1 грудня 2017

«Розмови з дружинами» - історія Оксани Макідон

Завжди треба залишатися людьми. Історія родини Макідон

Сім'я загиблого 22 липня 2014 року бійця батальйону "Миротворець" Віктора Макідона – дружина Оксана та син Михайло – проживають у Києві. Оксана поєднує діяльність у громадському об'єднанні «Крила 8 сотні» та Координаційній раді Громадської платформи «Люди допомагають людям». Сімнадцятирічний Михайло навчається в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.

Уперше Оксана побачила Віктора, коли їй було 12. Він тільки повернувся з армії. А через кілька років, у 16, вони почали зустрічатися. «Як-то кажуть, кохання з першого погляду. У мене ще була дитяча мрія: дорости й вийти за нього заміж. Так і сталося. Ми прожили більш ніж 20 років, доки він не загинув», - пригадує Оксана.

За словами дружини, рішення Віктора поїхати в АТО не було дивиною. Він усе життя пропрацював у міліції, ніколи не брав лікарняного. «Він уже 4 роки був на пенсії, працював у охоронній фірмі. Усе сталося за один день. Пам'ятаю, він сказав: «Не переживай. Ми просто їдемо охороняти порядок». Згодом від друзів Оксана дізналася, що це був спецпідрозділ батальйону «Миротворець». Їх набирали для зачисток, тобто першими впускали до міст.

Підрозділ виїхав на службу 11 липня. Перші три дні зв'язку не було взагалі. Жінка пригадує, що під час першої розмови заплакала. Віктор тоді пригрозив, що не дзвонитиме більше, це допомогло їй опанувати себе. «Я розуміла, що йому там важко. По голосу чути було, що він переживав».

Остання розмова відбулася 22 липня. Син Михайло повернувся з відпочинку на тиждень раніше. Попри те, що Віктор майже весь час проводив на роботі, Михайло з батьком був дуже близький. За словами Оксани, це не були звичайні взаємини «батько-син». Вони були як двоє хлопчаків, бешкетували. У дитинстві син називав батька на ім’я – Вітя, як в американських фільмах. Під час телефонної розмови вони сміялися, Міша розказував, як ловив рибу.

«Пам'ятаю його останні слова: я дуже сумую. Тут все не так, як кажуть. Я ще казала: повертайся, не треба мені війни. Він не міг. «Як я буду лежати, поки хлопці гинуть?»

Оксана пригадує, що не могла заснути тієї ночі. Навіть стрілка годинника заважала. «Віктор брав телефон у друга. Бачу дзвінок від Осипенка й думаю, що це чоловік. Натомість чую: «Це я, Андрій. Віті немає». Спочатку я подумала, що це жарт. Не знала, як мені реагувати. Я почала кричати. Я звинувачувала Андрія, бо він обіцяв догледіти Віктора».

Наступні події, каже Оксана, були як у тумані. Жінка відмовлялася вірити у загибель, запевняла себе, що це брехня. Подзвонили з главка, сказали, що привезуть у закритому гробу. «Пам’ятаю, я кричала, жодного закритого гробу, ви привезете мені його відкритим. Я не вірю, що він просто так заснув і не прокинувся», ― пригадує жінка.

«Напевно найважче, коли почали зносити вінки. Це усвідомлення кінця. Я їх спочатку викидала. Я кричала, поки він не приїде в хату – жодних вінків». Увесь час син був поруч. Проте Оксана нічого не помічала. «Коли ховаєшся у своїй мушлі, нікого не бачиш. Із цього стану дуже важко вийти самій. Напевно, тому є друзі, які дають «волшебний пендель».

У цей період Оксану підтримував друг родини Михайло. Він допомагав оформлювати документи. Така увага підштовхнула Оксану жити далі. За словами дружини, перший рік – це період горювання. Жінка намагалася знайти заспокоєння у світлинах. «Я шукала будь-які фото. Усі стіни були в його фотографіях. Ми тоді ще в гуртожитку жили. Шукала знімки, де ми разом. Я фотографувала їх із сином, він мене з сином, а таких, щоб ми втрьох – нема».

Зараз сенсом життя Оксани є Михайло. «Син залишається невід’ємною частиною мого життя. Я б навіть сказала, що син – це моє життя. Все, що з ним відбувається: навчання, якісь справи, до всього я докладаю руку. Він – найцінніше, що в мене залишилось».

Оксана допомагає родинам, які також втратили на війні чоловіків. Вона працює в громадській організації «Крила 8 сотні», є членом Координаційної ради Громадської платформи «Люди допомагають людям».

«Зараз 2017 рік, сім’ям дуже важко. Їх треба діставати. Сама буває губишся, закриваєшся, вимикаєш телефони. Тиша, і більше нічого. Я дуже рада, що дівчата до мене тягнуться. Я їх підтримую. Ми одна велика родина».

«Іноді потрібно бути жорсткою. Можливо, я була такою і раніше, але навряд чи. Таке життя», ― ділиться внутрішніми змінами Оксана. «У кожного свій біль, кожен його переживає по-своєму. Один закривається, інший пише у фейсбуках речитативи. Але завжди треба залишатися людьми, горе в нас спільне. Треба допомагати один одному».

Оксана зізнається, що з роками легше не стає. Втрата нікуди не дівається, тому жінки потребують фахової допомоги. «Я розумію, що мені потрібен психолог, бо не можу видертися. Я постійно розраджую себе тим, що купую дрібнички для хати. Але воно залишається в середині. Інколи сидиш вдома і хочеш кричати «HELP!» Справитися самій чи просто розмовляючи з дівчатами неможливо. Просто нічого не буде».

Під час нашої розмови був сміх, були і сльози. Блакитні очі Оксани не втрачають життєвого вогню. «Життя – цікава річ. Вам щасти. Удача нам знадобиться. Усе буде гаразд, усе минеться».


Євгенія Луценко

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»