Ми у ЗМІ

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

В рамках програм корпоративної соціальної відповідальності підприємства – члени Асоціації «Виробники ліків України», зокрема ПАТ «Фармак», ТДВ «Інтерхім» та ТОВ «Юрія-Фарм» активно співпрацюють з міжнародною благодійною платформою «Люди допомагають людям», що проводить систематичну роботу по збору коштів на підтримку родин, члени яких загинули під час Антитерористичної операції на Сході України.

Підприємства висловлюють вдячність колективу організації за створену можливість гідного виконання соціальної місії підприємств та програм соціальної відповідальності, а також за особисте милосердя і самовідданість, які кожен з членів проекту проявляє в тяжкі часи випробувань.

Завдяки роботі платформи «Люди допомагають людям» за 2 роки вдалося зібрати 4 млн. 611 тис. гривень. Майже 1 млн. гривень – це перекази від приватних осіб. 3 млн. гривень – перекази від представників бізнесу. Наразі під опікою організації перебувають 280 сімей.

«Люди допомагають людям» – це благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги сім’ям загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на сході країни. Координаційна рада платформи складається з дружин загиблих воїнів АТО - Ірини Міхнюк, Еліни Галви, Олени Гуменюк.


Джерело: Сайт АВЛУ
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег був життєрадісним та справедливим, завжди у всьому підтримував і допомагав. Дуже цінував друзів. Поважав підлеглих. У будь якій ситуації лишався розсудливим і мав чудове почуття гумору. Він був справжнім офіцером, чоловіком та батьком», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, майора 30-ої окремої механізованої бригади Олега Єрмака його дружина Катерина.

 

 

Майбутнє подружжя познайомились один з одним у кафе, в якому відпочивали. Олег запросив молоду дівчину до танцю, потім - розговорились і зрозуміли, що створені одне для одного. Жінка каже, що тоді і вирішили, що хочуть прожити життя разом. «Олег багато розповідав про свою роботу (він здійснив свою дитячу мрію і став професійним військовим, з таким захоплення і харизмою), що в нього важко було не закохатися. Завжди посміхався і шуткував. Робив сюрпризи. Телефонував декілька разів на день і нам завжди було про що поговорити», - говорить Катерина Єрмак. 

Незабаром, після одруження, молода сім’я раділа народженню донечки Надії. «Коли Олег дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що народжувати будемо разом. Він був зі мною поряд, допомагав і підтримував. Так трапилось, що після народження доньки, я захворіла. І Олег, фактично, перебрав всі обов’язки піклування і про мене і про Надійку на себе», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що її чоловік багато часу проводив на роботі, а весь вільний час присвячував їй та дитинці.

«Ми любили ходити на природу, їздити до батьків, вдома майже ніколи не сиділи. Професія чоловіка змушувала вести активний стиль життя. Він любив спорт, з друзями грав у футбол. А нашу донечку навчив плавати, це була її мрія. Також прищепив їй любов до природи. Вони разом підгодовували пташок зимою. А ще, Надійка дуже любить коней. Це теж в неї від татка», - розповідає дружина Олега Єрмака.

З початком бойових дій на Сході країні, Олег Єрмак дуже переживав за майбутнє країни та свою родину. Чоловік розумів, що війна неминуча, і його обов’язок - виконати свій борг перед Батьківщиною і захистити свій край та сім’ю. Разом із своїм з’єднанням Олег Єрмак відправився у зону АТО практично з перших днів. Додому чоловік телефонував, коли випадала нагода. Катерина каже, що практично не розповідав, що йому довелося пережити: «Я постійно дуже переживала, адже в 30-ій бригаді було багато загиблих. Але Олег просив не хвилюватись і обіцяв, що все буде добре».

Востаннє Катерина та Надійка бачили свого чоловіка та татка за два тижні до його загибелі. «Він вирішив зробити нам сюрприз і вночі постукав у двері. А я, спросоння, одразу й не зрозуміла, що він приїхав у відпустку. Ми тоді багато говорили, будували плани на майбутнє, він гуляв і грався з донечкою. А коли проводили його назад, на війну, серце не покидали тривожні відчуття. Олег ще попросив не плакати і сказав, що скоро приїде», - розповідає дружина загиблого. А за декілька днів пролунав дзвоник від товариша Олега, який сповістив Катерині трагічну новину – чоловіка було поранено під час виконання бойового завдання в Артемівську і зараз він у реанімації. Жінка чимдуж старалась встигнути побачити коханого. Миттю, вона зібралась і вирушила у дорогу, а коли увійшла до лікарняної палати - Олег помер. «Він загинув у мене на очах. Я до останнього сподівалась, що лікарі його врятують. Але дива не сталося», - ледь стримуючі сльози промовляє Катерина Єрмак.

Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Олег Єрмак нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Катерина Єрмак говорить, що донька Надійка дуже болісно сприйняла звістку про смерть татка. Перші півроку дівчинка щодня плакала. «Я їй сказала, що татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба», - каже дружина загиблого. Зараз 6-річна Надійка вже ходить до школи, але їй все ще важко усвідомлювати і дивитись на інших діток, яких забирають татусі, а в неї лишилась тільки мама.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олега Єрмака, виплативши компенсацію. Власного житла у родини ще немає (перебувають на черзі), вони змушені його винаймати. Дитина швидко росте, на весну потрібен новий одяг та взуття. А ще, Надійка мріє про ролики і велосипед. Давайте разом допоможемо доньці загиблого героя АТО Олега Єрмака.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/372 або за реквізитами нижче:

ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег

Як допомогти родинам учасників бойових дій загиблих в АТО. «Люди допомагають людям» на Еспресо TV

Як допомогти родинам учасників бойових дій загиблих в АТО. «Люди допомагають людям» на Еспресо TV

Як допомогти родинам загиблих в АТО, використовуючи механізм Громадської платформи «Люди допомагають людям» - розповіли у новинному сюжеті Еспресо TV

Олена Корпач - дружина загиблого добровольця АТО, прикордонника Олега Корпача, який загинув на війні, розповіла про життя родини після втрати чоловіка та батька чотирьох діток. З якими потребами стикаються родини і діти, чий батько загинув та яку допомогу надає Громадська платформа «Люди допомагають людям», далі, у сюжеті Еспресо TV:



"Після смерті Дмитра, тепер я маю замінити тата нашому сину". Про чоловіка, бійця 56-ої окремої механізованої бригади загиблого в АТО Дмитра Воронова розповідає дружина Світлана

"Після смерті Дмитра, тепер я маю замінити тата нашому сину". Про чоловіка, бійця 56-ої окремої механізованої бригади загиблого в АТО Дмитра Воронова розповідає дружина Світлана

"Він був добрим та люблячим чоловіком і батьком. Завжди допомагав і підтримував. Був дуже уважним. З ним я могла поговорити на будь яку тему. І коли надійшла повістка з військкомату, він без роздумів рушив на Схід – захищати мене, дітей і країну. Обіцяв повернутись живим. Але йому це не вдалось. Тепер є лише фото і нескінченні спогади у яких Діма завжди усміхнений і спокійний", - розповідає про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 56-ої окремої механізованої бригади, Дмитра Воронова, його дружина Світлана.

Дмитро і Світлана познайомились один з одним на гостинах у спільних знайомих. Вони з легкістю завели розмову, а під кінець дня зрозуміли, що їм цікаво і легко спілкуватись. Жінка зізнається, що вже тоді, у перший день знайомства, зрозуміла, що Діма – той чоловік, з яким хочеться створити сім’ю. З того часу молоді і не розлучалися.

Дмитро Воронов з дитинства захоплювався всім, що було пов’язано з автомобілями. Мабуть тому, він працював водієм-охоронцем групи швидкого реагування. "Робота хоч завжди і межувала з можливою небезпекою, однак Дімі вона подобалася, а це, на мою думку, найважливіше", - каже Світлана.

Невдовзі, після знайомства, Дмитро і Світлана одружилися. А коли народився син Денис, чоловік був на сьомому небі від щастя. "Діма в усьому мені допомагав. Не дивлячись на те, що був дуже втомленим, адже добами чергував, вставав вночі до синочка. Весь вільний від роботи час проводив із нами. Куховарив. А вільний час ми проводили на природі, зазвичай, біля річки", - розповідає дружина загиблого. Жінка каже, що завжди відчувала турботу і кохання з боку рідного чоловіка. "Якщо я чи син хворіли, і в аптечці не знаходилось потрібних ліків, для Дмитра було не важливо, день це чи ніч, він збирався й йшов до аптеки, аби купити все необхідне. Був випадок, коли серед ночі, у хуртовину, (навіть машиною не було можливим проїхати) він пішов за декілька кілометрів і купив все що було треба. Знаєте, я так звикла, що якщо потрібно щось вирішити то він завжди поряд, так звикла до цього. А зараз я лишилась сама", - із сумом говорить Світлана.



З початком АТО, Дмитро Воронов дуже переживав за те, що відбувається в країні, і коли отримав повістку, ні хвилини не роздумуючи, рушив на Схід. "Звичайно, всі ми дуже переживали, але розуміли, що такий є чоловічий обов’язок. Діма казав, що кожен відповідальний громадянин має допомогти країні і людям, коли ті опиняються в небезпеці", - згадує дружина загиблого. У відпустку чоловік так і не приїхав. Світлана воронова каже, що Дмитро отримав поранення і декілька днів лікувався у шпиталі, а потім – знову на передову. "Телефонував щодня, але якихось особливих подробиць не розповідав. Говорив, що все добре. Запитував про мене і про Дениса", - каже дружина загиблого.

"Для нас смерть Діми – трагедія. Й досі не можу із цим змиритись. Сину я не змогла сказати, що батько загинув, йому розповів дідусь. Навіть зараз. Денис, лягаючи спати, відвертається до стіни і тихенько плаче, сумує за татком", - говорить дружина загиблого. Тепер жінці доводиться бути Денисові і за маму і за тата. А це надзвичайно складно, поєднуючи роботу і виховання.Востаннє, Світлана розмовляла із чоловіком за два дні до його загибелі. "Ввечері, як зазвичай, він мені зателефонував і сказав, що у нього все добре, і щоби я не переживала, бо певний час може не бути зв’язку і що як тільки буде нагода, він мені подзвонить", - пригадує жінка. Але наступного дня дзвінка так і не було. А на 3 день Світлана дізналася, що Дмитро загинув від кулі снайпера, виконуюче завдання поблизу Маріуполя.


Зараз 8-річний Денис ходить до школи, він відкритий світові та новим знанням. Але тягар втрати і сум за батьком його дуже розстроює. Тато був для хлопчика авторитетом в усьому, на нього він рівнявся і хотів бути схожим. Держава виплатила родині Воронових компенсацію. Світлана перебуває у черзі на отримання житла. Але зараз, Денису потрібен одяг та взуття, а ще - зробити ремонт у дитячій кімнаті. Йому його обіцяв зробити тато, коли повернеться з війни. Давайте разом допоможемо Денису – синові загиблого героя АТО Дмитра Воронова.


Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добассе можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/370 або за реквізитами нижче: 

ВОРОНОВА СВІТЛАНА ПЕТРІВНА SVITLANA VORONOVA 4188370027437121 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: Обозреватель
«Зі смертю Олександра померли всі наші мрії і життя втратило сенс. Мушу виховати сина, якому зараз важче ніж мені…» - дружина розповідає про загиблого учасника АТО Олександра Чернявського

«Зі смертю Олександра померли всі наші мрії і життя втратило сенс. Мушу виховати сина, якому зараз важче ніж мені…» - дружина розповідає про загиблого учасника АТО Олександра Чернявського

«Чудовий чоловік, батько та друг. Завжди і в усьому мене підтримував і допомагав. Ми були щасливою сім’єю, але нині, лишились одні із сином, він - без батька, а я - без свого коханого», - говорить Олена Чернявська, дружина загиблого в АТО Олександра Чернявського, військовослужбовця 12-окремого полку оперативного забезпечення.

 

https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/368 

Олександр та Олена вперше побачились у 10-річному віці, під час відпочинку у дитячому таборі, наступна зустріч була аж через 8 років. «Це була щаслива випадковість. Я не впізнала Сашка, а от він мене впізнав і першим підійшов привітатися. Я працювала у кафе, а Сашко – у міліції. Одного дня у нашому закладі сталася бійка, тож я натисла «тривожну» кнопку і на виклик приїхав патруль, у складі якого і був мій майбутній чоловік. Він мені дуже подобався. Уявіть, стрункий юнак з неймовірно гарними очима, у яких я просто тонула. Такі загадкові і водночас лагідні. Ну як не закохатися? Батьки навчили Сашка бути чесним і справедливим, що, погодьтеся, у наш час є рідкістю», - згадує Олена. Тоді ж молоді вирішили, що мають бути разом. А незабаром, одружилися і святкували народження сина, якого назвали Іваном.

«Після народження синочка ми ще більше згуртувались. Вільний час завжди проводили разом. Сашко вчив мене і Івана рибалити, а я їх – збирати гриби. Ми полюбляли бувати на свіжому повітрі і проводити цей час із користю. А ще, чоловік завжди займався садінням вазонів. У нас вдома було дуже багато різноманітних рослин, наші друзі цьому дуже дивувались і приходили подивитись, що цього разу Сашко посадив», - говорить дружина загиблого.

Олександр Чернявський проходив службу за контрактом у 12-окремому полку оперативного забезпечення. І за декілька місяців після початку АТО, його полк вирушив на Схід. «На той момент я дуже переживала, адже як і кожна жінка, боялася, що із Сашком може трапитись щось погане, це ж війна. Але він мене заспокоював і казав, аби не хвилювалась зайвий раз і що все буде добре. Він мені щодня телефонував, але про те, що там відбувалося насправді, не говорив. Лише питав про Івана та про мене», - згадує Олена. Через півроку перебування в АТО, чоловікові дали відпустку, яку він провів із родиною. Жінка пригадує, що Олександр планував розпочати будівництво власного будинку (подружжя жило у службовій квартирі) та роздумував над майбутнім сина. «Олександр хотів, аби в Івана було все найкраще і найщасливіше дитинство», - говорить дружина загиблого. По завершенню відпустки, Олександр знову вирушив на Схід, боронити країну. На жаль, це було остання відпустка і побачення з дружиною і сином у житті чоловіка.

Олена Чернявська розповідає, що у переддень загибелі Олександра, не знаходила собі місця, мов передчуваючи смерть, з самого ранку, смуток і тривога оселилися у серці жінки. «Увечері ми говорили із Сашком і він сказав, що їхатиме супроводжувати колону, і що у тому районі буде відсутній зв'язок, тож аби я не переживала, він мав мені зателефонувати по поверненні, однак, цього не сталося. Натомість, подзвонив мій брат і сказав, що Саша пропав у зоні АТО. Я спочатку не повірила у це, подзвонила його командиру, він підтвердив, що є поранені і загиблі, однак мого чоловіка серед них не було. Його знайшли лише через декілька днів і доправили у морг у Дніпро. А перед тим, мені ще зателефонував сепаратист з номеру Саші і сказав, що його немає в живих», - говорить Олена.

Олександр Чернявський загинув під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт Луганське до міста Дебальцеве, що на Донеччині, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Зараз Олена Чернявська, разом з 8-річним сином Іваном живуть у квартирі, що отримали від держави. Після смерті чоловіка та батька, їх життя повністю змінилось. Попервах, Іван дуже сильно плакав, відмовлявся виходити надвір та навіть не хотів жити. Погіршилось і здоров’я. Після загибелі Олександра, минуло вже півтора роки, але біль і сум не відступають. Іван і досі чекає на батька, який назавжди залишив цей світ. Знайдіть можливість допомогти родині загиблого в АТО Олександра Чернявського. Їм потрібна побутова техніка: газова колонка, пральна машина та шафа для одягу, а ще - зимове взуття для хлопця.

ЧЕРНЯВСЬКА ОЛЕНА СЕРГІЇВНА OLENA CHERNIAVSKA 4188370027330607 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: Лівий Берег

«Він жив для дружини, дітей і країни, яких до останнього захищав», - розповідає про учасника АТО Михайла Волянюка дружина Ганна

«Він жив для дружини, дітей і країни, яких до останнього захищав», - розповідає про учасника АТО Михайла Волянюка дружина Ганна

«Мій чоловік був дуже гарною, чуйною, доброю людиною. Він дуже любив свою родину, але не мав багато часу на сім’ю, адже був професійним військовим і постійно був у частині з підлеглими. Ми пишаємося нашим татом і чоловіком. Все, що ми маємо – завдяки Михайлові. І його смерть, стала невиправною втратою для нас», - розповідає про свого чоловіка, учасника АТО, Михайла Волянюка, його дружина Ганна.

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним на Дні народженні подруги Ганни. «Це було кохання з першого погляду. І ми зрозуміли, що створені один для одного», - каже жінка. Після року зустрічань, молоді одружилися, а незабаром, раділи появі сина Дениса. «Ми були дуже щасливі, а особливо – чоловік. Адже він дуже хотів сина. Михайло завжди мені допомагав, любив гратися і гуляти з дитиною. Ми мали багато гарних друзів і разом з малечею, на вихідних, всі разом любили ходити у парк», - пригадує Ганна.

Михайло Волянюк з самого дитинства мріяв бути військовим. І хоча попервах батьки не вітали такого вибору, в подальшому, вони підтримали сина, а він - назавжди лишився вірним своїй мрії та жодного дня про це не пошкодував. «Йому дуже подобалась служба. Це була справа життя. Мені він завжди казав, що все добре. Так було і під час миротворчих операцій, і на службі, і на війні», - розповідає Ганна.

Впродовж подружнього життя, Михайло та Ганна все робили разом, допомагали і підтримували одне одного. З появою другої дитини – донечки Насті, Михайло всю увагу і турботу вже приділяв їй. «Наші діти дуже раділи, коли тато приходив з роботи. Ми сідали разом вечеряти, як випадала нагода – ходили у гості, або на прогулянку», - каже жінка.

З початком АТО, Михайло Волянюк був відряджений в район Краматорська. «Коли я дізналася про це, то почала дуже переживати і не хотіла, аби він туди їхав. Натомість Михайло мене переконував, що все буде добре. Він, можливо, навіть і радів такій долі, адже йому подобалось військо, і це було черговим його випробуванням», - говорить Ганна. За декілька місяців перебування на Сході, Михайло зателефонував дружині і сказав, що відчуває нестерпні болі у животі. «Я одразу йому сказала, аби він йшов до шпиталю на огляд, на що він відповів, що не може цього зробити, адже якщо там щось серйозне, його покладуть на лікування, а своїх хлопців він не може залишити. Знаючи, який він впертий, я сама тут, в Ужгороді, пішла до лікаря, описала симптоми, він виписав ліки, які я купляла і передавала Михайлові», - розповідає Ганна Волянюк.

Але від ліків, Михайлові лише на короткий час ставало легше, а потім - болі поверталися. Тіло не витримувало таких навантажень і чоловік почав втрачати свідомість. Михайла привезли до Харківського військового шпиталю, де провели операцію. Висновки лікарів були невтішні – ракове захворювання шлунку останніх стадій. «Михайло не знав про свій діагноз, я зв’язувалась з усіма лікарями і просила не говорити йому, адже він, коли повернувся після шпиталю додому, казав мені, що якби дізнався, що він невиліковно хворий, то одразу б поїхав на фронт. А я хотіла, аби він був вдома, зі мною і дітьми», - плачучи говорить Ганна.

Після місячної післяопераційної реабілітації, Михайло Волянюк, знову повернувся на службу. Довго пробути він там не зміг, болі знову почали давати про себе знати і у невідкладному порядку була зроблена ще одна операція. Тоді лікарі сказали Ганні, що жити лишилось дуже мало часу і ніхто вже не в змозі допомогти. «Михайло помер у мене на руках. Останні його слова були про наших дітей. Він сказав, аби я берегла їх і виховала достойними людьми. І ще сказав, що він помирає і попросив вдягнути його у військову форму з усіма нагородами», - розповідає жінка.

Смерть Михайла Волянюка стала важкою втратою для родини. Діти: 15-річний Денис та 6-річна Анастасія дуже сумують і часто згадують татка. Вони його дуже любили і до останнього вірили, що він одужає. Зараз дружина Михайла, Ганна, разом з дітьми, живуть у державній квартирі, за місцем проходження служби чоловіка. Держава виділила їм кошти на похорон і допомогла з ремонтом стелі, яка протікала. Родина втратила найцінніше: чоловіка і батька, якого не повернути. А жити далі без нього важко. Діти швидко ростуть, їм потрібен одяг, а Ганна хоче встановити чоловікові пам’ятник, на який він заслужив. Давайте разом долучимось до допомоги родині Михайла Волянюка, який до останнього нас захищав.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добассе можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/365 або за реквізитами нижче: 

ВОЛЯНЮК ГАННА ІВАНІВНА HANNA VOLIANIUK 4188370027262214 (Райффайзен банк «Аваль»)


Джерело: ЛБ

«Відповідальний і працьовитий, завжди всім допомагав, а сім’я – найголовніша цінність для нього», - розповідає про свого загиблого в АТО чоловіка, Іллю Леонтія, його дружина Світлана

«Відповідальний і працьовитий, завжди всім допомагав, а сім’я – найголовніша цінність для нього», - розповідає про свого загиблого в АТО чоловіка, Іллю Леонтія, його дружина Світлана

«Відповідальний і працьовитий, завжди всім допомагав, а сім’я – найголовніша цінність для нього», - розповідає про свого загиблого в АТО чоловіка, Іллю Леонтія, його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним, коли Ілля повернувся з строкової служби і зайшов в гості до своєї сестри, там він і побачив вперше Світлану. «Ілля одразу мені сподобався, був якийсь яскравий вогник у його очах, наче випромінював тепло. З ним я почувала себе спокійною і захищеною. В нього одразу були серйозні наміри створити сім’ю», - розповідає жінка.

Вже через декілька місяців після знайомства, молоді разом поїхали на Київщину на сезонні заробітки — збирати буряки, а по приїзді додому розписалися. Відгуляли весілля та стали жити у рідних Світланиних Давиденах (село на Буковині). Молоде подружжя працювало у лісництві, згодом Ілля влаштувався на роботу до місцевої школи кочегаром. А у міжсезоння - продовжував їздити на заробітки, оволодів практикою будівництва та крок за кроком розпочав зводити власне житло. «Ще до нашого весілля, він сказав, що побудує нам свій дім. І як складно не було, виконував обіцянку, знаходив можливості та час для будівництва. От тільки порожній тепер цей будинок без Іллі…», - із сумом констатує Світлана.Народження первістка Михайла, ще зовсім юний батько очікував з нетерпінням. Аби убезпечити малого від найменшої шкоди для здоров’я, Ілля навіть палити кинув і вже ніколи не повертався до цієї згубної звички. У 2001 році, саме в день Христового Воскресіння, на світ з’явилася Христинка – татусеве маленьке сонечко. Молоді батьки раділи: ось вже мають двох чудових діток. «Ілля завжди в усьому мені намагався допомагати. Переодягав, годував діток, бавився з ними. Я мала можливість їздити при потребі до міста і не перейматися, залишивши діток під надійною татусевою опікою. Та й сама підтримувала чоловіка. Ми ніколи не ділили роботу на жіночу і чоловічу, все намагались робити разом», - розповідає дружина загиблого.

Третя дитинка, Назарчик, не дав батькам довго чекати на себе. Тоді Світлана звільнилася з роботи, бо часу працювати вже не було. Потрібно було займатись господарством та виховувати дітей, а Ілля продовжував їздити на заробітки і будувати хату. Згодом подружжя відсвяткували новосілля. Сусіди пожартували: здалося би й нове поповнення. Світлана з добрим гумором відповіла, що досить їм, мовляв, Бог любить «трійню». А вже невдовзі на світ з’явився їхній наймолодшенький, Мар’янчик. «Народження четвертої дитини стало переломним для нас моментом. Чоловік прийняв рішення, що має бути ближчим до родини та й мета була виконана – будинок збудований, отже час повертатись додому», - розповідає жінка.

Ілля Леонтій знову влаштувався в місцевий лісгосп та весь вільний час присвячував дружині і дітям. А з початком російської агресії дуже переживав за майбутнє своєї країни та дітей, тому і поїхав на Схід. У зоні АТО, чоловік проходив службу у складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Світлана Леонтій розповідає, що Ілля майже щоденно їй телефонував, але про війну не розповідав. «Ілля дзвонив дорогою на Луганщину. Потім повідомив, що їх переводять з місця на місце. Питав, як діти, як город, худоба. Він лишив щеплений сад, тому просив мене обривати зайві листочки, аби не тягнули соки. Часто я працювала «під диктовку», тримаючи телефон біля вуха…», - пригадує дружина загиблого.

А одного дня зв'язок обірвався. Телефон Іллі був «поза зоною». «Я навіть і не думала, що могло щось трапитись. Аж раптом від сусідів почула, що по телевізору передали про загибель буковинських військових. Вирішила миттю їхати у Чернівці. Аж там мені повідомили трагічну звістку: мого Іллі більше немає. Коли побачила тіло та вдивляючись в обгорілі рештки, я несамовито повторювала і переконовула себе, що це не Ілля. Просила Бога, аби це був лише страшний кошмарний сон…Але такою була реальність», - стримуючи сльози промовляє жінка.

Ілля Леонтій загинув у бою з російськими військами під Щастям, що на Луганщині. Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Зараз дружина Світлана та четверо дітей: 20-річний Михайло, 16-річна Христина, 14-річний Назарій та наймолодший, 5-річний Мар’ян, разом живуть у хаті, яку збудував їх батько. Але без батька у хаті порожньо та тихо. Не лунає дитячий сміх, не чутно життєвих історій за обіднім столом. Світлана часто приходить до могили свого чоловіка. Іноді з дітьми. А Мар’янчик просить у неї лопату, аби забрати татка з цвинтаря додому…Діти швидко ростуть, їм потрібен одяг, а ще, меблі для кімнати, які їх батько так і не встиг зробити. Не залишайтесь осторонь та допоможіть дітям загиблого Героя знову повірити у життя.

ЛЕОНТІЙ СВІТЛАНА ІВАНІВНА SVITLANA LEONTII 4188370027135238 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: ЛБ

"Коли звично стукотить ліфт, я чекаю, що Сергій ось-ось відкриє двері та зайде до квартири…", розповідає дружина загиблого учасника АТО

"Коли звично стукотить ліфт, я чекаю, що Сергій ось-ось відкриє двері та зайде до квартири…", розповідає дружина загиблого учасника АТО

"Мужній, чесний та з неосяжною силою волі", - перше, що розповідає, згадуючи про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, бійця 24-ої окремої механізованої бригади Сергія Побережника, його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним під час навчання в університеті. Сергій був братом однокурсниці Світлани. Якось, він запросив дівчину відсвяткувати День міста. З того часу і зав’язалась їх дружба, що переросла у кохання та у створення сім’ї. Так склалося, що напередодні весілля, чоловікові довелося перенести складну операцію на хребті, тож молода наречена як могла, підтримувала коханого. Згодом, вони вже очікували на донечку. На світ їхня Марина з’явилася наступного після одруження року - малесенька і, як дві краплі води, схожа на Сергія. Сім’я тоді переїхала жити до Хотина, а студент-батько щосуботи приїздив додому - там його чекали найрідніші люди: дружина і донечка. Зараз Світлана дивується, як можна було за стипендію в 27 гривень привозити і памперси, і деякі ліки для малюка, та ще й квиток купити з Чернівців до Хотина. Але ж це був її Сергій, а він завше все прораховував.

Після закінчення навчання Сергій Побережник влаштувався працювати на митницю. Згодом родина переїхала до Чернівців, а донечка пішла до першого класу. "Це була урочиста мить для нас, усвідомлення, що наша дитина переступає поріг школи і ступає на стежинку у цей незвіданий світ науки та нових пригод і вражень", - згадує Світлана. Сергія у той час запросили працювати до Києва, на Бориспільську митницю, а потім, як гарного фахівця, перевели до Департаменту Державної митної служби України.

Вже 2009 у родини народився син, якого назвали Макаром. До Києва, разом з чоловіком, Світлана не поїхала, а Сергій надалі щоп’ятниці приїжджав додому, щоб побути з нею та дітьми, які дуже за ним сумували. А вже згодом, молодий татусь, аби брати безпосередню участь у вихованні своїх діток, без вагань, прийняв рішення знову перевестися на роботу до Чернівців.

"Жодних вихідних ми не проводили вдома, - розповідає Світлана. Щоразу їхали до батьків чи в гори. Я навіть запитувала у чоловіка, коли вже можна буде відпочити від мандрівок. А він жартома відповідав: "На пенсію вийдеш – відпочинеш". За словами жінки, діти любили такі подорожі і вже звикли до них. Тож коли довго нікуди не їздили, то питали, коли буде наступна подорож і збирали наплічники.



З початком Революції Гідності, Сергій Побережник вважав за обов’язок підтримувати людей, що постали проти тодішнього владного режиму. "Сергій дуже переживав, що з його графіком роботи не вийде їхати на київський Майдан, тож вважав можливим побувати там хіба що під час відпустки – на це й налаштовував своїх підлеглих. А щовихідних, ми, разом з дітьми, обов’язково виходили на наш чернівецький майдан", - розповідає дружина загиблого.

А коли почалась війна, Сергій прийняв рішення рушити на Схід, захищати країну. "В Сергія були проблеми зі здоров’ям, тож він міг абсолютно на законних підставах уникнути мобілізації. Однак він сам вирішив йти добровольцем. Він вважав, що це його обов’язок як чоловіка і переживав, що він буде казати синові, коли той запитає, що робив тато, коли була війна", - розповідає Світлана Побережник.

Після злагодження на Яворівському полігоні, Сергій Побережник, у складі 24-ої окремої механізованої бригади ніс службу на Луганщині. Його дружина каже, що чоловік ніколи не казав, якою є там справжня ситуація, тільки заспокоював та казав, що все буде добре. Однак, доля вирішила інакше. На одному з виїздів, при облаштуванні бойової позиції, Сергій Побережник натрапив на "розтяжку". Наступила миттєва смерть.

"Того дня я телефонувала Сергію, однак він був "поза зоною". Я зовсім не хвилювалась і нічого тривожного у думках не було. Згодом, мені зателефонував батько Сергія і розповів про трагедію. Я просто не могла у це повірити", - пригадує Світлана. Жінка змогла повірити тільки тоді, коли побачила свого найдорожчого, найкоханішого на світі Сергійка в домовині. "Це добре, що я побачила його, бо нізащо б не повірила, що поховала саме свого чоловіка, - плаче Світлана. – І я досі чекаю його. Коли звично стукотить ліфт, я чекаю, що чоловік ось-ось відкриє двері та зайде до квартири".

Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", Сергій Побережник нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Зараз дружина загиблого Світлана та двоє дітей: 7-річний Макар та 12-річна Марина дуже сумують за своїм чоловіком та батьком, якого їм так не вистачає. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію та надавши житло, що потребує ремонту. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Сергія Побережника влаштувати свій побут.

Допомогти сім'ї загиблого учасника бойових дій в зоні АТО можна за реквізитами нижче:

ПОБЕРЕЖНИК СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА SVITLANA POBEREZHNYK 4188370027118721 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: "Обозреватель"

ЛБ: «Із смертю Івана, нам, немов, вирвали частину серця…» - про Івана Сидора розповідає сім'я загиблого учасника АТО

ЛБ: «Із смертю Івана, нам, немов, вирвали частину серця…» - про Івана Сидора розповідає сім'я загиблого учасника АТО

«Він був чесним, справедливим та добрим чоловіком. Завжди старався допомагати людям, ніколи не думаючи, яку вигоду зможе з того мати. Був найкращим чоловіком і батьком. І часом, мені здається, що таких як він більше немає», - розповідає, згадуючи про свого загиблого чоловіка, добровольця Івана Сидора, дружина Зоряна. 

Майбутнє подружжя були знайомі один з одним ще з дитинства. Іван був братом Зоряниної подруги. Разом, молоді почали бути з юності, коли хлопець повернувся з армії. «Пам’ятаю, Іван запросив мене на танець. Тоді у нас було в селі свято і він приїхав у відпустку з строкової служби. Потім проводив мене додому, ми багато говорили і закохались. А після чотирьох років зустрічань - одружились», - розповідає Зоряна.Після весілля, молода сім’я жила у батьків чоловіка та поступово добудовувала будинок, що колись звели батьки Зоряни. А через рік у них народилась донечка - Марічка. «Для Івана діти були головним у житті. Він її любив понад усе на світі. Колисав, бавив, старався мене звільнити від усієї хатньої роботи. Можу сміливо говорити, що він був найкращим батьком», - каже жінка. А через вісім років, подружжя раділо появі другої дитини – сина Захарія. Зоряна розповідає, що Іван навчив дітей любові: до природи, оточуючих. «Завжди говорив, що не важливо скільки грошей ми дамо дітям, а головне, щоб вони виросли добрими людьми», - каже жінка.

Іван Сидор працював у підрозділі транспортної міліції на залізничному вузлі. За 20 років служби, мав безліч подяк та грамот, а ще – його дуже поважали односельці і якщо в когось щось траплялося, Іван завжди намагався допомогти. За ці якості громада обрала його депутатом сільради. «Мій чоловік завжди прибирав сміття на своєму окрузі, здійснював благоустрій. По сусідству, жила бідна багатодітна родина, тож Іванове рішення було взяти її під опіку. Ми носили їм їжу, дрова. А коли у нашому селі знайшли померлого чоловіка, який вже три дні пролежав на вулиці і нікому не було до того діла, Іван першим зголосився і відвіз тіло небіжчика до моргу», - пригадує дружина загиблого.

Одним з хобі Івана Сидора було полювання та риболовля. В Мостиському районі, що на Львівщині є ціла традиція, присвячена відкриттю сезону. Тож чоловік з дружиною і дітьми завжди відвідували такі заходи.

З початком АТО, Іван Сидор всі зусилля і вільний час спрямовував для допомоги мобілізованим. «Наше село було якраз тим населеним пунктом, з якого військові, які пройшли навчання і злагодження на Яворівському полігоні, відправлялись на Схід. Тож ми з чоловіком годували наших хлопців, збирали для них гроші, підтримували», - розповідає Зоряна.

Але довго знаходитись вдома, хай навіть і займаючись волонтерством і допомогою, Іван не міг. Жінка пригадує, що він постійно їй казав, що має їхати на війну, адже всі чоловіки вже були, або поїхали на Схід, а йому соромно тут сидіти. Але для цього, Іванові довелося перейти на службу в спеціальний підрозділ МВС «Грифон» і добровольцем вирушити на Схід. Чоловік пробув у зоні АТО лише 5 днів і трагічно загинув. «Він прибув у Краматорськ (місце дислокації) у неділю і був радісним, єдине, що просив мене нікому не казати, що його поставили на кухню, бо дуже того соромився. А вже у понеділок Іван був дуже сумним, казав, що поки ще терпить цих «амбалів». Коли я в нього запитала хто це, відповів що керівництво. І востаннє ми з ним говорили у середу. Він тільки встиг запитати мене про дітей чи все добре, і сказав, що довго говорити не може, бо прийде керівництво і буде чіплятися», - згадує Зоряна.

Увечері наступного дня жінка дізналася, що Івана вже немає в живих. «Я була на роботі, зателефонувала Марічці, а донька плаче. Я питаю, що трапилося, а вона розповіла, що прийшла її подруга по сусідству і розповіла, що з нашим татом щось сталось», - стримуючи сльози говорить дружина загиблого. Експертиза показала, що Іван Сидор загинув внаслідок вогнепального поранення легені. Нині триває розслідування інциденту, адже сталося це у місці дислокації частини, де проходив службу Іван.

«Нам, ніби вирвали частину серця. Життя перевернулося з ніг на голову. Я звільнилася з роботи, бо треба пильнувати сина, він хворіє і потребує уваги і догляду. Дуже тепер важко», - говорить дружина загиблого.

Зараз Зоряна Сидор разом з 16-річною Марічкою та 9-річним Захарком живуть у будинку, який відбудовував Іван. Хату потрібно утеплювати та змінити старі перекриття. Родині виділили невелику допомогу з обласного бюджету, а від держави допомоги не надходило, адже ще триває розслідування обставин загибелі Івана Сидора. Марічка і Захарко дуже сумують за своїм татком і часто про нього згадують. Вони знають, що вже ніколи не зможуть його побачити і обійняти. Допоможіть цим діткам мужнього чоловіка знову почати відчувати життя.

Допомогти родині загиблого учасника АТО можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/360 або за реквізитами нижче:

СИДОР ЗОРЯНА ВОЛОДИМИРІВНА ZORIANA SYDOR 4188370027100190 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег

Показувати по