Ми у ЗМІ

«Олечка щонеділі ходить до тата на цвинтар, ділиться з ним спогадами і новинами та тихо плаче»

«Олечка щонеділі ходить до тата на цвинтар, ділиться з ним спогадами і новинами та тихо плаче»

«Дуже добрий, спокійний і людяний. Він завжди намагався змінити цей світ на краще, хотів, аби люди жили у мирі і злагоді. Найціннішим для нього була наша донечка та Україна, за яку він і віддав своє життя», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, бійця 24-ого батальйону територіальної оборони Збройних Сил України «Айдар» Івана Ісика його дружина Ірина Юрчак.

Молоді були знайомі один з одним ще з юного віку, адже мешкали у Дрогобичі на одній вулиці. Тоді часто компаніями виходили гуляти і на одній з таких прогулянок в Ірини та Івана зав’язалося спілкування, дружба і любов. Чоловік на той час навчався у місцевому училищі і здобував професію кухаря, а дівчина – кравчині. «Крім того, що ми жили на одній вулиці, ми навчалися в одному й тому самому училищі. Часто проводили разом час. Іван проводив мене додому, робив багато сюрпризів, дарував квіти. Був дуже уважним та вихованим. За це він мені і полюбився», - каже Ірина.

Незабаром молоді вирішили одружитися і створили сім’ю. Жили в орендованій квартирі. «Я тоді ще навчалася, а Іван вже працював, правда, не за спеціальністю. Адже травма спини, отримана ним ще у дитячому віці спричиняла дискомфорт і біль та не дозволяла витримувати велике фізичне навантаження. Тому це була більше сидяча робота», - говорить Ірина Юрчак.

А незабаром в подружжя народилася донечка, яку назвали Олею. Вона стала Іванові справжньою розрадою і великою любов’ю, адже чоловік дуже чекав на дитинку. «Завжди і в усьому мені допомагав. Готував їсти, прав пелюшки. Також ми все старалися робити разом. Багато гуляли на свіжому повітрі, ходили до річки і у парк. Олечку виховували разом, купали. Іван дуже любив їй розповідати та вчити віршам, навчив кататися на велосипеді, виконував всі дитячі забаганки, купував дуже багато книжечок та розвиваючих ігор, в які вони разом грали. Донька його дуже любила, завжди бігла зустрічати», - згадує жінка.
З самого початку Революції Гідності Іван Ісик поїхав на київський Майдан. Він не міг лишатися осторонь подій у країні. Вдома чоловік сказав, що поїхав на роботу. Телефонував дуже рідко і в розмовах говорив, що в нього все добре і аби родина не хвилювалася.

«Ми до останнього не знали, де він. А виявилося, що після Майдану він одним з перших пішов добровольцем на фронт. Записався в «Айдар», був там кухарем», - розповідає Ірина. Жінка каже, що коли питала в Івана, його думку про ситуацію в країні, він казав, що не хоче воювати, він прагнув відстоювати справедливість. Саме тому, слабкий здоров’ям, але сильний духом, Іван Ісик, знаючи, що його не візьмуть у військкоматі, пішов добровольцем в АТО.

Іван Ісик загинув у вересні 2014 року, під час бою біля села Весела Гора, що на Луганщині. Чоловік дістав поранення і тяжкі опіки, потрапив у полон до бойовиків. Помер в лікарні Луганська.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Іван Ісик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Про загибель Івана ми дізналися телефоном, коли зателефонували бойові побратими і сповістили цю трагічну звістку. Це стало шоком для всіх нас. А потім – повернення тіла і похорон. Люди з усього міста зустрічали його навколішках. Плач і ридання. Дитина одразу все зрозуміла. Сильно плакала, але мені нічого не говорила. Зараз, вона разом з бабою та дідом щонеділі ходить до тата на кладовище, ділиться з ним новинами та спогадами та тихо плаче», - розповідає Ірина.
Держава допомогла Ірині та 11-річній доньці загиблого в АТО добровольця Івана Ісика – Ользі, надавши компенсацію, призначивши пенсію та виділивши житло, що потребує ремонту. Зараз Ольга вже завершила 6 клас і готується до літніх канікул, під час яких планує поїхати в дитячій оздоровчій табір. Дівчинка швидко росте і не зайвим буде одяг та сезонне взуття, а ще - хоче велосипед, бо той, на якому її вчив кататися тато, вже замалий. Давайте разом допоможемо здійснити дитяче бажання і допоможемо дівчинці, чий тато загинув, захищаючи кожного з нас.

ЮРЧАК ІРИНА БОГДАНІВНА IRYNA YURCHAK 4188370023145702 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/367268_olechka_shchonedili_hodit_tata.html 

"Коли ми зустрілися з горем - нас підтримали"

"Коли ми зустрілися з горем - нас підтримали"

"Щирий, тактовний і справедливий, а ще – дуже товаристський і добрий. Завжди старався допомогти, якщо до нього зверталися. Найкращий батько і чоловік", - такими словами згадує свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 2-ого батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас" Михайла Даніва його дружина Галина.

11 місяців, поки не було відомо, що із Михайлом Данівом, адже чоловік рахувався зниклим безвісти, його родина: дружина та двоє дітей, жили виключно на допомогу від платформи "Люди допомагають Людям". Історія їх життя – це історії родин, які втратили свого батька і чоловіка, але не втратили сили жити далі і вірити у людей, які у важкі хвилини розпачу і жалю підтримують і допомагають.

Молоді Михайло та Галина познайомилися один з одним на танцях у сільському клубі. Між ними виникла симпатія, почали спілкуватися і виявилося, що у обидвох є спільні інтереси, зацікавлення та погляди на життя. Галина на той час завершувала навчання на бухгалтера, а Михайло вже працював. Тож через рік після знайомства - вирішили створити сім’ю. Галина була родом із Львівщини, а Михайло – з Херсонщини, а спільний побут і своє сімейне життя родина почала облаштовувати у Запоріжжі, адже саме там мати чоловіка купила невеличку сільську хатину, де завирувало нове життя: у ній зробили ремонт і переїхали.

"Наше подружнє життя було легким і щасливим. Михайло був людиною гарної вдачі. Він багато працював, не боявся вчитися новому. Спочатку працював на АЕС, а потім перейшов у приватний бізнес. А незабаром у нас народився син Роман. Михайло завжди і всьому мені допомагав. Появі сина радів як дитина. Вони разом дуже багато часу проводили: гуляли, співав колискові Ромчику, годував, бавив, робив все те, що і належить найкращому батькові. А коли Роман підріс, то Михайло ходив із ним на риболовлю, футбол, вчив його "чоловічій роботі". Також і всі втрьох ми любили відпочивати на вихідних, коли випадала нагода. Їздили на Каховське водосховище, на природу", - згадує дружина загиблого.

Так і тривало життя родини Данів. А одного дня Галина порадувала нової звісткою – жінка була вдруге вагітна. "Михайло дуже зрадів, особливо коли стало відомо, що буде дівчинка. Він вирішив поїхати на заробітки, адже не міг жити із думкою, що його дітям і нашій родині буде чогось не вистачати", - говорить Галина. Приїхавши із заробіток та вперше побачивши доньку Вікторію, Михайло дуже хотів побути чим більше часу разом з родиною, але саме тоді вже тривала Революція Гідності. "Михайло без роздумів зібрав речі і хотів їхати на Майдан, але щоразу його спроби не завершувалися успіхом, наче щось заважало. Приміром, він купив квиток через Інтернет, поїхав на вокзал у Запоріжжя, аби звідти рушити у Київ, а виявилося, що квиток не дійсний і місць більше немає. А наступного разу, коли чоловік хотів їхати, то цього дня у його бабусі стався інсульт, тож поїздку у столицю вирішено було відкласти. Але сидіти просто вдома чоловік не зміг. Він допомагав місцевій патріотичній громаді та їздив у Запоріжжя під облдержадміністрацію, адже тоді патріоти захищали будівлю від можливого її захоплення сепаратистами", - згадує Галина Данів.

А потім почалася АТО. "Михайло тоді зібрався і сказав мені, що їде на роботу на АЕС до Білорусі. Я навіть не могла собі уявити, що насправді він їде на війну. Ми дізналися правду про його перебування на війні лише через декілька місяців після його від’їзду. Як зараз пам’ятаю, вмикаємо телевізор, а там чоловік у балаклаві і військовій формі дає інтерв’ю. Одразу ж упізнала свого Михайла. Зателефонувала і він все розповів, тільки попросив не говорити це його мамі, боявся, що старенька не витримає хвилювань", - розповідає Галина. 

За короткий час перебування в АТО, Михайло Данів зміг стати хорошим бійцем. Він бував у найгарячіших точках. Брав участь у звільненні Слов’янська та Краматорська – встановлював в цих містах українські прапори. "Телефонував він не часто. Розмови були короткими і особливих подробиць не розповідав. Казав, що все добре і питав про дітей, просив їх берегти і передати, що тато їх дуже любить. Так було і того дня, коли Михайло зателефонував і сказав, що вони оточенні в Іловайську і він не уявляє, як зможуть звідти вийти", - стримуючи сльози говорить Галина.

Михайло Данів загинув під час виходу з Іловайського котла, внаслідок потрапляння ворожого снаряду у пожежні машину, що рухалася в автоколоні батальйону "Донбас" з с. Многопілля до с. Червоносільське, в якій перебував чоловік. Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Михайло Данів  нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Дружина та діти героя дізналися про смерть чоловіка та батька лише через 11 місяців за аналізом проведеної ДНК експертизи. "Протягом усіх цих днів, у нас ще жевріла надія, адже Михайло був у списках зниклих безвісти. А тепер ми лишилися одні і надії на якесь диво більше немає", - говорить дружина загиблого.
Всі ці 11 місяців родина Михайла Даніва жила на допомогу, яку надавала Громадська платформа "Люди допомагають людям", а це більше 24 тис. грн. Загалом, з 2015 року, від Платформи родина отримала майже 60 тис. грн. Ще допомагала місцева волонтерка. "Хочеться подякувати всім небайдужим людям, які в такий складний момент підтримали нашу родину. Адже, якщо б не платформа, не знаю, щоб ми робили. Я була вдома з маленькою Вікторією, працювати не могла, була виснажена, як фізично, так і морально. Пенсії нараховано ще не було, а потрібно було підготуватися до шкільного випускного Романа, та й Вікторію відвести у садок. Хочу подякувати всім небайдужим за допомогу і підтримку, не знаю, що б ми робили без Вас", - говорить Галина Данів.

Станом на сьогодні, держава допомогла родині загиблого в АТО добровольця Михайла Даніва: дружині Галині та двом дітям: 17-річному Роману та 4-річній Вікторії надавши компенсацію та призначивши пенсію. На черзі – отримання житла. 

Жінка розповідає, що не минає й дня без спогаду про Михайла. Діти дуже сумують за татом. Роман у всьому на нього схожий, він лишився єдиним чоловіком у родині. Зараз хлопець навчається на першому курсі університету на юридичному факультеті, а Вікторія ходить до дитячого садка. Дівчинка, спостерігаючи за іншими дітками, дуже хоче, аби і за нею приходив тато, якого вона знає тільки із світлин. Давайте підтримаємо родину загиблого в АТО добровольця  2-ого батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас" Михайла Даніва та дамо їм підтримку і розуміння того, що вони не самі. 

Данів Галина Василівна 6762160033291425 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/39185-koli-mi-zustrilisya-z-gorem-nas-pidtrimali.htm 
«Він не казав, що на війні. Але, мабуть, не міг вчинити інакше. Ми пишаємося нашим татом»

«Він не казав, що на війні. Але, мабуть, не міг вчинити інакше. Ми пишаємося нашим татом»

«Шляхетний, мужній та самовідданий. Честь та гідність не були для нього просто словами. Вони були його життєвими орієнтирами. Микола завжди відстоював справедливість, де б він не був. Сім’я та Батьківщина – це те, за що він ладен був віддати життя, власне, так і трапилося», - не приховуючи емоцій, розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас» Миколу Балакшея його дружина Ніна Осіпова.

Їхнє знайомство переросло у службовий роман, а потім – міцну та щасливу родину. Ніна і Микола разом працювали у мережі супермаркетів побутової техніки. Там, власне, і познайомилися. «Микола постійно розвивався. Він добре знав комп’ютерні технології, а я на той час цікавилася мобільною телефонією, вона тоді якраз набувала свого розповсюдження. Тож ми об’єднували наші зусилля і пропозиції та доносили їх до керівництва. Пізніше почали спілкуватися ближче та жити разом. А через рік одружилися», - говорить дружина загиблого.

Жінка розповідає, що свій вільний час вони з Миколою найчастіше проводили у прогулянках та різноманітних екскурсіях. Їздили на річку, екскурсії у ліс. «А коли народилася наша Софійка, то гуляли вже втрьох. Микола дуже мені завжди в усьому допомагав із дитинкою. Любив з нею проводити час: бавитися, купати, читати казки. Не забував і про свої чоловічі обов’язки. Постійно шукав додатковий підробіток. Він багато чого вмів робити своїми руками. Лагодив сантехніку, любив і творчу працю», - згадує Ніна Осіпова.

Але найбільшим захопленням Миколи Балакшея були автомобілі. Чоловік міг сам зібрати автомобіль, вмів все лагодити. Його мрією було започаткування власної справи пов’язаної із ремонтом авто. І мрія здійснилася. Микола відкрив у Первомайську СТО. «Він буквально все туди вкладав. Звісно, я його у цьому підтримувала. Адже що може бути краще для чоловіка та і будь якої людини, коли улюблена справа приносить і задоволення і кошти для життя», - говорить дружина загиблого.

Але щастя і добробут молодої родини зруйнували події у країні. З початком Революції Гідності, Микола не міг думати ні про що інше, як про людей, які тоді вийшли на Майдани своїх міст за кращу долю і майбутнє свої дітей. «Усі його думки були на Майдані. Ми жили у Луганську і тоді, думали, що нарешті стане краще, зміни прийдуть. Але замість цього, всіх, хто були за Україну почали переслідувати, почався тиск. Микола збирав і возив допомогу на Майдан, розмовляв із сусідами, знайомими, намагався переконати їх. А потім, коли вже почалося АТО, нікому нічого не сказавши, мій чоловік записався добровольцем і поїхав на фронт», - розповідає Ніна Осіпова.

Микола Балакшей, перебуваючи в зоні проведення АТО, коли телефонував додому, говорив, що влаштувався на нову роботу, що у нього все добре. «Звісно, я не дуже цьому вірила, знаючи свого чоловіка, передчувала, що він на війні, намагалася якось його розговорити, але марно. Він мене переконував, що потрібно якомога швидше виїздити з Луганська, але я ще певний час не наважувалася, адже дуже важко отак просто все покинути і з дитиною їхати невідомо куди. Але одного дня, я все ж прийняла рішення, і не даремно. Адже потяг, яким ми із Софійкою виїжджали, був останнім з Луганська. Ми поїхали до Одеси, там я вперше за цей час зустрілася із Миколою. Він виглядав занепокоєним, але старався себе не видати», - говорить дружина загиблого.

Жінка разом із Софійкою оселилися в Одесі, де мешкають дотепер. Ніна перевелася на роботу до одеського супермаркету мережі побутової техніки, у якому вона працювала у Луганську. А Софійка ходить до школи, вже у 4 клас.

Про загибель свого чоловіка Ніна Осіпова дізналася, коли їй зателефонували з частини. «Для мене це був невимовний біль. Я здогадувалася і знала, що Микола на війні. І пізніше, він зізнався, що він там, але казав, що не в зоні бойових дій, а їздить на автомобілі. Декілька днів Микола не відповідав на телефонні дзвінки, а потім зв'язок взагалі було втрачено. А насправді це був – Іловайський котел. Ми навіть не знали де його тіло. Лише через півроку після загибелі Миколу було впізнано за результатами ДНК», - стримуючи сльози розповідає дружина загиблого.

Микола Балакшей загинув під час виходу з Іловайського котла. У його машину влучив снаряд з протитанкового ракетного комплексу «Фагот», ще один снаряд потрапив у двигун вантажівки. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Микола Балакшей нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Держава допомогла родині загиблого в АТО Миколи Балакшея: дружині Ніні та 10-річній доньці Софійці, надавши компенсацію та призначивши пенсію. Зараз родина перебуває на квартирному обліку на черзі отримання житла. Софійка дуже сумує за своїм татом. Дівчинка багато малює, ходить на курси з інформатики, багато грається та швидко росте. Тож у нагоді стануть сезонні речі: одяг та взуття. Давайте на лишати родину загиблого в АТО добровольця Миколи Балакшея сам на сам із своїми проблемами. Їх чоловік та батько загинув, захищаючи кожного з нас. Попіклуємося про його Софійку.

ОСІПОВА НІНА СЕРГІЇВНА NINA OSIPOVA 4188370021767382 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/366445_vin_kazav_shcho_viyni_ale.html 
«Щодня молю Господа, щоб швидше закінчилася війна і жодна мати не пізнала горя ховати свого сина»

«Щодня молю Господа, щоб швидше закінчилася війна і жодна мати не пізнала горя ховати свого сина»

Щороку, у другу неділю травня, в Україні відзначається День матері. Цей день, ще один привід, аби зателефонувати своїй мамі, або приїхати до неї у гості, щоб подякувати за подароване життя, турботу і підтримку. Якою б дорослою не була людина, для мами вона завжди лишається дитиною.

Мама – це найдорожча та найрідніша для кожного людина. Так як і для мами – її діти. Але є мами, яким цього дня їх син не подзвонить і не приїде. Вони більше не почують його голос, не обіймуть, не подякують за турботу, не посидять разом за столом на кухні…Життя їхніх синів обірвала війна - АТО, що триває на Сході вже більше трьох років. Найважче для матері – ховати свого сина. Сина – Героя, який загинув, захищаючи кожного з нас. А яке життя далі у цих мужніх жінок, після розпачу, болю і виплаканих сліз ? Про долі цих сильних та мужніх жінок-матерів, які є підопічними Громадської платформи «Люди допомагають людям» ми розповідатимемо в цих невеликих історіях. Матері наших загиблих Героїв заслуговують на нашу увагу, підтримку і гідне життя у тій країні, за яку віддали життя їхні сини.

Людмила Павлівна Бурко – мати загиблого в АТО, бійця 3-го окремого полку спеціального призначення Євгена Бурка. Зараз жінка мешкає у селі на Кіровоградщині, пенсіонер, інвалід 3-ої групи. Після похорону сина перенесла мікроінсульт. «Думала, що піду слід за ним. Але Бог дав сили жити далі, аби допомогти Аліні (дружині Євгена) із дитиною, моєю онучкою», - говорить Людмила Павлівна.

Жінка розповідає, що для неї перевернувся цей світ, коли у слухавці вона почула, що її рідний єдиний син загинув. Такого не чекав ніхто. Мрія Олега була стати офіцером. І хто, як не найрідніша людині в світі – його мама, підтримували синові починання, хвалила його і, мабуть, переживала ще більше за нього невдачам та раділа успіхам. «9 червня була наша остання телефонна розмова, а 12 - мій Женя загинув. В мене 9 червня був День народження. Син завжди мені намагався зробити якийсь сюрприз. Зазвичай, він намагався приїхати до мене, а того дня не зміг. Він був у самісінькому пеклі війни, а ми про це нічого не знали. Пам’ятаю, того дня ми із невісткою їхали на УЗД, і нам сказали, що буде дівчинка. Женя, звісно ж, хотів хлопця. Але цій новині також зрадів і сказав, що раз буде дівчинка, хай буде Маринка. А через 20 хвилин мого Жені вже не стало. Аліна так і назвала свою донечку Мариною, яка народилася через чотири місяці. Вона дуже схожа на мого Женьку, а зараз, як підростає, то все більше помічаю у ній рис свого сина», - плачучи розповідає Людмила Павлівна.

Мати загиблого згадує, що перебуваючи у горнилі АТО, Євген Бурко казав своїм рідним, що несе службу у Миколаївському аеропорту. До останнього дня, ні його батьки, ні дружина не знали, де насправді їх син та чоловік. «Аліна навіть їздила до нього у Миколаїв, де він орендував квартиру, а насправді, він там був всього чотири дні, якраз, коли була у них ротація», - говорить Людмила Павлівна.

«Після похорону Жені, я не хотіла нічого, але згадала його слова, він мені постійно казав – мамуль, ти в мене сильна, - я взяла себе у руки, і розуміла, що Аліна не повинна бачити моїх сліз і Марині потрібно допомагати ставати на ноги», - говорить мати загиблого.

Жінка каже, що після загибелі сина, її чоловік також хотів йти на фронт, однак через проблеми зі спиною, у військкоматі йому відмовили. Тож він став волонтером. «Володимир (батько Євгена Бурка) ось вже два роки їздить у зону АТО. Збирає допомогу нашим солдатам, співає авторських пісень. Каже, що не хоче, аби онучка запитала, де ж він був і що робив, коли її батько загинув. А в мене серце болить. Знаєте, це такі ж самі відчуття і чекання, як я свого Женю чекала. Телефоную часом, а слухавку ніхто не бере. Найгірше це відчуття – чекання. Знаєте, я і зараз часом виглядаю свого Женю, а раптом прийде, а раптом подзвонить», - стримуючи сльози мовить Людмила Павлівна.

Зараз Людмила Павлівна живе у старому сільському будиночку, а той, де вони жили разом з сином віддала невістці, вони у гарних і теплих стосунках, підтримують одна одну. Компенсацію від держави вони розділили порівну між собою. Так і живуть. «Я стараюся ні в кого нічого не просити, дякую людям, які допомагають. Недавно завершили добудову ванної і туалету у своїй хаті, бо до того був фундамент, Женя мав завершити та не судилося. А так живу на пенсію, допомагаю онучці. Та і здоров’я мене час від часу підводить. Перехворіла на онко, стрибає тиск», - розповідає мати загиблого Євгена Бурка.
А ще, Людмила Павлівна просить людей бути більш душевними, допомагати нашим захисникам: «Ніхто не знає, як їм там, рідненьким, важко. Я і саме, як десь виходжу чи їду у місто і бачу людину у формі, завжди підходжу, питаю чи нічого не треба. Щодня молюся Богові, аби війна закінчилася і щоб жодна мати більше ніколи не пізнала горя ховати свого сина».

Давайте разом допоможемо цій мужній жінці, яка пережила найважче горе втрати рідного сина.

БУРКО ЛЮДМИЛА ПАВЛІВНА LIUDMYLA BURKO 4188370025880165 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/366018_shchodnya_molyu_gospoda_shchob_shvidshe.html 
"Тато тепер служить у Божій гвардії й дивиться на тебе з небес"

"Тато тепер служить у Божій гвардії й дивиться на тебе з небес"

"Щедрий, добрий, турботливий чоловік та батько. Понад усе для нього була наша сім’я і країна. Заради цього він добровольцем пішов в АТО. Всі, хто знав Андрія скажуть вам, що до нього можна було коли завгодно прийти і він завжди допоможе, ніколи нікому не відмовляв, адже вважав, що людям потрібно робити добро і воно сторицею повертатиметься", - говорить про свого загиблого в АТО чоловіка, добровольця 2-ого батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас" Андрія Ваховського його дружина Марина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним у Харкові. У цьому місті Марина навчалася в університеті, а у вільний час займалася спортом, відвідувала заняття з рукопашного бою. Одного дня до спортивної зали завітав Андрій, який на той час працював у міліції і був інструктором секції. Між ними зав’язалася дружба, що переросла у кохання, а через два роки – у щасливу сім’ю. Марина на вже завершила навчання і отримала направлення на роботу у Суми, а Андрій, розуміючи, що на тодішню зарплату міліціонера родину не прогодуєш, звільнився і перебрався на роботу до Києва в приватну охоронну структуру. А незабаром, родина Ваховських раділа появі донечки Аліси. Дитина була їх найбільшою радістю і щастям.

"Аліса дуже Схожа на Андрія характером і подекуди зовнішністю. Дуже любила із ним проводити час. Андрій їй завжди допомагав із уроками, все дуже добре пояснював, адже за освітою він був викладачем, а мені на уроки не вистачало терпіння. На вихідних ми всі разом часто ходили гуляти. Поряд з нашим будинком був парк із озером, ми дихали свіжим повітрям гралися на траві", - згадує дружина загиблого.

Але початок АТО назавжди змінив життя і долю родини. Коли навесні 2014 року почали набирати добровольців у лави Національної гвардії, Андрій Ваховськийтакож зробив свій вибір. Підписав контракт. Після проходження навчання, став кулеметником і потрапив до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас", у складі якого ніс службу в Артемівську, Курахово та інших гарячих точках Донбасу, аж до того дня, поки не опинився в страшному Іловайському котлі, звідки живими змогли вирватися лише одиниці.

"З нами він не радився. Лише поставив перед фактом, що пішов добровольцем. Я, мабуть, як і багато жінок, хотіла відмовити - та це ж марно. Якщо Андрій про щось вирішив, значить так і буде", - згадує Марина Ваховська.

Перебуваючи в зоні АТО, Андрій намагався щодня телефонувати додому, аби рідні знали, що він живий. А ще – бажав добрих снів донечці Алісі, завжди цікавився її успіхами. Тому, коли він перестав дзвонити, дружина першою забила на сполох. А за декілька місяців очікувань і пошуків, отримала страшну звістку: Андрій загинув. Разом із мамою чоловіка Марина одразу ж виїхала до дніпровської лікарні ім. Мечнікова, куди звозили поранених і загиблих під час виходу з Іловайського котла.

"Я до останнього не вірила, що Андрій міг загинути. Адже мені у той час ще почали поступати дзвінки на мобільний від незнайомих людей, які казали, що Андрій у полоні і за кошти вони його можуть звільнити", - розповідає Марина Ваховська.

Перебуваючи у Дніпрі та передивившись сотні фотографій загиблих бійців, свого Андрія Марина не знайшла. Не було його й серед пораненених. І хоча побратим чоловіка, якого Марина розшукала в одному з шпиталів, стверджував, що Андрій Ваховський точно загинув у нього на очах, відсутність тіла все ж дарувала жінці надію на те, що чоловік живий.

Пізніше, було проведено ДНК експертизу. Узяті доньчині зразки на 99,9 % співпали з ДНК невідомого бійця, похованого на Краснопільському цвинтарі Дніпра. Так і знайшовся Андрій. Невдовзі чоловіка було перепоховано у рідному йому селі Шарівка, що на Харківщині.

Андрій Ваховський загинув під час виходу з Іловайського котла. Чоловік їхав у кузові машини КРАЗ у складі автоколони батальйону "Донбас", у машину влучив ворожий снаряд. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", Андрій Ваховський нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Говорять, що з часом рани загоюються. Але ця формула не діє для багатьох дружин і рідних наших загиблих захисників. Марина Ваховська каже, що спочатку вони не казали маленькій Алісі про татову смерть. Аби зменшити психологічну травму від почутого, Марина розповіла Алісі про те, що їхній тато тепер служить у Божій гвардії й дивиться на неї з небес, охороняючи від біди. З часом, дитина все ж довідалася правду, підвести до цього допоміг психолог. Донька з мамою часто згадують свого тата та чоловіка, його портрет і нагороди на видному у квартирі місці, адже Андрій Ваховський став їхнім Героєм і охоронцем з небес.
Держава допомогла родині загиблого в АТО Андрія Ваховського: дружині Марині та 10-річній доньці Алісі, надавши компенсацію і призначивши пенсію, зараз виділені кошти на житло. Аліса навчається у 5 класі школи, мріяла бути ветеринаром, але з’ясувалося, що дівчинка боїться вигляду крові, тож мрію поки відклала. Зараз дівчинка дуже любить малювати і ліпити з пластиліну, любить читати книжки, їздити на велосипеді і роликах, але їй дуже не вистачає татових обіймів та порад. Давайте підтримаємо Алісу та її маму Марину, які втратили найдорожче – люблячого і турботливого тата і чоловіка.

Ваховська Марина Володимирівна 4188370021314631 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?!

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/85406-tato-teper-sluzhit-u-bozhij-gvardii-j-divitsya-na-tebe-z-nebes.htm 
«Вдома у нас стоїть портрет Сергія. Тимурчик часто до нього підходить і говорить: «Тато – Герой»

«Вдома у нас стоїть портрет Сергія. Тимурчик часто до нього підходить і говорить: «Тато – Герой»

«Сергій був життєрадісним, добрим та товаристським. Завжди допомагав людям, які того потребували. Був дуже активним та впевненим у собі. Мав добру розвинену інтуїцію. Був патріотом своєї країни, чудовим чоловіком і батьком», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, командира відділення 30-ої окремої механізованої бригади Сергія Чередниченка-Москаленка його дружина Наталія

Про історію свого знайомства із майбутнім чоловіком жінка розповідає, що це сталося на весіллі її сестри. Наталія була свідком зі сторони дружини, а Сергій – чоловіка. Жінка зізнається, що до того, ніколи не бачила Сергія, хоча вони все життя проживали в одному районі Харкова. «Того дня, як тільки вперше побачила Сергія, у мене перехопило подих. Такий красень: високий, стрункий із таким поглядом, який просто не можливо не помітити. Я закохалася із першого погляду. А через тиждень після весілля моєї сестри, Сергій мені зателефонував, ми почали зустрічатися і жити разом», - розповідає дружина загиблого. Сергій Чередниченко-Москаленко дуже любив машини. Це, буквально, була його пристрасть. Багато їздив за кермом, ремонтував їх. Також він вмів все робити своїми руками. Робив ремонти людям, виконував практично всі види робіт, займався рекламою і встановленням рекламних носіїв.

«Ми дуже кохали один одного. Могли годинами розмовляти, завжди знаходили спільні теми і інтереси. Бувало, що і не помічали, що проговорили всю ніч, а на ранок вже треба йти на роботу. Ми були щасливими. Але найбільшою радістю стало народження нашого сина Тимура. Ми готувалися до його народження. Під час вагітності Сергій мене від усього оберігав. Робив сам всю роботу у домі: прибирав, готував. Ми з ним відвідали всі парки Харкова, часто проводили час на свіжому повітрі. Взагалі, мій чоловік дуже спішив жити, хотів все встигнути. Немов передчував, що життя буде коротким», - зізнається Наталія.

Так і трапилося. Щастя молодих було надто коротким. Сергій отримав мобілізаційну повістку. «Для мене це стало великою несподіванкою. Можна було йти у військкомат і брати відстрочку, але Сергій вирішив йти захищати країну. Він сказав, аби я не переживали, оскільки навіть до рук зброї не візьме, а буде водієм. При тому, під час навчально-мобілізаційних зборів отримував найвищі результати зі стрільби. Звичайно, він мені про це не казав», - розповідає дружина загиблого.

Коли народився Тимур, Сергія відпустили у відпустку. Це були найщасливіші дні для молодої родини. «Ми з чоловіком провели 3 найкращих дні разом. Він стояв над ліжечком сина і плакав від щастя. Він мені постійно дякував за сина, а на третій день уїхав на Схід. Повернувся у ще одну відпустку через 2 місяці. Це було останнє наше побачення. Моєму щастю тоді не було меж. Не дивлячись на те, що чоловік був дуже втомленим, ми все робили разом. Купали Тимурчика, ходили на прогулянки, Сергій співав синові колискові навіть навчив вимовляти сина перших звуків. Мені дуже хотілося, аби Сергій не вертався на війну, однак він сказав, що це не можливо. Він не міг покинути хлопців, які стали йому братами. Він казав, що поки він на Сході, то захищає нас із Тимуром і ми можемо бути спокійними. Хоча який же може бути спокій. Я постійно за нього переживала», - ділиться своїми спогадами і переживаннями Наталія.

Сергій Чередниченко-Москаленко щодня телефонував додому. Постійно цікавився справами своєї коханої та сина. Завжди казав, що у нього все добре, хоча насправді були постійні обстріли і крок до смерті, що врешті його наздогнала. «Того дня Сергій мені зателефонував і сказав, що заступає у бойове чергування. У слухавці було чутно вибухи і стрілянину. Мені було дуже тривожно. Сергій сказав, що зателефонує ще ввечері, однак не зателефонував. Я весь вечір і ніч намагалася сама йому дотелефонуватися. Тимур майже не спав. Був дуже стурбованим, багато плакав. Він вже відчував, що його батько загинув. А на ранок до нас прийшли із військкомату із трагічною новино, що Сергія більше немає», - стримуючі сльози говорить дружина загиблого.

Сергій Чередниченко-Москаленко загинув у бою з російськими збройними формуваннями під час обстрілу поблизу смт. Луганське, Артемівського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Зараз Тимурчику вже 2 рочки, він навряд пам’ятає тата, адже тоді, коли він його бачив, йому було всього 2 місяці. Але вдома у нас стоїть портрет Сергія. Тимурчик часто до нього підходить і говорить «Тато – Герой». На це дуже боляче дивитися і не можливо без сліз. Але я маю бути сильною. Зі смертю Сергія в мене земля пішла з-під ніг. Немов відірвали частину серця. Життя перетворилося на існування і єдина моя мета – виховати сина. Тимур дуже схожий на Сергія. Ми намагаємося не здаватися і жити далі. Хоча важко. Я вірю, що Сергій, там, на небі, нас бачить, і допомагає», - говорить Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Чередниченка-Москаленка: дружині Наталії і 2-річному Тимуру надавши компенсацію та призначивши пенсію по втраті годувальника. Тимуру зараз дуже важко без тата. Він постійно його згадує, коли бачить людей у формі та військові машини. Дитинка швидко росте, тож не зайвими стануть дитячі іграшки. А ще потрібен диван. Давайте допоможемо родині Сергія Чередниченка-Москаленка, який захищав кожного з нас.

ЧЕРЕДНИЧЕНКО НАТАЛІЯ ВІТАЛІЇВНА 4188373027480604 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/365346_vdoma_stoit_portret_sergiya.html 
"Сказала дітям, що їхнього тата немає, що він на небі став зірочкою і буде на них дивитися і оберігати"

"Сказала дітям, що їхнього тата немає, що він на небі став зірочкою і буде на них дивитися і оберігати"

"Денис був доброю і веселою людиною. Дуже товаристським. Мав багато друзів, яких цінував. Але найбільше цінував свою сім’ю: мене і двійко наших діток. Любив їх до безтями. Виховував, вчив їх бути справедливими, добрими та щирими. Денис був патріотом своєї держави, чудовим і надійним чоловіком та люблячим батьком", - перше, що розповідає, згадуючи свого загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 40-ої бригади тактичної авіації, учасника оборони Донецького летовища, Дениса Поповича його дружина Юлія.

Жінка згадує, що познайомилася із своїм майбутнім чоловіком звичайнісіньким ранком робочого тижня. Того дня, вона, як і завжди, зупиняла машину, аби дістатися до роботи. "Денис їхав на своєму автомобілі, зупинився і підвіз мене. Дорогою, ми розговорилися, він розповідав мені веселі історії, а через два тижні, приїхав до мене на роботу і попросив мій номер телефону, сказав, що я йому сподобалася та запропонував зустрітися. Я погодилася. Тоді ми і почали зустрічатися. Багато де їздили, їли морозиво, бігали, розважалися немов діти. Той час я згадую, як найщасливіший у моєму житті. Знаєте, нас поєднали спільні цінності і погляди на життя, а ще, мабуть, доля, що приготувала багато випробувань. З того часу ми були завжди разом. А вже восени - одружилися", - розповідає дружина загиблого.

Після весілля, кожен день у молодої родини був ніби святковим. Юлія каже, що чоловік дуже піклувався про неї, був уважним і намагався, аби жінка почувала себе немов принцеса. "Коли ми дізналися, що у нас буде дитина, то Денис дуже зрадів. Та ще коли сказали, що буде хлопчик, він був на сьомому небі від щастя. Завжди зі мною їздив до лікаря. Саму нікуди не відпускав. Вечорами у нас були традиційні прогулянки на свіжому повітрі, любили ходити у парк. Коли народився син Кирило, Денис щодня привозив йому після роботи чи якісь смаколики, чи іграшки. Працював мій чоловік майже до ночі, старався, аби сім’я була усім забезпечена. А на вихідних ми їздили у парк, плавали на кораблику по річці. Проводили час разом. Кожного разу, на День народження, ми з сином бажали йому багато-багато хорошого, а він говорив, що лиш хоче велику родину: 4 синочки та лапочку дочку. А через декілька років у нас народилася друга дитина – син Ілля. Я була у декретній відпустці із дітьми, а Денис заробляв на життя. З дітьми він любив їздити на риболовлю, грати у футбол", - розповідає Юлія Попович. Жінка постійно наголошує, що зараз її діткам дуже важко, особливо, коли вони бачать як інші батьки гуляють з дітьми. "Денис навчив наших дітей поважати старших. Підтримувати близьких, любити та цінувати маму. Бути добрими та щирими. Але вони дуже сумують за ним", - зізнається жінка.



Коли почалася АТО на Сході країни, Денис дуже переживав і хотів йти добровольцем захищати країну. Однак, Юлія намагалася його відмовити, переживала, аби чоловік не загинув і не хотіла, щоб діти лишилися сиротами. А Денис переконував, що якщо так станеться, то значить, так має бути, адже кожен чоловік має захищати країну, коли вона опинилася в небезпеці. Тому домовилася, що Денис поїде, коли надійде повістка. Сталося це через декілька місяців. Спочатку чоловік проходив навчання та злагодження у військовій частині, тож іноді міг вириватися додому. А потім – його підрозділ був відряджений в зону проведення АТО. "Ми його всі разом проводжали. Із зони бойових дій він нам щодня телефонував, іноді - по декілька разів. Завжди питав про дітей, їх навчання і здоров’я. Просив, аби ми не хвилювалися і казав, що у нього все добре. Дітки висилали йому відео, з проханням повертатися додому, говорили, що вони його люблять та дуже сумують. Він також надсилав свої фото та писав що сумує за нами", - стримуючи сльози говорить дружина загиблого.

У переддень загибелі, Денис, як і зазвичай, зателефонував дружині. Запитав, чи все добре. "Але віддалено я почула постріл. Запитала, що там, а він відповів, що це далеко, а у нього все спокійно. Того вечора я погано себе почувала. Було тривожно, навіть розплакалася. Знайомі і родичі мене ще заспокоювали, казали, що все буде добре, але наступного дня стало погано як ніколи – мій Денис загинув. Ми ж ще ранком з ним говорили. Денис сказав, що аеропорту в Донецьку вже немає. Лишились тільки блокпости наших. Останнє, що він сказав було те, що стоятиме до кінця. Більше того дня ніхто до Дениса не міг дотелефонуватися. Я телефонувала волонтеру, який передавав їм туди посилки, він сказав, що був бій і хлопці вимкнули телефони, але вони всі живі. Ми дивилися новини. На наступний день, я пішла на почту, а там всі на мене так дивно дивилися і ніхто не міг нічого сказати. Я не розуміла, що трапилося. До нас приходили заплакані знайомі, а я не розуміла. Тоді я зателефонувала у Васильків та попросила дізнатися інформацію про з’єднання, де знаходився мій чоловік. Через хвилину мені сказали, що їм дуже шкода і Дениса більше немає, за тілом виїхав командир…Для мене тоді все зупинилося, мов провалилася у вічність і досі не можу оговтатися", - мовить Юлія.



Денис Попович загинув під час бою за Донецький аеропорт. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно) і нагрудним знаком "За оборону Донецького аеропорту" (посмертно).

"Дітей на похованні не було. Я не хотіла, щоб вони це все бачили. Після похорону, я сказала дітям, що їхнього тата немає, що він на небі став зірочкою. Що кожен день буде дивитися на них з небес. Старший син Кирило почав плакати, а менший – Ілля, почав кричати. Забився в куток та плакав. А коли влітку волонтери нас відправили на відпочинок і ми летіли в літаку, то перше, про що мене запитали діти то це про тата, адже я говорила їм, що він на небі і вони хотіли його побачити", - розповідає дружина загиблого.

Юлія Попович каже, що не дивлячись на те, що після смерті чоловіка їй дуже важко: "Важко, бо немає коханої людини поряд і ти знаєш, що він не повернеться. Мій сенс в житті - це мої діти. Виховати їх так, щоб ними міг пишатися їх тато".



Держава допомогла родині загиблого в АТО Дениса Поповича – дружині Юлії і двом дітям: 5-річному Іллі і 9-річному Кирилу, надавши компенсацію та житло. Однак квартира потребує ремонту. Діти швидко ростуть, тож у нагоді буде одяг та взуття. Давайте не будемо лишатися осторонь і допоможемо родині нашого захисника.

ПОПОВИЧ ЮЛІЯ ПЕТРІВНА4188373027751145 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?!

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/10364-skazala-dityam-scho-ihnogo-tata-nemae-scho-vin-na-nebi-stav-zirochkoyu-i-bude-na-nih-divitisya-i-oberigati.htm
«Богдан тільки ручкою помахав і сказав, що не вірить, що у тій труні його тато»

«Богдан тільки ручкою помахав і сказав, що не вірить, що у тій труні його тато»

«Тепло, щирість, чуйність та любов, що нас втрьох так сильно огортала, добро, яке линуло від його блакитних очей неможливо забути», - перше, що говорить про свого чоловіка, загиблого в АТО підполковника Віктора Новіцького його дружина Наталія.

Жінка розповідає, що познайомилася з Віктором точнісінько як у кінофільмі «Засватали». Віктор на той час був розлученим, як і Наталія. «Дивовижно, але якихось 15 хвилин нашого спілкування після знайомства вистачило, для того, щоб зрозуміти, що наші серця забилися в такт, а відчуття віри в один одного і бажання завжди бути поруч не покидало нас у майбутньому ані на мить», - говорить дружина загиблого. За словами Наталії, після того, як вони отримали свідоцтво про шлюб, на небі того дня було дві веселки. Здавалося б, гарний знак на довге і щасливе життя. Але ж хто тоді міг уявити, що воно, для їх новоствореної родини, буде таким коротким. Горе спіткає нашу країну, почнеться війна і проллються сльози матерів, жінок та дітей, які отримають сумну звістку про загибель своїх коханих: синів, чоловіків і батьків.

Віктор Новіцький з самого дитинства мріяв бути військовим. Його мрія збулася. «Батьки мого чоловіка ніколи не були проти, аби Віктор став військовим, і я також пишалася ним. Адже він всього досягав самостійно і у свої молоді роки був вже підполковником», - розповідає Наталія Новіцька.

В родині Новіцьких ніколи не було секретів чи голосного слова, а виховуючи синочка Богдана, тато навчив його всього найнеобхіднішого для чоловіка: міцності духу, поваги до старших і жінок, майстерності робити чоловічу роботу, лагодити авто тощо. «До слова, він з Богданом проводив увесь свій вільний від служби час. Коли виходило, старався завжди прийти раніше з роботи, аби погратися із сином, почитати йому казки, сходити на прогулянку», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що на вихідні і на свята вони всі разом їздили на прогулянки у ліс, дуже любили рибалити.

З перших днів АТО на Сході країни, Віктор Новіцький перебував у зоні бойових дій. Телефонував додому не часто, бо вважав, що цим він тільки хвилюватиме свою сім’ю. А за ті короткі розмови, що були, чоловік тільки казав, що у нього все добре, запитував про справи у дружини та сина і обіцяв, що незабаром приїде у відпустку. «Коли Віктор приїхав, перше, що я помітила у його очах – смуток і біль. Напередодні загинув його найкращий друг. Ця ж відпустка стала для нього останньою нашою зустріччю. Проводжаючи його на війну я вірила, що все буде добре. А він, доїхавши до своєї бригади, востаннє мені зателефонував і сказав, аби я берегла нашого синочка і доки він там, ми можемо почуватися спокійно, адже українське військо і він нас захистить…», - стримуючі сльози розповідає Наталія.

А наступного ранку жінці зателефонували і повідомили страшну і трагічну звістку про загибель чоловіка. Колона військової техніки під час переміщення по території, яку контролювали сепаратисти, була обстріляна терористами з «Градів». Під час обстрілу було поранено бійця-контрактника однієї з механізованих бригад. Незважаючи на шквальний вогонь противника, Віктор Новіцький встиг надати пораненому першу медичну допомогу і відтягнути його у безпечне місце. На жаль, наступний снаряд обірвав життя самого героя.

Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року, «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Віктор Новіцький нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), а рішенням сесії Мукачівської міської ради від 28 травня 2015 р. нагороджений званням «Почесний громадянин міста Мукачева» (посмертно).

«Богданчик про все зрозумів, коли до нашого дому приїхало багато офіцерів. Вони привезли у труні нашого Віктора. Тоді я не розуміла, що діється, наче все у страшному сні. А синок, бідолашний, не плакав, все тримав у собі. До труни ми його так і не підвели, він тільки ручкою помахав і сказав, що не вірить, що у тій труні його тато», - говорить дружина загиблого.

Наталія Новіцька зізнається, що з часу загибелі Віктора її життя перевернулося догори дригом. «Дитина подорослішала вмить, а я для неї тепер і тато, і мама. Попри щоденний сум і біль, мушу йти далі, бо треба виростити і виховати сина. Жодного дня не минає, щоби ми не згадували тата. Ми поводимося так, ніби він поряд і з нами. Чекаємо на нього. Розум розуміє, що Віктор вже не повернеться, а серце все не відпускає», - розповідає Наталія.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Віктора Новіцького: дружині Наталії та 12-річному сину Богдану надавши компенсацію. Живуть Наталія із сином у службовому житлі Віктора, яке їм дозволили приватизувати. Богдан зараз ходить до школи, і так як і батько мріє бути військовим. Хлопець швидко росте, тож потрібен сезонний одяг і взуття.

Давайте разом допоможемо родині загиблого героя АТО Віктора Новіцького.

НОВІЦЬКА НАТАЛІЯ АТТІЛІВНА 4188373027630927 (Райффайзен банк «Аваль»)


Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/364695_bogdan_tilki_ruchkoyu_pomahav_i.html 
Денис дивиться на нас із небес, а ми за ним дуже сумуємо і не віримо, що його більше немає

Денис дивиться на нас із небес, а ми за ним дуже сумуємо і не віримо, що його більше немає

«Дуже важко говорити про найулюбленішу і головну людину у моєму житті. Таких як Денис не буває - я так думала раніше і зараз підтвердила свою думку. Ззовні - великий і сильний, а усередині - витончений романтик. У дитинстві він мріяв стати скрипалем, навчався в музичній школі, але після перелому руки довелося покинути заняття. Не думаю, що це його сильно засмутило. У Дениса було багато різних запасних мрій. Одне з бажань - стати військовим: як дід, як рідний дядько, як брат. До реалізації саме цього плану він поставився з усією серйозністю, це стало справою всього його життя. Багато читав, мав аналітичний склад розуму, володів енциклопедичними знаннями, але при цьому був небагатослівний. У нього завжди було все добре. Якби я не знала реальну обстановку під Дебальцеве, я б ніколи не здогадалася, наскільки там все серйозно, з тих коротких розмов, які у нас були. Було страшно, жила від дзвінка до дзвінка. А Денис завжди питав: як я, як наше малятко чи все добре. - Стріляють? - Ні, що ти, кохана, у нас все тихо. А потім дзвінок обривався. І ти знову чекаєш!», - ділиться спогадами про свого загиблого в АТО чоловіка, одного з творців 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади Дениса Лесняка його дружина Тетяна Чеснакова.

Жінка каже, що якби в неї запитали, яким був її найщасливіший день, то це був би день виходу 128-ої бригади з-під Дебальцевого. «Пам'ятаю, як телефонувала всім рідним, друзям, просто знайомим і кричала в слухавку про те, наші військові вийшли, Денис вийшов, живий!», - говорить дружина загиблого.У 2015-му Денис Лесняк разом з групою офіцерів 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади, створив з нуля нову 10-ту гірсько-штурмову бригаду, до складу якої прийшов на посаду начальника ППО. За бригаду і хлопців дуже переживав, відчував всю повноту відповідальності, боявся підвести. Навесні 2016 року, у військовій машині потрапив в аварію. Був відкритий перелом зі зміщенням, операція, встановлення пластин. Не зважаючи на те, що в чоловіка були всі причини затриматися на мирній території (велика частина руки після операції втратила чутливість, травмоване коліно, все це потребувало тривалого лікування і реабілітації), Денис Лесняк поїхав до своєї бригаді. Вдома пообіцяв, що скоро повернеться, але доля вирішила інакше.

Денис і Тетяна були однокласниками. «Як водиться, в школі дівчатка не завжди звертають увагу на своїх однолітків. Так було і у нас. На випускному Денис дуже зворушливо намагався мені сподобатися, а через кілька днів поїхав до Харкова вступати у військовий інститут, звідки написав мені листа, а я зовсім не сприйняла його всерйоз. Наступного разу ми зустрілися через багато років у Мукачеве, де він проходив службу, зовсім випадково. Не повірите, Денис одразу запропонував мені вийти заміж, а я не замислюючись погодилася. Життя подарувало нам ще один шанс. Не роздумуючи, переїхала до Дениса в Мукачеве із Полтави. Це було відчуття абсолютного щастя, не могла зрозуміти, за що мені так пощастило», - розповідає Тетяна.

Після весілля молоді жили у гуртожитку і не дивлячись на умови, для них це був щасливий і безтурботний час. «З народженням донечки ми орендували квартиру, адже дитина потребувала простору. Знаєте, Денис дуже радів народженню Лади, був присутній зі мною на пологах. На пологи збирався як на свято: вдягнув білі джинси і світлу сорочку, дуже хвилювався, було смішно спостерігати за ним з боку, і його присутність дуже мені допомогла. І потім, Денис теж постійно допомагав: варив мені супчики, робив парові котлети, купував фрукти, давав мені поспати, співав Ладі колискові. Навіть, потім, коли був в Дебальцеве, коли міг, співав колискові по телефону. Я включала телефон на гучний зв'язок і він нас обох заколисував. А ще, я любила спостерігати, як вони разом гралися, милувалася. Пам'ятаю той день, коли Денис повернувся з Дебальцевого. Ладі ще не було двох рочків. Як вона зраділа, затягла Дениса відразу в кімнату, виштовхала мене і сказала, що тато її», - згадує Тетяна Чеснакова.

З початку проведення АТО, Денис Лесняк був на Сході країни, декілька разів приїздив у відпустку. «Щоразу, коли я його проводила, не давала волю сльозам. Знала, що не можна плакати. Але останнього разу не витримала і розплакалася, так раптом тривожно стало на душі, а Денис притиснув мене до себе і сказав: не плач, ти не повинна плакати, ти ж дружина офіцера», - згадує дружина загиблого.

Жінка каже, що у переддень загибелі її чоловіка, донька Лада дивно себе поводила. «Вона в нас завжди життєрадісна, весела, а того дня сумувала без видимої причини. Ми якраз гостювали у наших друзів в Києві і збиралися в дельфінарій, куди Лада дуже хотіла потрапити. Але несподівано вона відмовилася йти. У дельфінарій ми все-таки сходили, але всю виставу моє сонечко просиділо у мене на руках, жодного разу не посміхнувшись. Весь час просилася додому, до тата. Вирішила, що вона захворіла. Але Денису подзвонила, ніхто не відповідав. Це не налякало, адже таке вже бувало, просто вирішила почекати, коли він передзвонить. Але цього не сталося», - розповідає Тетяна.

Денис Лесняк загинув поблизу с. Єлизаветівки (Мар’їнський район Донецької області) під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию. Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року, «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Після загибелі коханого чоловіка і батька, життя Тетяни і Лади дуже змінилося. Відбувся поділ на «до» і «після». «Найстрашніше, коли гуляєш з дитиною, а попереду йде чоловік в камуфляжі, а Лада говорить: Мамо, дивись, тато! А потім обганяє військового, заглядає йому в обличчя і кричить на всю вулицю: Ні, мама, це не тато!», - говорить Тетяна.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Дениса Лесняка: дружині Тетяні і 4-річній Ладі, надавши компенсацію і пенсію по втраті годувальника. На черзі – виділення житла. А поки, Лада дуже сумує за своїм татком. Їй в нагоді стануть речі: одяг і взуття, адже дівчинка швидко росте. Давайте не будемо лишатись осторонь і допоможемо родині чий чоловік і батько захистив кожного з нас.

ЧЕСНАКОВА ТЕТЯНА ВАЛЕРІЇВНА 4188373027977302 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти!?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/364160_denis_divitsya_iz_nebes_mi.html 
«Тато десь далеко на посту, куди нічим не можливо доїхати…»

«Тато десь далеко на посту, куди нічим не можливо доїхати…»

Дмитро Арнаут народився у родині військовослужбовців. Певний час його родина мешкала у Німеччині, потім його батька перевели до Луганська. Після завершення 8 класу школи, Дмитро, надихнувшись прикладом свого батька, вступив до Київського Суворовського військового училища (нині Київський військовий ліцей імені Івана Богуна). Після завершення навчання - проходив строкову військову службу в Одесі. А з 1998 року служив в Луганському прикордонному загоні, паралельно продовжуючи самовдосконалення і освіту: пройшовши навчання у центрі професійної підготовки при Хмельницькій Національній Академії Державної прикордонної служби України.

Тоді ж Дмитро Арнаут познайомився із своєю майбутньою дружиною. «Ми зустрілися у кафе, у Луганську, де я працювала. Це була любов із першого погляду. А вже наступного дня Діма прийшов до мене на роботу у військовій формі і зробив пропозицію руки й серця. Звісно, це було для мене неабиякою несподіванкою, я була надзвичайно щаслива», - згадує той час Ольга Арнаут.

Так і розпочалося життя нової родини. Ольга розповідає, що коли народилась їх перша дитина – донька Вікторія, вони вдвох навчалися в університеті. «Діма, після служби, бігав здавати сесію за нас двох. Він мені дуже у всьому допомагав. Був зразковим чоловіком і батьком. Потім народилася наша друга донечка Христина. Увесь свій вільний час Дмитро проводив із дітьми. Христина досі згадує, як вони з татом будували різні фігури з піску та ліпили снігову бабу. Ми дуже часто всією родиною старалися не засиджуватися вдома, а активно відпочивати: виїздили на природу до лісу, збирали гриби, щороку старалися їздити на море. Діти були сенсом його життя», - говорить дружина загиблого.

З початком проведення АТО на Сході країни, Дмитро Арнаут перевіз свою родину до Бердянська, адже лишатися у Луганську було небезпечно. Тоді вже почали облаштовуватися блокпости, а незабаром розпочалися обстріли та активні бойові дії. «Дмитро проходив службу у Красній Талівці. Він потрапив у полон до бойовиків, але зміг звідти вирватися і приїхав до нас, востаннє побачився зі мною і дітьми і поїхав назад на службу. Я його намагалася відговорити, але він сказав, що не може інакше, адже там його побратими і він не може їх полишити та й коли в країні війна, не може бути так, що чоловіки, а особливо – військові, будуть відсиджуватися на мирній території. Практично щодня Дмитро нам телефонував, заспокоював, що у нього все добре і спокійно, але я відчувала, що насправді там не так», - розповідає Ольга Арнаут.

Жінка каже, що востаннє, вона говорила з чоловіком телефоном у день його загибелі. «Було все тихо і спокійно, але потім йому по рації передали, що зав’язався бій, багато 200-х і 300-х і що потрібне підкріплення. Вони зірвалися і поїхали на допомогу. Це була наша остання розмова і останній бій Дмитра», - говорить дружина загиблого.

Дмитро Арнаут загинув 25 серпня 2014 р. в бою з диверсійно-розвідувальною групою, яка перетнула кордон з території Росії на ділянці Красної Талівки Луганської області. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, иявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Дмитро Арнаут нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Про загибель чоловіка я дізналася того ж дня увечері, коли з незнайомого номера мені зателефонували і повідомили, що Діма загинув. Далі – всі події, мов страшний сон. До останнього сподівалася, що це помилка», - згадує Ольга.

Жінка каже, що в той час, старша донька Вікторія була поруч з нею і чула все, що сталося з батьком, а молодшій, Христині, якій тоді було 3 рочки, Ольга не наважилася про це сказати, вона знає лише те, що тато десь далеко на посту, куди нічим не можливо доїхати.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Дмитра Арнаута: дружині Ользі та донькам: 15-річній Вікторії і 6-річній Христині надавши компенсацію і пенсію по втраті годувальника. Житло ще не отримали, перебувають у черзі. Діти дуже сумують за батьком, внаслідок пережитого, Вікторія покинула заняття спортом. Доньки швидко ростуть, їм потрібен одяг і взуття. Давайте допоможемо родині загиблого воїна АТО Дмитра Арнаута, який захищав кожного з нас.

Арнаут Ольга Олександрівна 4188373028390653 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/363503_tato_des_daleko_postu_kudi_nichim.html 

Показувати по