нам поступило 20 000 гривен и я сделаю ремонт в квартире, - рассказала Любовь.

Присоединяйтесь к платформе «Люди помогают людям» и давайте помогать вместе!
Киевскому городскому клиническому госпиталю ветеранов войны подарили тренажер для реабилитации раненых

Киевскому городскому клиническому госпиталю ветеранов войны подарили тренажер для реабилитации раненых

В рамках общественной платформы "Люди помогают людям" и при содействии народного депутата Ольги Богомолец Киевскому городскому клиническому госпиталю ветеранов войны подарили тренажер для реабилитации раненых.

В госпитале проходят процесс реабилитации сотни раненых участников АТО, которые получили ранения во время боевых действий. Задача новых тренажеров - восстановить моторику после ранений или контузий путем выполнения важных для быта каждого человека движений - открыть кран, ящик, закрыть крючок или засов. На этом тренажере пациенты тренируют ежедневные бытовые движения.



- Такие бытовые тренажеры я впервые увидела в реабилитационных центрах НАТО и поняла, насколько это важно - подготовить наших героев и бойцов к возвращению домой. Именно поэтому обратилась к Национальной сети строительно-хозяйственных гипермаркетов "Эпицентр" с просьбой помочь изготовить такие тренажеры. И вот готов - уже второй, он даже лучше, чем я видела за границей!, - отмечает Ольга Богомолец.

Первым испытал новый тренажер боец ​​ВЧ3066 Национальной Гвардии Украины Юрий Воловик. Юрий получил сложную спинальную травму, прыгая с БТРа. Почти два года он лечится, пройдя путь от лежачего больного. Сейчас он уже сидит в инвалидной коляске и пытается развивать моторику рук и ног. Именно для этого нужны ежедневные упражнения на различных тренажерах.

Напомним, что это уже второй бытовой тренажер, который благотворительная платформа "Люди помогают людям" предоставляет медицинским учреждениям. Первый получили бойцы, которые лечатся в Национальном украинском государственном медико-социальном центре ветеранов войны (c. Цибли).

Все тренажеры создаются при поддержке сети "Эпицентр". Спасибо Людям, которые помогают Людям!
Пресс-служба ЛПЛ

‪#‎ато‬ ‪#‎війна‬ ‪#‎донбас‬ ‪#‎мир‬ ‪#‎україна‬ ‪#‎лдл‬ ‪#‎lpl‬ ‪#‎медицина‬ ‪#‎help‬

Жена и дочь погибшего бойца АТО Виталия Ремишевского получили необходимую помощь на платформе «Люди помогают людям»

Жена и дочь погибшего бойца АТО Виталия Ремишевского получили необходимую помощь на платформе «Люди помогают людям»

Оксана, жена погибшего воина АТО и дочь Даша, месте со всей командой платформі "Люди помогают людям" искренне благодароны всем, кто оказал поддержку семье воина.

Ремишевський Виталій Валентинович, участник АТО, 41 год, погиб в с. Новогригорьевка Донецкой области.

НИже интервью, которое Виталий Ремишевский дал иданию «Подолянин» в далеком августе 2014 года.

Пройшовши школу ураїнської армії, війни в Іраку та Лівані, 40-річний кам’янчанин Віталій Ремішевський не зміг спокійно спостерігати за тим, як роздирають на шматки його Батьківщину, тому вирушив добровольцем у зону АТО. 

Батько трьох дітей, гарний сім’янин та совісний чоловік обрав військову форму й автомат Калашникова замість розміреного життя в мирному місті. Він один з небагатьох, кому вдалося отримати двотижневу відпустку, але тільки тому, що захворів на запалення легенів і потрапив до шпиталю. Проте Віталій не зміг довго сидіти в Кам’янці та вже цього вівторка знову поїхав до своєї частини. Якраз перед виїздом з міста «ПОДОЛЯНИНУ» вдалося з ним поспілкуватися. 

Більше про сім'ю тут: https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/175

«ДРУЖИНА НЕ ЗНАЛА, ЩО ЇДУ В ЗОНУ АТО» 

2006 р. Віталій Ремішевський звільнився з Чернівецького 30-го полку та пішов працювати далекобійником. Але військова натура не дозволила спокійно реагувати на події, тому з початком сутичок на півдні чоловік пішов до військкомату. Проте виявилося, що особову справу колишнього військового загубили. Після тривалих пошуків документів Віталій записався добровольцем до Житомирської 95-ї аеромобільної бригади.    
На сході України йому довелося працювати водієм, як і свого часу в Лівані. 
- Дружина не знала, що я їду в зону АТО, - розповідає Віталій. - Казав, що перебуватиму в частині. Сім’я деякі мої вчинки засуджує, а деякі підтримує. 
Мене вже ніщо не дивує в армії. Шокує лише одне - що це все відбувається в Україні. 
Працював звичайним водієм - перевозив хлопців з бригади. Навіть незважаючи на те, що нас постійно супроводжували БРДМи і КамАЗи, дуже хвилювався за їхні життя, бо в автобусі їхали по 40-50 військових. Адже досить було б однієї міни - і в мить братська могила. 
Ми розміщувалися в середині трикутника Слов’янськ - Краматорськ - Добропілля. Оскільки перебував на базі, а не на блокпостах, то в боях безпосередньої участі не брав. Тому поранених і загиблих не бачив. Нам приганяли захоплені російські танки і нашу розбиту техніку. А тим часом хлопці з нашого ж батальйону, які були в гарячих точках, зазнавали втрат. Пам’ятаю, як у травні через Інтернет дізналися, що загинули семеро наших бійців. А командир жодного слова про це не сказав. Ось тоді вовком хотілося вити від безсилля. Ми б дуже хотіли їм допомогти, але ніхто на те не давав команди. 

ПРО ТИХ, ХТО ВОЮЄ ТА КЕРУЄ 

Віталія взагалі чимало речей у зоні АТО обурює. За його словами, наші військові перебувають не в найкращих умовах, адже держава не надто дбає про солдатів. Та й використання в боях молодих і недосвідчених юнаків - це надзвичайно жорстоко. 
- Багато хлопців навіть не розуміють, що там роблять. Особливо молоді психічно не витримують. Їм образливо, що їх обманули і кинули. Адже казали, що вони їдуть до зони бойових дій на 10 днів, потім - на 45, а в результаті більшість жодного разу ще не потрапила під ротацію. Тому не дивно, що на Арбатці (Арбатська стрілка) хлопці взагалі зброю склали, і офіцери приїжджали просити, аби вони дослужили. Чимало з них навіть присяги не складали і зброї не бачили. Якщо людина не готова воювати, навіщо її там тримати? 
Якби кістяк збивали з тих, хто вже служив, а не з молодняку, то було б по-іншому. Мої друзі, які пройшли школу Іраку та Лівану, виявились непотрібними. Вони самі просяться, рвуться в зону АТО, але їх не викликають. А коли приходять до військкомату, їм кажуть, що зателефонують при необхідності. Але тим часом проводять мобілізацію і набирають недосвідчених. Відверто кажучи, іноді здається, що там служать всі підряд, тільки не ті, хто потрібен в бою. Я не кажу, що нас, миротворців, треба на руках носити, але в такій ситуації досвід став би у пригоді. 
Проте це не єдина проблема нашої армії. Адже, зі слів Віталія, в зоні АТО не лише хороших бійців, але й мудрих командирів не вистачає. На сході він бачив різних офіцерів: і тих, хто вміє керувати, і тих, хто тікав, покидаючи підопічних. У 95-й аеромобільній бригаді таких людей не було, а от в інших траплялося різне. 
- В деяких частинах у хлопців можуть не запитати, їв чи ні, але приколупуються до бирки на протигазі. Взагалі не розумію, де взяли таких офіцерів. Вони командувати взводом не вміють, бо звикли сидіти в частині й перевіряти, чи підстрижена трава і пофарбовані бордюри. Навіть елементарних військових речей не розуміють. Це кар’єристи, які бояться влізти туди, куди не потрібно, щоб ні собі не нашкодити, ні комусь. 
Але є й люди з досвідом, які вміють гарно керувати. Мені подобається, як діють добровільні батальйони. Їм взагалі ніхто рук не зв’язує. Чесно кажучи, вже задумувався над тим, щоб звільнитися з 95-ї аеромобільної бригади і перейти до добровольців. Адже не заради погонів туди їду, можу бути й звичайним рядовим. 

ОДНІ ДОПОМАГАЮТЬ, ІНШІ КЛЯНУТЬ 

Військовим приємно відчувати підтримку з боку не лише рідних, але й незнайомих людей. Щоправда, допомога, яку збирають усією країною, до солдатів не завжди доходить. 
- З харчуванням проблем немає: сала море, закруток теж. Але більшість продуктів, наскільки я розумію, нам постачають мирні жителі. А от із військовим одягом справи кепські. Нам видали форму третьої комплектації - заношені берци й старі кітелі. Одного разу почули, що надійшла гуманітарна допомога, але розмовами все й закінчилось. Нової форми ми так і не бачили. Тому доводилося мокнути під дощами без плащ-палаток і нормального взуття. 
Вже тут, у Кам’янці, пообіцяли, що на кошти, які зібрала Голосківська сільська рада, мені куплять бронежилет, каску і плащ-палатку. 
Взагалі волонтери і мирне населення дуже допомагають. Командири так не заступаються за нас, як матері та дружини... Привозять продукти, одяг, цигарки. Підтримка звичайних людей - це дуже важливо. Але буває різне. Траплялося, коли їхали, одні люди нас хрестили, а інші крили матом і проклинали. Якось приїхали в супермаркет у Добропіллі, то місцеві позбігалися, почали обливати брудом і казати: «Что, гады, жрать захотелось?». Надзвичайно вимиті мізки в тамтешніх людей. А шкода... 
Та наші військові, незважаючи на негаразди, продовжують воювати. Патріоти не готові відступати, і Віталій серед них. Тепер сім’я знову чекатиме на нього і його телефонні дзвінки. А він тим часом триматиме в руках зброю і служитиме народу. 
Віталій, як і всі, хто нині перебуває на сході, мріє, аби весь цей жах якомога швидше закінчився і в країні запанував мир. До того ж 11 вересня в його донечки день народження, і батько не хоче його пропустити.

Більше про сім'ю тут: https://lpl.com.ua/ru/needersato/profile/175

ПРЯМА ДОПОМОГА РОДИНАМ ЗАГИБЛИХ В АТО ТА ПІД ЧАС МАЙДАНУ
Воинам АТО помогает украинская диаспора из Ирландии

Воинам АТО помогает украинская диаспора из Ирландии

Черновчанка Оксана Альби вместе с членами диаспоры создала ассоциацию, которая помогает украинским бойцям на востоке Украины и борется с кремлевской пропагандой.

Собирают украинским защитникам деньги и бытовы вещи.

В организации сейчас 500 человек, а два года назад не было и десяти.


Джерело: https://www.facebook.com/GoodNewsAboutUkraine/

Собрана необходимая сумма материальной помощи для матери погибшего бойца АТО Михаила Вербового - Анны Ивановны

Собрана необходимая сумма материальной помощи для матери погибшего бойца АТО Михаила Вербового - Анны Ивановны

При помощи благотворительной платформы «Люди помогают людям» собрана сумма на лечение Анны Ивановны Вербовой. Команда платформы и мать погибшего воина выражают благодарность всем небезразличным людям и организациям. 

Мать погибшего бойца АТО Михаила Вербового Анна Ивановна

Анна Ивановна работает на птицефабрике, имеет проблемы со здоровьем (низкий гемоглобин, заболевания ЖКТ), нуждается в санаторном лечении. Любит хозяйничать в усадьбе, но заменить забор без посторонней помощи ей не по силам. Михаил, с которым привыкла во всем советоваться и рядом с которым думала встретить старость, погиб за свободу Украины. У Михаила была татуировка-надпись на руке, перевод которой он объяснил матери так: «Не бойся быть сам, бойся остаться один. То есть если ты в бою остался один, то это значит, что все остальные уже погибли». 

Вербовой Михаил Викторович, участник АТО, Днепропетровская область, 21 год, погиб 27.07.2014 в с. Георгиевка Луганской области. 

Михаил с детства мечтал стать военным, но подвело зрение. Имел прекрасную память, любил читать, хорошо знал историю казачества и знакомил с ней детвору со всей улицы. Рано начал зарабатывать сам, сменил несколько профессий, много чего мог сделать собственноручно. Стоял с первых дней на Майдане, дружил с сестрами Савченко. Там пригодились его занятия паркуром – Михаил с легкостью поднимался на любую высоту. Пошел добровольцем в АТО. Друзья уважали его за смелость, стремление всегда быть впереди.

Так было и в последнем бою, когда пуля попала Михаилу в сердце.

Давайте всегда будем рядом с матерями героя!

Мать погибшего бойца АТО Михаила Вербового Анна Ивановна
В Киеве канадские врачи бесплатно прооперуют бойцов АТО и активистов ЕвроМайдана

В Киеве канадские врачи бесплатно прооперуют бойцов АТО и активистов ЕвроМайдана

В Киеве 19-28 февраля 2016 года канадские медики проведут бесплатные пластические операции раненым активистам Майдана и боййцам АТО.

С такой инициативой выступил Канадско-Украинский Фонж совместно с правительством Канады.
Все операции бесплатные. Ожидается, что будут прооперованы около 30-40 пациєнтов.

Правительство Канады виделило 1,2 млн. канадских долларов на проведение этой миссии. Канадскиен врачи совместно с украинскими коллегами проведут операции на лицах и верхних конечностях, а также займутся удалением посттравматических черепно-лицевых деформаций, дефектов мягких тканей и рубцов.

Каждый желающий раненый может записаться на консультацию по телефону:

+38 095 435 30 33

Источник: https://www.facebook.com/cufoundation/posts/954360614644318

Жена и дочь участника АТО Сергея Ганичева с Днепропетровщины через платформу «Люди помогают людям» получили необходимую помощь

Жена и дочь участника АТО Сергея Ганичева с Днепропетровщины через платформу «Люди помогают людям» получили необходимую помощь

Жена бойца, погибшего в АТО, Ирина с дочерью, также как и вся команда "Люди помогают людям" выражают искреннюю благодарность всем, кто не остался равнодушным и помог собрать необходимую помощь.  Это и частные лица, оставшиеся анонимными, и коммерческие компании, которые участвуют в благотворительности, волонтеры и сочувствующие.

Ганичев Сергей Алексеевич, участник АТО, Днепропетровская область, 29 лет, погиб 07.08.2014 под Иловайском в Донецкой области.

Он любил все делать своими руками, увлекался автомобилями. Мечтал о собственном доме и еще одном ребенке. Спокойный, рассудительный, прямой и честный человек, переживавший за судьбу Майдана и считавший своим долгом защиту Отечества. В письме его жене сослуживец так написал о Сергее: «Он был очень хороший человек. Простите, что не уберегли! Но благодаря ему живут другие».

Посмотреть профиль семьи участника АТО Сергея Ганичева

Показывать по