14 грудня 2015

Історії героїв АТО. Олександр Данилюк, хірург 128-ї бригади: "В окопах атеїстів немає..."

Він ніколи не відмовляє в інтерв’ю — про це домовились ще за часів Майдану з іншими активістами, бо люди мають знати правду такою, якою вона є. Олександр Данилюк — випускник УжНУ, який без вагань і сумнівів поїхав на Схід рятувати життя Героїв, бо там його допомога була життєво необхідною.

Зараз Саша повернувся додому, на Закарпаття, але готовий знову все покинути і йти туди, де гинуть українські патріоти, — на Донбас. Йому довелося побачити всі жахіття війни: вийшов із Дебальцівського котла, втрачав друзів, рятував життя ворогам, бачив смерть, молився за життя…

БАТЬКІВСЬКА ПІДТРИМКА СТАЛА ДУЖЕ ВАЖЛИВОЮ

Народився майбутній хірург на Рахівщині, у Великому Бичкові, 1988 року. Батько Олександра — слюсар, мама — продавчиня. Середню освіту хлопець здобував у рідному селищі, а коли постало питання вибору професії, вагань не було: Сашко хотів стати лікарем. Ще з дитинства навчився бути цілеспрямованим, іти до мети.

Розповідає, що з малих років мріяв бути хірургом. Інших варіантів навіть не розглядав. Не цікавили не просто інші варіанти — навіть інші напрями медицини: тільки невідкладна хірургія: «На одному з телеканалів переглянув документальну програму «Еmergency» (про те, як надається невідкладна медична допомога у клініках США), побачив, як лікують людей з екстреними хірургічними захворюваннями — це справило на мене величезне враження. Тоді й самому захотілося рятувати людські життя».

Зізнається, що вдома не схвалювали його вибір, тривалий час намагалися переконати обрати іншу професію — юриста чи економіста. Батьки усвідомлювали, що лікарська праця складна і низькооплачувана. Проте Олександр наполягав на своєму. На щастя, його зрозуміли і підтримали. Його контрактна форма навчання сильно обтяжувала сімейний бюджет, тому Саша дуже вдячний батькам, що підтримали його вибір і дали змогу займатися тим, чого прагнула душа.

Про навчання в університеті залишилися тільки приємні спогади: їхня підгрупа любила активно відпочивати — пікніки, походи в гори, подорожі за кордон. Звісно, 90% часу віддавали навчанню, але й добре відпочивати любили.

Олександр був не просто сумлінним, а й принциповим студентом: усі предмети складав самостійно, розраховуючи винятково на власні сили, хоч іноді це було нелегко. Однокурсники брали з нього приклад і теж намагалися йти проти системи. Нині його погляди не змінилися: хабарів не дає ніде, нікому і ніколи.

ЯКЩО НЕ БУТИ САМОКРИТИЧНИМ — НЕ ЗМІНИШ СЕБЕ НА КРАЩЕ

  • Яка Ваша мрія тепер?

— Мрію створити сім’ю, народити дітей, виховати їх на принципах любові, взаємодопомоги — це те, що вважаю рушійною силою суспільства. Хочу, щоб наша сім’я жила в успішній, мирній, квітучій Україні. Не планую виїжджати за кордон. Незважаючи на море варіантів, хочу жити у своїй країні. Хочу, щоб Україна відновила свою територіальну цілісність, щоб було якнайменше інертної маси, яка заважає розвитку суспільства.

  • До чого прагнете?

— Прагну прожити життя так, щоб згадували незлим тихим словом. А в професійній сфері — не нашкодити.

  • Що любите і чого не любите у своєму характері?

— Іноді буваю надокучливим. Не завжди приділяю достатньо уваги людям, які цього потребують. Буває, що практично незнайома людина забере більше часу, ніж друзі та родичі. На цьому мені навіть мої близькі наголошують. Про позитив у характері говорити важко. Якщо не бути самокритичним, не зможеш себе змінювати на краще.

  • Але ж Ви оптиміст! А це позитивна риса характеру!

— Я реалістичний оптиміст (сміється. – Ред.). Оптимістів у світі багато, хоч їх кількість останнім часом помітно зменшується.

  • Чи повернулися б Ви у минуле, аби щось змінити?

— Все, що відбувається, — на краще. Тому варто аналізувати те, що відбулося, і робити з цього висновки. Шкодувати про те, чого не змінити, немає сенсу.

  • Якби була можливість чимось допомогти усьому людству, що б Ви зробили?

— Як лікар, безумовно, хотів би зробити певні відкриття, які би допомогли боротися із найважчими захворюваннями — онкологією і цукровим діабетом. Ці хвороби не пов’язані з якоюсь конкретною причиною, тому для лікування є складними, часто й неможливими.

  • Чи любите подорожувати?

— Подорожувати обожнюю! Відвідав не так багато країн, хоч побачив уже багатенько. Кожна подорож була цікавою. Навіть до Москви. Хотів би потрапити до Норвегії та Нової Зеландії. Мені подобаються гори, озера... Тому ці країни ваблять найбільше.

  • Яке маєте хобі?

— Моє хобі — гірський туризм. З дитинства обожнюю ліс. Влітку щодня ходив по гриби, а на Новий рік завжди піднімалися на невелику гору поблизу. З початком навчання в університеті почав ходити у свої перші походи, причому майже без спорядження. Поступово батьки мене ним забезпечили. Ми з друзями обійшли практично цілі Карпати, словацькі Татри, на жаль, ще не дійшли до Криму, але це у перспективі.

  • Чи творча Ви особистість?

— Загалом ні. Але мої друзі та побратими підштовхнули до написання мемуарів. Раніше не писав ніколи — максимум у соцмережах. У березні почав писати про найтрагічніші моменти з життя 128-ї бригади — Дебальцево: 9 днів оточення. Там виявилася моя творчість. Не претендую на бестселерство, але цю історію забути неможливо — має бути зафіксована і передана майбутньому поколінню.

Почав писати ще в дорозі під час першої поїздки на війну. Приблизно раз на два місяці записував враження та описував деякі події. А зараз пишу конкретно про Дебальцево — кожен момент, який запам’ятався. Відразу накидав тези, над якими зараз працюю. Роботи ще багато: наразі я на сьомій добі з дев’яти. Останні дві доби найтрагічніші і найважчі. Про них найбільше спогадів. Коли допишу, надішлю це своїм побратимам, щоб вони переглянули, виправили неточності, можливо, щось додали. Тоді був надзвичайний тиск на нашу психіку, тому побратими могли запам’ятати щось таке, чого не пригадую я. Хочеться до річниці трагічних подій завершити роботу. Чи видамо це — ще не знаю.

 ВСЕ У ЖИТТІ МИ ПОВИННІ РОБИТИ З ЛЮБОВ’Ю

  • Віра в Бога прийшла з війною чи була з дитинства?

 — Я народився у католицькій сім’ї. Щонеділі бабуся брала мене з собою до церкви. Я завжди вірив у Бога, але не знав Бога. В студентські роки один з друзів подарував мені Біблію. Тоді я зміг знайти відповіді на колосальну кількість питань, яких у мене накопичилося. З того моменту я зрозумів, що все, що ми робимо в житті, повинні  робити з любов’ю, адже Бог є любов. За часи Майдану і війни Бог рятував моє життя стільки разів, що й не перелічити. В окопах атеїстів немає. У найбільш критичні моменти моляться всі.

  • Як на війні абстрагувалися від війни?

— У вільний час я читав Біблію. Завжди була зі мною. Залишилася у Дебальцеві. Це був волонтерський подарунок у камуфляжній обкладинці. Я вирішив залишити її там. Ми могли забрати звідти обмежену кількість речей. Я забрав лікарський рюкзак, GPS-навігатор, «Кобзар» (виданий, до речі, у Донецьку минулого року), зарядний пристрій, рацію. Біблію я залишив свідомо. Міг її забрати разом з «Кобзарем», але залишив. Розумів, що коли ми відступимо, туди прийдуть окупанти, які на любові не знаються. Це був шанс поділитися любов’ю з ними. Шанс залишити ворогові можливість для виправлення. Шанс окупанту змінити свої погляди, усвідомити помилки, яких припускається.

НА ВІЙНІ ВТОМЛЮЄШСЯ БОЯТИСЯ

— Так сталося, що мій характер, моє нетерпіння неправди, несправедливості, жорстокості та прагнення до взаємолюбові у суспільстві виявляється у тому, що я не належу до диванної сотні, а беру активну участь у змінах в країні. У віртуальному світі ми, здається, більшість однодумці, а в реальності виявляється зовсім інше. Відразу після Майдану, у березні 2014 року, я пішов у військкомат. Війна уже йшла, і коли загинули перші закарпатці, постійно думав про те, що, можливо, я міг їм якось допомогти, але мене там не було... Проте на все свій час — у кінці липня я був уже офіційно мобілізований.

  • Якби була можливість повернутися у часі і сказати перед від’їздом на війну щось батькам — що б Ви сказали?
 

— Батькам я дзвонив у найважчі моменти, коли відчував, що можу більше не зателефонувати. Казав, що люблю їх. Розмова була абсолютно спокійною: старався  зробити так, аби вони не чули звуків обстрілу. Проте вони все відчували. Коли розмова закінчується словами «я вас люблю», це, ясно, не характерно для мене. Зазвичай стараюся показувати все вчинками. Але тут я відчував потребу сказати, бо, можливо, більше такої нагоди не матиму.

  • Про що думалося, коли над головою свистіло начиння «градів»?

— Щоб не відірвало руки чи ноги. Щоб я не став залежним від когось, не потребував догляду. Я не боявся смерті. Я боявся бути скаліченим. Своєю смертю я не хотів засмутити батьків, рідних, друзів… Але я її не боявся. Боявся бути скаліченим. Тому кожен раз, коли падав, ховаючись від бомбардування, підтягував до тіла руки і ноги, щоб не повідривало.

  • Був такий момент, коли перестало бути страшно?

—Так. Від того, що вже втомився боятися. Коли довго боїшся, відповідні гормони просто перестають виділятися — і страх зникає. Тоді настає інша стадія — ставишся до всього байдуже. Одна з таких ситуацій сталася на блокпості «Балу», коли я їхав за пораненими і застряг там на декілька годин. Якраз ішов бій. Спочатку ти сидиш за бетонним накриттям і відчуваєш страх, лежиш у холоді, а потім звикаєш до цього, потихеньку засинаєш на морозі під свист мін та обстрілів. Ти просто втомлюєшся боятися.

У РУКАХ ТРИМАВ НЕ ТІЛЬКИ СКАЛЬПЕЛЬ, А Й АВТОМАТ

— У нас в таборі я був одним бригадним хірургом — інші були на батальйонах. Довелося виконувати колосальний обсяг роботи, через мої руки пройшло багато людей. Тому зараз, коли питають, чи знаю я когось із волонтерів, капеланів, посадових осіб тощо і чи бачив їх у Дебальцеві, важко відповісти. Я був дуже зайнятий...

  • Безумовно, війна це біль, але і там мають бути приводи для радості. Якими вони були у Вас?

— Найбільше радості дарують ті моменти, коли тобі вдається врятувати життя. Це неймовірно! Більшого стимулу для наступної роботи, як врятоване життя, яке ще потім додатково стимульоване дзвінком від пораненого, просто немає. Зустрівся недавно з двома своїми найважчими пацієнтами. Хоч був після чергування дуже втомленим і спав, але сон відійшов миттєво, коли почув, хто мені телефонує. Дзвонила людина, яка просто дивом вижила. Зараз він міцно стоїть на ногах, хоч ішлося про ампутацію. Я прийняв рішення ризикнути — вдалось врятувати не тільки життя, а й кінцівки. Я його не дуже добре пам’ятав зовнішньо, бо в такі моменти не звертаєш увагу на обличчя людини. Тепер був у шоці. Просто не вірив, що це він. Деколи телефонують люди, яких я абсолютно не пам’ятаю, щоб подякувати. Для мене найприємнішим спогадом є врятовані життя.

  •  Хто з пацієнтів найбільше запам’ятався?

— Запам’ятовуються найважчі або ті, з ким устиг подружитися. Мабуть, у більшості лікарів є такі пацієнти, які особливо запам’ятовуються, які за час свого лікування стають твоїми друзями, хоч працюєш ніби з усіма однаково. Вперше таке було під час інтернатури. Була в нас пацієнтка Наталочка. Прожила у відділенні близько 40 днів, ставши за цей час для нас другом. Ми всі знали, що вона помре, але намагались створити їй таку атмосферу, щоб в останні дні життя вона не думала про те, що її чекає.

А на війні у мене був пацієнт Олег. Мав дворічну дочку Софійку. Став для мене пацієнтом-другом, повернувшись з того світу. Просто не знаю, як він вижив! Прийшов до тями в окопі, коли ми були в оточенні, і спитав: «Я побачу свою Софійку?». Потім він розповів, що це його дочка. Насправді просто хотілось ревіти… Я не знав, побачить він її чи ні, і сказав, що все в руках Божих. Він почав говорити, пити, їсти… Мали шанс на прорив з пораненими, тож вони виїхали. Колона підірвалася на фугасі. З усіх вижив лише один. Олег, на жаль, загинув. Він став для мене другом. Я знав його півтори доби, але запам’ятав на все життя. Його сестра якось знайшла мій номер — і ми проговорили години зо дві. Кожен плакав по свій бік. Я знав його близько 30 годин, але протягом 2 годин я мав що розповідати його сестрі. Хотілося б колись побачити Софійку і сказати «дякую» за її батька. Він один з тих, хто тримав оборону Дебальцева. До останнього.

Інший пам’ятний пацієнт — Денис Чабанчук. Знав його 6 годин. У нього було легке поранення, і поки я оперував інших, він підтримував у нашому окопі позитивну атмосферу. Не запам’ятати його не можна. Це справжній Герой. Він урятував мого друга — замерз від холоду і своїм останнім теплом зігрів товариша.

  • Що для Вас є дружба після всього пережитого?

— Справжній друг пізнається в біді. Немає більшої любові, як віддати своє життя за друзів. Це дружба до кінця. І навіть тепер, коли цих людей нема серед живих, я знаю, що це друзі. Когось знаєш декілька годин, але для тебе вони назавжди стають прикладом справжньої дружби, героїзму, сміливості, відданості…

  • Сняться?

— Після Дебальцева кожну ніч снились. Поступово відійшло. З кожним разом все рідше. Зараз періодично бачу у снах живих. Наприклад, Сашка Тарасюка. Історичний пацієнт — останній, хто був прооперований у Дебальцеві. Незважаючи на те, що шансів на виживання не було, він вижив. Написав мені листа, який висить у мене в кімнаті, а копія у батьків на холодильнику. Це найдорожче, що я отримував від пацієнтів у своєму житті — лист від останнього пацієнта у Дебальцівському оточенні.

  • Чи доводилося надавати допомогу ворогові?

— Окупанту я теж, звичайно, допоможу, точно не покину помирати. Навіть якби це був президент держави-агресора, як лікар, я б не завдав йому шкоди. Коли в мене був пацієнт з того боку, дістав потрібну допомогу в повному обсязі, незалежно від своїх політичних поглядів. Хоча більшість тих, що до мене потрапляли після спілкування з нашими хлопцями, уже мали проукраїнські погляди. Власне, громадянин Росії в мене був один. А місцевих жителів, які працювали на боці бойовиків, було кілька. Я з ними говорив українською мовою і дивився їм в очі, не приховуючи обличчя. Хотілося їм показати, що вони помиляються. Їх не мучили, до речі, ніяких тортур не застосовували. Це війна. Але ніяких катувань, як-от відрізання кінцівок, вух, завдання опіків... Такого не було. Хоча з їхнього боку знаємо, що так роблять… Так, мій побратим втратив обидві руки і обидві ноги — його тримали на морозі роззутого, хоча в нього вже були обморожені ноги. Але навіть у відповідь на це я нічого поганого їм не робив.

  • Як змінила Вас війна?

— Про це треба питати у моїх рідних. Можливо, я став трохи жорсткішим, менш емоційно сприймаю біль, з’явилося більше холоднокровності — так мені здається. Спокійніше ставлюся до болю, до смерті… Але разом з тим з’явилося трохи більше сміливості.

  • Чи з’явилися якісь нові звички?

— Не п’ю, не курю, не матюкаюся. Хоча друзі казали, що війна цього навчить. Я залишився на боці здорового способу життя. Є інші звички. Ті, хто пройшов війну, зосереджують увагу на тому, чи нема часом під ногами розтяжки, ще чогось — ми думаємо про те, чого тут немає. Нещодавно був у лісі і зловив себе на думці, що уважно шукаю у листі вибухівку. Ми обережно ходимо, здригаємося від кожного раптового вибуху чи удару… Навіть коли сусіди роблять ремонт, при звуках ударів відбувається певна мобілізація організму, а потім видихаєш: «Я в Ужгороді».

  • Чи була думка повернутися?

— Є усвідомлення, що, якщо потрібно, поїду назад. Мені, як лікарю, зробити з себе непридатного — 5 хвилин. Але я цього робити не буду, і якщо побачу, що треба, то знову поїду на Схід. Там є потреба в моїх знаннях, здібностях, досвіді.

  • Що бажаєте людям, студентам зокрема, хлопцям на передовій?

— Хлопцям — витримки! Не здаватися, не опускати рук. Людям — продовжувати боротьбу і робити все з любов’ю. Студентам — вчитися відповідати за свої вчинки, за все, що роблять, і за все те, чого вони НЕ роблять. Вони є наше майбутнє.

Знайомство з такими людьми не забувається — накладає певний відбиток на все життя. Приємний і простий у спілкуванні, скромний молодий чоловік із величезним багажем мудрості за плечима — саме таким я його побачила. У наш час багатьом людям не вистачає щирості і доброти — ці риси характеру роблять людину Людиною, і вони є в Олександра Данилюка.

Джерело: http://mediacenter.uzhnu.edu.ua/dir/galereja_slavi_gordosti_nadiji/voni_nashe_oblichchja/v_okopakh_atejistiv_nemae_rozmova_z_oleksandrom_daniljukom_khirurgom_128_brigadi/27-1-0-103
 

Пряма адресна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»