5 січня 2017

«Дякую добрим людям за допомогу і небайдужість до долі нашої сім’ї», - дружина загиблого добровольця спеціального підрозділу МВС «Грифон» Івана Сидора дякує всім небайдужим за надану допомогу

Учасник АТО, доброволець спеціального підрозділу МВС «Грифон» Іван Сидор трагічно загинув на Сході країни. В Івана лишилась дружина Зоряна та двоє дітей: 16-річна Марічка та 9-річний Захарко, які є підопічними Громадської платформи «Люди допомагають Людям».


Днями, на електронну адресу платформи ludipomogaut@gmail.com надійшла подяка від Зоряни Сидор, дружини загиблого учасника АТО:

«Висловлюю щиру подяку платформі «Люди допомагають Людям» і всім людям, які долучились до допомоги мені і моїм дітям. За час, відколи наша історія з’явилась на сайті, ми отримали кошти, що дуже виручили нас у житті. Я змогла зробити доньці операцію (виправлення носової перегородки), забезпечити дітей зимовим одягом та взуттям. Також придбала  новий пилосмоктувач, тому що попередній поламався, купила й килим. Велика частка цих коштів пішла на ліки, тому що син часто хворів. Спасибі усім, хто нам допоміг. Надзвичайно приємно розуміти те, що навіть незнайомим людям небайдужа доля моєї сім'ї і це завжди зігріває серце».

Зараз, родина загиблого учасника АТО Івана Сидора, живе у будинку, який відбудовував Іван. Хата потребує ремонту. Їм виділили невелику допомогу з обласного бюджету, а від держави допомоги не надходило, адже ще триває розслідування обставин загибелі Івана Сидора. Марічка і Захарко дуже сумують за своїм татком і  часто про нього згадують. Вони знають, що вже ніколи не зможуть його побачити і обійняти. Допоможіть цим діткам мужнього чоловіка знову почати відчувати життя. Допомогти можна, перейшовши за посиланням: https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/360

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ!?




Ми у ЗМІ

Всі статті
«Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого…»

«Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого…»

«Саме найперше, що я згадую, коли думаю про свого чоловіка - це ведмідь – великий, добрий. Він насправді був на нього схожий, тому і позивний - Балу», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка Багірова Ільгара, капітана 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», дружина Тетяна.

Познайомились вони коли служили разом у військовій частині. Він – красивий, сильний, дуже веселий капітан, вона – молодша за нього на 7 років, прапорщик. «Ільгар міг легко вирішити будь яку проблему, з ним було дуже надійно і спокійно» - говорить Тетяна. Він ще з дитинства вирішив що буде військовим, як і його батько; Салех теж був військовим, і своїм прикладом показав, яка це гідна професія для справжнього чоловіка. Ільгар був справжнім чоловіком, надійним плечем і дбайливим батьком. Коли народилася донечка Женечка, попри втому на роботі він обов’язково з нею грався, допомагав у побуті. Дуже очікував народження нашого чуда і мріяв про ще одну дитину, але…

«Нажаль, після того, як мого чоловіка відправили в зону АТО, він жодного разу не приїхав у відпуску, все казав: «Ще трішечки і повернуся, і все буде добре, народимо сина, добудуємо дім…». В телефонних розмовах був ніжним і не розказував багатьох речей, але було чутно як навколо гримить від обстрілів» - каже Таня.

Я була стривожена, але водночас спокійна, не було ніяких тривожних думок, поганих снів. Коли мені повідомили, що мій чоловік загинув – я не повірила. Хотілося відмотати час, як плівку, і зателефонувати Ілюші, знову почути його голос. Два місяці ми розшукували його між небом і землею. Була надія, що станеться диво і я зможу обійняти свого Балу. Женя відмовлялася вірити у це, навіть після похорону все чекала на дзвінок від нього. Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого, наче скоро прийде з роботи наш головний мужчина і в будинку стане набагато затишніше, вся сім’я буде разом.

Після того, як ми залишилися самі, я усвідомила що означає «гора звалилася на плечі». Було дуже важко, велика підтримка була від донечки та друзів і колег. Багато часу зайняла паперова тяганина з документами, отримання пільг.

Ільгар загинув 30 вересня 2014 р. під час проведення розвідки в районі смт. Центральний Перевальського району Луганської області. Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 р., "За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Держава допомогла родині загиблого Ільгара Багірова і доньці Євгенії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз дівчина поступила на навчання до коледжу, старанно вчиться і у всьому допомагає своїй мамі. Є потреба у речах для доньки. Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Ільгара Багірова.

Багірова Тетяна Анатоліївна 4188370023888699 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

"Птах вдарився у віконне скло. Але тоді я ще не знала такої прикмети…"

"Птах вдарився у віконне скло. Але тоді я ще не знала такої прикмети…"

Леся з Юрою раніше бачили одне одного, бо мали спільних знайомих. Втім познайомилися і почали спілкуватися у соціальній мережі.

Він написав їй листа - вона відповіла, згодом почали зустрічатися. Скоро й побралися. Згодом народилася донечка Віка.

Після весілля жили у Лесиних батьків. Чоловік намагався для своєї родини все робити сам. Був автомеханіком, цікавився машинами і мріяв купити свою.

Оскільки Юрій був професійним військовим, він майже увесь час знаходився на службі, намагаючись вільний час віддавати своїй сім’ї.

Юра завжди був дуже турботливий, уважний, добрий, чудовий сім’янин та господар. Допомагав дружині в домашніх справах, все робили разом, якщо бачив, що кохана дуже втомлена, сам готував їжу та робив хатню роботу. Разом власноруч змайстрували й качелю донечці.

"Пам’ятаю випадок, коли я ввечері вкладала донечку спати, колисала її майже годину, а вона все не засипала. У цей час зі служби прийшов Юра, вирішив сам поколисати і вже через 3 хвилини донечка спала".

Юрія не одразу направили в зону бойових дій – спочатку він служив у селі Перемога Луганської області. Леся передавала йому посилки з усім необхідним. Щоб не хвилювати дружину він не сказав їй, що його перевели в зону проведення АТО – про це вона дізналася від односельця, який з ним служив.

Чоловік телефонував щодня – тричі на день, питав про донечку, про домашні справи. Одного дня в обід, вона, як завжди, чекала на його дзвінок, але телефон мовчав. Сама йому дзвонила, але він не відповідав. Ввечері також не подзвонив.

"Не звикла жалітися, але у той день я не змогла себе стримати, родичам та подругам казала, що дуже хвилююся" - згадує жінка.

Мати однокласника, що служив з ним разом також нічого не знала.

"Ввечері сиділа на кухні, спати не могла. Десь о 9 вечора почула стукіт, ніби хтось прийшов, думала - може мій Юра приїхав, та нікого не було, а о другій годині ночі побачила, як птах вдарився у віконне скло. Але тоді я ще не знала цієї прикмети.." - ділиться спогадами Леся.

Наступного дня телефон знову мовчав, схвильована жінка подзвонила мамі, бо вже не знаходила собі місця. Дуже швидко приїхали її батьки і сестра. "Оскільки в цей час у лікарні знаходилася моя бабуся, спочатку я подумала що з нею щось сталося. Але мої рідні сказали що мого чоловіка поранили. Відволікали мене розмовами про ремонт, який саме відбувався в оселі. Я вирішила одразу їхати до нього в лікарню, та раптом, побачивши їх очі, все зрозуміла" - крізь сльози каже Леся.

Колона з боєприпасами, яку супроводжував Юрій, потрапила у засідку в районі смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області.

Указом Президента України № 170/2016 від 25 квітня 2016 р., "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений медаллю "За військову службу Україні" (посмертно).

Після того, як поховала чоловіка, майже місяць не могла доглядати дитину. Світ перестав існувати. Тільки сильні заспокійливі давали змогу терпіти біль. Згодом повернулася до життя. Дитині потрібна увага тепер вже за двох, піклування.

Коли Віка питає в мене "Де татко?"

- "На небі наш тато, відповідаю, і відвертаю заплакані очі" - додає Леся.

Держава дала Лесі квартиру у м. Дрогобич. Але помешкання у дуже поганому стані. Опалення є, але в кухні, ванній кімнаті та коридорітреба проводити капітальний ремонт. Таких коштів у Лесі немає. Дитина росте, їй вже 4 роки. Вона часто хворіє, тому в дитсадок ходить рідко. І молода мама не має змоги працювати. Дитині потрібен одяг, взуття, гідне харчування.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Юрія Комара.

КОМАР ЛЕСЯ ІГОРІВНА 4188370021784130 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/ptah-vdarivsya-u-vikonne-sklo-ale-todi-ya-sche-ne-znala-takoi-prikmeti.htm


"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

"Невже тато більше ніколи не повернеться ?"

«Мужній, цілеспрямований і уважний до всього. Завжди відгукувався на прохання допомогти. У нашій родині все трималося на його плечах. Він дуже любив мене і нашу донечку», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка, бійця 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас» Сергія Ганічева його дружина Ірина.

Майбутнє подружжя познайомилося один з одним в мережі Інтернет. Однак зустрілися лише через декілька тижнів переписок. «Це був 2007 рік. У Кривому Розі тоді комп’ютери та Інтернет почали масово з’являтися у домівках, тож ми також потрапили до цього списку. І обидвоє зареєструвалися на сайті знайомств. Списалися. Потім зустрілися. Знаєте, відчуття були такі, що ми старі друзі і давно не бачилися. Розповіли про себе і на тому розійшлися. Через деякий час побачилися знову, потім був Новий рік, на святкування якого Сергій запросив мене до себе, так ми і почали жити разом», - говорить дружина загиблого. Жінка каже, що доброта Сергія та його бажання допомогти і підставити своє плече, стали визначальними в розумінні того, що саме з цією людиною вона хоче прожити все своє життя. «У мене дуже хворіла мама тоді. І в моєму житті з'явився Сергій, думаю, що це Божа поміч була. Він мене підтримав і допомагав», - розповідає Ірина.

На той момент Сергій Ганічев вже відслужив строкову службу у війську, завершив навчання у технікумі та працював на одному з металургійних підприємств та заочно здобував вищу освіту. А ще, Сергій дуже любив футбол. Мав багато друзів і разом з ними ввечері та по вихідних вони грали. Таким було його основне хоббі.
А потім молоді одружилися. Після весілля, родина Ганічевих переїхала жити до будинку, де Сергій все робив своїми руками. «Мені було дуже приємно, що поряд був справжній чоловік. Він знав ціну всьому. Працював і робив все для нашої сім’ї, аби ми себе почували у затишку та ні про що не хвилювалися», - говорить дружина загиблого.

А через декілька місяців у подружжя народилася донечка, яку назвали Юлею. «Сергій, звичайно, як і багато чоловіків хотів хлопчика, але, здається, появі дівчинці він теж невимовно радів, так він її любив. Співав колискові, читав книжки, гуляв. А от до першого класу відвести не встиг, хоча ми планували і думали про це. Також ми думали і про ще одну дитину, але це, на жаль, лишилося лише у планах і мріях, яким тепер ніколи не доведеться здійснитися», - розповідає Ірина Ганічева.

З початком подій Революції Гідності, Сергій Ганічев дуже переживав за долю країни і за українців, які вийшли на головну площу країни. Тоді ж трапилися перші смерті і Сергій дуже хотів їхати до Києва. «Я знала, що мій чоловік має загострене почуття справедливості і розуміла, що він не буде просто сидіти вдома і спостерігати за всім цим. Тож природньо, що я дуже боялася і переживала. Просила його не їхати, а потім наша донечка захворіла вітрянкою і Сергій разом з нею, тож лишилися всі вдома, але тільки на короткий проміжок часу. Він все таки знайшов можливість і поїхав на Майдан. Телефонуючи звідти, казав, що саме там визначається майбутнє нашої країни», - згадує Ірина.

З початком АТО на Сході країни, Сергій Ганічев прийняв рішення їхати боронити нашу державу. Тоді ж чоловік отримав повістку. Так він потрапив до лав 40-ого батальйону територіальної оборони «Кривбас». «Попервах, з зони АТО телефонував практично щодня. Потім, з початком активних бойових дій - нечасто. А коли говорили – найперше питав про донечку і казав аби ми не переживали і що все буде добре. Коли трапилася трагедія, мені зателефонували хлопці, котрі служили разом з моїм чоловіком. Найстрашніше було – не знайти тіло. Але Бог милував і після двотижневих пошуків на місці бою, Сергія знайшли і привезли нам у домовині. Було дуже страшно і я не вірила, що у ній – мій коханий», - хвилюючись пригадує Ірина.

Сергій Ганічев загинув під час нічного бою в районі с. Полтавське, Амвросіївського району, що на Донеччині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Після похорон, перше питання Юлі було – де тато? – Я не стала щось вигадувати і все їй розповіла, а доня питає – а може він все ж повернеться?», - говорить дружина загиблого. У родині немає й дня, щоб вони не згадали про тата. «Висить портрет Сергія. Юля часто згадує його, підходить і обіймає рамку. Згадує, як вони гуляли, як він катав її на велосипеді…Це все дуже важко. Згадуючи, плачемо удвох. Вона й досі чекає, що станеться диво і тато повернеться», - каже Ірина.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Сергія Ганічева: дружині Ірині та 7-річній доньці Юлії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз Юлія ходить до школи. Вона добра і товаристська дитина, яка пізнає світ. Юлія є дуже рухливою і швидко росте, тож у нагоді стануть іграшки, та сезонний одяг і взуття. Давайте допоможемо родині Сергія Ганічева, який віддав своє життя за мирне небо і за кожного з нас.

Ганічева Ірина Валентинівна 4188370022525530 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/373157_nevzhe_tato_bilshe_nikoli.html