2 січня 2016

Перемир'я, Український Донбас: життя біля фронту

Завдяки крихкому перемир'ю, яке регулярно супроводжується свистом куль і гуркотом снарядів, прифронтові міста починають оживати. Але тут люди стикаються з новим випробуванням – комунальною катастрофою.

"Перемир'я не відчуваємо"

"Діти, яке сьогодні свято?" - запитує священик зі сцени актового залу школи №2 міста Мар'їнки Донецької області.

"Миколая!" – кричать радісно у відповідь учні. Вони сидять за довгими святковими столами, повними солодощів, мандаринів, бананів, які привезли волонтери та українські військові.

школа в Мар'їнціImage copyrightTetyana Kozak

У коридорі школи - виставка ялинок, зроблених руками дітей. Батьки товпляться в проходах - дивляться на своїх доньок та синів.

У Мар'їнці зараз працюють дві школи. Завдяки адміністрації району та волонтерам, в школах поміняли розбиті вікна, полагодили світло, опалення, встановили бак з водою.

Олена та Наталія чекають на своїх дітей в коридорі на стільцях. У Олени троє дітей. Молодшому - шість, він цього року пішов у перший клас.

У Наталії - двоє підлітків. Щойно в місті почалися бої, вони поїхали, але ненадовго. Повернулися, щойно стихло. Їхній будинок знаходиться на лінії вогню - кажуть, постійно чути, як літають снаряди. Живуть так останні півтора року.

"Перемир'я не відчуваємо. Все одно перестрілки були", - каже Олена.

"Вони й тривають, - підтверджує Наталя, - Просто зараз спокійніше, що в підвали не треба бігати. Раніше як було - два місяці в підвалі взагалі жили. Це взимку. Ані світла, ані води не було. Зараз світло періодично включають. Є вода. Газу, звичайно, немає. І не буде".

"Тут будинок, тут і батьки, ми виросли - куди їхати? Гроші закінчилися, роботи немає. І це наш дім - чому ми повинні їхати?", - каже жінка.

Image copyrightTetyana Kozak
Image captionОдна з двох шкіл, які працюють у Мар'їнці

Хлібозавод та молокозавод, де працювали жінки, закрили. Підприємство їхніх чоловіків в Донецьку - теж. Їхні сім'ї виживають за рахунок пенсії мами в 1200 грн. та гуманітарної допомоги.

"Раніше якось в майбутнє дивилися, плани були, а зараз нічого - просто так. Як ото зомбі. Прокидаємося, робимо, а потім знову лягаємо спати", - зітхає Олена.

На вулицях Мар'їнки напрочуд жваво. Поки надворі світло, звичайно.

Місто трохи ожило після того, як відкрили трасу і перенесли КПП з Георгіївки за Мар'їнку. Таким чином керівництво області та району намагається вивести міста з сірої зони.

За даними голови районної держадміністрації Мар'їнського району Володимира Мороза, до Мар'їнки повернулося близько чотирьох тисяч мешканців.

Він каже, що керівництво області активно відновлює комунальну власність і багатоповерхівки у постраждалих районах. Найбільша проблема - відновлення газопостачання та електрокомунікацій.

Газопровід пошкодили під час бойових дій. Його відновлюють за участі Червоного Хреста, який дає регіону трубу довжиною 3,2 км.

"Ведуться роботи з розмінування та укладання. За місяць, якщо не буде обстрілів, ми зможемо почати постачання газу до Мар'їнки та Красногорівки", - обіцяє пан Мороз.

Мар'їнкаImage copyrightTetyana Kozak
Image captionОбстріляний будинок, в якому ніхто не живе

Без світла, газу і води

Якщо Мар'їнка ще більш-менш освітлена і опалюється за рахунок електрики, то в Красногорівці ситуація критична.

Тут вже два тижні немає світла - на початку грудня під час обстрілу перебили високовольтну лінію електропередач. Відновити її поки що не вдається, оскільки вона проходить окупованою територією і заходить по Старомихайлівки.

Є ще один шлях - тягнути лінію в обхід, по території, яку контролює Україна. Але ДТЕК, компанія яка постачає електрику в регіоні, поки що цього не робить.

Але попри важке становище, люди повертаються і сюди. Судячи по жвавих вулицях Красногорівки, досить масово.

В одному з дворів в Красногорівці, недалеко від лінії вогню, мама з донькою намагаються розвести багаття і насмажити картоплі. Дівчинка-семикласниця збирає гілочки. Поруч з багаттям лежать порожні пластикові пляшки, які жінка теж підкидає у вогонь.

КрасногорівкаImage copyrightTetyana Kozak

"Удома немає ні світла, ні газу, ні води. Так ми вже живемо півтора року, з початку війни. З липня минулого року, - неохоче говорить з нами жінка. - Вчора поставила картоплю варити, вона не зварилася, я все викинула. Продуктів у нас теж немає - немає за що купити. Зараз поставила, думаю, ну насмажу".

Красногорівські активісти обурені – така кризова ситуація триває вже другу зиму. Вони упевнені, що цього можна було уникнути, якби за літо і осінь держава відновила газові комунікації.

"З минулого вересня ми їздили щотижня в Курахове до глави райдержадміністрації Мороза і постійно говорили про те, що потрібно робити газ. Нам відповідали: давайте почекаємо, все тут врегулюється, потім буде газ. З літа ми піднімали питання про те, що нам потрібна нова лінія, бо лінію електропередач постійно перебивають", - скаржиться Олена Косінова, представник Красногорівської ГО "Наше відродження".

Вона вважає, що про місто забули і не допомагають. Більше того, за її словами, ті будинки, у яких є заборгованість по оплаті, ще й відрізали від електрики.

"Вони приїхали без попередження, без складання актів, обрізали електроенергію людям, які отримують пакет гуманітарки, щоб на нього жити", - обурюється пані Косінова і попереджає, що вже готові виходити на протести, доки в місті не увімкнуть світло.

"Діти сплять в чоботях, в шубках, під двома-трьома ковдрами. Це не життя, - каже жінка. - Якщо цей конфлікт буде ще йти рік-два-три - що нам робити?"

Незважаючи на оголошене перемир'я, обстріли на лінії розмежування тривають.

Напередодні нашого приїзду в Красногорівку, околицю міста знову обстріляли з боку сепаратистів. Причому, були чути залпи заборонених мінськими угодами великокаліберних знарядь.

КрасногорівкаImage copyrightTetyana Kozak

"На душі камінь"

Обстріли не припиняються і в Пісках біля Донецького аеропорту. Хоча їх чути значно рідше.

Тут і далі живе 16 людей. Нові не приїжджають, бо район закритий.

Їжу і речі першої необхідності - ліки, дрова, вугілля, питну воду - привозять волонтери та військові.

"Чай питимеш? Ходімо до нас, додому посидимо", - запрошують в свій будинок Анатолій і Світлана. Він - колишній проектувальник Коксохімпроекту, вона працювала близько сорока років конструктором.

Анатолій та СвітланаImage copyrightTetyana Kozak
Image captionАнатолій, Світлана та ще один член сім'ї

У будинку у них тепло, топиться піч. Є свій генератор. Раніше його включали, але не можуть дістати паливо - ранвше просили у танкістів, а зараз танки відвели.

Електрику в селище провели, але напруга слабка. Світлана скаржиться, що вечорами важко - раніше можна було читати, як стемніє, а тепер тільки сидіти при свічках.

"На душі камінь, і не знаєш, коли це скінчиться і чим це скінчиться. Їхати? Куди виїжджати? Пенсії немає, роботи немає, - каже Світлана. - Поїдемо - пограбують, через п'ять хвилин цього нічого не буде, шафи поламають, батареї познімають".

Пенсію жителі Пісок не отримують вже 1,5 року, але й витрачати гроші тут ніде - магазинів немає. Хіба що можна поїхати в сусіднє село Первомайське, де живе більше людей.

Сусіди допомагають один одному, заходять, дізнаються як справи, діляться гуманітаркою.

Навпроти будинку Світлани та Анатолія живе 78-річна Софія Анатоліївна з хворим сином.

Софія АнатоліївнаImage copyrightTetyana Kozak

Вона вже п'ять разів переїжджала через обстріли. Тепер її дім - це маленька прибудова в будинку, який покинули господарі. Трохи далі по вулиці живуть дві сестри з сином однієї з них.

У перемир'я тут, як і скрізь, не вірять, але дуже чекають.

"Донецька Бандитська Республіка "

Втомлені війною люди вважають, що конфлікт триває, тому що так вигідно уряду. Якому саме - кажуть по-різному. Хтось звинувачує український, рідше - самопроголошені республіки.

Росію рідко хто згадує, хоча переважно на територіях на лінії розмежування ловить тільки російське телебачення. Українське можуть дивитися ті, у кого є супутникова тарілка.

"Я так думаю, для когось ця війна вигідна, раз йде торгівля, - вважає 75-річна Любов Іванівна, колишня вчителька молодших класів. - Наш президент - ми не вибирали тут його - скрізь свої ці магазини відкриває. А з того боку - і тим (самопроголошеним республікам. - Ред.) вигідно. Солдатам невигідно, солдатів підставляють. Ну що цей Захарченко, яку республіку він ось це організовує. Народну? Я не вірю, що це республіка народна. Скоріше, Донецька Бандитська Республіка ".

Любов Іванівна разом з чоловіком Миколою живуть у Новгородському - це невелике село під Горлівкою. Їхній будинок стоїть прямо на лінії вогню, рік тому в ньому зруйнувало дах.

Любов Іванівна разом з чоловіком Миколою Image copyrightTetyana Kozak

Подружжя залатало дах плівкою, трохи заклало тими матеріалами, якими допоміг Червоний Хрест.

"Коли стріляють, ховаємося у підвал, - говорить Микола. Він колишній токар. - Я тут з самого дитинства. Сам побудував хату. Так важко вона мені дісталася! Держава не допомагала мені. І раптом на старості залишився без даху, без нічого. Бомжем залишився. Сподівався відпочити. Куди ми поїдемо? Ми готувалися все життя тут старість зустріти".

Каже, що його сусіди, у кого вціліли будинки, зловтішаються. Бо він - за Україну, а вони "хочуть Путіна". Багато хто з них ходив на "референдум".

Незважаючи на те, що околиця села знаходиться прямо на вогневій позиції, комунальні служби тут перевіряють лічильники і заборгованості. А до маршрутки можна дійти пішки. Раз на два дні приїжджає бусик, з якого можна купити продукти.

У селі стоїть батальйон Айдар. Місцеві жителі кажуть, що з військовими у них хороші відносини, і що солдати їм допомагають.

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/01/151225_marinka_report_ms

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Ми у ЗМІ

Всі статті
Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

В рамках програм корпоративної соціальної відповідальності підприємства – члени Асоціації «Виробники ліків України», зокрема ПАТ «Фармак», ТДВ «Інтерхім» та ТОВ «Юрія-Фарм» активно співпрацюють з міжнародною благодійною платформою «Люди допомагають людям», що проводить систематичну роботу по збору коштів на підтримку родин, члени яких загинули під час Антитерористичної операції на Сході України.

Підприємства висловлюють вдячність колективу організації за створену можливість гідного виконання соціальної місії підприємств та програм соціальної відповідальності, а також за особисте милосердя і самовідданість, які кожен з членів проекту проявляє в тяжкі часи випробувань.

Завдяки роботі платформи «Люди допомагають людям» за 2 роки вдалося зібрати 4 млн. 611 тис. гривень. Майже 1 млн. гривень – це перекази від приватних осіб. 3 млн. гривень – перекази від представників бізнесу. Наразі під опікою організації перебувають 280 сімей.

«Люди допомагають людям» – це благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги сім’ям загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на сході країни. Координаційна рада платформи складається з дружин загиблих воїнів АТО - Ірини Міхнюк, Еліни Галви, Олени Гуменюк.


Джерело: Сайт АВЛУ
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег був життєрадісним та справедливим, завжди у всьому підтримував і допомагав. Дуже цінував друзів. Поважав підлеглих. У будь якій ситуації лишався розсудливим і мав чудове почуття гумору. Він був справжнім офіцером, чоловіком та батьком», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, майора 30-ої окремої механізованої бригади Олега Єрмака його дружина Катерина.

 

 

Майбутнє подружжя познайомились один з одним у кафе, в якому відпочивали. Олег запросив молоду дівчину до танцю, потім - розговорились і зрозуміли, що створені одне для одного. Жінка каже, що тоді і вирішили, що хочуть прожити життя разом. «Олег багато розповідав про свою роботу (він здійснив свою дитячу мрію і став професійним військовим, з таким захоплення і харизмою), що в нього важко було не закохатися. Завжди посміхався і шуткував. Робив сюрпризи. Телефонував декілька разів на день і нам завжди було про що поговорити», - говорить Катерина Єрмак. 

Незабаром, після одруження, молода сім’я раділа народженню донечки Надії. «Коли Олег дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що народжувати будемо разом. Він був зі мною поряд, допомагав і підтримував. Так трапилось, що після народження доньки, я захворіла. І Олег, фактично, перебрав всі обов’язки піклування і про мене і про Надійку на себе», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що її чоловік багато часу проводив на роботі, а весь вільний час присвячував їй та дитинці.

«Ми любили ходити на природу, їздити до батьків, вдома майже ніколи не сиділи. Професія чоловіка змушувала вести активний стиль життя. Він любив спорт, з друзями грав у футбол. А нашу донечку навчив плавати, це була її мрія. Також прищепив їй любов до природи. Вони разом підгодовували пташок зимою. А ще, Надійка дуже любить коней. Це теж в неї від татка», - розповідає дружина Олега Єрмака.

З початком бойових дій на Сході країні, Олег Єрмак дуже переживав за майбутнє країни та свою родину. Чоловік розумів, що війна неминуча, і його обов’язок - виконати свій борг перед Батьківщиною і захистити свій край та сім’ю. Разом із своїм з’єднанням Олег Єрмак відправився у зону АТО практично з перших днів. Додому чоловік телефонував, коли випадала нагода. Катерина каже, що практично не розповідав, що йому довелося пережити: «Я постійно дуже переживала, адже в 30-ій бригаді було багато загиблих. Але Олег просив не хвилюватись і обіцяв, що все буде добре».

Востаннє Катерина та Надійка бачили свого чоловіка та татка за два тижні до його загибелі. «Він вирішив зробити нам сюрприз і вночі постукав у двері. А я, спросоння, одразу й не зрозуміла, що він приїхав у відпустку. Ми тоді багато говорили, будували плани на майбутнє, він гуляв і грався з донечкою. А коли проводили його назад, на війну, серце не покидали тривожні відчуття. Олег ще попросив не плакати і сказав, що скоро приїде», - розповідає дружина загиблого. А за декілька днів пролунав дзвоник від товариша Олега, який сповістив Катерині трагічну новину – чоловіка було поранено під час виконання бойового завдання в Артемівську і зараз він у реанімації. Жінка чимдуж старалась встигнути побачити коханого. Миттю, вона зібралась і вирушила у дорогу, а коли увійшла до лікарняної палати - Олег помер. «Він загинув у мене на очах. Я до останнього сподівалась, що лікарі його врятують. Але дива не сталося», - ледь стримуючі сльози промовляє Катерина Єрмак.

Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Олег Єрмак нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Катерина Єрмак говорить, що донька Надійка дуже болісно сприйняла звістку про смерть татка. Перші півроку дівчинка щодня плакала. «Я їй сказала, що татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба», - каже дружина загиблого. Зараз 6-річна Надійка вже ходить до школи, але їй все ще важко усвідомлювати і дивитись на інших діток, яких забирають татусі, а в неї лишилась тільки мама.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олега Єрмака, виплативши компенсацію. Власного житла у родини ще немає (перебувають на черзі), вони змушені його винаймати. Дитина швидко росте, на весну потрібен новий одяг та взуття. А ще, Надійка мріє про ролики і велосипед. Давайте разом допоможемо доньці загиблого героя АТО Олега Єрмака.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/372 або за реквізитами нижче:

ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег