Ми у ЗМІ

«Богдан тільки ручкою помахав і сказав, що не вірить, що у тій труні його тато»

«Богдан тільки ручкою помахав і сказав, що не вірить, що у тій труні його тато»

«Тепло, щирість, чуйність та любов, що нас втрьох так сильно огортала, добро, яке линуло від його блакитних очей неможливо забути», - перше, що говорить про свого чоловіка, загиблого в АТО підполковника Віктора Новіцького його дружина Наталія.

Жінка розповідає, що познайомилася з Віктором точнісінько як у кінофільмі «Засватали». Віктор на той час був розлученим, як і Наталія. «Дивовижно, але якихось 15 хвилин нашого спілкування після знайомства вистачило, для того, щоб зрозуміти, що наші серця забилися в такт, а відчуття віри в один одного і бажання завжди бути поруч не покидало нас у майбутньому ані на мить», - говорить дружина загиблого. За словами Наталії, після того, як вони отримали свідоцтво про шлюб, на небі того дня було дві веселки. Здавалося б, гарний знак на довге і щасливе життя. Але ж хто тоді міг уявити, що воно, для їх новоствореної родини, буде таким коротким. Горе спіткає нашу країну, почнеться війна і проллються сльози матерів, жінок та дітей, які отримають сумну звістку про загибель своїх коханих: синів, чоловіків і батьків.

Віктор Новіцький з самого дитинства мріяв бути військовим. Його мрія збулася. «Батьки мого чоловіка ніколи не були проти, аби Віктор став військовим, і я також пишалася ним. Адже він всього досягав самостійно і у свої молоді роки був вже підполковником», - розповідає Наталія Новіцька.

В родині Новіцьких ніколи не було секретів чи голосного слова, а виховуючи синочка Богдана, тато навчив його всього найнеобхіднішого для чоловіка: міцності духу, поваги до старших і жінок, майстерності робити чоловічу роботу, лагодити авто тощо. «До слова, він з Богданом проводив увесь свій вільний від служби час. Коли виходило, старався завжди прийти раніше з роботи, аби погратися із сином, почитати йому казки, сходити на прогулянку», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що на вихідні і на свята вони всі разом їздили на прогулянки у ліс, дуже любили рибалити.

З перших днів АТО на Сході країни, Віктор Новіцький перебував у зоні бойових дій. Телефонував додому не часто, бо вважав, що цим він тільки хвилюватиме свою сім’ю. А за ті короткі розмови, що були, чоловік тільки казав, що у нього все добре, запитував про справи у дружини та сина і обіцяв, що незабаром приїде у відпустку. «Коли Віктор приїхав, перше, що я помітила у його очах – смуток і біль. Напередодні загинув його найкращий друг. Ця ж відпустка стала для нього останньою нашою зустріччю. Проводжаючи його на війну я вірила, що все буде добре. А він, доїхавши до своєї бригади, востаннє мені зателефонував і сказав, аби я берегла нашого синочка і доки він там, ми можемо почуватися спокійно, адже українське військо і він нас захистить…», - стримуючі сльози розповідає Наталія.

А наступного ранку жінці зателефонували і повідомили страшну і трагічну звістку про загибель чоловіка. Колона військової техніки під час переміщення по території, яку контролювали сепаратисти, була обстріляна терористами з «Градів». Під час обстрілу було поранено бійця-контрактника однієї з механізованих бригад. Незважаючи на шквальний вогонь противника, Віктор Новіцький встиг надати пораненому першу медичну допомогу і відтягнути його у безпечне місце. На жаль, наступний снаряд обірвав життя самого героя.

Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Віктор Новіцький нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), а рішенням сесії Мукачівської міської ради від 28 травня 2015 р. нагороджений званням «Почесний громадянин міста Мукачева» (посмертно).

«Богданчик про все зрозумів, коли до нашого дому приїхало багато офіцерів. Вони привезли у труні нашого Віктора. Тоді я не розуміла, що діється, наче все у страшному сні. А синок, бідолашний, не плакав, все тримав у собі. До труни ми його так і не підвели, він тільки ручкою помахав і сказав, що не вірить, що у тій труні його тато», - говорить дружина загиблого.

Наталія Новіцька зізнається, що з часу загибелі Віктора її життя перевернулося догори дригом. «Дитина подорослішала вмить, а я для неї тепер і тато, і мама. Попри щоденний сум і біль, мушу йти далі, бо треба виростити і виховати сина. Жодного дня не минає, щоби ми не згадували тата. Ми поводимося так, ніби він поряд і з нами. Чекаємо на нього. Розум розуміє, що Віктор вже не повернеться, а серце все не відпускає», - розповідає Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Віктора Новіцького: дружині Наталії та 12-річному сину Богдану надавши компенсацію. Живуть Наталія із сином у службовому житлі Віктора, яке їм дозволили приватизувати. Богдан зараз ходить до школи, і так як і батько мріє бути військовим. Хлопець швидко росте, тож потрібен сезонний одяг і взуття.

Давайте разом допоможемо родині загиблого героя АТО Віктора Новіцького.

НОВІЦЬКА НАТАЛІЯ АТТІЛІВНА 4188373027630927 (Райффайзен банк «Аваль»)


Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/364695_bogdan_tilki_ruchkoyu_pomahav_i.html 
Денис дивиться на нас із небес, а ми за ним дуже сумуємо і не віримо, що його більше немає

Денис дивиться на нас із небес, а ми за ним дуже сумуємо і не віримо, що його більше немає

«Дуже важко говорити про найулюбленішу і головну людину у моєму житті. Таких як Денис не буває - я так думала раніше і зараз підтвердила свою думку. Ззовні - великий і сильний, а усередині - витончений романтик. У дитинстві він мріяв стати скрипалем, навчався в музичній школі, але після перелому руки довелося покинути заняття. Не думаю, що це його сильно засмутило. У Дениса було багато різних запасних мрій. Одне з бажань - стати військовим: як дід, як рідний дядько, як брат. До реалізації саме цього плану він поставився з усією серйозністю, це стало справою всього його життя. Багато читав, мав аналітичний склад розуму, володів енциклопедичними знаннями, але при цьому був небагатослівний. У нього завжди було все добре. Якби я не знала реальну обстановку під Дебальцеве, я б ніколи не здогадалася, наскільки там все серйозно, з тих коротких розмов, які у нас були. Було страшно, жила від дзвінка до дзвінка. А Денис завжди питав: як я, як наше малятко чи все добре. - Стріляють? - Ні, що ти, кохана, у нас все тихо. А потім дзвінок обривався. І ти знову чекаєш!», - ділиться спогадами про свого загиблого в АТО чоловіка, одного з творців 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади Дениса Лесняка його дружина Тетяна Чеснакова.

Жінка каже, що якби в неї запитали, яким був її найщасливіший день, то це був би день виходу 128-ої бригади з-під Дебальцевого. «Пам'ятаю, як телефонувала всім рідним, друзям, просто знайомим і кричала в слухавку про те, наші військові вийшли, Денис вийшов, живий!», - говорить дружина загиблого.У 2015-му Денис Лесняк разом з групою офіцерів 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади, створив з нуля нову 10-ту гірсько-штурмову бригаду, до складу якої прийшов на посаду начальника ППО. За бригаду і хлопців дуже переживав, відчував всю повноту відповідальності, боявся підвести. Навесні 2016 року, у військовій машині потрапив в аварію. Був відкритий перелом зі зміщенням, операція, встановлення пластин. Не зважаючи на те, що в чоловіка були всі причини затриматися на мирній території (велика частина руки після операції втратила чутливість, травмоване коліно, все це потребувало тривалого лікування і реабілітації), Денис Лесняк поїхав до своєї бригаді. Вдома пообіцяв, що скоро повернеться, але доля вирішила інакше.

Денис і Тетяна були однокласниками. «Як водиться, в школі дівчатка не завжди звертають увагу на своїх однолітків. Так було і у нас. На випускному Денис дуже зворушливо намагався мені сподобатися, а через кілька днів поїхав до Харкова вступати у військовий інститут, звідки написав мені листа, а я зовсім не сприйняла його всерйоз. Наступного разу ми зустрілися через багато років у Мукачеве, де він проходив службу, зовсім випадково. Не повірите, Денис одразу запропонував мені вийти заміж, а я не замислюючись погодилася. Життя подарувало нам ще один шанс. Не роздумуючи, переїхала до Дениса в Мукачеве із Полтави. Це було відчуття абсолютного щастя, не могла зрозуміти, за що мені так пощастило», - розповідає Тетяна.

Після весілля молоді жили у гуртожитку і не дивлячись на умови, для них це був щасливий і безтурботний час. «З народженням донечки ми орендували квартиру, адже дитина потребувала простору. Знаєте, Денис дуже радів народженню Лади, був присутній зі мною на пологах. На пологи збирався як на свято: вдягнув білі джинси і світлу сорочку, дуже хвилювався, було смішно спостерігати за ним з боку, і його присутність дуже мені допомогла. І потім, Денис теж постійно допомагав: варив мені супчики, робив парові котлети, купував фрукти, давав мені поспати, співав Ладі колискові. Навіть, потім, коли був в Дебальцеве, коли міг, співав колискові по телефону. Я включала телефон на гучний зв'язок і він нас обох заколисував. А ще, я любила спостерігати, як вони разом гралися, милувалася. Пам'ятаю той день, коли Денис повернувся з Дебальцевого. Ладі ще не було двох рочків. Як вона зраділа, затягла Дениса відразу в кімнату, виштовхала мене і сказала, що тато її», - згадує Тетяна Чеснакова.

З початку проведення АТО, Денис Лесняк був на Сході країни, декілька разів приїздив у відпустку. «Щоразу, коли я його проводила, не давала волю сльозам. Знала, що не можна плакати. Але останнього разу не витримала і розплакалася, так раптом тривожно стало на душі, а Денис притиснув мене до себе і сказав: не плач, ти не повинна плакати, ти ж дружина офіцера», - згадує дружина загиблого.

Жінка каже, що у переддень загибелі її чоловіка, донька Лада дивно себе поводила. «Вона в нас завжди життєрадісна, весела, а того дня сумувала без видимої причини. Ми якраз гостювали у наших друзів в Києві і збиралися в дельфінарій, куди Лада дуже хотіла потрапити. Але несподівано вона відмовилася йти. У дельфінарій ми все-таки сходили, але всю виставу моє сонечко просиділо у мене на руках, жодного разу не посміхнувшись. Весь час просилася додому, до тата. Вирішила, що вона захворіла. Але Денису подзвонила, ніхто не відповідав. Це не налякало, адже таке вже бувало, просто вирішила почекати, коли він передзвонить. Але цього не сталося», - розповідає Тетяна.

Денис Лесняк загинув поблизу с. Єлизаветівки (Мар’їнський район Донецької області) під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию. Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року, «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Після загибелі коханого чоловіка і батька, життя Тетяни і Лади дуже змінилося. Відбувся поділ на «до» і «після». «Найстрашніше, коли гуляєш з дитиною, а попереду йде чоловік в камуфляжі, а Лада говорить: Мамо, дивись, тато! А потім обганяє військового, заглядає йому в обличчя і кричить на всю вулицю: Ні, мама, це не тато!», - говорить Тетяна.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Дениса Лесняка: дружині Тетяні і 4-річній Ладі, надавши компенсацію і пенсію по втраті годувальника. На черзі – виділення житла. А поки, Лада дуже сумує за своїм татком. Їй в нагоді стануть речі: одяг і взуття, адже дівчинка швидко росте. Давайте не будемо лишатись осторонь і допоможемо родині чий чоловік і батько захистив кожного з нас.

ЧЕСНАКОВА ТЕТЯНА ВАЛЕРІЇВНА 4188373027977302 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти!?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/364160_denis_divitsya_iz_nebes_mi.html 
«Тато десь далеко на посту, куди нічим не можливо доїхати…»

«Тато десь далеко на посту, куди нічим не можливо доїхати…»

Дмитро Арнаут народився у родині військовослужбовців. Певний час його родина мешкала у Німеччині, потім його батька перевели до Луганська. Після завершення 8 класу школи, Дмитро, надихнувшись прикладом свого батька, вступив до Київського Суворовського військового училища (нині Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). Після завершення навчання - проходив строкову військову службу в Одесі. А з 1998 року служив в Луганському прикордонному загоні, паралельно продовжуючи самовдосконалення і освіту: пройшовши навчання у центрі професійної підготовки при Хмельницькій Національній Академії Державної прикордонної служби України.

Тоді ж Дмитро Арнаут познайомився із своєю майбутньою дружиною. «Ми зустрілися у кафе, у Луганську, де я працювала. Це була любов із першого погляду. А вже наступного дня Діма прийшов до мене на роботу у військовій формі і зробив пропозицію руки й серця. Звісно, це було для мене неабиякою несподіванкою, я була надзвичайно щаслива», - згадує той час Ольга Арнаут.

Так і розпочалося життя нової родини. Ольга розповідає, що коли народилась їх перша дитина – донька Вікторія, вони вдвох навчалися в університеті. «Діма, після служби, бігав здавати сесію за нас двох. Він мені дуже у всьому допомагав. Був зразковим чоловіком і батьком. Потім народилася наша друга донечка Христина. Увесь свій вільний час Дмитро проводив із дітьми. Христина досі згадує, як вони з татом будували різні фігури з піску та ліпили снігову бабу. Ми дуже часто всією родиною старалися не засиджуватися вдома, а активно відпочивати: виїздили на природу до лісу, збирали гриби, щороку старалися їздити на море. Діти були сенсом його життя», - говорить дружина загиблого.

З початком проведення АТО на Сході країни, Дмитро Арнаут перевіз свою родину до Бердянська, адже лишатися у Луганську було небезпечно. Тоді вже почали облаштовуватися блокпости, а незабаром розпочалися обстріли та активні бойові дії. «Дмитро проходив службу у Красній Талівці. Він потрапив у полон до бойовиків, але зміг звідти вирватися і приїхав до нас, востаннє побачився зі мною і дітьми і поїхав назад на службу. Я його намагалася відговорити, але він сказав, що не може інакше, адже там його побратими і він не може їх полишити та й коли в країні війна, не може бути так, що чоловіки, а особливо – військові, будуть відсиджуватися на мирній території. Практично щодня Дмитро нам телефонував, заспокоював, що у нього все добре і спокійно, але я відчувала, що насправді там не так», - розповідає Ольга Арнаут.

Жінка каже, що востаннє, вона говорила з чоловіком телефоном у день його загибелі. «Було все тихо і спокійно, але потім йому по рації передали, що зав’язався бій, багато 200-х і 300-х і що потрібне підкріплення. Вони зірвалися і поїхали на допомогу. Це була наша остання розмова і останній бій Дмитра», - говорить дружина загиблого.

Дмитро Арнаут загинув 25 серпня 2014 р. в бою з диверсійно-розвідувальною групою, яка перетнула кордон з території Росії на ділянці Красної Талівки Луганської області. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, иявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Дмитро Арнаут нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Про загибель чоловіка я дізналася того ж дня увечері, коли з незнайомого номера мені зателефонували і повідомили, що Діма загинув. Далі – всі події, мов страшний сон. До останнього сподівалася, що це помилка», - згадує Ольга.

Жінка каже, що в той час, старша донька Вікторія була поруч з нею і чула все, що сталося з батьком, а молодшій, Христині, якій тоді було 3 рочки, Ольга не наважилася про це сказати, вона знає лише те, що тато десь далеко на посту, куди нічим не можливо доїхати.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Дмитра Арнаута: дружині Ользі та донькам: 15-річній Вікторії і 6-річній Христині надавши компенсацію і пенсію по втраті годувальника. Житло ще не отримали, перебувають у черзі. Діти дуже сумують за батьком, внаслідок пережитого, Вікторія покинула заняття спортом. Доньки швидко ростуть, їм потрібен одяг і взуття. Давайте допоможемо родині загиблого воїна АТО Дмитра Арнаута, який захищав кожного з нас.

Арнаут Ольга Олександрівна 4188373028390653 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/363503_tato_des_daleko_postu_kudi_nichim.html 

«Ми періодично пишемо батькові повідомлення на гелієвій кульці та відправляємо до небес…»

«Ми періодично пишемо батькові повідомлення на гелієвій кульці та відправляємо до небес…»

«Коли я згадую про чоловіка, перше, що приходить на думку - його щира усмішка та відкрита і добра душа. Він вмів вислухати, втішити, зробити майже неможливе, щоб вирішити будь-яку проблему. Товариші по службі та підлеглі називали його «Серцем бригади»,  тому що більше ніхто в частині не міг так вислухати та дати слушну пораду як він. Петро був чесною, порядною людиною, відданим своїй справі, але ми, сім’я, завжди  лишалися для нього на першому місці», - ділиться спогадами про свого загиблого в АТО чоловіка, підполковника 55-ої окремої артилерійської бригади Петра Третяка, його дружина Оксана.

Жінка познайомилася з чоловіком, коли той був у своїй першій курсантській відпустці, це було на Дні народженні її подруги. Оксана каже, що Петро одразу припав до душі: «Він був красивим, статним  юнаком, і закохалася я з першого погляду. Петро справляв враження надійного чоловіка, який здатний захистити і підтримати у всіх життєвих ситуаціях. Це не раз підтверджувалося у нашому подальшому житті разом».

Петро Третяк народився в звичайній українській родині. З малих літ батьки йому привили любов до рідної землі, тому він захоплювався історією України, читав багато архівних документів, щоб мати свою особисту думку з приводу різних історичних подій, особливо, чоловік захоплювався періодом національно-визвольних змагань. На вибір професії дуже вплинула стрічка «Офіцери», після перегляду якої, він твердо вирішив пов’язати життєвий шлях з професією військового. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ з відзнакою. Тоді ж Петро і Оксана одружилися.

«Сімейне життя в нас розпочалось з військового містечка «Перевальне» у Криму. Хоча це були нелегкі часи, але, мабуть, найщасливіші. Саме в цей період в нас народився син Андрій. Весь вільний від служби час, а його було дуже мало,  Петро проводив з сином. Ми багато подорожували по Криму,  відвідали безліч цікавих місць. А ще, чоловік дуже любив готувати шашлик і плов, це були його фірмові страви», - розповідає дружина загиблого.

За словами Оксани Третяк, для її чоловіка, на першому місці завжди була сім’я і діти, яких він дуже любив, син Андрій та дві донечки: Тетяна та Юлія. «Він завжди знаходив час  поспілкуватися з дітьми, допомогти в навчанні, цікаво провести дозвілля. З донечками він був турботливий та лагідний, а сина  виховував на власному прикладі, як справжнього чоловіка. Тому, коли постало питання про вибір професії, син, без вагань, теж вибрав шлях офіцера української армії, тим самим продовжив сімейну династію. Коли загинув батько, син тільки закінчив 1 курс, але він не опустив руки, а продовжив шлях до офіцерських зірок, а також бажає продовжувати подальшу службу в з’єднанні,  в складі якого героїчно загинув батько», - стримуючись, аби не заплакати говорить Оксана.

Так, протягом всього сімейного життя, жінка відчувала підтримку свого чоловіка і мала впевненість у завтрашньому дні. Навіть в скрутні часи, Петро робив все можливе, щоб сім’я ні в чому собі не відмовляла. Він все робив для сімейного благополуччя та достатку, розраховуючи тільки на себе та свої сили.

З перших днів російської агресії на Сході країни, Петро Третяк у складі 55-ої окремої артилерійської бригади знаходився у зоні АТО, жодного дня не будучи у відпустці, так і не побачивши своїх дітей і кохану дружину. «За весь час його перебування на війні, він своїми бадьорим настроєм давав мені впевненість, що все буде добре, хоча я і переживала, але ніколи навіть не припускала, що може статись щось непоправне. Навіть вже з війни під час телефонних розмов, Петро виховував дітей, питав про їх успіхи та невдачі, підбадьорював. Ми постійно перебували з ним на зв’язку, він розповідав, як вони своєю батареєю накривали колони російських військ, які йшли з кордону РФ, на що я ставила логічне питання про те, що обстрілюють їх чи ні, а він відповідав, що авжеж ні, вони ж артилерія, «Боги війни»», - розповідає Оксана Третяк.



Майже місяць Петро Третяк знаходився в оточені в районі Ізварине, що на Луганщині. Про це жінка часто чула у новинах, але навіть не припускала, що її чоловік може знаходитись саме там, тому що він ніколи не говорив де перебуває. Про те пекло, що там відбувалося, Оксана дізналася вже після звістки про те,  що Петро пропав без вісти.

«У той момент у мене не було тривожних передчуттів. Петро, як зазвичай, зранку, зателефонував та сказав, що відключає ненадовго телефон, що все добре і щоб ми не переживали, сказав, що це не надовго, і що він сам вийде на зв’язок. Про те, що він не вийшов з оточення, я дізналася з телефонного дзвінка в День свого народження. На той час, Петро вже не дзвонив більше 3 днів і я сподівалася, що саме на День народження він зателефонує та привітає мене, але, нажаль, це був дзвінок не від нього, а від його командира. Після цього ми надіялися на те, що все буде добре і шукали Петра за списками полонених та поранених. Продивилися сотні фото та відео тих подій, і на одому із фото мій син впізнав батька, але, на жаль, вже не живого. Ми до останнього не хотіли вірити, але схожість була на 90%. Також впевненості не прибавляв той факт, що мати одного з його побратимів впізнала свого сина на фото поряд, який пропав разом з моїм чоловіком. Після цього я протягом 4 місяців вела перемовини з сепаратистами про передачу тіл мого чоловіка та сержанта, який загинув разом з ним. В грудні 2014 року їх тіла були передані та захороненні на рідній землі», - плачучи мовить Оксана Третяк.



Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Петро Третяк нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Жінка розповідає, що старший син Андрій, дізнався про загибель батька разом із нею: «Андрій морально мене дуже підтримав, в цей нелегкий час, молодшим донечкам я повідомила про смерть батька після точного встановлення, що він загинув. Діти дуже тяжко перенесли втрату, але вони розуміли, що потрібно жити далі, а батько постійно буде поруч з ними. Але найменша Юлія, якій зараз 6 рочків все ще чекає зустрічі з ним. Авжеж, ми всі теж цього чекаємо, але ми розуміємо, що цього вже не буде. Юлечка дуже сумує за татком і ми періодично пишемо батькові повідомлення на гелієвій кульці та відправляємо до небес. А одного разу, Юленька запитала: чи можемо ми всі разом полетіти до нього в гості».

Після загибелі Петра Третяка, його родині: дружині Оксані та трьом дітям: 20-річному Андрію, 13-річній Тетяні та 6-річній Юлії дуже важко, як морально так і матеріально. Оксані Третяк потрібно було стати сильною та замінити дітям батька, але їй самій теж важко, нікому пожаліться та поплакати. Вона розуміє, що в очах дітей повинна лишатися сильною та розсудливою, аби приймати всі важливі сімейні рішення вже особисто, без мудрої поради її чоловіка.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Петра Третяка, виплативши компенсацію по втраті годувальника. Нині Оксана Третяк старається зробити ремонт в квартирі, де вона мешкає із дітьми та полагодити меблі. Для їхнього бюджету це затратно. Також діти швидко ростуть, тому потрібен одяг і взуття. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Петра Третяка.
 
ТРЕТЯК ОКСАНА ІВАНІВНА OKSANA TRETIAK 4188370028635103  (Райффайзен банк «Аваль»)
 
ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ ?!

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/35602-mi-periodichno-pishemo-batkovi-povidomlennya-na-gelievij-kultsi-ta-vidpravlyaemo-do-nebes.htm 
«Синочок знає, що його татко – Герой, що зараз він на небі. Але не розуміє, чому до татка не можна…»

«Синочок знає, що його татко – Герой, що зараз він на небі. Але не розуміє, чому до татка не можна…»

«Лагідний і водночас мужній. Дуже любив життя і нашу сім’ю: мене і Артема (сина). Це для нього було головне. Будучи поряд, я завжди відчувала впевненість і надійне плече», - говорить про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 80-ої окремої десантно-штурмової бригади Максима Доника його дружина Любов.

З майбутньою дружиною Максим був знайомий з дитинства. Разом вони навчались у школі. Любов була молодша за Максима на 3 роки. «Якось, батьки дозволили мені піти на дискотеку. Там ми і познайомились ближче з Максимом, розговорились, він запропонував провести додому. Так зав’язалися наші стосунки, але до весілля ще було далеко», - згадує дружина загиблого. Максим усе частіше навідувався до Люби додому, а п’ятнадцятирічна дівчина боялася закохатися, остерігаючись, що хлопець покине її, як почасти вчиняють юнаки такого віку. «Дуже швидко я зрозуміла, що він відрізняється від хлоп’ячого загалу, поводив себе дуже скромно, але завжди був уважний навіть до дрібниць і завжди пропонував допомогу. Та й батьки перестали хвилюватися за мене, коли я проводила час із Максимом», - говорить Любов.

Будучи студенткою педагогічного коледжу, Максим зробив пропозицію одружитися. Любов пригадує, що від родичів тоді часто доводилось чути відмовляння – не поспішайте, ви ще такі молоді. А він задумливо-серйозно відповідав: «А якщо завтра – війна? І ми не встигнемо навіть пожити справжньою сім’єю?». Ще декілька років молоді жили у орендованій квартирі, а потім одружились. Любов розповідає, що той час є для неї найяскравішими спогадами, адже коханий був для неї не лише ніжним та люблячим чоловіком, а й братом, і батьком водночас.

Максим Доник дуже рано став самостійним. Він вмів, а точніше, вчився заробляти гроші. Брався за будь-яку роботу. Ще навчаючись у медичному коледжі, так розподіляв мізерну студентську стипендію, що її вистачало і на заняття спортом, і на невеликі гостинці для рідних. А ще Любов пригадує, що для того, аби придбати їй каблучку на заручини, Максим поїхав на заробітки.

«Поповнення сім’ї ми планували завчасно, — розповідає Люба. — Серйозно задумувалися над тим, що зможемо дати маляті, адже ще не мали навіть власного даху над головою. Максим дуже хотів сина, він вимріяв його ще тоді, коли лише зароджувалося наше кохання. Зізнавався, що хоче мати трьох діток, і аби старшим був хлопчик. І ім’я вже придумав тоді – Артемчик. Тож коли народився наш синочок, не міг натішитися ним: обнімав та пестив, зворушливо вдивлявся у рідні оченята та постійно мені дякував за сина. Кумам, котрі хрестили Артемчика, радив, аби не відкладали народження діток, і розповідав їм, як класно бути батьком», - згадує дружина загиблого.

Згодом, родина Доників переїхали у власну квартиру, котру Максимові допомогла придбати мама. Чоловік дуже радів, що нарешті зміг дати своїй сім’ї власний дім. А потім почались події Революції Гідності, котрі гірким болем відгукнулись у його душі, особливо, коли почали гинути люди. «У Максима було загострене почуття справедливості. Тож смерті у мирний час він сприйняв дуже болісно і переживав, спостерігаючи за новинами з Майдану. Він дуже хотів туди поїхати, але я просила не робити цього, адже дуже боялася. Тож він не хотів аби я переживала і лишився вдома, хоча це далось йому дуже не легко. Однак, вже тоді, Максим мені сказав, що як почнеться війна – він першим піде захищати країну», - пригадує дружина загиблого.

Навесні 2014 року Максим отримав повістку.

«Я маю йти, — ці слова коханого чоловіка досі пригадує Люба. — Я – військовозобов’язаний, і повістка — це нормально. Треба зупинити ворога на Сході, аби він не посмів прийти до нашого дому». Разом з усіма іншими мобілізованими Максим Доник перебував то на території колишнього 300-го полку в Чернівцях, то на полігоні у Сторожинці. А потім його бригада вирушила у зону проведення АТО. «Максим мені казав, щоб не хвилювалася, що їх везуть до Рівного, на полігон. Але це було не так. З телефонних розмов я здогадалась, що він на війні. Максим просив мене не хвилюватися, переконував, що все буде добре… Просив також записати Артема до садочка і зробити закордонні паспорти – мрія побачити Колізей не полишала його навіть у тій складній ситуації. А ще сказав, що дуже хоче донечку», - стримуючи сльози говорить Любов Доник.

А одного дня зв'язок із Максимом перервався, він був «поза зоною». «Це була якраз річниця нашого весілля. Я хотіла зателефонувати і привітати, сказати, як сильно я його люблю і пишаюсь. Але не судилося і доля вирішила інакше», - каже дружина загиблого.

Максим Доник загинув у бою з російськими бойовиками в районі м. Щастя, що на Луганщині. Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а рішенням Чернівецької міської ради нагороджений медаллю «На славу Чернівців» (посмертно).

«Я відчуваю, що втратила свою найважливішу половинку, і не можу без неї, бо там – порожньо. Це так боляче, що вже несила терпіти, — із сумом мовить Любов. — Тішусь думкою, що Максим незримо щомиті присутній біля нас із Артемчиком, і боюся, аби це відчуття не полишило. Ходжу до церкви, молюся, стає легше. Синочок знає, що його татко – Герой, що зараз він на небі. Але не розуміє, чому до татка не можна… Я не знаю, як бути з цим далі».

Держава допомогла родині загиблого в АТО Максима Доника: дружині Любові та 4-річному синові Артему, надавши компенсацію та призначивши пенсію по втраті годувальника, але її не вистачає. Дитина швидко росте, тож потрібен дитячий одяг і взуття, а ще Любов хоче зробити ремонт у дитячій кімнаті. Давайте разом підтримаємо і допоможемо родині загиблого в АТО Максима Доника.

ДОНИК ЛЮБОВ ЛЕОНІЇВНА 4188373027562443 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: Блог на ЛБ

Як воно, життя дружини після загибелі чоловіка в АТО?

Як воно, життя дружини після загибелі чоловіка в АТО?

Їхніх чоловіків забрала війна… За якусь мить із коханих дружин вони перетворилися на вдів. Жінки різного віку з різних куточків України вчаться жити заново, змушені самотужки нести тягар відповідальності за свою сім’ю
Невеличке селище на Житомирщині. При в’їзді — прикрашені свіжими квітами гранітні плити, з яких усміхаються й пильно стежать за подорожніми мужні воїни, котрі захищали нашу країну на Сході. Маленька сільська хата біля глинистої дороги, порізаної глибокими коліями від коліс вантажних машин. Тут із двома маленькими дітьми живе Марина — дружина загиблого воїна АТО. Щоранку вона з дітьми бреде цією дорогою до зупинки, аби відвезти їх за 20 км у місто, у школу та садок. А потім біжить на роботу.
Її чоловік старший сержант Олександр загинув поблизу Донецька влітку 2015 року. Про загибель пораненого товариша, який стікав кров’ю у них на руках, побратими наважилися повідомити його дружині через чотири години. А додому Олександра привезли вже в цинку за кілька днів. Із самого початку війни старший сержант аеромобільного підрозділу постійно перебував у найгарячіших точках Донбасу. Із слухавки дружина часто чула звуки вибухів. «Може, вже повертайся? Скільки можна воювати, тебе півроку не бачила», — казала несміливо. У відповідь: «Залишити хлопців в окопі та й поїхати додому?» Олександр про таке навіть і не думав. Безмежно скучив за нею, за дітьми, але мусив бути там, бо дуже любив свою країну. Жінка про це знала і, хоч як було важко, підтримувала. І чекала завжди… Інколи сердилась на його службу, яка постійно краде в неї коханого, але, побачивши, як горять його очі, мовчала. Тепер Марина заздрила його побратимам, які були з ним в останні хвилини його життя, хай навіть в окопах, хай навіть під обстрілами, але вони могли з ним хоча б розмовляти. Вона такої можливості не мала. І вже ніколи не матиме.
Хоча чоловіка часто не бувало вдома, вона завжди знала, що він поруч, що будь-якої миті допоможе, розв’яже будь-яку проблему. Справжній чоловік — сильний, хоробрий і турботливий. З усмішкою пригадує, як через часті застуди сина чоловік відправив її з ним на море, а сам залишився з молодшою донькою вдома. Тій лише виповнився один рік. Батько міняв підгузки, колотив пляшечки із соскою, бо разом поїхати хоча б на два тижні на відпочинок родина тоді не могла. Грошове забезпечення військовослужбовців на той час було малим, особливо якщо врахувати, що родина винаймала житло.
— Він упорався тоді зі своїм завданням на «відмінно»! Як, зрештою, з усім, за що брався, — каже Марина. — Єдине, що йому не вдалося, — це повернутися додому живим…
Залишившись без чоловіка, Марина не мала змоги надалі винаймати житло в місті. Вона отримувала по 2060 грн пенсії на дітей і півтори тисячі зарплатні медичного працівника, бідкалася, як має виживати за ці кошти — одягнути, нагодувати, скупитися до школи та садка. До того ж рахунки за комуналку зростали.
Про пільги, які визначено в Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» для родини загиблих учасників АТО, вона знала. Та коли зверталася в місцеві органи, щоб їх отримати, щоразу натикалася на нові й нові перепони з оформленням документів.
Марина з дітьми переїхала в маленьке селище до матері чоловіка. Щомісяця витрачала до 800 грн на проїзд у маршрутці до міста й назад. А коли синові виповнилося сім років, то вдвічі більше.
Жінка тихенько плакала в подушку, аби не бачили діти, які й без того рано подорослішали. Вона з болем згадує, як її донечка якось попросила в неї купити їй дві збірки дитячих віршів відомого видавництва, котрі їй так сподобалися в подружки на дні народження. Та коли дізналася, що вони коштують кожна майже 200 грн, сказала: «Краще купимо мені чобітки в садочок ходити…»
Жінка витягла з гаманця останній НЗ… А вже наступного дня вирішила, що має бути сильною.
Після довгих походів по кабінетах Марина оформила всі належні виплати. Звернувшись в органи місцевої влади, отримала житло — двокімнатну квартиру в Житомирі. І хоча на це їй потрібно було довгих два роки, жінка переконана, її зусилля були варті того, аби діти отримали від держави те, чого вже не зможе їм дати батько. Крім того, Марина отримала пільги на комунальні послуги, які гарантує держава, — 50% знижки, решту 50% їй компенсують із місцевого бюджету.
Зробивши ремонт і переїхавши з дітьми в нове помешкання, жінка без зайвих труднощів улаштувала дітей у школу поблизу домівки. Адже відповідно до законодавства вони мають право на першочергове зарахування в навчальні заклади за місцем проживання. Значно допомагає жінці й те, що її дітей у школі безоплатно харчують, надають книжки, а молодша донька відвідує групу продовженого дня.
І ще Марина змінила роботу. Вирішивши продовжити справу чоловіка, вона підписала контракт зі Збройними Силами, вже здійснила вісім стрибків із парашутом і навіть побувала в районі АТО. Вона самотужки «витягнула» себе зі стану депресії заради майбутнього дітей.
Інша історія Світлани Костишиної з Хмельниччини. Жінка каже, що їй пощастило, бо їй на допомогу прийшли друзі чоловіка, який загинув у жовтні 2014 року під Авдіївкою.
— Приємно, що ніхто з його друзів нас не забуває, вони не тільки вітають із днем народження дітей і мене або з іншими святами, а й цікавляться, що нам потрібно, допомагають, — розповідає Світлана.
За місяць після загибелі чоловіка Світлана оформила документи на отримання державної грошової компенсації. Єдине, що довелося довго оформлювати, це земельну ділянку. Майже дев’ять місяців удова оббивала пороги різних установ. Навіть довелося по-новому збирати й подавати документи, бо змінювалися посадовці. Стояла в чергах, чекала, але свого домоглася…
Залишившись із дітьми без чоловіка та з купою проблем, жінки іноді опускають руки, за своїми стражданнями забувають, що вони мають права та пільги, які їм гарантує держава. Член координаційної ради платформи «Люди допомагають людям» із громадського об’єднання «Крила 8-ї сотні» Оксана Макідон, у якої чоловік загинув у липні 2014-го під Попасною, допомагає вдовам і сиротам, бо з власного досвіду знає, що це таке.
— З іншими вдовами ми об’єднуємося, щоб вижити, щоб не розкисати й виховати дітей. Ми вже пройшли такий шлях, що знаємо, куди треба йти, що треба казати, аби тебе не викинули ще за якимось папірцем. Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! Мало хто знає, яка то ноша… А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація, то всі питання вирішують набагато швидше та простіше, — пояснює Оксана Макідон.
З кожним днем, на жаль, стає дедалі більше тих, кому потрібна допомога. Найважче, певна річ, у селах та невеликих містечках, адже в столиці й інших великих містах України є рух, є чимало організацій і волонтерів. Головне, що радять ті, котрі вже пройшли всі процедури оформлення документів, не опускати руки, звертатися в органи соціального захисту населення, місцевої влади, у спілки або організації дружин загиблих воїнів АТО. Тому що завжди знайдуться ті, котрі підкажуть, як відстояти свої права, і допоможуть зібратися на силі, щоб жити далі.
Тож на що може розраховувати родина загиблих в АТО бійців?
Відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, на яких поширюється дія цього Закону, держава виплачує одноразову грошову допомогу в розмірі 500 прожиткових мінімумів та щомісячну пенсію на виховання дітей у разі втрати годувальника, гарантує першочергове надання житла та 50% знижки на комунальні послуги й квартирну плату, першочергово надає земельну ділянку, безоплатні медичні послуги та санаторно-курортне оздоровлення, гарантує позачергове зарахування дітей у заклади освіти, їхнє безоплатне навчання та харчування, виплату допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю в розмірі 100 відсотків від середньої заробітної плати незалежно від стажу роботи, переважне право на збереження робочого місця в разі скорочення чисельності або штату працівників тощо.
"Допомагати людям було його покликанням. Цього він вчив і нашого сина"

"Допомагати людям було його покликанням. Цього він вчив і нашого сина"

"Він був чуйним, люблячим чоловіком і батьком. Хто б не звернувся про допомогу - ніколи не відмовляв, коли б це не було: вдень чи вночі", - перше, що говорить, розповідаючи про свого чоловіка, Світлана Усс – дружина загиблого в АТО Степана Усса, бійця 93-ої окремої механізованої бригади.
Жінка каже, що із своїм чоловіком вона познайомилась на Новорічному святкуванні. "Мені на той час було 19 років, Степанові - 21. У нас були спільні друзі. Привабила його щира посмішка, яка піднімала настрій усім оточуючим", - розповідає Світлана. А ще Степан був творчою людиною. Ходив до музичної школи, грав на фортепіано, брав участь у різноманітних виступах, навіть грав у місцевому духовому оркестрі. Крім творчості, чоловік активно захоплювався спортом, зокрема дзюдо. Був всесторонньо розвиненою особистістю.
Дружина загиблого каже, що Степан намагався завжди і у всьому бути поряд. "З народженням сина Данила, Степан дуже подорослішав, став більш відповідальним. Коли син хворів, весь вільний від роботи час приділяв дитині та піклуванню про нас. Наш дім завжди був відкритим для друзів,часто приходили гості.Данила він навчив відповідальності і поваги до інших. Вони вдвох ходили на риболовлю, їздили за місто, до батьків", - пригадує Світлана Усс. Жінка розповідає, що Степан їй зізнався, що тільки з народженням сина усвідомив, заради чого жити. Дитина була його найголовнішою цінністю у житті.

З початком АТО, Степан Усс, отримав повістку, але це співпало у часі, з рішенням чоловіка добровільно захищати країну. Тож у складі 93-ої окремої механізованої бригади Степан рушив на Схід. Чоловік був у складі медичної роти. Пройшов декілька гарячих точок і завжди приходив на допомогу пораненим товаришам. "Декілька разів Степанприїздив у відпустку, часто телефонував синові, казав що все добре, але всього до кінця не переповідав, щоб ми не хвилювалися. Але сам дуже змінився", - згадує дружина загиблого. Світлана пригадує, що з початком війни в її чоловіка навіть і близько не було думок, аби лишатися вдома. "Він проходив строкову службу, казав, що давав присягу на вірність нашому народові і не може так бути, що в країні почалась війни, а чоловіки сидять вдома", - каже дружина загиблого.
За час, коли чоловіка не було вдома, його родина дуже переживала. Безсонні ночі, очікування на телефонний дзвінок. Здавалось, що і час зупинився. "Ми вірили, що з ним все буде добре. Адже його прадід Федір пройшов усю Другу Світову війну, був сапером, а дідусь Степан - майор авіації, за війну зробив велику кількість бойових вильотів. І обидва залишилися живі. А ось мій Степан, їх правнук і внук героїчно загинув", - стримуючі сльози говорить Світлана.
За декілька днів до загибелі Степан Усс перестав телефонувати додому. "В мене одразу з’явилось недобре відчуття. І ніхто не міг сказати конкретну інформацію, адже і телефони його побратимів теж не відповідали. Лише на 10 день змогли знайти його тіло, тоді ж і поховали", - з болем згадує дружина загиблого.
Степан Усс загинув під час виходу з Іловайського котла. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно), а рішенням Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 р. нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (посмертно).
"Дуже довго не хотілося вірити, що його більше немає. Сина до тями привели тільки слова, про те, що тато хотів аби ти добре навчався і був його гордістю, тож потрібно пройти через втрату і жити далі", - говорить дружина загиблого.
Зараз родина загиблого в АТО Степана Усса: дружина Світлана та 15-річний син Данило вчаться жити без чоловіка і батька. Держава допомогла родині надавши компенсацію та пенсію. Данило після пережитого стресу і постійного хвилювання часто хворіє. Також хлопцю потрібен сезонний одяг і взуття. У житлі, де зараз мешкають Світлана Усс із сином Данилом треба робити ремонт, а для навчання хлопцю потрібен принтер. Давайте разом допоможемо родині загиблого Героя.

УСС СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА4188373027934386 (Райффайзен банк "Аваль")
ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ!?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/blogs/83790-dopomagati-lyudyam-bulo-jogo-poklikannyam--tsogo-vin-vchiv-i-nashogo-sina.htm
Для допомоги воїнам АТО та сім’ям загиблих виділили більше 27 мільйонів гривень – Інна Левенець

Для допомоги воїнам АТО та сім’ям загиблих виділили більше 27 мільйонів гривень – Інна Левенець

Київ, 16 березня 2017.

«На цей період сума нашої допомоги нараховує більше 27 мільйонів гривень. […] Почалося все з адресної допомоги сім’ям загиблих медиків. Також продовжується плідна співпраця із дитячим відділенням Черкаського обласного онкологічного диспансеру.[…] Ми надали більше ніж на 6 мільйонів гривень у вигляді ліків та виробів медичного призначення», – розповіла під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центру фахівець з розвитку HR-бренду корпорації «Юрія-Фарм» Інна Левенець. Багато ліків власного виробництва корпорація спрямовує на лікування постраждалих воїнів АТО. Серед таких – кровоспинний інноваційний засіб  Revul, який передали на передову та у військові частини для навчання польових лікарів. Ігор Найда, HR-директор корпорації «Юрія-Фарм», зазначив, що з дня заснування корпорації акцентували на її соціальному спрямуванні – відповідальності за тих людей, яким надається допомога та побудова партнерських відносин з громадськими організаціями зі спільними цілями. «Наше головне гасло – «життя – це головна земна цінність. Ми покликані зберігати та покращувати його», – зауважив він.

Координатор одного з головних партнерів «Юрія-Фарм» – платформи «Люди допомагають людям» Юлія Гоць зазначила: «Люди допомагають людям» – це є міжнародна благодійна платформа надання адресної допомоги родинам, які втратили годувальника під час Революції Гідності та бойових дій на сході України». Корпорація «Юрія-Фарм» є постійним донором платформи з 2014 року. За словами Юлії Гоць, за цей час родини отримали від корпорації допомогу на суму 1 мільйон 801 тисяча гривень. Ірина Міхнюк, член наглядової ради платформи «Люди допомагають людям» додала, що кошти благодійників напряму потрапляють на загальний рахунок та розподіляються між усіма родинами або на особистий рахунок родини. При цьому пріоритет надається сім’ям з дітьми.

Координатор платформи «Сходи у майбутнє» розповіла: «Ми розуміємо, що як ніколи сьогодні Україна потребує генерації лідерів та патріотів, тому ми співпрацюємо з молоддю». Платформа з 2010 року безоплатно займається так званою неформальною освітою у формі тренінгів та круглих столів. Координатор Школи патріотизму розповів, що завдяки співпраці з «Юрія-Фарм» вдалося видати ряд методичних посібників, у першу чергу, для дошкільнят. Серед них – видання «Нескорені духом». «Було проведено багато заходів, вишколів з дошкільнятами, з учнівською та студентською аудиторією», – додав він. 

Джерело: http://uacrisis.org/ua/53774-yuria_farm

«Я і досі чекаю, що мій Юрко повернеться і в нас буде все, як і раніш». Про загиблого в АТО чоловіка, добровольця «Айдару» Юрія Короля згадує дружина Ольга

«Я і досі чекаю, що мій Юрко повернеться і в нас буде все, як і раніш». Про загиблого в АТО чоловіка, добровольця «Айдару» Юрія Короля згадує дружина Ольга

«Він був хорошим чоловіком і батьком, доброю людиною», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця батальйону «Айдар» Юрія Короля його дружина Ольга.

Майбутнє подружжя знало один одного ще зі школи, однак почали спілкуватись вже у юному віці. Незабаром почали зустрічатись, а потім – створили сім’ю. Після весілля молоді почали облаштовувати побут: розпочали ремонт у будинку та працювали. А як випадала нагода то і відпочивали у свій вільний час. Завжди і всюди були разом. Ольга розповідає, що разом з чоловіком працювали у своєму домашньому господарстві. Адже місце їх проживання та клімат дозволяв вирощувати ранні овочі, які потім вони продавали як на український так і на європейський ринок. «У нашому селі практично кожна садиба щось вирощує, а потім реалізовує. Природа нам посприяла, тож без роботи може бути хіба що ледачий», - каже Ольга Король.А вже через декілька років родина раділа появі донечки Тетяни. Це була довгоочікувана дитина. «Юрій був дуже турботливим батьком. Завжди і в усьому мені допомагав із дитиною: бавив, колихав, вставав у ночі, коли донечка вередувала і плакала, заспокоював, співав колискові. Ми дуже раділи, адже це щастя», - говорить дружина загиблого. Жінка згадує, що Юрій хотів мати не одну дитину, тому подружжя зважилось народити ще, та й Тетянка хотіла собі братика чи сестричку. «Але яким було наше приємне здивування, коли ми дізналися, що буде двійня і ще й дві донечки: Оксана і Ольга», - ділиться спогадами Ольга Король.

З родиною Юрій Король проводив увесь свій час. Вчив дівчаток всьому, що вмів сам, не дивлячись на те, що вони дівчатка, завжди наголошував, що вони мають вміти постояти за себе та вміти захистити. А діти відповідали взаємністю, дуже любили свого татка, а ще - любили разом ходити на річку, у ліс та на пікнік. Це була дружня, любляча та щаслива родина.

Ольга Король пригадує, що коли почалась російська агресія, чоловік їй сказав, що йде на війну. «Знаєте, в мене спершу відібрало мову. Я дуже переживала, як так ,у нас же троє дітей. А якщо щось станеться, хто про них потурбується, як житимемо далі? На що Юра відповів, що так має вчинити кожен чоловік, адже йдеться про те, що якщо не зупинити ворога на Сході, то завтра він вже буде у нашому домі і тут навіть не може бути жодних розмов і відмовлянь», - розповідає жінка.

Знаходячись на війні, Юрій Король дуже рідко телефонував додому. Не хотів хвилювати дружину та дітей. А коли вдавалось подзвонити, то про війну нічого не казав, лише запитував як справи і як успіхи в його доньок. А потім зв'язок з ним було втрачено.

«Не знаю як, але я одразу зрозуміла що це кінець, і що мого Юрка більше немає», - ледь стримуючи сльози мовить дружина загиблого.

Юрій Король загинув у бою з російськими диверсантами в районі с. Цвітні Піски, що на Луганщині. Тривалий час його тіло було невпізнаним, і лише через півроку з дня загибелі, експертиза ДНК підтвердила те, що серед загиблих був Юрій Король.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

«Весь час, допоки ми чекали підтвердження результату експертизи, я не казала дівчаткам, що тато загинув. Хоча вони й так все розуміли. Знаєте, після трагедії, вони дуже подорослішали, але їм важко. Зараз дуже опікуються мною, навіть в город одну не пускають», - говорить дружина загиблого.

Держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Юрія Короля: дружині Ользі та трьом донькам: 14-річній Тетяні, 10-річній Оксані та 10-річній Ользі надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз дівчатка дуже сумують за своїм татком та часто його згадують. Вони ходять до школи, гарно вчаться та допомагають своїй мамі. А ще - швидко ростуть, тож у нагоді буде сезонне взуття та одяг. Також у дівчаток є мрія: професійний якісний фотоапарат, для розвитку своїх талантів і здібностей, адже вони дуже люблять фотографувати. Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Юрія Короля та допоможемо здійснити їх маленьку дитячу мрію.

КОРОЛЬ ОЛЬГА ВАСИЛІВНА 4188373027633566 (Райффайзен банк «Аваль»)


Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/361353_ya_i_dosi_chekayu_shcho_miy_yurko.html

Ф.І. Жебровську нагородили медаллю «За жертовність і любов до України»

Ф.І. Жебровську нагородили медаллю «За жертовність і любов до України»

За підтримку родин загиблих героїв АТО Генерального директора компанії «Фармак» Філю Іванівну Жебровську нагородили медаллю «За жертовність і любов до України». Вручення нагороди відбулося під час засідання круглого столу Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України.
Не залишати на самоті тих, хто опинився у скруті. Це один із життєвих принців Філі Іванівни. Саме за її ініціативи був створений Благодійний фонд «Фармак», який за більше ніж п’ять років свого існування допоміг не одній сотні потребуючих.
Філя Іванівна Жебровська, Генеральний директор компанії «Фармак»: «Наш Благодійний фонд практично з перших днів конфлікту на Донбасі підтримує воїнів, котрі захищають кордони України. Це протистояння забрало чимало життів захисників, залишивши сім’ї без годувальників. Ми не могли бути осторонь. Щоб мати змогу допомагати таким родинам, у лютому 2016 року Благодійний фонд «Фармак» долучився до проекту «Люди допомагають людям». На його рахунок ми перерахували 1,1 млн гривень. Кошти розподілялися на карткові рахунки членів родин, що втратили годувальника. Хоча драматичний період в історії незалежної України триває вже понад три роки, ми не змирилися. Не втомилися. Не стали байдужими. Продовжуємо допомагати й підтримувати…».
Медаль «За жертовність і любов до України» з благословення Патріарха Філарета була заснована Українською православною церквою Київського патріархату в січні 2015 року. Нею нагороджують за прояв активної громадянської позиції, героїзм, самопожертву під час Революції Гідності, у захисті України на Донбасі та в Криму, а також за волонтерську діяльність.

Джерело: http://farm.depharm.net/ua/news/zhebrovskuyu-nagradili-medalyu-za-zhertvennost-i-lyubov-k-ukraine/
Показувати по