11 січня 2016

Іторії АТО. СВЯЩЕНИК ГЕОРГІЙ ЯНКОВСЬКИЙ: "Я ПРОВІВ ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ ХРЕЩЕНЬ НА ПЕРЕДОВІЙ. БІЙЦЯМ ПРОСТО СТАВАЛО НЕОБХІДНИМ, ЩОБ НА НИХ НАДІЛИ ХРЕСТИК І ДАЛИ ІКОНКУ З СОБОЮ"

Я зростав у православній сім'ї. У нас завжди тримали піст, і що таке "Біблія" я знав з дитинства. Можливо, тому в якусь мить відчув, що маю пройти духовний життєвий шлях. Зрозумів, що себе треба позбавляти від різних спокус, які є в цьому світі. Почав змінювати своє ставлення до життя, а потім допомагати іншим духовними розмовами, розповідав людям, як потрібно жити, щоб не мати гріха в душі. Але щоб мати за собою якусь платформу, вирішив здобути духовну освіту.
Родом я з Черкаської області, проте майже все своє життя прожив у Києві. Тут закінчив Київську духовну семінарію Московського Патріархату при Києво-Печерській Лаврі. Це було в кінці 90-х, і на той час я не бачив великої різниці між Київським і Московським патріархатом, але коли я почав спілкуватися з керівництвом Лаври, побачив речі, якими церква просто не повинна жити. Люди, які мають показувати приклад великої духовності, показали зовсім інше. Наприклад, кошти, які проходили через керівників Києво-Печерської Лаври, було пущено не на допомогу бідним, будівництво храмів і притулків, а на власні блага. Тобто я просто побачив обман, а не правду, якою повинна жити церква.

Тому я пішов звідти і перейшов у храм, який служить своєму народові.



Я керую парафією, яка знаходиться на площі Слави. Це православна церква Київського патріархату, відновлений військовий Свято-Миколаївський собор. Він був збудований у кінці 17 століття Іваном Мазепою, а у 1934 році його підірвали комуністи. На тому місці, де знаходився собор, позаду з лівої сторони зараз стоїть тільки пам'ятний камінь. З часом ми плануємо там поставити капличку і проводити богослужіння. А поки наша парафія не має свого приміщення, я проводжу служби у Михайлівському монастирі.

Частина моєї роботи - це доносити до людей істину, показувати де є добро, а де зло. І коли почалися події на Майдані, мені душа підказала, що моє місце саме тут, бо істина була не на боці "Беркута", який за гроші бив простий народ, а на боці людей які вийшли за ідею. На Майдан я вийшов разом з усіма 1 грудня. Знаходився там постійно і так само, як і багато інших, чергував, а також вів службу у капличці, яку розташували у наметі першого взводу 8-ї сотні.

Коли ми стояли кордоном перед "Беркутом", а за нами знаходились жінки і діти, я намагався розмовляти з людьми зі спецпідрозділу. Але намагаєшся балакати, а тебе просто не чують. Хоча декілька разів траплялося і поспілкуватися, бувало, що дехто навіть висловлював нам свою підтримку, але основним аргументом, чому вони стоять не з нами, було, що їх заарештують, якщо вони порушать або відмовляться виконувати накази. Коли ми з ними розмовляли, це бачило їхнє керівництво, і буквально через деякий час їх міняли на інших, після чого на варті тих хлопців я більше не бачив.

Я не можу сказати, що мені не було страшно, коли почалися активні протистояння, проте набагато гірше, коли ти поранений, бо стаєш безпорадним. Вперше мене поранили у січні, біля стадіону "Динамо". Влучили гумовою кулею в область серця - там залишився великий синець. А вдруге - 18 лютого під час "Маршу миру". Слава Богу, що тоді я вдягнув бронежилет і весь заряд картечі влучив у нього, а лише одна куля залетіла під бронік. Після поранення я погано пересувався, і мене завели в Будинок офіцерів, а оскільки навкруги був "Беркут", людей звідти вивезли народні депутати. Особисто мене - Ольга Богомолець. Оскільки в лікарню їхати тоді було дуже небезпечно, мене привезли на Майдан, там я перебував з 18 по 24 лютого. Я довго не міг підняти руку і звісно займатися своєю справою, приносити якусь користь, відчував себе тягарем, і це мені зовсім не подобалось.

Для мене Майдан - це неймовірне духовне піднесення людей. Щодня до мене приходили в капличку за різними порадами. Я приводив їм приклади зі святого писання, тому що там багато життєвих випадків описано таких, які зустрічаються постійно в нашому житті.

Взагалі ті події можна розглядати як боротьбу світла і темряви. А людей на Майдані, особливо "Небесну сотню", як воїнів світла, про яких навіть пісню придумали. І хоча я є в тому кліпі, проте себе до них не відношу. Я людина скромна і просто робив те, що повинен був робити.

Коли почалися події на сході, я деякий час вагався, залишатися і продовжувати службу у місті, чи їхати на фронт. Але швидко зробив свій вибір і поїхав на війну.
янковский священник

Пішов в "Айдар", тому що входив до складу 8-ої афганської сотні і знав Валентина Лихоліта, одного з організаторів "Айдара", а також більшість хлопців з Майдану, які теж пішли у батальйон.

З травня 14 року я майже постійно знаходжуся на передовій, виконуючи функції капелана. Половинкино, Щастя, Металіст, Жовте - я побував у багатьох місцях зі своїм підрозділом. Щоранку у нас іде шикування, потім я вичитую ранкові молитви, а вже після цього командир ставить на цей день завдання. І ввечері перед сном знову шикування, вечірні молитви, люди хрестяться і з молитвою ми ідемо відпочивати. А крім цього хлопці сповідуються, причому коли завгодно: посеред ночі або дня.

янковский священник

Коли людина весь час бачить смерть, їй просто необхідно розмовляти зі священиком. Багато хто приходив до мене і казав, що болить душа і я хочу поговорити. Хлопцям тепліше від того, що поряд є батюшка. І навіть на передовій, в окопі, або землянці, інколи. незважаючи на міни, люди сповідуються.

До смерті звикнути неможливо, а її дуже багато на цій війні. Мені не один раз доводилося збирати руки і ноги своїх товаришів. Це дуже важко. Інколи сльози просто ллються самі. Коли я служив на парафії у місті теж постійно стикався зі смертю - відспівував людей під час поховання. Але це інша справа, тому що на війні помирають ті, кого ти вже добре знаєш, ті, з ким ти ще нещодавно балакав, щойно ділив пайку - а через декілька хвилин людини не стало. Бували випадки, коли б'є "Град " і замість бійця залишається пусте місце. Це дійсно дуже вражає. Для мене єдина допомога витримати таке психологічне навантаження - з молитвою попросити у Бога, щоб він допоміг мені і тим людям, які знаходяться біля мене. Я молюся, читаю "Біблію", інші підходять послухати і після читання мене часто просять пояснити прочитане. І коли немає атак, ми з хлопцями часто просто сидимо розмовляємо на духовні теми.

Звісно, не всі солдати віруючі, але бували випадки, коли хлопці підходили до мене і казали, що хочуть прийняти хрещення. Хоча до того, як потрапили на фронт ці люди зовсім не мали віри. І за весь період я провів декілька десятків хрещень на передовій. Людям просто ставало необхідним, щоб на них наділи хрестик і дали іконку з собою. Солдати казали, що після цього якось краще і спокійніше себе відчувають. Тобто, вони почали відчувати духовну допомогу, хоча перед цим ніколи не бували в церкві.

Найстарший з бійців, яких мені довелося хрестити, чоловік після 50 років. А одногу разу довелося хрестити і дитину, ще коли ми стояли у Половинкиному. Там була база "Айдару". Якось прийшла місцева жителька, принесла свого 4-річного хлопчика і сказала, що саме у нас хоче похрестити дитину. Мене взяли за хрещеного батька.

Пригадую, як і на Майдані один з учасників захотів саме в нашій капличці охрестити свого сина. Я навіть дату пам'ятаю - це було 15 лютого. Чоловік сказав, що така подія - це пам'ять і для нього, і для дитини. Тоді мені та людина дуже в душу запала, тому що Майдан для нього був важливим місцем.

Мені подобаються люди, які люблять своїх ближніх. Коли людина має таке почуття, вона передає той дар, який від початку закладено Богом - і це найважливіший критерій людяності для мене.

Оскільки я священик, який знаходиться на війні, в мене був певний внутрішній конфлікт, але я бачу, що несу там людям вкрай важливу допомогу. І ми все одно маємо робити все, що від нас залежить, щоб повернути наші землі. Бог - це істина, правда, а ми віримо, що правда на нашому боці. І якщо правда на нашому боці, то ми отримаємо цю перемогу.

Джерело: censor.net.ua/r368089

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО


Ми у ЗМІ

Всі статті
Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

В рамках програм корпоративної соціальної відповідальності підприємства – члени Асоціації «Виробники ліків України», зокрема ПАТ «Фармак», ТДВ «Інтерхім» та ТОВ «Юрія-Фарм» активно співпрацюють з міжнародною благодійною платформою «Люди допомагають людям», що проводить систематичну роботу по збору коштів на підтримку родин, члени яких загинули під час Антитерористичної операції на Сході України.

Підприємства висловлюють вдячність колективу організації за створену можливість гідного виконання соціальної місії підприємств та програм соціальної відповідальності, а також за особисте милосердя і самовідданість, які кожен з членів проекту проявляє в тяжкі часи випробувань.

Завдяки роботі платформи «Люди допомагають людям» за 2 роки вдалося зібрати 4 млн. 611 тис. гривень. Майже 1 млн. гривень – це перекази від приватних осіб. 3 млн. гривень – перекази від представників бізнесу. Наразі під опікою організації перебувають 280 сімей.

«Люди допомагають людям» – це благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги сім’ям загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на сході країни. Координаційна рада платформи складається з дружин загиблих воїнів АТО - Ірини Міхнюк, Еліни Галви, Олени Гуменюк.


Джерело: Сайт АВЛУ
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег був життєрадісним та справедливим, завжди у всьому підтримував і допомагав. Дуже цінував друзів. Поважав підлеглих. У будь якій ситуації лишався розсудливим і мав чудове почуття гумору. Він був справжнім офіцером, чоловіком та батьком», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, майора 30-ої окремої механізованої бригади Олега Єрмака його дружина Катерина.

 

 

Майбутнє подружжя познайомились один з одним у кафе, в якому відпочивали. Олег запросив молоду дівчину до танцю, потім - розговорились і зрозуміли, що створені одне для одного. Жінка каже, що тоді і вирішили, що хочуть прожити життя разом. «Олег багато розповідав про свою роботу (він здійснив свою дитячу мрію і став професійним військовим, з таким захоплення і харизмою), що в нього важко було не закохатися. Завжди посміхався і шуткував. Робив сюрпризи. Телефонував декілька разів на день і нам завжди було про що поговорити», - говорить Катерина Єрмак. 

Незабаром, після одруження, молода сім’я раділа народженню донечки Надії. «Коли Олег дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що народжувати будемо разом. Він був зі мною поряд, допомагав і підтримував. Так трапилось, що після народження доньки, я захворіла. І Олег, фактично, перебрав всі обов’язки піклування і про мене і про Надійку на себе», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що її чоловік багато часу проводив на роботі, а весь вільний час присвячував їй та дитинці.

«Ми любили ходити на природу, їздити до батьків, вдома майже ніколи не сиділи. Професія чоловіка змушувала вести активний стиль життя. Він любив спорт, з друзями грав у футбол. А нашу донечку навчив плавати, це була її мрія. Також прищепив їй любов до природи. Вони разом підгодовували пташок зимою. А ще, Надійка дуже любить коней. Це теж в неї від татка», - розповідає дружина Олега Єрмака.

З початком бойових дій на Сході країні, Олег Єрмак дуже переживав за майбутнє країни та свою родину. Чоловік розумів, що війна неминуча, і його обов’язок - виконати свій борг перед Батьківщиною і захистити свій край та сім’ю. Разом із своїм з’єднанням Олег Єрмак відправився у зону АТО практично з перших днів. Додому чоловік телефонував, коли випадала нагода. Катерина каже, що практично не розповідав, що йому довелося пережити: «Я постійно дуже переживала, адже в 30-ій бригаді було багато загиблих. Але Олег просив не хвилюватись і обіцяв, що все буде добре».

Востаннє Катерина та Надійка бачили свого чоловіка та татка за два тижні до його загибелі. «Він вирішив зробити нам сюрприз і вночі постукав у двері. А я, спросоння, одразу й не зрозуміла, що він приїхав у відпустку. Ми тоді багато говорили, будували плани на майбутнє, він гуляв і грався з донечкою. А коли проводили його назад, на війну, серце не покидали тривожні відчуття. Олег ще попросив не плакати і сказав, що скоро приїде», - розповідає дружина загиблого. А за декілька днів пролунав дзвоник від товариша Олега, який сповістив Катерині трагічну новину – чоловіка було поранено під час виконання бойового завдання в Артемівську і зараз він у реанімації. Жінка чимдуж старалась встигнути побачити коханого. Миттю, вона зібралась і вирушила у дорогу, а коли увійшла до лікарняної палати - Олег помер. «Він загинув у мене на очах. Я до останнього сподівалась, що лікарі його врятують. Але дива не сталося», - ледь стримуючі сльози промовляє Катерина Єрмак.

Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Олег Єрмак нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Катерина Єрмак говорить, що донька Надійка дуже болісно сприйняла звістку про смерть татка. Перші півроку дівчинка щодня плакала. «Я їй сказала, що татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба», - каже дружина загиблого. Зараз 6-річна Надійка вже ходить до школи, але їй все ще важко усвідомлювати і дивитись на інших діток, яких забирають татусі, а в неї лишилась тільки мама.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олега Єрмака, виплативши компенсацію. Власного житла у родини ще немає (перебувають на черзі), вони змушені його винаймати. Дитина швидко росте, на весну потрібен новий одяг та взуття. А ще, Надійка мріє про ролики і велосипед. Давайте разом допоможемо доньці загиблого героя АТО Олега Єрмака.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/372 або за реквізитами нижче:

ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег