5 грудня 2017

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Лісовської

«ЯКБИ НЕ МІЙ НАДІЙНИЙ ТИЛ»

Лариса Лісовська виховує двох діток, вишиває український одяг, допомагає дружинам і береже пам'ять про свого чоловіка – Миколу Лісовського, який 13 серпня три року тому загинув на Савур-Могилі в Донецькій області. Про те, чим живе сьогодні родина Миколи та яким пригадують його близькі, читайте в інтерв’ю.

Як ви познайомилися?

Почалося все з дзвінка. Того дня він стояв у наряді. Подзвонив щось доповісти. У нас тут є така дівчина, хоче з тобою поговорити. Дає мені трубку, я взагалі не знаю, з ким розмовляю: «Доброго дня, мене звати Микола. – Мене звати Лариса. – Можна вам подзвонити. – Ну дзвоніть». Дала свій номер телефону, а через деякий час сестра мені говорить, що телефонував Микола. Не могла згадати, про кого вона. Знову набрав, запропонував зустрітися, отак все і почалося.

Піти на Схід вирішив сам. Не ображалися на нього?

Справа в тім, що він кадровий військовий. Коли я сказала, що може не йти (тому що був начальником радіохімічної бригади, – ред.), відповів: «Ідуть усі, піду і я». Навіть не обговорювали варіант того, що може залишитися. Дружина офіцера не має права ображатися. Сказано тобі, що ти маєш чекати дзвінка, чекаєш, як би не хотілося в цей момент набрати самій. Коли почалися всі події, кілька разів брала до рук телефон. Напевно, про що я досі шкодую, що так і не набрала. Перед цим чоловік сказав, що дзвонити буде він сам.

Які неочікувані вчинки чоловіка пригадуєте?

Колю відправляють на полігон, удома істерика. Він пішов на місяць. Тут відчиняються двері: стоїть брудний офіцер із букетом польових квітів і казанком суниці. Я дивлюся на нього і не знаю, що сказати. Не передати словами, наскільки сильне відчуття того, що ти потрібна. Від нього є коштовний, улюблений набір у моїй шкатулці, це останній подарунок. Якщо він був вдома на вихідних, я ніколи не готувала їсти, ніколи сама не прибирала. Я думаю, що його ставлення до мене – найцінніше, а ще наші діти. З майже 13 років, якщо ми 5 провели разом, то це дуже добре.

Як діти пережили втрату батька?

Анюті було 8 років, Івану – 5. Чоловік пішов у березні місяці. Діти знали, що тато на Сході України. Вони переживали разом зі мною. Коли Коля пропав безвісти, я не приховувала це від дітей. Тим паче, на 100% була впевнена, що він просто поранений. Найважчий момент – це сказати дітям про втрату, хоча й говорити нічого не довелося. Коли забирала їх від знайомої, щойно увійшла в будинок, дочка одразу почала плакати. З Анютою була не одна розмова. Чомусь так складається, що хлопчики більше тягнуться до мами, а дівчатка – татові дочки. Якщо Іванко завжди був біля мене, то вона любила вільний час проводити з татом. Коли в родину прийшло горе, Анюта почала дуже ревнувати Івана: «У тебе мама залишилася, а в мене не стало тата».  Ні з ким не хотіла розмовляти, зачинялася й сиділа годинами в кімнаті. Я довгий час не змогла знайти до неї підхід.

Син так само реагував?

Іван завжди намагався приміряти на себе портупею, кашкета, коли чоловік приходив із роботи. Якось одного разу в нас увечері відбулася розмова. «Мамо, я не хочу бути військовим. – Синочок, чому ти не хочеш бути військовим? –Я не хочу так рано померти, як помер тато». Діти навчаються у тій школі, що і чоловік. Там встановили меморіальну дошку Миколі. Щоразу, коли діти виходять на вулицю, син підходить до неї, знімає шапку і кілька хвилин просто стоїть. Таким чином він якось по-дитячому переживає.

Що допомогло налагодити стосунки з дочкою?

Одного разу просто сказала їй, що я тата дуже сильно люблю і любила, як і вона. Мені так само тяжко, і я просто прошу в неї підтримки. Таким чином вона стала дорослішати. Зрозуміла, що це втрата не тільки для неї, а й для мене, для її брата. Ми дуже часто згадуємо, яким він був. Діти зараз часто намагаються запитати, що тато любив. Чи я пам’ятаю, як ми ходили на гірки кататися. Якщо щось забувають, просять показати, розказати. Ми часто говоримо про батька. Я не замовчую, завжди кажу, що в нас був і є дуже гарний батько.

Хто став основною підтримкою в той момент? Що допомогло справитися з власним болем?

Певного періоду свого життя я взагалі не пам’ятаю. Важливу роль у тому, що я змогла піднятися, відіграла моя сестра. Одного разу прийшла до мене додому і сказала: «Подивися на себе у дзеркало. Невже він тебе такою любив? Він любив сильну, гарну жінку, яка здатна завжди вирішити будь-які питання». Чоловік завжди говорив: «Якби не мій надійний тил, я б не зміг спокійно служити у війську. Десь оці слова були жорсткими, але вони стали переломними в моєму житті. Тоді я побачила, що діти пильно стежать за мною. Дивляться, у якому кутку я намагаюся сховатися і поплакати. Далі своє зробили саме вони. Зрозуміла, що мушу їх підняти. Тим паче, у ту ніч, коли він ішов, останнє, що сказав: «Бережи дітей». Таким чином це мені допомогло.

Чим займаєтеся зараз?

Я працюю бухгалтером, взяла на себе доволі багато обов’язків по дому. У зимові вечори люблю вишивати. До речі, це проявилося в той період, коли Коля пішов у зону АТО. Я дуже енергійна людина по житті. Ніколи не думала, що можу годинами сидіти й вишивати український одяг. Це дуже заспокоює.

Які б найперші слова підтримки сказали тим дружинам, чиї чоловіки зараз на Сході України?

Треба жити. Жити далі, тому що вони залишилися там заради нас і наших дітей. Жоден із них не захотів би бачити ні свою дружину, ні свою маму, ні своїх дітей у вічному жалю й смутку. Потрібно встати, піти і жити далі заради перемоги, заради себе, заради дітей і суспільства теж.

У Вашого чоловіка день народження припадає на День святого Миколая. Як справляєтеся в цей день?

Нам важко в ці свята. Я з одного боку завжди їх чекаю, а з іншого – хотіла би проминути. Це завжди спогади. У цей день приходять його друзі. Так, ми зараз можемо згадувати із сміхом різні курйози нашого життя, але потім дуже важко зібратися. У серці знову з’являється порожнеча, яка була після смерті. Діти теж відчувають. Ранок починається з того, що ми йдемо на кладовище. Вони цього року вперше погодилися піти, тільки сприйняли, що батька дійсно немає.

І наостанок, який Ваш девіз по життю?

«Що, болить?» – мене питали, Але я не признавалась – Я була малою горда, – Щоб не плакать, я сміялась». Оце мій девіз. Щоб не плакати, треба сміятися, навіть якщо дуже боляче.


Інна Мокродій

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»