13 грудня 2016

Про те, як допомогти дитині пережити втрату батька говорили в ефірі ОБОЗ ТБ

Команда Громадської платформи «Люди допомагають людям»: Юлія Гоць та Іван Саюк в ефірі ОБОЗ ТБ розповіли про механізми адресної прямої матеріальної допомоги родинам загиблих учасників АТО, що пропонує платформа.
До розмови також долучився психолог-волонтер Олександр Бондарчук, який дав практичні поради з подолання дитячого стресу, внаслідок смерті близької людини.

Ефір 12 груд. 2016 р.

Ми у ЗМІ

Всі статті
Знаю, що колись обов’язково з ним зустрінусь…

Знаю, що колись обов’язково з ним зустрінусь…

"Я пам’ятаю Артема добрим, лагідним, люблячим батьком; турботливим чоловіком та надійним "плечем" для мене. Дуже чуйною і відкритою людиною" - згадує його дружина Тетяна. Вони познайомилися восени, у листопаді – на зупинці громадського транспорту. Виявилося, що живуть зовсім поряд. Артем запросив її на каву – Тетяна вагалася, але він переконав. Почали зустрічатися, згодом побралися. Пишного весілля в них не було, стали жити разом з мамою Артема та бабусею. Саме бабуся навчила онука любити Україну.

Поки чекали на появу донечки, Артем облаштовував побут: сам зробив колиску, зібрав дитяче ліжечко. Після народження Мирослави - завжди допомагав купати, годувати, переодягати. З ним було легко і спокійно. Перші пологи в Тетяни були важкими, але вона наважилася на другу дитину – бо була впевнена, що Артем завжди підтримає і допоможе. "Він дуже любив дітей - співав їм українські колискові, яких я ніколи не чула. Це було дуже зворушливо. Кожного вечора завжди казав мені дякую, а я дякувала Богові, за нього, за те, що зустріла своє щастя" - ділиться спогадами про коханого Тетяна. Чоловік водив Мирославу на танці, поки Платон був зовсім маленький. Тепер, коли Артем загинув, Таня вже сама водить доньку на гурток, а вона просить вести її тією стежкою, якою її водив тато.

"Найбільше вдячна йому за те, що підтримував мене у всьому. Завдяки чоловіку опанувала нову професію, якою зараз заробляю на життя. Він сидів з маленькою Миросею, а я навчалась на курсах крою та шиття (моя перша професія фінансист, до декретної відпустки працювала у банку). Сьогодні я займаюсь улюбленою справою - і все це завдяки Артему. Він був моїм першим клієнтом, моїм критиком і моїм натхненням.

Єдине, що мене може сьогодні втішити - що ми встигли обвінчатися. Знаю, колись обов’язково з ним зустрінусь…" - розповідає жінка.

З моменту мобілізації Артем лише раз приїздив на вихідні, востаннє вони бачилися на Святвечір 2015 року, 20-го січня ще говорили по телефону, а 21-го Тетяна отримала повідомлення, де Артем написав: "Моліться за мене. Я повернусь обов’язково". Стало тривожно і страшно, вона як могла відганяла від себе тривожні думки… а 23-го січня, десь о 10 годині ранку, їй зателефонували з номера чоловіка – з батальйону "Восток", позивний "Хрест", і повідомили, що її чоловік загинув вчора (22-го січня) приблизно о 14 годині. "Я не вірила, просила підтвердження. Командування 25-ї бригади не надавало жодних даних, вони внесли його до списку безвісти зниклих. Почалися дні невідомості" - згадує Таня. Вбита горем дружина телефонувала в усі шпиталі України, друзі та знайомі допомагали шукати, зв’язувалися з моргами і лікарнями на окупованих територіях. Підтвердження надійшло від Алли "Чонгар"…

Щербина Артем загинув 22 січня 2015 р. у бою поблизу міста Авдіївка в районі Донецького летовища. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Нагороджений відзнакою Всеукраїнської громадської організації "Спілка ветеранів та працівників силових структур України "ЗВИТЯГА" "Орденом "За вірність присязі". Нагороджений медаллю УПЦ КП "За жертовність і любов до України" (посмертно). Нагороджений відзнакою м. Кривий Ріг "За Заслуги перед містом" 3 ст. (посмертно).

Йдучи на службу, Артем взяв із собою збірку віршів Л.Костенко, і якось прислав дружині в повідомленні її вірш:

"Навшпиньки повертаюся в ті дні.

Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,

і ще душа не відає розлук

І ще є час для друзів і гостей.

І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,

як той Маленький принц Екзюпері"

Саме цей вірш зараз написаний на його могилі на Алеї Слави.

"Я не можу описати, як я почувалася – бракує слів, і ніхто не зрозуміє моїх страждань…Діти дуже за ним сумують. Часто просять продивитись фото та відео з ним. Мирося раніше часто плакала, зараз вже менше. Дітки знають, що тато на небі. Він ЯНГОЛ. Донька вже трішки підросла і знає, що тато загинув, захищаючи Батьківщину, захищаючи свою родину, і він дуже-дуже їх любить" - з сумом говорить Тетяна, дуже важко усвідомлювати, що у твоїх дітей тепер рівно в два рази менше уваги та любові. Доводиться постійно розриватися між необхідністю затримуватися на роботі (бо тобі треба ростити дітей), щоб більше заробити і бажанням побути з ними, погратися, приділити увагу, просто поговорити. Нелегко ростити сина без батька. Хочеться дати дітям найкраще. Сьогодні Мирослава відвідує гуртки з математики і англійської мови, Платона водити на гуртки поки немає змоги.

Наразі є потреба в коштах, щоб провести обстеження і лікування сина Платона – є проблеми зору і мовлення та закінчити ремонт у квартирі, яку отримали. Давайте разом підтримаємо родину Артема Щербини.

КІМ ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА 4188370022136470 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/znayu-scho-kolis-obovyazkovo-z-nim-zustrinus.htm

Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося

Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося

Олексій і Ліліана познайомилися під час служби в Берегово Закарпатської області: вона служила писарем в зенітному дивізіоні полку 315, він був командир зенітно-ракетної батареї ракетно-артилерійського дивізіону. Він одразу помітив струнку дівчину у білій сукні, і вже через півроку вони вже були нерозлучні. 

У листопаді 2006 року одружилися, а у 2007 народився старший син Артем, а ще через рік Ілля. Ліліана згадує, що коли народився первісток Артем, чоловік дивлячись на сина сказав: «Ось тепер ми родина! Ось тепер нас троє».

Вони все робили разом по господарству. Вільний час намагались проводити весело, всією родиною, завжди підтримували одне одного. Олексій був дбайливим татом, допомагав купати малюків, гойдав уночі, бо кохана дуже втомлювалася та балував своїх синочків. Не було потреби просити чоловіка допомогти - він завжди все робив без нагадування. Лагодив все, що ламалося, навіть в обідню перерву не відпочивав, а намагався робити щось корисне по господарству.

Дуже любили рибалити всією сім’ю. Вудочкою, зробленою власноруч з ліщини, ловили карасиків. «Навкруги риба ні в кого не клювала, а в нас ловилася одна за одною», - згадує жінка. Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося…Тепер синок Ілюша дбає про рибальське знаряддя батька.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, він намагався щодня телефонувати додому, але у тій місцевості де він служив, зв'язок часто глушили. У вересні 2014 року йому дали відпустку, але він не повідомив дружину, що приїде, хотів приємно здивувати. Та вона дізналася про це від побратимів і всю ніч готувалася зустрічати коханого. Довго ще згадували сусіди гарно вбраний повітряними кульками з ночі під’їзд і хатні двері Ліліани та Олексія. Відпустка пролетіла наче сон. Разом з друзями бували в горах і лісі. Про війну не розповідав і не згадував, не хотів хвилювати.

Після повернення на фронт розмовляли дуже рідко - коли дозволяли службові обставини. 9 лютого 2015 року перестав відповідати на телефонні дзвінки. Схвильована дружина зателефонувала командиру дивізіону. З’ясувалося, що його немає в таборі. Олексій зник без вісти, попавши у засідку поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область) під час перевезення боєприпасів з Артемівська у Дебальцеве.

Кілька місяців Олексія шукали побратими, волонтери, гуманітарна місія «Чорний тюльпан». Дружина телефонувала в морг Дніпропетровська, де саме прибуло 48 тіл, сказали приїхати на впізнання. Та не було Олексія ні в морзі ні в шпиталі. Тільки згодом за допомогою однієї небайдужої волонтерки, Олексій був впізнаний в одному з моргів та лише за особливою прикметою.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Вбита горем мати не знала як сказати дітям, що тато загинув. Туга краяла серце. Ілля був ще замалий, тож сіла поряд із старшим синочком і сказала: « Артемчик, боженька забирає найкращих людей. Наш татко став зірочкою і полетів на небо». Артем відповів «Я знаю…», - і полилися невгамовні дитячі сльози.

Життя для жінки ніби зупинилося. Вона зрозуміла, якщо не відволікатиметься - не зможе взяти себе в руки. Тож маленький городик, виховання дітей, та вірний собака, дарунок коханого, втримали на цьому світі, не дали депресії взяти гору.

Ліліана стоїть в черзі на отримання квартири. Хлопчики підростають, важко і боляче синам без коханого татуся. Ліліані тепер доводиться самій вирішувати життєві проблеми і виховувати дітей, без підтримки та допомоги її коханого чоловіка.

У листопаді 2006 року одружилися, а у 2007 народився старший син Артем, а ще через рік Ілля. Ліліана згадує, що коли народився первісток Артем, чоловік дивлячись на сина сказав: «Ось тепер ми родина! Ось тепер нас троє».

Вони все робили разом по господарству. Вільний час намагались проводити весело, всією родиною, завжди підтримували одне одного. Олексій був дбайливим татом, допомагав купати малюків, гойдав уночі, бо кохана дуже втомлювалася та балував своїх синочків. Не було потреби просити чоловіка допомогти - він завжди все робив без нагадування. Лагодив все, що ламалося, навіть в обідню перерву не відпочивав, а намагався робити щось корисне по господарству.

Дуже любили рибалити всією сім’ю. Вудочкою, зробленою власноруч з ліщини, ловили карасиків. «Навкруги риба ні в кого не клювала, а в нас ловилася одна за одною», - згадує жінка. Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося…Тепер синок Ілюша дбає про рибальське знаряддя батька.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, він намагався щодня телефонувати додому, але у тій місцевості де він служив, зв'язок часто глушили. У вересні 2014 року йому дали відпустку, але він не повідомив дружину, що приїде, хотів приємно здивувати. Та вона дізналася про це від побратимів і всю ніч готувалася зустрічати коханого. Довго ще згадували сусіди гарно вбраний повітряними кульками з ночі під’їзд і хатні двері Ліліани та Олексія. Відпустка пролетіла наче сон. Разом з друзями бували в горах і лісі. Про війну не розповідав і не згадував, не хотів хвилювати.

Після повернення на фронт розмовляли дуже рідко - коли дозволяли службові обставини. 9 лютого 2015 року перестав відповідати на телефонні дзвінки. Схвильована дружина зателефонувала командиру дивізіону. З’ясувалося, що його немає в таборі. Олексій зник без вісти, попавши у засідку поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область) під час перевезення боєприпасів з Артемівська у Дебальцеве.

Кілька місяців Олексія шукали побратими, волонтери, гуманітарна місія «Чорний тюльпан». Дружина телефонувала в морг Дніпропетровська, де саме прибуло 48 тіл, сказали приїхати на впізнання. Та не було Олексія ні в морзі ні в шпиталі. Тільки згодом за допомогою однієї небайдужої волонтерки, Олексій був впізнаний в одному з моргів та лише за особливою прикметою.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Вбита горем мати не знала як сказати дітям, що тато загинув. Туга краяла серце. Ілля був ще замалий, тож сіла поряд із старшим синочком і сказала: « Артемчик, боженька забирає найкращих людей. Наш татко став зірочкою і полетів на небо». Артем відповів «Я знаю…», - і полилися невгамовні дитячі сльози.

Життя для жінки ніби зупинилося. Вона зрозуміла, якщо не відволікатиметься - не зможе взяти себе в руки. Тож маленький городик, виховання дітей, та вірний собака, дарунок коханого, втримали на цьому світі, не дали депресії взяти гору.

Ліліана стоїть в черзі на отримання квартири. Хлопчики підростають, важко і боляче синам без коханого татуся. Ліліані тепер доводиться самій вирішувати життєві проблеми і виховувати дітей, без підтримки та допомоги її коханого чоловіка.

ГУРТОВА ЛІЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА 4188370022748936 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/379548_cholovik_kupiv_namet_i_chekav_doki.html

«Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого…»

«Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого…»

«Саме найперше, що я згадую, коли думаю про свого чоловіка - це ведмідь – великий, добрий. Він насправді був на нього схожий, тому і позивний - Балу», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка Багірова Ільгара, капітана 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», дружина Тетяна.

Познайомились вони коли служили разом у військовій частині. Він – красивий, сильний, дуже веселий капітан, вона – молодша за нього на 7 років, прапорщик. «Ільгар міг легко вирішити будь яку проблему, з ним було дуже надійно і спокійно» - говорить Тетяна. Він ще з дитинства вирішив що буде військовим, як і його батько; Салех теж був військовим, і своїм прикладом показав, яка це гідна професія для справжнього чоловіка. Ільгар був справжнім чоловіком, надійним плечем і дбайливим батьком. Коли народилася донечка Женечка, попри втому на роботі він обов’язково з нею грався, допомагав у побуті. Дуже очікував народження нашого чуда і мріяв про ще одну дитину, але…

«Нажаль, після того, як мого чоловіка відправили в зону АТО, він жодного разу не приїхав у відпуску, все казав: «Ще трішечки і повернуся, і все буде добре, народимо сина, добудуємо дім…». В телефонних розмовах був ніжним і не розказував багатьох речей, але було чутно як навколо гримить від обстрілів» - каже Таня.

Я була стривожена, але водночас спокійна, не було ніяких тривожних думок, поганих снів. Коли мені повідомили, що мій чоловік загинув – я не повірила. Хотілося відмотати час, як плівку, і зателефонувати Ілюші, знову почути його голос. Два місяці ми розшукували його між небом і землею. Була надія, що станеться диво і я зможу обійняти свого Балу. Женя відмовлялася вірити у це, навіть після похорону все чекала на дзвінок від нього. Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого, наче скоро прийде з роботи наш головний мужчина і в будинку стане набагато затишніше, вся сім’я буде разом.

Після того, як ми залишилися самі, я усвідомила що означає «гора звалилася на плечі». Було дуже важко, велика підтримка була від донечки та друзів і колег. Багато часу зайняла паперова тяганина з документами, отримання пільг.

Ільгар загинув 30 вересня 2014 р. під час проведення розвідки в районі смт. Центральний Перевальського району Луганської області. Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 р., "За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Держава допомогла родині загиблого Ільгара Багірова і доньці Євгенії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз дівчина поступила на навчання до коледжу, старанно вчиться і у всьому допомагає своїй мамі. Є потреба у речах для доньки. Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Ільгара Багірова.

Багірова Тетяна Анатоліївна 4188370023888699 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?