Ми у ЗМІ

"Допомагати людям було його покликанням. Цього він вчив і нашого сина"

"Допомагати людям було його покликанням. Цього він вчив і нашого сина"

"Він був чуйним, люблячим чоловіком і батьком. Хто б не звернувся про допомогу - ніколи не відмовляв, коли б це не було: вдень чи вночі", - перше, що говорить, розповідаючи про свого чоловіка, Світлана Усс – дружина загиблого в АТО Степана Усса, бійця 93-ої окремої механізованої бригади.
Жінка каже, що із своїм чоловіком вона познайомилась на Новорічному святкуванні. "Мені на той час було 19 років, Степанові - 21. У нас були спільні друзі. Привабила його щира посмішка, яка піднімала настрій усім оточуючим", - розповідає Світлана. А ще Степан був творчою людиною. Ходив до музичної школи, грав на фортепіано, брав участь у різноманітних виступах, навіть грав у місцевому духовому оркестрі. Крім творчості, чоловік активно захоплювався спортом, зокрема дзюдо. Був всесторонньо розвиненою особистістю.
Дружина загиблого каже, що Степан намагався завжди і у всьому бути поряд. "З народженням сина Данила, Степан дуже подорослішав, став більш відповідальним. Коли син хворів, весь вільний від роботи час приділяв дитині та піклуванню про нас. Наш дім завжди був відкритим для друзів,часто приходили гості.Данила він навчив відповідальності і поваги до інших. Вони вдвох ходили на риболовлю, їздили за місто, до батьків", - пригадує Світлана Усс. Жінка розповідає, що Степан їй зізнався, що тільки з народженням сина усвідомив, заради чого жити. Дитина була його найголовнішою цінністю у житті.

З початком АТО, Степан Усс, отримав повістку, але це співпало у часі, з рішенням чоловіка добровільно захищати країну. Тож у складі 93-ої окремої механізованої бригади Степан рушив на Схід. Чоловік був у складі медичної роти. Пройшов декілька гарячих точок і завжди приходив на допомогу пораненим товаришам. "Декілька разів Степанприїздив у відпустку, часто телефонував синові, казав що все добре, але всього до кінця не переповідав, щоб ми не хвилювалися. Але сам дуже змінився", - згадує дружина загиблого. Світлана пригадує, що з початком війни в її чоловіка навіть і близько не було думок, аби лишатися вдома. "Він проходив строкову службу, казав, що давав присягу на вірність нашому народові і не може так бути, що в країні почалась війни, а чоловіки сидять вдома", - каже дружина загиблого.
За час, коли чоловіка не було вдома, його родина дуже переживала. Безсонні ночі, очікування на телефонний дзвінок. Здавалось, що і час зупинився. "Ми вірили, що з ним все буде добре. Адже його прадід Федір пройшов усю Другу Світову війну, був сапером, а дідусь Степан - майор авіації, за війну зробив велику кількість бойових вильотів. І обидва залишилися живі. А ось мій Степан, їх правнук і внук героїчно загинув", - стримуючі сльози говорить Світлана.
За декілька днів до загибелі Степан Усс перестав телефонувати додому. "В мене одразу з’явилось недобре відчуття. І ніхто не міг сказати конкретну інформацію, адже і телефони його побратимів теж не відповідали. Лише на 10 день змогли знайти його тіло, тоді ж і поховали", - з болем згадує дружина загиблого.
Степан Усс загинув під час виходу з Іловайського котла. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно), а рішенням Полтавської обласної ради від 21 жовтня 2015 р. нагороджений відзнакою "За вірність народу України" І ступеня (посмертно).
"Дуже довго не хотілося вірити, що його більше немає. Сина до тями привели тільки слова, про те, що тато хотів аби ти добре навчався і був його гордістю, тож потрібно пройти через втрату і жити далі", - говорить дружина загиблого.
Зараз родина загиблого в АТО Степана Усса: дружина Світлана та 15-річний син Данило вчаться жити без чоловіка і батька. Держава допомогла родині надавши компенсацію та пенсію. Данило після пережитого стресу і постійного хвилювання часто хворіє. Також хлопцю потрібен сезонний одяг і взуття. У житлі, де зараз мешкають Світлана Усс із сином Данилом треба робити ремонт, а для навчання хлопцю потрібен принтер. Давайте разом допоможемо родині загиблого Героя.

УСС СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА4188373027934386 (Райффайзен банк "Аваль")
ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ!?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/blogs/83790-dopomagati-lyudyam-bulo-jogo-poklikannyam--tsogo-vin-vchiv-i-nashogo-sina.htm
Для допомоги воїнам АТО та сім’ям загиблих виділили більше 27 мільйонів гривень – Інна Левенець

Для допомоги воїнам АТО та сім’ям загиблих виділили більше 27 мільйонів гривень – Інна Левенець

Київ, 16 березня 2017.

«На цей період сума нашої допомоги нараховує більше 27 мільйонів гривень. […] Почалося все з адресної допомоги сім’ям загиблих медиків. Також продовжується плідна співпраця із дитячим відділенням Черкаського обласного онкологічного диспансеру.[…] Ми надали більше ніж на 6 мільйонів гривень у вигляді ліків та виробів медичного призначення», – розповіла під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центру фахівець з розвитку HR-бренду корпорації «Юрія-Фарм» Інна Левенець. Багато ліків власного виробництва корпорація спрямовує на лікування постраждалих воїнів АТО. Серед таких – кровоспинний інноваційний засіб  Revul, який передали на передову та у військові частини для навчання польових лікарів. Ігор Найда, HR-директор корпорації «Юрія-Фарм», зазначив, що з дня заснування корпорації акцентували на її соціальному спрямуванні – відповідальності за тих людей, яким надається допомога та побудова партнерських відносин з громадськими організаціями зі спільними цілями. «Наше головне гасло – «життя – це головна земна цінність. Ми покликані зберігати та покращувати його», – зауважив він.

Координатор одного з головних партнерів «Юрія-Фарм» – платформи «Люди допомагають людям» Юлія Гоць зазначила: «Люди допомагають людям» – це є міжнародна благодійна платформа надання адресної допомоги родинам, які втратили годувальника під час Революції Гідності та бойових дій на сході України». Корпорація «Юрія-Фарм» є постійним донором платформи з 2014 року. За словами Юлії Гоць, за цей час родини отримали від корпорації допомогу на суму 1 мільйон 801 тисяча гривень. Ірина Міхнюк, член наглядової ради платформи «Люди допомагають людям» додала, що кошти благодійників напряму потрапляють на загальний рахунок та розподіляються між усіма родинами або на особистий рахунок родини. При цьому пріоритет надається сім’ям з дітьми.

Координатор платформи «Сходи у майбутнє» розповіла: «Ми розуміємо, що як ніколи сьогодні Україна потребує генерації лідерів та патріотів, тому ми співпрацюємо з молоддю». Платформа з 2010 року безоплатно займається так званою неформальною освітою у формі тренінгів та круглих столів. Координатор Школи патріотизму розповів, що завдяки співпраці з «Юрія-Фарм» вдалося видати ряд методичних посібників, у першу чергу, для дошкільнят. Серед них – видання «Нескорені духом». «Було проведено багато заходів, вишколів з дошкільнятами, з учнівською та студентською аудиторією», – додав він. 

Джерело: http://uacrisis.org/ua/53774-yuria_farm

«Я і досі чекаю, що мій Юрко повернеться і в нас буде все, як і раніш». Про загиблого в АТО чоловіка, добровольця «Айдару» Юрія Короля згадує дружина Ольга

«Я і досі чекаю, що мій Юрко повернеться і в нас буде все, як і раніш». Про загиблого в АТО чоловіка, добровольця «Айдару» Юрія Короля згадує дружина Ольга

«Він був хорошим чоловіком і батьком, доброю людиною», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця батальйону «Айдар» Юрія Короля його дружина Ольга.

Майбутнє подружжя знало один одного ще зі школи, однак почали спілкуватись вже у юному віці. Незабаром почали зустрічатись, а потім – створили сім’ю. Після весілля молоді почали облаштовувати побут: розпочали ремонт у будинку та працювали. А як випадала нагода то і відпочивали у свій вільний час. Завжди і всюди були разом. Ольга розповідає, що разом з чоловіком працювали у своєму домашньому господарстві. Адже місце їх проживання та клімат дозволяв вирощувати ранні овочі, які потім вони продавали як на український так і на європейський ринок. «У нашому селі практично кожна садиба щось вирощує, а потім реалізовує. Природа нам посприяла, тож без роботи може бути хіба що ледачий», - каже Ольга Король.А вже через декілька років родина раділа появі донечки Тетяни. Це була довгоочікувана дитина. «Юрій був дуже турботливим батьком. Завжди і в усьому мені допомагав із дитиною: бавив, колихав, вставав у ночі, коли донечка вередувала і плакала, заспокоював, співав колискові. Ми дуже раділи, адже це щастя», - говорить дружина загиблого. Жінка згадує, що Юрій хотів мати не одну дитину, тому подружжя зважилось народити ще, та й Тетянка хотіла собі братика чи сестричку. «Але яким було наше приємне здивування, коли ми дізналися, що буде двійня і ще й дві донечки: Оксана і Ольга», - ділиться спогадами Ольга Король.

З родиною Юрій Король проводив увесь свій час. Вчив дівчаток всьому, що вмів сам, не дивлячись на те, що вони дівчатка, завжди наголошував, що вони мають вміти постояти за себе та вміти захистити. А діти відповідали взаємністю, дуже любили свого татка, а ще - любили разом ходити на річку, у ліс та на пікнік. Це була дружня, любляча та щаслива родина.

Ольга Король пригадує, що коли почалась російська агресія, чоловік їй сказав, що йде на війну. «Знаєте, в мене спершу відібрало мову. Я дуже переживала, як так ,у нас же троє дітей. А якщо щось станеться, хто про них потурбується, як житимемо далі? На що Юра відповів, що так має вчинити кожен чоловік, адже йдеться про те, що якщо не зупинити ворога на Сході, то завтра він вже буде у нашому домі і тут навіть не може бути жодних розмов і відмовлянь», - розповідає жінка.

Знаходячись на війні, Юрій Король дуже рідко телефонував додому. Не хотів хвилювати дружину та дітей. А коли вдавалось подзвонити, то про війну нічого не казав, лише запитував як справи і як успіхи в його доньок. А потім зв'язок з ним було втрачено.

«Не знаю як, але я одразу зрозуміла що це кінець, і що мого Юрка більше немає», - ледь стримуючи сльози мовить дружина загиблого.

Юрій Король загинув у бою з російськими диверсантами в районі с. Цвітні Піски, що на Луганщині. Тривалий час його тіло було невпізнаним, і лише через півроку з дня загибелі, експертиза ДНК підтвердила те, що серед загиблих був Юрій Король.

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно).

«Весь час, допоки ми чекали підтвердження результату експертизи, я не казала дівчаткам, що тато загинув. Хоча вони й так все розуміли. Знаєте, після трагедії, вони дуже подорослішали, але їм важко. Зараз дуже опікуються мною, навіть в город одну не пускають», - говорить дружина загиблого.

Держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Юрія Короля: дружині Ользі та трьом донькам: 14-річній Тетяні, 10-річній Оксані та 10-річній Ользі надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз дівчатка дуже сумують за своїм татком та часто його згадують. Вони ходять до школи, гарно вчаться та допомагають своїй мамі. А ще - швидко ростуть, тож у нагоді буде сезонне взуття та одяг. Також у дівчаток є мрія: професійний якісний фотоапарат, для розвитку своїх талантів і здібностей, адже вони дуже люблять фотографувати. Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Юрія Короля та допоможемо здійснити їх маленьку дитячу мрію.

КОРОЛЬ ОЛЬГА ВАСИЛІВНА 4188373027633566 (Райффайзен банк «Аваль»)


Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/361353_ya_i_dosi_chekayu_shcho_miy_yurko.html

Ф.І. Жебровську нагородили медаллю «За жертовність і любов до України»

Ф.І. Жебровську нагородили медаллю «За жертовність і любов до України»

За підтримку родин загиблих героїв АТО Генерального директора компанії «Фармак» Філю Іванівну Жебровську нагородили медаллю «За жертовність і любов до України». Вручення нагороди відбулося під час засідання круглого столу Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України.
Не залишати на самоті тих, хто опинився у скруті. Це один із життєвих принців Філі Іванівни. Саме за її ініціативи був створений Благодійний фонд «Фармак», який за більше ніж п’ять років свого існування допоміг не одній сотні потребуючих.
Філя Іванівна Жебровська, Генеральний директор компанії «Фармак»: «Наш Благодійний фонд практично з перших днів конфлікту на Донбасі підтримує воїнів, котрі захищають кордони України. Це протистояння забрало чимало життів захисників, залишивши сім’ї без годувальників. Ми не могли бути осторонь. Щоб мати змогу допомагати таким родинам, у лютому 2016 року Благодійний фонд «Фармак» долучився до проекту «Люди допомагають людям». На його рахунок ми перерахували 1,1 млн гривень. Кошти розподілялися на карткові рахунки членів родин, що втратили годувальника. Хоча драматичний період в історії незалежної України триває вже понад три роки, ми не змирилися. Не втомилися. Не стали байдужими. Продовжуємо допомагати й підтримувати…».
Медаль «За жертовність і любов до України» з благословення Патріарха Філарета була заснована Українською православною церквою Київського патріархату в січні 2015 року. Нею нагороджують за прояв активної громадянської позиції, героїзм, самопожертву під час Революції Гідності, у захисті України на Донбасі та в Криму, а також за волонтерську діяльність.

Джерело: http://farm.depharm.net/ua/news/zhebrovskuyu-nagradili-medalyu-za-zhertvennost-i-lyubov-k-ukraine/
«Твій татко став твоїм ангелом, він зробить все, щоб ми були щасливі»

«Твій татко став твоїм ангелом, він зробить все, щоб ми були щасливі»

«Він був справжнім. Чесним, щирим, веселим, дуже добрим, як дитина, завжди посміхався. Я відчувала, що ми йому були потрібні. Відчувала себе захищеною, відчувала його турботу і увагу, теплі лагідні слова, навіть там, на війні, по телефону, він казав, що дуже любить нас і скоро повернеться…Після того, як втрачаєш свою половинку, вмираєш разом з ним. Страху смерті вже не маєш, а що може бути страшніше цього? Рома зробив з мене щасливу жінку. Він був справжнім чоловіком, робив все, щоб ми з Матвієм були завжди веселі і щасливі», - говорить, згадуючи свого загиблого чоловіка, учасника АТО, командира відділення 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Романа Чорнобая його дружина Тетяна.

Молоді познайомились один з одним на Тетянин день. Тоді, дівчина отримала на свій телефон смс із незнайомого номера з текстом привітань. «Я відписала, подякувала, запитала хто це? Смс за смс - так ми почали переписуватись щодня, а 8 березня я вже почула його голос: щирий і приємний. Так ми почали вже говорити телефоном. Я була в Харкові, Рома в Мукачеві. Як пізніше дізналася, Рома взяв мій номер телефону у мого брата, з яким вони разом служили», - розповідає Тетяна.

Роман і Тетяна побачились, коли дівчина приїхала в гості до свого брата у Мукачеве. «Пам’ятаю, везла для Романа таке маленьке сонечко-іграшку, це був мій перший подарунок для нього, а він тоді зустрічав мене з поїзда, тримаючи у руках білі троянди. Почали зустрічатися. Він стільки всього придумував цікавого, з ним завжди було весело і тепло. Пригадую, як проводив мене на поїзд, адже мені треба було терміново їхати в університет,  а Ромчик тоді не хотів мене відпускати і на вокзалі, перед відправкою поїзда, взяв мою руку і вдів колечко на палець, тоді він мені сказав,що хоче щоб я була завжди поруч, а за декілька місяців ми одружилися», - говорить Тетяна Чорнобай.

Під час розповіді, Тетяна наголошує, що її чоловік був всім для неї, єдиною людиною, якій вона повністю відкрилася і довіряла. «Я завжди розповідаю надзвичайно загадкову історію про обручку, яку він мені подарував на заручини. Ця обручка була з двома перлинками, коли ми гуляли по місту, я загубила одну перлину на дорозі, тоді ми її шукали, але в той день не знайшли, а через декілька днів, ми проходили повз те саме місце, і Рома, дивлячись на землю каже мені - О, дивись - перлинка. Це було тоді так дивовижно і казково-приємно».

Після весілля, молода родина почала облаштовувати свій побут. Сперш жили у маленькій кімнаті службового гуртожитку, адже Роман був кадровим військовим, а потім, отримали невеличку однокімнатну квартиру. Тетяна розповідає, що Роман після весілля найперше говорив про те, як хоче дитину. «Я казала, що давай трохи почекаємо, адже ми ще тільки почали створювати сім’ю. Водночас, мені було дуже приємно чути від нього таку ініціативу щодо діток. Ми чекали 2 роки. Тоді в нас народився Матвій. Рома був завжди поруч. Коли я завагітніла, він був настільки уважний до мене і під час пологів ми були разом. А потім Ромчик взяв відпустку на місяць, аби допомагати мені з сином. Він готував їсти, прав пелюшки, повністю взяв на себе всі обов’язки. Це були найщасливіші дні в моєму житті. Я була настільки щаслива, що поруч така дивовижна і надзвичайна людина», - згадує дружина загиблого.

Родина Чорнобаїв жила звичайним щасливим подружнім життям. Все робили разом. Разом готували їсти, разом ходили у крамниці, обирали один одному одяг, разом їздили на відпочинок, разом ходили на прийом до лікаря із Матвійчиком. Тетяна говорить, що її чоловік любив робити сюрпризи, часто частував її романтичними вечерями. З Матвійком Роман любив гуляти по парку і вивчати віршики.

З початком війни на Сході країни, Роман Чорнобай зібрав «тривожного» наплічника з усім необхідним та попередив сина і дружину, що у будь який момент він може вирушити на Схід. «Я вірила і сподівалась, що його туди не відправлять, Рома був водієм «УРАЛа». Березень. квітень, травень, червень він був дома, хоча весь цей час жив на роботі, але його не відправляли на війну. А 21 липня він пішов на роботу і через дві години повернувся. Вже тоді, побачивши його обличчя я все зрозуміла», - говорить дружина загиблого.

Жінка каже, що майже щодня Роман телефонував, говорили переважно про Матвія, будували плани на майбутнє. «Якщо зі мною щось станеться, я тебе дуже люблю - ці слова він мені повторював майже весь час під час останньої нашої розмови по телефону. Ці слова тепер я згадую завжди», - стримуючи сльози говорить Тетяна.

Роман Чорнобай загинув, потрапивши у засідку поблизу села Логвинове у північній частині «дебальцевського виступу» під час перевезення боєприпасів. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Роман Чорнобай нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). А сесією Мукачевської міської ради героєві присвоєно звання почесного громадянина.

Матвій не знав про загибель тата півтора місяці. «За декілька днів після загибелі Романа, йому наснився сон, у якому ми втрьох гуляємо, навкруги багато снігу, була машина, а в машині багато змій. Коли наступали 40 днів, я посадила Матвія на коліна, взяла жовто-блакитний прапор і всі Ромині медалі, і сказала, що твій татко став твоїм ангелом, він зробить все, щоб ми були щасливі. У Матвія зразу полилися сльози, і я побачила як йому було боляче. Це було найтяжче усе йому розповісти і сказати що тата більше немає. Він поплакався, і ми почали збирати сумку і поїхали до татка на могилу», - пригадує Тетяна Чорнобай.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Романа Чорнобая, надавши компенсацію. «Знаєте, якби не Матвій, я навіть не знаю, що би зі мною зараз було. Лише Матвій дає сили і розуміння того, що я тепер маю зробити все, щоб він був щасливим. Але всі знають і  розуміють, що якщо не буде щасливою мама, то і дитина не зможе бути щасливою. Мій настрій передається йому. Тому я намагаюся і дуже хочу бути щасливою і ще радіти життю, заради Роми. Щоб коли я з ним зустрінуся, мені не було соромно перед ним, адже він там радіє, якщо ми тут на землі посміхаємось, а не плачемо», - говорить Тетяна Чорнобай.

Зараз 7-річний Матвійко вже навчається у другому класі. Дитина швидко росте, у потребі є одяг і взуття. Також хлопчику не вистачає татової любові, турботи, уваги і тепла. Але тата не замінити. Давайте не лишати без уваги і піклування родину загиблого в АТО Романа Чорнобая: дружину Тетяну та сина Матвія.

ЧОРНОБАЙ ТЕТЯНА МИХАЙЛІВНА 4188373027631024 (Райффайзен банк «Аваль») 

«Он был настоящим. Честным, искренним, веселым, очень добрым, как ребенок, всегда улыбался. Я чувствовала, что мы ему нужны. Чувствовала себя защищенной, чувствовала его заботу и внимание, теплые ласковые слова, даже там, на войне, по телефону, он сказал, что очень любит нас и скоро вернется... После того, как теряешь свою половинку, умираешь вместе с ним. Страха смерти больше нет, а что может быть страшнее этого? Рома сделал меня счастливой женщиной. Он был настоящим мужчиной, делал все, чтобы мы с Матвеем были всегда веселые и счастливые», - говорит, вспоминая своего погибшего мужа, участника АТО, командира отделения 128-ой отдельной горно-пехотной бригады Романа Чернобая, его жена Татьяна.

Молодые познакомились на Татьянин день. Тогда девушка получила на свой телефон смс с незнакомого номера с текстом поздравлений. «Я написала, поблагодарила, спросила кто это? Смс за смс - так мы начали переписываться каждый день, а 8 марта я уже услышала его голос: искренний и приятный. Так мы начали уже говорить по телефону. Я была в Харькове, Рома в Мукачево. Как позже узнала, Рома взял мой номер телефона у моего брата, с которым они вместе служили», - рассказывает Татьяна.

После свадьбы молодая семья начала обустраивать свой быт. Сначала жили в маленькой комнате служебного общежития, ведь Роман был кадровым военным, а затем, получили небольшую однокомнатную квартиру. Татьяна рассказывает, что Роман после свадьбы только и говорил о том, как хочет ребенка. «Я говорила, что давай немного подождем, ведь мы еще только начали создавать семью. В то же время, мне было очень приятно слышать от него такую ​​инициативу по деток. Мы ждали 2 года. Потом у нас родился Матвей. Рома был всегда рядом. Когда я забеременела, он был настолько внимателен ко мне, и во время родов мы были вместе. А потом Рома взял отпуск на месяц, чтобы помогать мне с сыном. Он готовил есть, стирал пеленки, полностью взял на себя все обязанности. Это были самые счастливые дни в моей жизни. Я была настолько счастлива, что рядом такая удивительная и удивительный человек», - вспоминает жена погибшего участника боевых действий.

С началом войны на Востоке страны Роман Чернобай собрал «тревожный» рюкзак со всем необходимым и предупредил сына и жену, что в любой момент он может отправиться на Восток. «Я верила и надеялась, что его туда не отправят, Рома был водителем« Урал». Март, апрель, май, июнь он был дома, хотя все это время жил на работе, но его не отправляли на войну. А 21 июля он ушел на работу и через 2:00 вернулся. Уже тогда, увидев его лицо, я все поняла», - говорит жена погибшего.

Женщина говорит, что почти каждый день Роман звонил, говорили преимущественно о Матвее, строили планы на будущее. «Если со мной что-то случится, я тебя очень люблю - эти слова он мне повторял почти все время во время последней нашей беседы по телефону. Эти слова теперь я вспоминаю всегда», - сдерживая слезы говорит Татьяна.

Роман Чернобай погиб, попав в засаду близ села Логвиново в северной части «Дебальцевского выступа» при перевозке боеприпасов.

Указом Президента Украины № 270/2015 от 15 мая 2015 года, «за личное мужество и высокий профессионализм, проявленные в защите государственного суверенитета и территориальной целостности Украины, верность военной присяге», Роман Чернобай награжден орденом «За мужество» III степени (посмертно). А сессией Мукачевского городского совета герою присвоено звание почетного гражданина.

Государство помогло семье погибшего в АТО Романа Чернобая, предоставив компенсацию. «Знаете, если бы не Матвей, я даже не знаю, что бы со мной сейчас было. Только Матвей дает силы и понимание того, что я теперь должна сделать все, чтобы он был счастлив. Но все знают и понимают, что если не будет счастливой мама, то и ребенок не сможет быть счастливым. Мое настроение передается ему. Поэтому я стараюсь и хочу быть счастливой и еще радоваться жизни, ради Ромы. Чтобы когда я с ним встречусь, мне не было стыдно перед ним, ведь он там радуется, если мы здесь на земле улыбаемся, а не плачем», - говорит Татьяна Чернобай.

Сейчас 7-летний Матвей уже учится во втором классе. Ребенок быстро растет, необходима одежда и обувь. Также мальчику не хватает папиной любви, заботы, внимания и тепла. Но папы не заменить. Давайте не оставлять без внимания и заботы семью погибшего в АТО Романа Чернобая: жену Татьяну и сына Матвея.

ЛЮДИ ПОМОГАЮТ ЛЮДЯМ! КОМУ ПОМОГАЕШЬ ТЫ!?

Зараз 7-річний Матвійко вже навчається у другому класі. Дитина швидко росте, у потребі є одяг і взуття. Також хлопчику не вистачає татової любові, турботи, уваги і тепла. Але тата не замінити. Давайте не лишати без уваги і піклування родину загиблого в АТО Романа Чорнобая: дружину Тетяну та сина Матвія.

ЧОРНОБАЙ ТЕТЯНА МИХАЙЛІВНА 4188373027631024 (Райффайзен банк «Аваль») 
«Важко усвідомлювати, що наш маленький Єгор, вперше побачив свого тата тільки на фото», - говорить Ірина Грузовенко про загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 28-окремої механізованої бригади Олексан

«Важко усвідомлювати, що наш маленький Єгор, вперше побачив свого тата тільки на фото», - говорить Ірина Грузовенко про загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 28-окремої механізованої бригади Олексан

«Олександр був мужнім, добрим та турботливим чоловіком. Завжди відгукувався на прохання про допомогу, хто б не просив. У домі все робив своїми руками. Всьому вчився. Дуже любив нашу сім’ю і дітей, які завжди були для нього на першому місці», - говорить, згадуючи свого загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 28-окремої механізованої бригади Олександра Грузовенка його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя були знайомі один з одним ще з дитинства. Ірина пригадує, що ще тоді між ними виникла взаємна симпатія. Вони разом гралися, робили уроки. «Але потім життя відправило нас у різні боки: в мене - навчання, в Сашка – армія. А зустрілись ми знов-таки випадково, коли я йшла містом з подругою, а він нам назустріч, я його не впізнала, потім спільний знайомий нас знову знайомив, то вже з того часу ми були нерозлучні», - говорить дружина загиблого.

Незабаром, після весілля, молоді батьки раділи появі хлопчика, якого назвали Олегом. «Сашко тоді дуже зрадів. Весь вільний від роботи час проводив із сином. Читав казки, купав наше маля, заколисував, гуляв з малим», - каже Ірина.

Олександр дуже любив готувати, тож часто радував родину різноманітними смаколиками. «Пригадую, приходжу я з роботи, а на календарі тоді був Міжнародний жіночий день, а на мене чекав приємний сюрприз. Сашко приготував розкішну вечерю і гарно оформив стіл, зізнаюсь, в мене б так не вийшло», - згадує приємні митті з життя дружина загиблого. Часто подружжя виходило на прогулянки у ліс, адже одним з захоплень Олександра було «тихе» полювання. Чоловік і сина навчив розбиратись у грибах, а ще – риболовлі.

Із серпня 2014-го Олександр Грузовенко був у Мар'їнці, у складі 28-ї бригади. Ірина тоді перебувала на восьмому місяці вагітності. Жінка каже, що Олександр сильно переживав за ситуацію в країні, і казав, що якщо не зупинити ворога зараз, то завтра він може прийти у наш дій. Тому чоловік вирішив йти добровольцем на Схід. «Пішов у військкомат за повісткою, — говорить Ірина. — А перед від'їздом купив усі речі, необхідні для нашого малюка, і заразом - собі екіпірування. Він і раніше служив, у Нацгвардії, тому його без проблем взяли у перший механізований батальйон. А до війська – працював будівельником».

Перебуваючи у зоні бойових дій, за кожної можливості, Олександр телефонував дружині. Чоловік завжди повідомляв, що все спокійно і що там не стріляють. Ірина каже, що тільки в останній розмові сказав, що йому пекельно важко - весь день ведуться обстріли. А до того, запитував про мене, про Олега, про нашу майбутню дитину. Жартував, розповідав про своє життя і про свого нового чотирилапого друга. «До них прибився пес, вівчарка. А Сашко мій його приручив, став йому господарем. Пам’ятаю, розповідав мені, що одного разу, пес звідкілясь приніс курку, але сам м’яса не торкався. Поклав Сашкові біля ніг і чекав, доки той його почастує. У люті морози цей пес рятував від холоду, вклавшись поряд. Така у них була дружба. Побратим мого Сашка - Олег, з ким вони разом були на Сході, потім забрав цю собаку до себе додому. Така в них була дружба», - розповідає Ірина Грузовенко.

З часу перебування в АТО, Олександр так жодного разу і не побував у відпустці. Не побачив коханої дружини, сина Олега та вже не зможе обійняти маленького Єгора, який народився після загибелі чоловіка і знатиме тата тільки з фотографій.

На свій день народження Ірина чекала привітань, а Олександр так і не телефонував. Удосвіта їхню колону обстріляли, поблизу Новомихайлівки, що на Донеччині. Куля ворожого снайпера влучила прямісенько у серце. Тож тепер, у цей день, відлічуються не тільки Іринині роки, а й роки, проведені без чоловіка.

«Старшому синові, Олегу, було на час смерті Сашка 14 років. Він все сам зрозумів. Тримав цей сум і біль у собі. Швидко подорослішав. І дуже зараз без батька йому важко. А Єгор тоді тільки народився, йому було всього лише три місяці», - крізь сльози говорить Ірина Грузовенко.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олександра Грузовенка надавши компенсацію та житло. А діти: 16-річний Олег та 2-річний Єгор швидко ростуть. Потрібен сезонний і дитячий одяг, взуття. Єгору також потрібне дитяче харчування. Давайте допомагати і підтримувати дітей, які втратила свого батька.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/381 або за реквізитами нижче:

ГРУЗОВЕНКО ІРИНА МИХАЙЛІВНА 4188373027065017 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: Блоги на ЛБ

"Він був сонечком, яке світило і зігрівало нас", - дружина Ірина про загиблого Володимира Момота, учасника АТО, старшого радиста 15-ої бригади транспортної авіації

"Він був сонечком, яке світило і зігрівало нас", - дружина Ірина про загиблого Володимира Момота, учасника АТО, старшого радиста 15-ої бригади транспортної авіації

"Розумний, добрий та справедливий. За свої 39-років – виховав трьох дітей, звів будинок, посадив сад. Для нашої сім’ї Володимир був надійною опорою, захистом, надією і впевненістю, що все буде добре", - говорить, згадуючи свого загиблого чоловіка, учасника АТО, старшого повітряного радиста 15-ої бригади транспортної авіації Володимира Момота, його дружина Ірина.
Майбутнє подружжя познайомилось один з одним на весіллі у спільного знайомого. Потім почали спілкуватись, а після майже трьох років зустрічей, вирішили одружитись. Ірина на той час працювала у школі, а Володимир завершував навчання у військовому інституті. "Володя з самого дитинства хотів бути військовим. По-іншому в його родині і не могло бути. Адже і дідусь, і тато все своє життя віддали війську. Я розуміла, що мене може очікувати: довгі відрядження, переживання, а у 90-роки самі знаєте, якою була ситуація в українському війську. Але все ж, це був вибір мого коханого, який я, безумовно, підтримала", - розповідає дружина загиблого. 

Після весілля, молода родина Момотів почала своє спільне життя і облаштування побуту. Оскільки власного житла на той час не було, то жили у батьків чоловіка. Незабаром, у подружжя народився син Владислав. Це стало справжнім святом для молодого тата. "Володимир дуже зрадів появі сина. Він багато мені з дитиною у всьому допомагав. Буває, прийде втомлений з роботи, і першим ділом питає, із чим мені допомогти. Бавив нашого синочка, заколисував, а як Влад трохи підріс, то вчив його всьому, що вмів сам", - говорить Ірина Момот.
А вмів Володимир дуже багато. Жінка розповідає, що в її чоловіка були золоті руки. Все у домі, який Володимир почав тоді будувати, було зроблено його руками: "Буквально по кожній цеглині все сам робив. І плитку, і сходи, і дитячі меблі і майданчик. А ще, дуже захоплювався технікою, машинами. Цю цікавість прищепив і синові. Вони з ним разом розбирали двигуни, зібрали велосипед. А у Влада навіть мрія була: зібрати собі мотоцикла. Але, на жаль, вже не здійснена, адже він хотів то робити із допомогою батька".

Початок кар’єри військового льотчика був нелегким для Володимира Момота. У ті часи, початку 90-х, вильоти майже не здійснювались. Бракувало фінансування, а літальні апарати були у дуже поганому стані. "Вони разом з товаришами, з якими проходили службу, самостійно відновлювали літаки: фарбували, купували запчастини для автотранспорту і самостійно встановлювали їх у літак, робили все для того, аби літати. На таке здатні тільки фанати своєї справи", - згадує Ірина Момот.
Поступово стан справ у війську набув стабільності. Принаймні, було відомо на що чекати. Тоді ж родину Момотів чекав черговий приємний сюрприз. Народились дві донечки: Аліна та Каріна. "Це була просто невимовна радість для нас усіх: Володя радів, що тепер в нього є і донечки, а Влад – від того, що тепер має молодших сестер", - говорить дружина загиблого. Жінка додає, що вони тоді були щасливі і жили повноцінним життям. "Весь вільний час, який був у Володі проводили разом. Ходили у театр, виїздили на природу, у ліс, до річки. А востаннє, встигли з’їздити на море. Це був наш відпочинок якраз перед загибеллю Володимира", - згадує Ірина.


З початком війни на Сході країни, бригада, у якій служив Володимир Момот, виконувала завдання у зоні АТО. "Коли Володя дізнався про те, що йому доведеться здійснювати польоти в зоні бойових дій, він сприйняв це як обов’язок військовослужбовця і сумлінно виконував завдання. Хоча тривалий час не говорив, що літає туди. Беріг мене. Востаннє ми бачились ранком, того дня як Володя загинув. Ми попрощалися, він поцілував мене і доньок, обійняв Влада. І пішов. Ми і досі не віримо і чекаємо, що Володя от-от і зайде", - каже дружина загиблого.
"Ми телефонували один одному практично щодня. Володя казав, що усе добре, аби не переживала і що він скоро повернеться. Я йому вірила. А ще, ми вже спланували, що підемо всі разом до парку, на прогулянку. А під час нашої останньої розмови його хтось гукнув і він мовив, що йде працювати", - стримуючи сльози, згадує Ірина Момот.
Володимир Момот, разом з іншими членами екіпажу, збитого над Слов'янськом транспортного літака АН-30Б, загинув, не встигнувши вчасно евакуюватись. Пілоти, ціною власного життя, до останнього скеровували збитий літак за межі міста.
Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року,"за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", Володимир Момот нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Держава допомогла родині загиблого в АТО Володимира Момота надавши квартиру та компенсацію. Дружина Ірина та троє дітей: 17-річний Владислав, 8-річна Аліна та 8-річна Каріна зараз мешкають у будинку, який почав зводити Володимир, але повноцінно ремонт ще не завершений, так як і квартира - також потребує ремонту. Дітям зараз важко і самотньо без тата, якого всі вони дуже любили. Вадим так як і батько буде військовим. Він завершує навчання у ліцеї, а доньки Аліна та Каріна ходять до школи, люблять співати та малювати. Вони швидко ростуть, тож потребують сезонного одягу і взуття. Не лишаймося осторонь, разом ми зможемо допомогти родині героя.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/379 або за реквізитами нижче:

МОМОТ ІРИНА МИКОЛАЇВНА 4188373026733672 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ!?
«Тато завжди буде нас захищати, адже тепер він наш ангел», - розповідає Олена Толочко про чоловіка, бійця 24-ої окремої механізованої бригади Іллю Толочка.

«Тато завжди буде нас захищати, адже тепер він наш ангел», - розповідає Олена Толочко про чоловіка, бійця 24-ої окремої механізованої бригади Іллю Толочка.

Дівчина каже, що познайомилась з майбутнім чоловіком на святі Міжнародного жіночого дня. «Мабуть, знайомство з Іллею, було моїм подарунком долі. Він тільки-но повернувся з строкової служби: високий, стрункий хлопець з гарними і великими очима. Він мені сподобався як тільки його побачила», - говорить дружина загиблого.Після весілля молода родина почала облаштовувати свій дім. За словами Олени, з Іллею їй було дуже легко і комфортно, адже він завжди знав, як підняти настрій, підтримував, завжди дарував квіти. «Найбільший наш скарб – це довгоочікувана донечка Анастасія, яка народилась через чотири роки після нашого весілля. Пам’ятаю, як Ілля був зі мною під час пологів, постійно поруч, тримав за руку. Я була спокійна і знала, що все буде добре, адже ми вдвох із коханим. Бачила його сльози щастя, коли на світ з’явилась його донечка Анастасія, якій він і вибрав це ім’я. Він найбільше за все любив мене і донечку», - згадує Олена Толочко.


Після народження дитини, Ілля завжди старався у всьому підтримувати і допомагати Олені. Купав і вкладав дитинку спати, любив гратися з нею. «Згадую, як Анастасії було рік і вісім місяців, вона тихенько взяла ручку і почала малювати в кімнаті на стінах, я це побачила і почала нервувати, а Ілля посміхається і каже – що ти, доця, намалювала? – а вона сказала, що малює сонечко для нас, тоді він її обійняв, поцілував і похвалив за такий гарний малюнок. Анастасія й досі пригадує, як тато подарував їй паперову квітку. Це було 8 березня і тоді Ілля приніс і мені, і донечці квіти. Ніколи про нас не забував. Він завжди був дуже добрим і мужнім, а зараз ми це все втратили», - стримуючи сльози, розповідає дружина загиблого.
Ілля Толочко весь свій вільний час старався проводити з родиною. Разом вони ходили на прогулянки, їздили на екскурсії, на море. Чоловік старався жити так, ніби востаннє, хотів усе встигнути. Дружина Олена каже, що донечка досі згадує, що коли тато був вдома, то садив її на плечі і вона була така висока, що могла торкатись стелі руками.


З початком війни, Ілля вирішив, що у разі потреби вирушить на Схід. Тож після отримання мобілізаційної повістки, чоловік вирушив захищати свою родину і кожного з нас. «На жаль, за 175 днів його перебування на передовій, він жодного разу не був у відпустці. Ми щодня говорили з ним телефоном. Він завжди нас заспокоював, казав, що скоро повернеться. Ілля дуже хвилювався, що повз нього проходить дитинство його донечки, тож я старалась надсилати йому багато фотографій. Пам’ятаю, як він розмовляв з Анастасією, і вона попросила самокат, адже у всіх дівчаток у дворі він був, тоді Ілля якраз отримав зарплату, переслав мені кошти і попросив аби я купила донечці самокат. Наступного дня Анастасія була така радісна і вже переповідала татові який в неї гарний самокат. Ілля ніколи нічого не жалів для дитини і балував її. А вона знала, що то все купує тато і дуже пишалась», - говорить Олена Толочко.
За місяць до загибелі Іллі, його донечка перша стала відчувати недобре. Щоночі дівчинка плакала і кликала тата, просила йому зателефонувати, аби почути його голос. А одного дня Олені Толочко зателефонували військові і повідомили, що Ілля загинув. «У той момент життя втратило сенс, ніби все вислизнуло з-під ніг, із щасливої дружини я стала вдовою, а татова принцеса Анастасія – напівсиротою і зараз ми вдвох вчимося так жити», - говорить дружина загиблого.
Ілля Толочко загинув під час виконання бойового завдання в районі смт. Тошківка Попаснянського району Луганської області. Спочатку донечка Настя не знала, що її тата більше немає. Родичі забрали дівчинку до себе, аби вона не бачила похорон. А за тиждень, Настя разом з мамою пішли на кладовище. «Я їй сказала, що тато вже повернувся з війни і завжди буде поряд з нами, буде дивитися на нас з неба, але на жаль, ми його побачити більше не зможемо, він міцно спить і ми не в змозі його збудити. На що Настя мені відповіла, дивлячись на татову могилку, що тато вже тут, стоїть поряд з нами і що у нього великі крила. З часом, бачачи мої сльози, донечка каже мені не плакати, і що вона і тато буде мені допомагати і захищати нас з неба, адже він наш янгол», - розповідає Олена Толочко. Зараз 3-річна Анастасія дуже пишається своїм татком. В садочку всім говорить, що він Герой і що захищав не тільки її з мамою, а й всю Україну.
Держава допомогла родині загиблого в АТО Іллі Толочка надавши компенсацію, житло родина поки не отримала. Анастасії зараз потрібні дитячі ліки, вітаміни, а також одяг. Давайте разом допоможемо донечці загиблого героя.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/380 або за реквізитами нижче:

ТОЛОЧКО ОЛЕНА ІГОРІВНА OLENA TOLOCHKO 4188370028238882 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: Блоги на ЛБ
"Василь був добрим, наче янгол, вірю, що він ним і став"

"Василь був добрим, наче янгол, вірю, що він ним і став"

"Можу сказати точно, що я щаслива від того, що Господь подарував мені такого чоловіка, як мій Василько. Я була з ним дуже щаслива. Він був дуже хорошою людиною, люблячим чоловіком, дбайливим батьком. За час перебування в АТО, йому так жодного разу і не вдалося вирватися до нас у відпустку, хоча він, майже щодня, сподівався, що незабаром все ж зможе приїхати. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі, його всі любили і поважали. Але війна забрала від мене моє щастя", - перше, про що говорить дружина загиблого в АТО, капітана 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Василя Балога - Інна.

Жінка розповідає, що з майбутнім чоловіком вони почали дружити ще зі школи. Їх познайомив друг Василя. "Потім Василь вступив до військового інституту. А по закінченню, через півроку, ми одружились і прожили найщасливіші 12 років. Він завжди був серйознішим за мене. Ніколи не рубив все з плеча. Перш ніж розпочинати якусь справу, завжди все обдумував і досягав найвищих результатів. За всі 19 років, скільки його знаю, ніколи мене не образив. Василь був добрим, наче янгол, вірю, що він ним і став", - із сумом та надією говорить дружина загиблого. 

Після весілля, молода родина перейшла жити в квартиру, яку їм лишили батьки Василя. Його батько був військовим, тож це і стало визначальним фактором при виборі майбутньої професії Василем. "Коли народився наш перший синочок, мій Васюнчик завжди мені допомагав. Ночами, коли я була змучена і втомлена до краю, вставав до дитини, співав колискові, заспокоював. Потім чоловіка перевели служити у Виноградів і він приїжджав до нас лише у вихідні, які ми завжди проводили разом. Коли з’явилась можливість, Василь забрав нас до себе, я підписала контракт із ЗСУ і ми разом почали служити в одній частині", - ділиться своїми спогадами Інна Балог.

Жінка розповідає, що в їхньої родини було багато друзів, оскільки Василь був дуже товаристським та безвідмовним, коли справа стосувалась допомоги. "Коли до нас приходили друзі, він завжди мені допомагав накривати на стіл, допомагав готувати. На вихідні ми ходили з друзями відпочивати, або просто з діточками гуляли в парку. Вже ніколи в нашій сім"ї не буде такого щастя, бо людина, котра дарувала це все - мій янгол, вже на небесах", - ледь стримуючи сльози говорить дружина загиблого.

Інна пригадує, що коли тільки переїхала у Виноградів, де проходив службу Василь, були моменти, коли навіть не було що їсти і на чому спати. "Було одне солдатське ліжко, на якому спав наш синочок. Але ми завжди підтримували один одного і ніколи не було жодних нарікань на складне життя. Потім і я почала служити, стали більше заробляти і все потроху налагодилось. А коли була вагітна вдруге, то чоловік був зі мною під час пологів. Це нас дуже зблизило", - розповідає дружина загиблого.

З початком війни на Сході країни, Василь Балог у складі своєї бригади рушив на Схід, захищати нашу країну. "Моєму герою так і не вдалося нас побачити. Він провів в зоні АТО майже 5 місяців... Щоразу, коли ми говорили по телефону, він говорив, як нас любить і сумує. Як хоче приїхати додому… Але не судилось. У день загибелі Василь зателефонував мені і сказав, що може йому скоро вдасться приїхати до нас, я чула обстріли та він заспокоював, що вони далеко. Це була наша остання розмова і останні його слова: - Я люблю тебе і наших діток. А через 15 хвилин він загинув. Осколок влучив прямісінько в серце", - стримуючи сльози говорить Інна. Жінка каже, що трагічну новину їй повідомив заступник командира бригади. "Від хвилювань я майже нічого і не пам’ятаю, що тоді відчувала. Цей момент, наче в тумані", - зізнається дружина загиблого.

Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Василь Балог нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Минуло майже три роки, відтоді, як загинув Василь Балог, але родина героя: дружина Інна та двоє синів: 13-річний Василь і 4-річний Кирило і досі не можуть змиритись, що чоловіка і тата більше немає. "Кажуть, що час лікує, але таке можуть говорити лише ті люди які не пережили цю втрату. Ти стараєшся виходити з цього стану, виходиш на роботу, починаєш спілкуватись з людьми, зі сторони здається, що вже все забувається. Але й досі, вечорами, коли дітки полягають спати, ти дивишся на його фото і сльози котяться безперестанку. А ранком, коли приходиш на роботу і в тебе питають: чого в тебе напухлі очі, ти відповідаєш, що дитина не дає виспатися", - розповідає Інна Балог.

Держава допомогла родині загиблого надавши квартиру та компенсацію. Діти: Василь та Кирило швидко ростуть, їм потрібен сезонний одяг та взуття, а 4-річний Кирило потребує коштів на оплату послуг дитячого психолога і логопеда. Також хлопчик потребує ортопедичного взуття, через плоско-вальгусну стопу. А ще, фахівці радять відвідувати сеанси дельфінотерапії, аби пришвидшити процес одужання. Тож давайте разом потурбуємось про дітей загиблого в АТО Василя Балога.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/378 або за реквізитами нижче:

БАЛОГ ІННА ІВАНІВНА 4188373026234267 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?!

Джерело: https://www.obozrevatel.com/blogs/14328-vasil-buv-dobrim-nache-yangol-viryu-scho-vin-nim-i-stav.htm

«Наш, у минулому радісний дім, де ще вчора лунав дитячий сміх, став потопати у сльозах та плачеві…» Учасник бойових дій Вячеслав Кузнецов загинув на Луганщині

«Наш, у минулому радісний дім, де ще вчора лунав дитячий сміх, став потопати у сльозах та плачеві…» Учасник бойових дій Вячеслав Кузнецов загинув на Луганщині

«Люблячий батько та коханий чоловік. А ще, гарний господар. Завжди і у всьому підтримував і допомагав. Якщо щось і траплялося, то Вячеслав завжди знаходив вихід», - перше, що згадує про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, дільничного інспектора прикордонної служби Вячеслава Кузнецова його дружина Оксана.

Майбутнє подружжя познайомилось одне з одним у клубі. Жінка згадує, що тоді їй було 13 років і рідний брат вперше взяв її із собою на танці. Там вона і побачила Вячеслава. «Він був старшим за мене на чотири роки. Це була любов із першого погляду. З того моменту ми завжди були разом», - говорить дружина загиблого.Через п’ять років В’ячеслав і Оксана сповнили свої бажання і одружилися та почали облаштовувати спільний побут. «Я, на той час, якраз закінчила школу, а Вячеслав вже отримав професію автослюсаря та відслужив строкову службу. Його батько все життя прослужив у міліції, тож і чоловік вирішив йти у правоохоронці. Але я була проти цього, адже доводилось постійно хвилюватись за його безпеку, чекаючи закінчення його чергування. Робота у нього забирала практично весь час й сили. Тож коли в нас народився син, чоловік звільнився і пішов працювати в охоронну фірму», - розповідає Оксана Кузнецова.

Молода родина жила у будинку, разом з батьками В’ячеслава. «Славко був дуже відповідальним і чудовим хазяєм. Все у будинку було зроблено ним власноруч: меблі у дитячій, душова, підлоги, плитка, дитячий майданчик. Не було такого, щоб Славко не зміг би зробити. Також він був дуже дбайливим і люблячим батьком. Виховував нашого сина Олексія як справжнього чоловіка, а доньку Дар’ю як справжню принцесу, завжди виконував всі її забаганки. Дуже часто дарував дітям неочікувані подарунки. Бувало, прийде з роботи, а з собою принесе чи-то дитячу машинку для Олексія чи то ляльку для Дар’ї. Частенько із ними грався, а з сином ще любив ходити на футбол. Це в них обох була така пристрасть», - ділиться спогадами дружина загиблого.

 У вільний від роботи час, родина Кузнецових старалася виїздити на природу: у ліс, на річку, їздили і на море. «Наші діти також любили подорожувати разом з нами. Чекали вихідних, аби поринути у пригоди, адже бувало, що ми йшли у похід з наметами, ловили рибу. Ми жили у повному взаємопорозумінні і злагоді. Можна сказати, що були щасливі, але все перекреслила війна», - з сумом констатує Оксана.

З початком першої хвилі мобілізації Вячеслав отримав повістку. Чоловік вже тоді здогадувався, у що може перерости хитка ситуація на Сході та не на мить не засумнівався у своєму виборі: захищати країну. «Звичайно, всі ми дуже переживали. Славко часто телефонував зі Сходу, найчастіше ввечері. Ми говорили про дітей, про школу, про плани на майбутнє, як краще зробити в тій чи іншій ситуації. Але про війну і реальну ситуацію Славко не розповідав. Як і всі, казав, щоб я не переживала і що у нього все добре. Востаннє ми бачились, коли в нього була відпустка. Він ще тоді сильно хворів. Я благала його лишитись вдома, підлікуватись, але Славко сказав, що не може, його там чекають хлопці і він не пробачить собі, якщо у час його відсутності щось із ними трапиться», - говорить Оксана Кузнецова. Жінка пригадує, що у переддень загибелі чоловіка, їй наснився дивний сон, у якому вона виходить заміж і дуже багато людей навкруги, але всі чомусь не веселяться, а сумують.

Вячеслав Кузнецов загинув на Луганщині, під час бойового чергування. Машина, у якій знаходився чоловік підірвалась на фугасі. Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Вячеслав Кузнецов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Того ж дня я дізналась цю страшну новину. Мені зателефонував командир відділення, у якому проходив службу Славко і сказав, що чоловіка більше немає. Прийшовши додому я не могла стримати сліз. Мій син, Олексій, теж відчув горе. Він намагався зателефонувати батькові, але тато не брав слухавку…Наш, у минулому радісний дім, де ще вчора лунав дитячий сміх, став потопати у сльозах та плачеві», - говорить дружина загиблого.

Зараз родина загиблого в АТО Вячеслава Кузнецова: дружина Оксана, 16-річний син Олексій та 7-річна донька Дар’я дуже боляче переживають втрату коханого чоловіка і батька. Держава допомогла їм, виділивши компенсацію та житло, що потребує ремонту. «Після смерті Славка я одразу відчула, що таке відсутність надійного чоловічого плеча. Дім наче спорожнів, у ньому, буквально, почало все розвалюватись, те що робив Славко. Тільки діти дають надію і впевненість, що далі потрібно жити, заради них. В синові я бачу характер свого чоловіка. Він, як і Славко, добрий та відповідальний, впевнений у собі. А Дар’я дуже тендітна і беззахисна, їй важко без татової любові і тепла», - говорить Оксана Кузнецова.

Дар’я ходить до школи і захоплюється всім, що пов’язано із творчістю. Дівчинка любить малювати та ліпити з пластиліну і глини. Олексій завершує навчання у школі і готується до вступу у ВНЗ. Він хоче пов’язати своє життя з інформаційними технологіями. Це вимагає додаткових супутніх фінансових витрат, на підготовку, а Дар’я швидко росте, тож у нагоді буде новий сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо дітям загиблого в АТО Вячеслава Кузнецова на шляху до дорослого життя, на який далі вони ступатимуть, на жаль, вже без батька.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/377 або за реквізитами нижче:

КУЗНЕЦОВА ОКСАНА ІВАНІВНА 4188373027475695 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: http://lb.ua/blog/people_help_people/358946_nash_minulomu_radisniy_dim_de_shche.html

Показувати по