19 січня 2016

Иван Звягин: "Я был свидетелем того, как два военных врача оказывали помощь одновременно 16 раненым"

Киевский юрист, получивший из рук президента страны за свою волонтерскую работу орден «Богдана Хмельницкого» III степени, а затем еще и негосударственную награду «Народный герой Украины», за полтора года войны провел на передовой вместе с врачами и бойцами 200 дней

В отличие от многих волонтеров, которые ездят в зону АТО большими компаниями, на нескольких машинах, в сопровождении журналистов и телекамер, Иван, как правило, отправляется на линию огня один. «Не раз бывало — еду на пару дней, а остаюсь на две недели. Не мог бы такого себе позволить, если бы со мной кто-то был, — спокойно и уверенно говорит Иван. — Так я отвечаю только за свои действия». У него всегда с собой бронежилет, каска и наградной пистолет ТТ, полученный от министра обороны. Еще несколько лет назад столичный юрист даже не интересовался оружием, а теперь умело им пользуется. При этом ни пистолетом, ни высокой наградой, которую ему вручил президент страны, не хвастает. Зато с гордостью рассказывает о своей семилетней дочери, вызвавшейся на детском утреннике исполнить гимн ВДВ «Синева».

Волонтерская деятельность Ивана начиналась с доставки военным врачам необходимых медикаментов. Поэтому Звягина знают многие медики. «Лекарства, которые у нас есть, мне привез Ваня, — говорит Александр Верчинский (позывной „Знахарь“), врач 2-го батальона 95-й аэромобильной бригады. — У нас в арсенале и эффективные кровоостанавливающие, и обезболивающие препараты, и шовные материалы, и рюкзаки тактической медицины. Это все от Звягина, как и жгуты натовского образца. Несмотря на громкие заявления, что армия снабжена всем необходимым, я за год службы получил на батальон небольшую коробку с самыми обычными лекарствами и старые резиновые жгуты, которые рвутся, а летом пересыхают и рассыпаются».

— Задолго до событий на киевском Майдане я подружился с киевскими врачами столичного ожогового центра, — рассказывает Иван Звягин. — Когда дочке было десять месяцев, она, делая первые шаги, дотянулась до стола и перевернула на себя кипяток, получила серьезные ожоги. Попала в Киевский ожоговый центр к одному из лучших детских специалистов — Марии Вартановне Арутюнян. Работа врачей детского отделения, их сердечность меня поразили. А еще — чистота отношений с родителями пациентов. Сколько я ни пытался отблагодарить врачей, они гневно отказывались принять благодарность. Видя такое отношение, высокий профессионализм, узнав, что пациентам ожогового центра постоянно нужна кровь для переливания, решил для себя: стану донором. За последние семь лет я сдавал кровь уже более тридцати раз. И буду продолжать это делать.

Когда в конце 2013 года на Майдане начались митинги, я четко осознал, что кровопролития не избежать, будут жертвы, раненые, увеличится потребность в донорской крови. Поэтому создал базу данных из более чем двух тысяч доноров. Параллельно занялся сбором лекарств. Первых пострадавших отвозил в больницы, закрепив на машине красный крест.

— Вы верили в то, что Майдан приведет к бегству Януковича?

— Честно говоря, был уверен, что митинг подавят. Даже тактически люди расположились неправильно — их легко можно было снести. Я приезжал в центр столицы по ночам, когда там оставалось меньше народа. Понимал, что если штурм и будет, то под утро. На Майдане познакомился с замечательными киевскими нейрохирургами Андреем Гуком и Андреем Болюхом, профессором Всеволодом Стеблюком, кардиохирургами Юлией Кузьменко и Сергеем Сиромахой. Вместе с другими врачами мы организовали первые медицинские курсы на Майдане, собрали первые аптечки. В Доме профсоюзов нашли огромное количество сумок с противогазами, вытащили их и вкладывали средства от ожогов, перевязочные пакеты, перекись… Начали приглашать к себе представителей от сотен и баррикад, чтобы научить их пользоваться аптечками. Ездили в больницы, организовывали доставку раненых, договаривались о сотрудничестве. В Михайловском соборе устроили операционную.

— Как семья относилась к такой вашей бурной деятельности?

— Собираясь на Майдан после первого штурма, сказал жене: «Если кого-то убьют, никогда себе не прощу, что не был рядом». Я знаю, что такое муки совести. Для меня ничего хуже нет. Поэтому должен был действовать. Кроме того, я прошел несколько курсов тактической медицины и мог быть полезен. С тех пор жена поддерживает мое волонтерство.

Когда на улице Институтской расстреляли митингующих, был уверен, что теперь произойдет возрождение нации, люди объединятся, начнут улучшать свою жизнь. Ведь после страшных событий — эпидемий, катастроф — все очищались, обновлялись. Мне было больно, что погибли такие молодые патриоты Украины, но у нас появился шанс измениться. Мы же все годы независимости страны не ценили свою богатейшую землю. Украине не угрожают ни наводнения, ни землетрясения. У нас есть полезные ископаемые. Но мы ленимся работать. Я очень надеялся, что теперь люди поймут: нужно жить нормально, не давать взятки, делать свою работу качественно. К сожалению, этого не произошло. Большинство продолжает ждать, что их проблемы кто-то решит…

После событий в Крыму произошел страшный пожар в одесском Доме профсоюзов, и медики Майдана поехали туда.

— У нас же были большие запасы лекарств, которые стекались со всей страны, — продолжает Иван Звягин. — В Крым и Одессу мы отвезли тонны препаратов.

— Когда вы впервые поехали в зону АТО?

— Еще весной 2014 года. Приехал в штаб АТО, который располагался в Изюме. Вез хирургический инструмент, перевязочные материалы и самое важное — кровоостанавливающие средства, жгуты-турникеты. Тогда еще ничего этого у бойцов и врачей не было. Ехал сам. Лекарств у меня было приблизительно на сто тысяч гривен. Ехал в машине с красным крестом. Брал с собой оружие, разрешение на ношение которого оформил еще во время Майдана. В первые дни после освобождения Славянска было несколько конфликтов с агрессивно настроенными местными жителями. Но со временем, когда они убедились, что пришли не «фашисты», отношение улучшилось. Уже позже в Дебальцево нам с врачом 25-й бригады пришлось буквально отбиваться от толпы местных жителей. Тогда оружие помогло. Мы его не использовали, но достать пришлось.

— Где вы берете деньги на покупку необходимых лекарств для военных врачей?

— Трачу часть своих средств. Есть группа людей, регулярно передающих лекарства. Поддерживают военных как граждане Украины, так и наши соотечественники, которые живут в Италии, Канаде, США, Польше. Правда, в последнее время поддержка волонтерского движения заметно снизилась. Услышав о перемирии, люди считают, что война закончилась. Но ведь бойцы все так же находятся на линии огня, продолжают гибнуть, получать тяжелые ранения. Сейчас, зимой, не обойтись без противопростудных лекарств, антибиотиков, которых по-прежнему от государства не дождаться… Нужна и теплая одежда.

— С кем из врачей в зоне АТО вы подружились, поддерживаете связь?

— Для меня эталоном высокого уровня профессионализма являются медики 25-й бригады ВДВ хирург Александр Зеленюк и анестезиолог Ярослав Левченко. Один из них был заведующим отделением гастроэнтерологии в днепропетровской больнице, мог не идти в зону АТО. Сидел бы на месте и зарабатывал деньги. Но он посчитал своим долгом помогать бойцам. Я был свидетелем, как этим врачам пришлось оказывать помощь одновременно 16 раненым в крохотной не оборудованной медицинской техникой комнатушке. Причем у одного бойца было пулевое ранение в область сердца, у другого вырвана челюсть.

Иван показывает фотографии, сделанные в тот день. На одном их снимков пуля, которую врачи вытащили из сердца бойца.

— Это происходило в Авдеевке, — продолжает волонтер. — В ситуации, когда поступает сразу так много пострадавших, самое сложное — выбрать, кому оказывать помощь первому. Есть правило: если начать работать с самыми тяжелыми, высокий шанс потерять тех, кто был легче. Ведь за время ожидания они переходят в разряд тяжелых. Тут нужны хладнокровие и решимость. Тогда Саша и Ярослав не спали несколько суток. А когда закончилось топливо в генераторах, работали при свечах. Помню, два пациента были ранены одной пулей — она навылет пробила руку бойцу и вошла в бок его соседа. Вот тогда я хорошо понял, что врачи, как и бойцы, нуждаются в моральной поддержке. Поэтому продолжаю ездить к ребятам. Могу сказать, что в последнее время улучшилась ситуация и с аптечками, но они все равно недоукомплектованы. Однако основная проблема — отсутствие транспорта для эвакуации раненых.


*Слева направо: хирург Александр Зеленюк, анестезиолог Ярослав Левченко, хирург Игорь Боровой и волонтер Иван Звягин. Снимок сделан в районе Дебальцево

Накануне этого Нового года Иван подсчитал, что в общей сложности провел на передовой более двухсот дней. Причем был в местах, где реально шли бои. Скажу больше: Звягин приезжал к бойцам и врачам и в Пески, и в Дебальцево, и в Донецкий аэропорт в разгар его защиты.

— Во время Иловайского котла пытался проехать к начмеду батальона «Миротворец» профессору Всеволоду Стеблюку, — говорит Иван. — Он заказал определенные медикаменты. И когда я был уже на пути к городу, Сева перезвонил: «Возвращайся, ты к нам не пробьешься. Мы полностью окружены». Несмотря на мои попытки, мне не удалось проехать к врачу, который по заслугам получил звание «Народный герой Украины». То, что Всеволод сделал в той ситуации, сколько раненых спас, — невероятно. А когда я пытался пробиться в Дебальцевский котел, передо мной взорвали две машины, погибли врачи. Судьба одного из них до сих пор не известна.

— Зачем вы ездили в столь опасные места?

— Чтобы все увидеть своими глазами и знать, в чем нуждаются бойцы. Для меня это важно. Прошлый Новый год я встречал в Песках в доме «Купола». Там все особняки носят позывные бойцов, которые их обживали. В 23 часа в наш дом прилетел снаряд. Знаете, на самом деле в аэропорту не было страшно, как, например, на простреливаемой дороге в Пески. Там нужно на максимальной скорости пролететь через дамбу. Меня ждала медик-волонтер Галина Алмазова на своем реанимобиле. И мы проскакивали опасный кусок дороги. Слышно было, как по металлу стучали пули.

— Вы же возите не только лекарства, а передаете еще и теплую одежду, обувь, делаете наградные ножи для отличившихся бойцов…

— Первое время я возил только лекарства. Но затем небезразличные люди стали передавать вещи, комплекты формы, берцы, печки. Как-то мне позвонила женщина, которая представилась Ксюшей. Она сказала, что у нее есть возможность помогать. Женщина присылала из Польши в Украину термобелье для медиков и сотрудников военно-полевых госпиталей, сотни биноклей и наблюдательной оптики. А с ножами история простая. Бойцы, отличившиеся в боях, ничего не получали. И нужно было их чем-то поощрять. А ножи «Глок» всегда ценились разведчиками. Это культовая вещь. Каждый такой стоит более тысячи гривен. Первые вручил лучшим военным врачам. Затем — бойцам. Командиры определяют лучших, а я делаю гравировку. Ежемесячно вручаем ножи торжественно перед строем.

Перелистывая снимки в своем телефоне, Иван показал мне один — наиболее значимый для него. На нем мужчина стоит рядом с Яной Зинкевич, организовавшей медицинскую службу «Госпитальеры». Месяц назад 20-летняя девушка попала в ужасную аварию и получила тяжелейшие травмы позвоночника.


*Иван Звягин с Яной Зинкевич, организовавшей службу «Госпитальеры». Девушка, получившая травму позвоночника, проходит лечение в Израиле

— «Госпитальеры» вывезли около тысячи раненых из района Донецкого аэропорта, триста из них были тяжелыми, — говорит Иван. — В команде Яны профессиональные врачи. Я не раз был свидетелем того, как работают «Госпитальеры». Бывал в их операционной, видел все этапы спасения людей. И могу сказать: это смелые, профессиональные и преданные Украине люди.

— Вы общаетесь с Яной сейчас, когда она проходит лечение в Израиле?

— Иногда пишу ей сообщения. Она отвечает. Яна умничка. Верю, что с ней все будет хорошо!

— С бойцами каких военных подразделений вы подружились?

— С десантниками 81-й, 25-й и 95-й бригад. Образцом для меня является второй батальон 95-й бригады, легендарные «Медведи». Вижу, как армия становится более профессиональной, боеспособной. Появилось много не только смелых и решительных, но и закаленных в боях молодых офицеров. Общаться с ними — большая честь. И приятно, что они зовут меня в гости, приглашают на праздники. В прошлом году я встречал Новый год с бойцами 81-й бригады в Песках. В этом — на Чонгаре вместе с теми, кто защищал Донецкий аэропорт. Бойцы должны знать, что они не одни. Что их служба важна для нас.

— Вы не думали уйти воевать?

— Я не служил в армии. Никогда не мог даже предположить, что будет война. Поэтому не окончил военную кафедру. Когда на востоке начались события, сразу обратился в свой военкомат. Мне сказали, чтобы ждал повестку. Она не пришла до сих пор. Но я считаю, что нужно работать там, где от тебя будет максимальный коэффициент полезного действия. На блокпосту с автоматом от меня будет пользы в разы меньше, чем сейчас, когда я занимаюсь добыванием лекарств и оптики.

За два года войны у Ивана накопилось множество интересных историй о бойцах, врачах, местных жителях. Мужчина не раз помогал тем, кто попал в беду. Так, прошлой зимой вывез из Авдеевки маму с ребенком, поселив их в своем доме под Киевом.

— Как раз шли бои за Авдеевку, — рассказывает Иван. — Со мной туда поехал журналист телеканала ICTV Тарас Корниюк. Отработав свою смену, он взял отпуск и оставался в зоне АТО, чтобы морально поддержать наших бойцов, помогать им. Каждый день город усиленно бомбили. Уже не было ни света, ни воды. «Скорые» не выезжали. Многие местные искали помощи у наших военных врачей, приводили простуженных детей, чтобы специалисты послушали бронхи и легкие, просили лекарства, детское питание и подгузники. Наши военные старались помочь одиноким больным пенсионерам. И вот там я увидел совсем молодую маму с новорожденным ребенком. Она рассказывала, что у нее в квартире пять градусов тепла. В районе, где жила женщина, шли сильные бои, упало около сорока снарядов. Жизнь в многоквартирном доме напоминала рулетку: в какое окно прилетит в этот раз? Я начал уговаривать мамочку выехать. Она в слезы. Мол, меня и ребенка продадут на органы. С огромным трудом с помощью врачей ее удалось уговорить. Выезжала, рыдая. Мы закрыли малыша со всех сторон бронежилетами. Два месяца женщина с малышом прожили у меня. Люди собрали для мальчика одежду, нашли коляску, кроватку. Ребенка обследовали лучшие специалисты. Я возил маму на Крещатик показать «танки «Правого сектора» и «лютых бандеровцев», в которых молодая женщина свято верила. Затем их пригласили в семью в Каменец-Подольский. Через месяц мамочка позвонила и попросила меня стать крестным для ее сынишки. Недавно женщина с ребенком вернулась в Авдеевку. Там уже есть электричество, вода, магазины работают. Мы продолжаем поддерживать связь. Заезжаю в гости, когда нахожусь в тех краях.

— Иван, скажите, мы победим, выстоим в этом противостоянии?

— Верю, что страна, в которой есть такие замечательные люди, просто обязана отстоять свою независимость. У нас есть все для этого. Только надо продолжать борьбу. Хотел бы поблагодарить людей, которые поддерживают наших военных и верят в победу.

Источник: http://fakty.ua/211316-ivan-zvyagin-ya-byl-svidetelem-togo-kak-dva-voennyh-vracha-okazyvali-pomocsh-odnovremenno-16-ranenym

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Ми у ЗМІ

Всі статті
Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

В рамках програм корпоративної соціальної відповідальності підприємства – члени Асоціації «Виробники ліків України», зокрема ПАТ «Фармак», ТДВ «Інтерхім» та ТОВ «Юрія-Фарм» активно співпрацюють з міжнародною благодійною платформою «Люди допомагають людям», що проводить систематичну роботу по збору коштів на підтримку родин, члени яких загинули під час Антитерористичної операції на Сході України.

Підприємства висловлюють вдячність колективу організації за створену можливість гідного виконання соціальної місії підприємств та програм соціальної відповідальності, а також за особисте милосердя і самовідданість, які кожен з членів проекту проявляє в тяжкі часи випробувань.

Завдяки роботі платформи «Люди допомагають людям» за 2 роки вдалося зібрати 4 млн. 611 тис. гривень. Майже 1 млн. гривень – це перекази від приватних осіб. 3 млн. гривень – перекази від представників бізнесу. Наразі під опікою організації перебувають 280 сімей.

«Люди допомагають людям» – це благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги сім’ям загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на сході країни. Координаційна рада платформи складається з дружин загиблих воїнів АТО - Ірини Міхнюк, Еліни Галви, Олени Гуменюк.


Джерело: Сайт АВЛУ
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег був життєрадісним та справедливим, завжди у всьому підтримував і допомагав. Дуже цінував друзів. Поважав підлеглих. У будь якій ситуації лишався розсудливим і мав чудове почуття гумору. Він був справжнім офіцером, чоловіком та батьком», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, майора 30-ої окремої механізованої бригади Олега Єрмака його дружина Катерина.

 

 

Майбутнє подружжя познайомились один з одним у кафе, в якому відпочивали. Олег запросив молоду дівчину до танцю, потім - розговорились і зрозуміли, що створені одне для одного. Жінка каже, що тоді і вирішили, що хочуть прожити життя разом. «Олег багато розповідав про свою роботу (він здійснив свою дитячу мрію і став професійним військовим, з таким захоплення і харизмою), що в нього важко було не закохатися. Завжди посміхався і шуткував. Робив сюрпризи. Телефонував декілька разів на день і нам завжди було про що поговорити», - говорить Катерина Єрмак. 

Незабаром, після одруження, молода сім’я раділа народженню донечки Надії. «Коли Олег дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що народжувати будемо разом. Він був зі мною поряд, допомагав і підтримував. Так трапилось, що після народження доньки, я захворіла. І Олег, фактично, перебрав всі обов’язки піклування і про мене і про Надійку на себе», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що її чоловік багато часу проводив на роботі, а весь вільний час присвячував їй та дитинці.

«Ми любили ходити на природу, їздити до батьків, вдома майже ніколи не сиділи. Професія чоловіка змушувала вести активний стиль життя. Він любив спорт, з друзями грав у футбол. А нашу донечку навчив плавати, це була її мрія. Також прищепив їй любов до природи. Вони разом підгодовували пташок зимою. А ще, Надійка дуже любить коней. Це теж в неї від татка», - розповідає дружина Олега Єрмака.

З початком бойових дій на Сході країні, Олег Єрмак дуже переживав за майбутнє країни та свою родину. Чоловік розумів, що війна неминуча, і його обов’язок - виконати свій борг перед Батьківщиною і захистити свій край та сім’ю. Разом із своїм з’єднанням Олег Єрмак відправився у зону АТО практично з перших днів. Додому чоловік телефонував, коли випадала нагода. Катерина каже, що практично не розповідав, що йому довелося пережити: «Я постійно дуже переживала, адже в 30-ій бригаді було багато загиблих. Але Олег просив не хвилюватись і обіцяв, що все буде добре».

Востаннє Катерина та Надійка бачили свого чоловіка та татка за два тижні до його загибелі. «Він вирішив зробити нам сюрприз і вночі постукав у двері. А я, спросоння, одразу й не зрозуміла, що він приїхав у відпустку. Ми тоді багато говорили, будували плани на майбутнє, він гуляв і грався з донечкою. А коли проводили його назад, на війну, серце не покидали тривожні відчуття. Олег ще попросив не плакати і сказав, що скоро приїде», - розповідає дружина загиблого. А за декілька днів пролунав дзвоник від товариша Олега, який сповістив Катерині трагічну новину – чоловіка було поранено під час виконання бойового завдання в Артемівську і зараз він у реанімації. Жінка чимдуж старалась встигнути побачити коханого. Миттю, вона зібралась і вирушила у дорогу, а коли увійшла до лікарняної палати - Олег помер. «Він загинув у мене на очах. Я до останнього сподівалась, що лікарі його врятують. Але дива не сталося», - ледь стримуючі сльози промовляє Катерина Єрмак.

Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Олег Єрмак нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Катерина Єрмак говорить, що донька Надійка дуже болісно сприйняла звістку про смерть татка. Перші півроку дівчинка щодня плакала. «Я їй сказала, що татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба», - каже дружина загиблого. Зараз 6-річна Надійка вже ходить до школи, але їй все ще важко усвідомлювати і дивитись на інших діток, яких забирають татусі, а в неї лишилась тільки мама.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олега Єрмака, виплативши компенсацію. Власного житла у родини ще немає (перебувають на черзі), вони змушені його винаймати. Дитина швидко росте, на весну потрібен новий одяг та взуття. А ще, Надійка мріє про ролики і велосипед. Давайте разом допоможемо доньці загиблого героя АТО Олега Єрмака.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/372 або за реквізитами нижче:

ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег