Ми у ЗМІ

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради

«Діма був дуже привітною та життєрадісною людиною. З його уст ніколи не сходила посмішка. Всі навколо його поважали та любили - це була людина, на яку можна покластися в будь-який момент. Завжди допоможе і словом, і ділом», - так згадує про свого загиблого чоловіка дружина Ірина.

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради Діма був дуже привітною та життєрадісною людиною. З його уст ніколи не сходила посмішка. Всі навколо його поважали та любили - це була людина, на яку можна покластися в будь-який момент. Завжди допоможе і словом, і ділом», - так згадує про свого загиблого чоловіка дружина Ірина.

Дмитро та Ірина познайомилися у Вінниці. Дівчина працювала в кафе із найкращим другом Дмитра. Він же їх і познайомив. Дмитро працював музикантом у військовому оркестрі. Про ті часи Ірина згадує так: «на той час в мене вже був син від першого шлюбу, але він на це не звернув уваги. Завжди любив його та виховував як рідного. Згодом ми переїхали жити до Новограда-Волинського, звідки Діма родом». Там вже у закоханих народилася донька Даша та синочок Ванечка.

На вибір професії Дмитра вплинув дідусь, який був йому за батька, бо мати його ростила одна. Він був талановитим музикантом та відповідальним військовим. І ще Діма був чудовим батьком. Весь вільний час проводив з сім’єю.

8 березня 2014 року Дмитру прийшов наказ збирати речі і вони виїхали на навчання. На той час Ірина навіть не здогадувався, що на її сім’ю таке чекає. Якийсь час хлопці знаходилися на навчаннях, а потім їх відправили в зону АТО. Там через тиждень вони потрапили під ворожий обстріл, під час якого загинуло дуже багато наших військових. Їх потім ще довго шукали рідні.

«Так і ми шукали свого татуся довгих 7 місяців. І лише після впізнання тіла через ДНК ми змогли забрати додому та поховати рештки тіла», - ледве стримуючи сльози говорить жінка.

Всього за місяць до трагедії Дмитро приїздив до дому на день народження свого сина. Йому саме виповнився 1 рік і він почав робити перші кроки, але батько зміг провести з сином лише 7 днів – потрібно було повертатися на війну. Ірина згадує, що на початку серпня спілкуватися вони почали зовсім мало - пару слів вранці та пару ввечері. А згодом чоловік сказав, що зовсім не зможе зателефонувати, бо телефони в усіх розрядилися. Залишився один. На всіх. Від Дмитра два вечора не було дзвінка, а 14 серпня Ірині зателефонували і сказали, що був обстріл. Дружина довго не могла повірити в те, що її чоловік загинув: «Довгих 7 місяців нас не покидала надія, що він в полоні. Ми зверталися в усі інстанції. До всіх благодійних організацій, доки не пролунав дзвінок від «Чорного тюльпана», сказали, що знайшли тіло чоловіка». Та все ж їхня надія не згасала, доки не підтвердився останній тест ДНК.

Руденко Дмитро Миколайович загинув 12 серпня 2014 року поблизу Сніжного. 24-го листопада 2014 року рештки тіл були знайдені на полі бою пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») та привезені до м. Запоріжжя. Дмитра впізнали за тестом ДНК. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сім’ї довго довелося звикати до нового життя без їх люблячого чоловіка і батька. Час іде - Ванюша знає тата лише по фото. Родина вдячна, що держава забезпечила їх власним житлом. На даний час Руденкам потрібні кошти на ремонт будинку і, звичайно, на діточок - постійно потрібно одягати та взувати, бо вони швидко ростуть.

 

РУДЕНКО ІРИНА ПЕТРІВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370023879367

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!


Джерело: Левый Берег - LB.UA

«Як знайшла сили все це витримати, я досі не розумію..»

«Як знайшла сили все це витримати, я досі не розумію..»

«Мій Богдан був Справжнім Чоловіком: сильним, хоробрим, турботливим. Захисником. За його спиною я була як за кам‘яною стіною. Я знала, що коли в мене чи в дітей, виникнуть якісь питання чи проблеми, він вирішить їх за лічені хвилини. Богдан дуже любив мене та дітей. Увесь свій вільний час приділяв сім’ї, а його так мало було - цього вільного часу» - згадує дружина загиблого Олена.

Познайомились Олена і Богдан на свято 8 березня. Спочатку зав’язалася дружба, а потім прийшло розуміння, що вже не можуть жити один без одного, що дві половинки нарешті зустрілися. Чоловік любив спорт і після служби завжди ходив у спортзал, займався важкою атлетикою. Бігав на річку купатися і літом і взимку. Старший син рівнявся на батька і теж ходив на річку. Вони і Олену з Богданчиком, молодшим, хотіли прилучити до цієї звички, та ми наполегливо опиралися.Не забував чоловік і про свою маму, яку сильно любив і поважав. Батько у нього помер дуже рано і мати виховувала чоловіка та його старшого брата сама. Вона навчила їх бути чесними, добрими та справедливими, готовими допомогти в будь-якій складній ситуації. Коли в Богдана загинув старший брат – він почав турбуватися про його родину, як про свою. «У чоловіка була мрія - дуже хотів усією сім’єю поїхати у гори. Хотів поставити нас усіх на лижи. Казав, що гори це чудово. Та не встиг…» - пригадує Олена.

Коли почалася війна у Богдана не було жодних вагань - їхати йому чи ні. Щоб родина не нервувалася зайвий раз - ніколи не розповідав про те, що робиться на війні. Під час розмов завжди підбадьорював дружину, запевняючи її, що все добре. Олена себе заспокоювала і переконувала, що не може ця клята війна забрати у неї чоловіка.

В ніч з 12 на 13 серпня 2014 року у Степанівці був бій. Багато хлопців з 30 -ї бригади загинули, багато зникли безвісти. «Свого коханого я шукала довгих шість з половиною місяців. То були 6,5 місяців пекла, коли всі інстанції пройдені і вже не знаєш, в які двері ще стукати, хто може допомогти. Кожен ранок розпочинався з телефонних дзвінків на гарячі лінії - Президента, центра СБУ, волонтерам – в надії на будь-яку інформацію. Це дуже важко і страшно згадувати. Все скінчилося після телефонного дзвінка про те, що є співпадіння по експертизі ДНК» - пригадує Олена Сахнюк.

Богдан Сахнюк зник безвісти в ніч на 13 серпня 2014 р. під час бою біля села Степанівка Шахтарського району Донецької області. Тіло загиблого знайдено пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") на місці загибелі 7-го вересня 2014 р. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Як знайшла сили все це витримати, я до цих пір не розумію. Напевно Бог допоміг та діти. Дякуючи їм я не збожеволіла. Намагаюся не зациклюватися на своїй болі, весь час перебуваю у русі, щоб погані думки не приходили. Зараз старший син навчається у військовому інституті, а молодший пішов у спорт і професійно займається волейболом» - говорить Олена.

Держава виплатила родині допомогу по втраті годувальника, також отримали земельну ділянку. Олена планує будувати власний будинок, де родина буде жити разом. Хлопці ростуть, потрібно належне харчування, одяг. Давайте разом допоможемо родині загиблого захисника.

 

САХНЮК ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370023751517

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: Левый Берег - LB.UA

Він обіцяв нам - що б з ним не трапилось, він завжди буде з нами…

Він обіцяв нам - що б з ним не трапилось, він завжди буде з нами…

"Сашко був цілеспрямованою і надійною людиною. Він завжди був дуже наполегливим, любив щоб все було на своєму місці" - згадує про свого чоловіка Анастасія. Вони познайомилися на роботі. Спочатку помітили один одного у місцевій їдальні, познайомилися, почали багато спілкувалися. Їхні стосунки розвивалися дуже швидко, вже через пару місяців вони почали жити разом.

"Сподобався він мені своїм рішучим характером, в ньому я одразу побачила справжнього чоловіка" - ділиться спогадами Настя. Саша закінчив транспортний університет, дуже любив автомобілі і все, що з ними пов’язано. Тож і роботу свою пов’язав з автівками.

Після народження донечки їм було важко, Сашко з ранку до вечора працював, а дружина була з дитиною. Ввечері, коли приходив з роботи, завжди знаходив в собі сили на маленьку донечку. Разом купали її, разом по вихідним гуляли з нею. Нажаль донька Анюта знає про батька лише з розповідей, бо коли він пішов на війну їй було лише 5 місяців.

"Ми любили з ним разом готувати, завжди допомагав мені по кухні, був неперевершеним кулінаром, дуже смачно в нього завжди все виходило. Я навіть говорила, що йому потрібно піти на якесь кулінарне шоу" - з сумною посмішкою згадує Настя.

Після мобілізації Олександр спочатку потрапив на перепідготовку до навчального центру "Десна", приїздив додому одразу після навчання у відпустку. Дружина дивилася на нього і розуміла, що він почав змінюватися, більше став цінувати життя, сім’ю. Коли він поїхав в АТО, телефонував коханій і завжди казав, що все добре, не потрібно нервувати. Завжди казав поцілувати донечку. Дуже розчулився, коли дружина йому сказала, що донька вимовила перше слово - "тато".

"Тривожні думки не залишали мене ні на мить. Снилися страшні сни, він завжди мене заспокоював. Одного разу мені приснився сон, що я прийшла до ворожки, і вже коли збиралася уходити зупинилася і спитала її "я ж хотіла у вас спитати про мого чоловіка", а вона мене перебила і відразу відповіла "він не повернеться". Я одразу прокинулася і зателефонувала йому, він мені відповів, що нічого страшного нема. У них все добре. Та за пару днів до загибелі, він ніби відчував щось, зателефонував всім родичам, для усіх знайшов добрі слова" - розповідає Анастасія.

Шишко Олександр загинув 22 липня 2014 року у селі Весела Гора Старобільського району Луганської області, під час обстрілу позицій наших військ з установки залпового вогню "Град" при виконанні бойового завдання. Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Про загибель чоловіка я дізналася від його мами. Це був самий страшний день у моєму житті. "Цю страшну звістку я не розповіла нашій дитині, вона ще маленька і не зовсім розуміє що таке війна та смерть. Я пояснила, що її батько зараз на небесах, та постійно з нами. Бо він в телефонній розмові обіцяв нам - щоб з ним не трапилось він завжди буде з нами. Після втрати чоловіка, я усю свою увагу приділила дитині, вона мене врятувала від цього страху. Одразу прийшло розуміння, що я єдина тепер, хто повинен зростити дитину, і усі проблеми повинна тепер вирішувати самостійно" - ділиться жінка.

Держава виділила допомогу по втраті годувальника та призначила пенсію. Зараз родина Олександра потребує коштів на ремонт квартири, та на оздоровлення дитини. До того, дівчинка швидко підростає і постійно потрібні речі, взуття, іграшки тощо. Давайте разом допоможемо родині Героя Олександра Шишка.

 

ШИШКО АНАСТАСІЯ ВАДИМІВНА (Райффайзен банк "Аваль") 4188370022702479

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель» - інтернет-видання

«Як би мені хотілось, хоча б на одну хвилиночку, на мить… почути його голос»

«Як би мені хотілось, хоча б на одну хвилиночку, на мить… почути його голос»

«Хоча б разочок, ще прижатися до його мужніх, широких грудей, відчути те, що все добре і він поруч. Ніхто і ніколи не зможе нас розлучити, а ми з сином в самих надійних руках в цілому світі… Відчути безтурботність та захищеність, які ми відчували завжди», - так згадує про свого загиблого чоловіка Сергія дружина Наталія.

Майбутнє подружжя зустрілося, коли Наталії було 21, а Сергію 26 років. І сталося це випадково. Дівчина, щойно закінчивши навчання, працювала продавцем, а хлопець прийшов в магазин. Наталія говорить, що це було ніби в кіно і покохала його з першого погляду. «Я дивлюсь на нього, а він високий, дуже гарний блакитноокий блондин з дуже розумним і глибоким поглядом, в якому я потонула, і не вірю, що він може бути колись моїм. Коли зрозуміла, що це взаємно, не вірила своєму щастю» - ділиться спогадами дружина загиблого.

За спогадами своєї сім’ї Сергій був мужнім, розумним, різностороннім і талановитим. Чоловік багато читав, займався спортом, любив грати на електрогітарі. Він навіть мав власну музичну групу з барабанщиком, басистом. Солісткою була його сестра Оленка. Він робив гарні вироби зі шкіри, і мав шанувальників свого ремесла. Сім’я його завжди в усьому підтримувала – мати з батьком дуже хотіли, щоб їх син мав вищу освіту. Тому Сергій пішов навчатися в Дніпродзержинський Державний технічний університет, який закінчив у 1999 році за спеціальністю «технологія та оснащення зварки». По завершенню навчання хлопець пішов в армію, а потім працював на металургійному заводі, де пізніше став начальником бюро технічного забезпечення інформаційно-аналітичного відділу.

Наталія згадує, що Сергій ніколи не переставав її дивувати. «Я не вірила, що так буває, з кожним роком наше кохання ставало тільки міцнішим, і здавалось ніщо в світі нас ніколи не розлучить… А проживши 10 років разом, я стала навіть занадто впевнена…. Ми дуже любили, проводити час разом. Бувало так, що друзі гукають в гості, а Сергій мій говорить: “Давай краще візьмемо щось смачненьке і побудемо просто вдвох”.

Я завжди погоджувалась. І правильно робила» - не приховуючи сліз говорить Наталія.

Дружина згадує, що завжди почувалася за Сергієм як за кам’яною стіною. Він завжди переконував її, що все буде добре і він завжди буде поруч. Наталія говорить, що багато віддала б за можливість почути ці слова ще раз.

У подружжя народився син Артур. « Наше ведмежатко, сонечко» - ласкаво називали його тато й мама. Жінка не знає, як би змогла жити далі, після смерті свого чоловіка, якби в неї не було сина. «Ніщо, окрім нашого сина, не змогло б повернути мене до повноцінного життя» - каже Наталія. Артур як дві краплі води схожий на свого татка. Сергій багато часу проводив із сином. В кінці кожного робочого дня, він кидав все на роботі, і біг в дитсадок за Артуром (для нього було важливим забрати його). Він ніколи не говорив, що не буде з ним сидіти, що втомився. Сергій був справжнім татусем, який міг невтомно гратися солдатиками, і носити сина на руках.

Сергія забрали на фронт 5 вересня 2014 року. Коли у нього була можливість і вільна хвилинка, то одразу телефонував дружині з сином. Завжди говорив, що у нього все добре, та що він їх дуже любить. Останні рази говорив, що, якби його відпустили до сім’ї, то йшов би пішки. Не важливо звідки. «Ми з сином в один голос кричали йому, щоб він був обережним, що ми його чекаємо і любимо…Тривожні думки не покидали мене ні на мить, було дуже страшно. Не знаю, можливо це нормальне відчуття, коли ти відправляєш коханого на війну. Чи це було передчуття, не знаю. Іноді бували навіть панічні атаки» - говорить Наталія. У відпустку чоловік поїхати так і не встиг. 22 лютого 2014 року він підірвався на ворожій міні.

Вранці 23 листопада 2014 року десь о 10 ранку Наталії повідомили, що її чоловіка, її коханої людини, батька її дитини більше немає в живих. Про це сповістив командир ПГТ «Десна», Андрій. «Це розділило моє життя на до і після…» - додає Наталія.

Жінка довго не могла сказати своєму синові про те, що його тата більше немає. А коли наважилась – майже через півроку - Артур по-дитячому відмовлявся від цієї звістки. Хлопчик весь час говорив «не хочу» і все. Йому тоді було тільки 4 рочки. Про ті часи Наталія згадує так: «Коли син підріс, то почав все розуміти. І почав запитувати, навіщо татко пішов на війну. Я відповідала сину, що його тато воїн з великої літери і він був справжнім патріотом. Він не йшов заробити грошей. Він захищав свою країну, своє місто, свою родину! Він наш ГЕРОЙ, яким ми будемо пишатися все наше життя!».

Після звістки про втрату коханого чоловіка, життя Наталії втратило весь сенс. Жінка втратила рік життя.

А глибокі рани навіть через стільки часу не заживають. І, напевно, ніколи не заживуть. Наталія безмежно вдячна всім волонтерським організаціям – «Люди допомагають людям» та «Народний Тил». Завдяки їм вона не просто отримувала фінансову допомогу, а й моральну та психологічну підтримку.

Держава виплатила разову допомогу в 609 тисяч гривень на всю сім’ю. Також родина отримує військову щомісячну пенсію. Потреби все одно є, оскільки після стресів з’явилось багато проблем зі здоров’ям. Жінці та маленькому Артуру потрібне оздоровлення та лікування. Давайте всі разом допоможемо родині загиблого героя.


БОРОДАЙ ЛЮДМИЛА ПАВЛІВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370022255213

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: Левый Берег - LB.UA


Кожного ранку говорю сину – « …наш Тато Герой і він нас захищає»

Кожного ранку говорю сину – « …наш Тато Герой і він нас захищає»

«Важко писати про Андрія у минулому часі, він був дуже добрим і чуйним до всіх, з тієї категорії людей, про яких можна сміливо сказати - має честь і совість. Любив тварин, завжди казав, тварину більше шкода – бо вона беззахисна перед людьми. Допомагав сусідам щось принести, або відремонтувати, ніколи нікому не відмовляв. Андрія немає майже три роки, але його завжди усі згадують як добру і порядну людину» - говорить про свого чоловіка Тетяна.

Познайомилися вони, коли разом працювали провідниками пасажирського вагону. Разом їздили в один напрямок, тоді це був потяг Луганськ - Одеса. Андрій Тані одразу сподобався - не такий як всі, добрий, гуморист, яких треба було ще пошукати. Був дуже турботливий, ніколи не залишав, якщо виникали проблеми або труднощі, і завжди був поряд. Він виріс у дружній сім’ї, де окрім нього, були ще син і донька. Батьки завжди у всьому підтримували свого сина – не заперечували проти навчання на провідника у Слов’янську. В цьому ж місті, менш ніж через десять років, з ними будуть прощатися на центральній площі …«Знаєте, Андрій для мене завжди був і коханою людиною і найкращим другом. Ми все робили удвох, але він і сам вмів готував їсти і, до речі, в нього завжди виходив дуже смачний борщ!» - згадує Тетяна. У них не було поділу на чоловічу і жіночу роботу. Коли Тетяна поверталася з роботи втомлена, її чекала гаряча ванна, а його - накритий до вечері стіл. 15 червня 2013 року народився син Кірюша, та через важки пологи Тетяна п’ять днів провела в реанімації. З сином все було добре, а у мами були ускладнення - почала відмовляти нирка. Лікування було дуже дорогим, тому Андрієві довелося звільнитися з роботи і поїхати на заробітки, треба було віддати накопичені борги. Після того, як повернувся додому, пішов працювати на шахту.

Подружжя було справжнім прикладом взаємодопомоги. Коли 10 років тому вона потрапила в аварію і півроку не могла ходити, навіть себе обслуговувати їй було важко - Андрій від неї не відходив - разом пройшли всі обстеження, реабілітацію, він завжди був поряд. А у 2012 році сталася біда з Андрієм - була аварія в шахті і його сильно травмувало, вона доглядала за ним – готувала дієтичну їжу, годувала і як могла підтримувала коханого чоловіка.

Відтоді, як пішов на війну, Андрій не встиг жодного разу, хоча дуже хотів, піти у відпустку, щоб побачитися з сім’єю. Спілкувалися вони по телефону і смс - повідомленнями. Андрій називав Кірюшу «Зяблик» - таке було домашнє ласкаво - жартівливе псевдо! Перше питання завжди було – «що там Зяблик?)». Говорили про різне - і про війну і про Кірюшу, і про те коли приїде. «Нажаль, Андрій не встиг чомусь навчити сина, хоча дуже і дуже хотів, він був би гарним батьком, я в цьому впевнена. За декілька місяців до того, як Андрій загинув, синок в перший раз йому сказав Тато, і я знаю, що для Андрія це були вкрай важливі слова!» - з сумом говорить жінка.

«Саме в той день, коли Андрій загинув, я наче щось відчувала, на душі було неспокійно. В ранковій розмові питаю: «Чи все добре!?». «Так, в нас все добре, тихо, не хвилюйся» - почула у відповідь. Це зараз я вже зараз розумію, що нічого б іншого він мені не відповів би» - пригадує Тетяна. Тоді у 2014 році для переселенців будували містечка, по типу гуртожитків, тож вони подали документи, щоб отримати хоч якесь тимчасове житло, бо добре розуміли, що до Луганська ніколи не зможуть повернутися. Так склалось, що саме 8-го грудня приблизно о 16 годині Тетяні подзвонили і сказали, що вони можуть отримати кімнату для сімейних пар. Вона одразу почала телефонувати Андрію, щоб сказати радісну новину, але саме в цей час там, у Пісках, був вже бій. Коли вже годину ніхто не брав слухавку, вона зрозуміла що щось трапилось. Наступного дня знову ніхто не відповідав на телефонні дзвінки і вона у відчаї почала чекати того страшного дзвінка...

Десь о п'ятій годині мама Андрія повідомила, що він загинув. «Тоді єдине про що думала, що це помилка, бо то був 2014 рік і були часті випадки хибної інформації» - пригадує дівчина.

Ременюк Андрій загинув вдень 8 грудня 2014 року під час обстрілу російськими бойовиками селища Піски під Донецьком. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Коли Андрій загинув, його сину Кирилу ще не було і півтора рочки. Зараз він ще не усвідомлює, що Тато загинув. Кожного ранку мама говорить йому – «наш Тато Герой України і він нас захищає».

Після загибелі чоловіка, Тетяна не склала руки, і в якості волонтера їздить на фронт та допомагає хлопцям із гуманітаркою. Адже перемога – це наша спільна мета. Зараз вони з сином проживають в орендованій квартирі, житло від держави вони ще не отримали.

Наразі є потреба в дитячому ліжку, хлопчик швидко росте, тож потрібні одяг та взуття. Давайте разом допоможемо родині Андрія Ременюка, який загинув, захищаючи нас.


РЕМЕНЮК ТЕТЯНА СЕРГІЇВНА 4188370025582308 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело:  Левый Берег - LB.UA

Знаю, що колись обов’язково з ним зустрінусь…

Знаю, що колись обов’язково з ним зустрінусь…

"Я пам’ятаю Артема добрим, лагідним, люблячим батьком; турботливим чоловіком та надійним "плечем" для мене. Дуже чуйною і відкритою людиною" - згадує його дружина Тетяна. Вони познайомилися восени, у листопаді – на зупинці громадського транспорту. Виявилося, що живуть зовсім поряд. Артем запросив її на каву – Тетяна вагалася, але він переконав. Почали зустрічатися, згодом побралися. Пишного весілля в них не було, стали жити разом з мамою Артема та бабусею. Саме бабуся навчила онука любити Україну.

Поки чекали на появу донечки, Артем облаштовував побут: сам зробив колиску, зібрав дитяче ліжечко. Після народження Мирослави - завжди допомагав купати, годувати, переодягати. З ним було легко і спокійно. Перші пологи в Тетяни були важкими, але вона наважилася на другу дитину – бо була впевнена, що Артем завжди підтримає і допоможе. "Він дуже любив дітей - співав їм українські колискові, яких я ніколи не чула. Це було дуже зворушливо. Кожного вечора завжди казав мені дякую, а я дякувала Богові, за нього, за те, що зустріла своє щастя" - ділиться спогадами про коханого Тетяна. Чоловік водив Мирославу на танці, поки Платон був зовсім маленький. Тепер, коли Артем загинув, Таня вже сама водить доньку на гурток, а вона просить вести її тією стежкою, якою її водив тато.

"Найбільше вдячна йому за те, що підтримував мене у всьому. Завдяки чоловіку опанувала нову професію, якою зараз заробляю на життя. Він сидів з маленькою Миросею, а я навчалась на курсах крою та шиття (моя перша професія фінансист, до декретної відпустки працювала у банку). Сьогодні я займаюсь улюбленою справою - і все це завдяки Артему. Він був моїм першим клієнтом, моїм критиком і моїм натхненням.

Єдине, що мене може сьогодні втішити - що ми встигли обвінчатися. Знаю, колись обов’язково з ним зустрінусь…" - розповідає жінка.

З моменту мобілізації Артем лише раз приїздив на вихідні, востаннє вони бачилися на Святвечір 2015 року, 20-го січня ще говорили по телефону, а 21-го Тетяна отримала повідомлення, де Артем написав: "Моліться за мене. Я повернусь обов’язково". Стало тривожно і страшно, вона як могла відганяла від себе тривожні думки… а 23-го січня, десь о 10 годині ранку, їй зателефонували з номера чоловіка – з батальйону "Восток", позивний "Хрест", і повідомили, що її чоловік загинув вчора (22-го січня) приблизно о 14 годині. "Я не вірила, просила підтвердження. Командування 25-ї бригади не надавало жодних даних, вони внесли його до списку безвісти зниклих. Почалися дні невідомості" - згадує Таня. Вбита горем дружина телефонувала в усі шпиталі України, друзі та знайомі допомагали шукати, зв’язувалися з моргами і лікарнями на окупованих територіях. Підтвердження надійшло від Алли "Чонгар"…

Щербина Артем загинув 22 січня 2015 р. у бою поблизу міста Авдіївка в районі Донецького летовища. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Нагороджений відзнакою Всеукраїнської громадської організації "Спілка ветеранів та працівників силових структур України "ЗВИТЯГА" "Орденом "За вірність присязі". Нагороджений медаллю УПЦ КП "За жертовність і любов до України" (посмертно). Нагороджений відзнакою м. Кривий Ріг "За Заслуги перед містом" 3 ст. (посмертно).

Йдучи на службу, Артем взяв із собою збірку віршів Л.Костенко, і якось прислав дружині в повідомленні її вірш:

"Навшпиньки повертаюся в ті дні.

Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук

І ще є час для друзів і гостей.

І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,

як той Маленький принц Екзюпері"

Саме цей вірш зараз написаний на його могилі на Алеї Слави.

"Я не можу описати, як я почувалася – бракує слів, і ніхто не зрозуміє моїх страждань…Діти дуже за ним сумують. Часто просять продивитись фото та відео з ним. Мирося раніше часто плакала, зараз вже менше. Дітки знають, що тато на небі. Він ЯНГОЛ. Донька вже трішки підросла і знає, що тато загинув, захищаючи Батьківщину, захищаючи свою родину, і він дуже-дуже їх любить" - з сумом говорить Тетяна, дуже важко усвідомлювати, що у твоїх дітей тепер рівно в два рази менше уваги та любові. Доводиться постійно розриватися між необхідністю затримуватися на роботі (бо тобі треба ростити дітей), щоб більше заробити і бажанням побути з ними, погратися, приділити увагу, просто поговорити. Нелегко ростити сина без батька. Хочеться дати дітям найкраще. Сьогодні Мирослава відвідує гуртки з математики і англійської мови, Платона водити на гуртки поки немає змоги.

Наразі є потреба в коштах, щоб провести обстеження і лікування сина Платона – є проблеми зору і мовлення та закінчити ремонт у квартирі, яку отримали. Давайте разом підтримаємо родину Артема Щербини.

КІМ ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА 4188370022136470 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/znayu-scho-kolis-obovyazkovo-z-nim-zustrinus.htm

Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося

Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося

Олексій і Ліліана познайомилися під час служби в Берегово Закарпатської області: вона служила писарем в зенітному дивізіоні полку 315, він був командир зенітно-ракетної батареї ракетно-артилерійського дивізіону. Він одразу помітив струнку дівчину у білій сукні, і вже через півроку вони вже були нерозлучні. 

У листопаді 2006 року одружилися, а у 2007 народився старший син Артем, а ще через рік Ілля. Ліліана згадує, що коли народився первісток Артем, чоловік дивлячись на сина сказав: «Ось тепер ми родина! Ось тепер нас троє».

Вони все робили разом по господарству. Вільний час намагались проводити весело, всією родиною, завжди підтримували одне одного. Олексій був дбайливим татом, допомагав купати малюків, гойдав уночі, бо кохана дуже втомлювалася та балував своїх синочків. Не було потреби просити чоловіка допомогти - він завжди все робив без нагадування. Лагодив все, що ламалося, навіть в обідню перерву не відпочивав, а намагався робити щось корисне по господарству.

Дуже любили рибалити всією сім’ю. Вудочкою, зробленою власноруч з ліщини, ловили карасиків. «Навкруги риба ні в кого не клювала, а в нас ловилася одна за одною», - згадує жінка. Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося…Тепер синок Ілюша дбає про рибальське знаряддя батька.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, він намагався щодня телефонувати додому, але у тій місцевості де він служив, зв'язок часто глушили. У вересні 2014 року йому дали відпустку, але він не повідомив дружину, що приїде, хотів приємно здивувати. Та вона дізналася про це від побратимів і всю ніч готувалася зустрічати коханого. Довго ще згадували сусіди гарно вбраний повітряними кульками з ночі під’їзд і хатні двері Ліліани та Олексія. Відпустка пролетіла наче сон. Разом з друзями бували в горах і лісі. Про війну не розповідав і не згадував, не хотів хвилювати.

Після повернення на фронт розмовляли дуже рідко - коли дозволяли службові обставини. 9 лютого 2015 року перестав відповідати на телефонні дзвінки. Схвильована дружина зателефонувала командиру дивізіону. З’ясувалося, що його немає в таборі. Олексій зник без вісти, попавши у засідку поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область) під час перевезення боєприпасів з Артемівська у Дебальцеве.

Кілька місяців Олексія шукали побратими, волонтери, гуманітарна місія «Чорний тюльпан». Дружина телефонувала в морг Дніпропетровська, де саме прибуло 48 тіл, сказали приїхати на впізнання. Та не було Олексія ні в морзі ні в шпиталі. Тільки згодом за допомогою однієї небайдужої волонтерки, Олексій був впізнаний в одному з моргів та лише за особливою прикметою.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Вбита горем мати не знала як сказати дітям, що тато загинув. Туга краяла серце. Ілля був ще замалий, тож сіла поряд із старшим синочком і сказала: « Артемчик, боженька забирає найкращих людей. Наш татко став зірочкою і полетів на небо». Артем відповів «Я знаю…», - і полилися невгамовні дитячі сльози.

Життя для жінки ніби зупинилося. Вона зрозуміла, якщо не відволікатиметься - не зможе взяти себе в руки. Тож маленький городик, виховання дітей, та вірний собака, дарунок коханого, втримали на цьому світі, не дали депресії взяти гору.

Ліліана стоїть в черзі на отримання квартири. Хлопчики підростають, важко і боляче синам без коханого татуся. Ліліані тепер доводиться самій вирішувати життєві проблеми і виховувати дітей, без підтримки та допомоги її коханого чоловіка.

ГУРТОВА ЛІЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА 4188370022748936 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/379548_cholovik_kupiv_namet_i_chekav_doki.html

Показувати по