29 грудня 2017

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Пономаренко

«Людина живе доти, доки її згадують»

Лариса Пономаренко не сидить на місці, не зупиняється жити, в серці береже кохання до свого чоловіка – Віталія Благовісного, який загинув у 2015 році поблизу Авдіївки в Донецькій області. Як живе родина Віталія сьогодні та яким його пам’ятають дружина і доньки, читайте в інтерв’ю.

Як ви познайомилися?

Усе дуже банально. Він зі своїм двоюрідним братом прийшов до нас у гості. Ми з мамою тільки переїхали, почали меблі розставляти. Все відбулося після його дня народження 14 листопада, вже 16 ми познайомилися. І все, 20 років були разом. Зустрічалися місяць, і тоді він освідчився. Я відразу погодилася. Це було кохання з першого погляду. Мені не потрібно було до нього звикати. Можливо у 20 ми всі однакові, але це було справжнє кохання.

Що ви любили робити разом?

Ми все робили разом. Коли у нас народилися діти, він допомагав мені з підгузками, прокидався вночі. Разом ходили і на риболовлю, і в кіно. У Києві ми жили біля парку Перемоги, тому гуляли там щовихідні.

Які стосунки були у доньок із батьком?

Найкращі, які можуть бути. Я працювала в кіно приблизно 8 років, тому часто їздила у відрядження. Доньки залишалися з батьком. Він заплітав їм косички, відводив до школи, сам ішов на роботу, забирав зі школи. Увесь час вони проводили разом. Чоловік із дітьми їздив на Майдан. Якраз у той день, коли розпочався обстріл. Вони обманювали мене, казали, що пішли в магазин. Я не вірила. Вони їхали з Майдану на 18 тролейбусі, проїжджали повз мою роботу. Дочка ще казала: «А якщо зараз мама буде їхати?» І я зайшла до цього тролейбусу, в якому вони їхали.

Яке у Віктора було ставлення до мобілізації?

Влітку показували сюжет про його товариша по службі, який демобілізувався та пішов в АТО. Віталік мені сказав, що теж піде. Я була категорично проти. Як це ти підеш? У мене непередбачувана хвороба, у нас двоє дітей, з ким вони залишаться?

Ви не знали про наміри чоловіка?

Я навіть не підозрювала, що у нього є якісь плани йти в АТО. Ми цю тему вдома більше не обговорювали. Тоді він працював на Київському морі, офіційно ловив рибу. Було затишшя. Сказав, що поїде в Київ шукати тимчасовий заробіток. Виявляється, поїхав у Вишгород. Там його зняли з обліку, у Києві поставили, вручили повістку. Він вже все пройшов і знав, коли буде їхати. Прийшов додому й оголосив. Я плакала. Відмовляла. По-різному: по-хорошому, по-поганому. Але він навіть не слухав.

Як він аргументував?

«Я не боягуз. Я піду захищати нашу Батьківщину». Ні я, ні діти не могли вплинути на це рішення. Неможливо було його відмовити. Він зробив це свідомо. Віталій розумів, якщо я дізнаюся, то буде скандал і вмовляння. Тому він одразу приніс повістку. Мій чоловік казав, що там молодші хлопці та чоловіки його ж віку. «Потім через деякий час, що я буду казати? Що я ховався за твоєю спідницею?» І все. Пішов.

Яка реакція була у доньок?

Я думаю, що вони пишалися. Але через свій вік не усвідомлювали, наскільки це може бути небезпечно. На хвилі патріотизму вони думали, що це правильний вибір.

Як підтримували зв'язок?

Мобільний зв'язок. Я дуже переживала. В армії він був електриком зв’язку, тому і тоді вчився на електрика. «Нічого страшного. Буду там зв'язок налагоджувати». Мене це заспокоювало. Вперше його відпустили додому на Великдень, перед тим, як поїхати в зону АТО. Вмовляти сенсу не було. Просто переживала, куди він потрапить, ким він буде. Він нічого мені не розповідав. Коли вже поїхав, повідомив, що потрапив до Дніпропетровської області в 93-тю механізовану бригаду. «Я буду сапером». Я навіть по телефону розсміялася. Як сапером? Вчився на електрика, а будеш сапером? «Нас направили, не вистачає людей». На 1 вересня він знов приїздив додому. Я попросила його одягти форму, піти до дівчат у школу на 1 вересня. Він казав: «Та навіщо». Був скромним. Не мав показовості, не вихвалявся цим. Опісля відразу поїхав. Він тричі приїздив. Двічі я проводжала його на вокзал, засмучувалася. А третій раз заспокоїлася. Була впевнена, що ще трохи і він буде вдома. Не плакала, мені було спокійно. Ми спілкувалися щодня: зранку і ввечері після завдань.

Доньки були дуже близькі з батьком. Як вони сприйняли загибель батька?

Це для нас було дуже складно. Усім нам трьом було важко. Якийсь час навіть повірити було складно. Не знаю, скільки треба сил, щоб все пережити. Мені було 18, коли мій батько помер. Мені було важко. І все життя мені його не вистачало. Зараз я дівчатам кажу: був би батько, він би поговорив з вами. Коли втрачаєш близьку людину, дуже важко морально пережити.

Хто вас тоді підтримував?

Нас підтримувало багато димерських людей (авт. Димер – смт. Київської області). Звичайних людей, а не чиновників. Здається після поховання прийшла моя знайома і каже: «Ось тобі передали 200 гривень». Я розумію, що у людей теж можуть бути труднощі. Потім я познайомилася з платформою "Люди допомагають людям". Вони допомагали матеріально, зі вступом до університету, просто дзвонили.

Така різнобічна підтримка допомогла не зупинятися?

Звичайно! Завдяки різним і небайдужим людям розумієш, що варто боротися, жити далі. Твоє життя не зупинилося. Якщо б не було цієї підтримки, можливо ти опустив би руки, жив би в коморці. Коли будуєш плани на життя, думаєш про своє майбутнє, а потім все враз розбивається на маленькі частини… У тебе опускаються руки. Ти не знаєш, що робити. Твій чоловік начебто захищав цю Батьківщину і все, що в нього було, віддав. А до тебе люди повертаються спиною. Я вважаю, що підтримка небайдужих стимулює. Добре, що є такі люди.

Сім'ям зараз дуже важливо отримувати таку підтримку?

Звичайно. Шкода, що з боку держави немає програм реабілітації для таких сімей. У нас все тримається завдяки фондам, небайдужим людям і волонтерам. Ми залишаємося зі своїми проблемами сам на сам. Мені дуже не вистачає чоловіка. Але завдяки усім цим подіям, я подивилася на життя з іншого боку, познайомилася з багатьма добрими людьми. Для мене це дуже важливо. Завдяки таким людям можна вирішити багато моральних труднощів. У нашій країні об’єднує горе. Було б добре, якби ми познайомилися при хорошому житті.

Колеги по службі підтримують з вами зв'язок?

Ми зідзвонюємося з командиром. І є декілька його товаришів. Я не можу сказати, що ми дружимо. Це були друзі мого чоловіка, з якими він познайомився там. Я з ними не спілкувалася, поки мій чоловік був живий. Що можна сказати незнайомій людині? У кожного своя сім'я, турботи. Я розумію, що життя триває. Ти вже нічого не можеш змінити, тому треба рухатися далі.

Чим ви зараз займаєтесь?

Я записалася до басейну, хочу скласти на права, а влітку поїхати на екскурсію за кордон. Намагаюся не сидіти вдома. Що більше сидиш удома, то більше у цьому копаєшся. Треба, щоб голова весь час була зайнята. Не можна зупинятися. Якщо ти зупиняєшся, то це все тебе руйнує зсередини.

Який у вас девіз по життю?

Все, що нас не вбиває – робить нас сильнішими. Мені було дуже складно, коли загинув чоловік. Не хотілося прокидатися, вставати з ліжка, щось робити. Але я знаю, що це мене вбило б. Як могла опановувала себе, якийсь час вживала антидепресанти. Мені треба було добитися пільг, ходити до чиновників, довідки брати. Завдяки цьому, я така. Якщо Бог дав нам випробування, то нам треба їх пройти. Немає непосильної ноші. Ми не можемо нічого знати наперед. Мій чоловік народився та загинув 14 листопада. На свій день народження. Я не могла в це повірити. Тому, що у нього ж сьогодні день народження. Не може такого бути. Може.

Як ви справляєтеся в цей день?

Раніше ми сиділи за столом, а тепер на кладовищі. Я не відчуваю, що там мій чоловік. Мене не тягне на кладовище, я не можу там проводити час, я не можу там з ним розмовляти. Вдома я подумки з ним розмовляю. Це заспокоює. Я намагаюся змиритися з тим, що таке моє життя. Усі випробування, які мені треба пройти, я обов'язково пройду.

У душі чоловік завжди з вами? Відчуваєте його підтримку?

У душі мій чоловік завжди зі мною. Мені чоловік часто сниться. І завжди по-хорошому. Він сниться, як живий. Немає поганих відчуттів, все як у звичайному житті. Я знаю, що душа людини не вмирає. Людина живе доти, доки її згадують. Він як янгол-охоронець оберігає. Якщо у тебе щось не виходить, він обов’язково знайде тих людей, через яких він тобі допоможе.

Якої допомоги ви зараз потребуєте?

Діти, знайомі – це все, що я маю. Зараз мені цього достатньо.

 

Євгенія Луценко

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»