12 березня 2015

«Бесконечное море любви». Елена Александровна Гуменюк-Торган, вдова Александра Леонидовича Гуменюка

Встречи с этой женщиной я ждала долго – у нее очень напряженный ритм жизни. Моя собеседница – Елена Александровна Гуменюк-Торган, вдова Александра Леонидовича Гуменюка, погибшего полгода назад, и мать троих сыновей. А еще она заботится о батальоне «Киевская Русь», созданном ее мужем.

Как найти силы жить дальше? Успевать заботиться не только о собственных детях, но и «детях Бати» – бойцах батальона «Киевская Русь?» С ответа на эти вопросы и началась наша беседа.

– Мы считаем, что папа в командировке, спрятались за этим. Так меньше травмируется психика детей. Наш папа часто уезжал, поэтому его отсутствие было для них привычным. Теперь я сама езжу в зону АТО, детям об этом не говорю. Знаю ситуацию, настроения, потребности людей, оставшихся там. Почему у нас происходит подобное? Многое надо менять, и не только в нашем руководстве, а и в сознании людей. Каждый должен сделать все, чтобы война не пришла в его дом. А это возможно, только если будем действовать все вместе, а не 10-20 процентов населения страны. Мы должны понять, как мы хотим жить: как раньше или по-другому?

– Подаренный семье автомобиль вы отдали бойцам.

– Да, он нужнее нашему 11 батальону. Я ездила общественным транспортом и буду это делать дальше. Когда представители власти будут ездить в метро, маршрутках, они будут знать потребности людей, они должны знать потребности людей! Я считаю, что брать во власть чиновников нужно после знакомства с краем, где прошло их детство: в каком состоянии детский сад, школа, дом, село, где они родились. Узнать, как они относятся к учителям, которые их учили. Тогда у нас будет нормальное государство. Если они ничего не сделал для малой родины, то бесполезно заявлять с высокой трибуны, что сделают что-то для всей страны. Пока они у себя дома не наведут порядок – порядка не будет нигде.

– А как Александр Леонидович заботился о потребностях других?

– Александр Леонидович - восхитительный человек, который решал все проблемы. Мы познакомились, когда ему было 30 лет. Я чувствовала себя, как за каменной стеной, хотя вышла не за деньги и звания. Он был старшим лейтенантом, потому что поздно поступил в Рязанское ВВДКУ – после срочной службы в армии и двух курсов института. Во время распада СССР служил в Прибалтике. Их часть должна была разгонять демонстрацию возле телебашни. Он отказался выполнять приказ и избивать мирное население, уволился по собственному желанию. Командир с уважением отнесся к его поступку, ведь сам сказать «нет» не смог. По прибытию в Украину Саша пытался восстановиться на службе, писал разным начальникам и министру. Но было сокращение, и его никуда не брали. И только обращение к президенту Л. М. Кравчуку помогло вернуться в строй.

К солдатам он относился, как к своим детям. Родители призывников лично просили взять их детей в 28 учебный батальон, командиром которого он стал. Ребята после службы под руководством Александра Леонидовича шли работать, в основном, в правоохранительные органы, спецподразделения. Поэтому Саша, когда начался Майдан, не взял в руки оружие, а стал между ними. С одной стороны были его бывшие курсанты, а с другой – друзья и единомышленники. Когда однажды пришел с рассеченной головой, то на вопрос: « Кто?» ответил: «Не знаю. Или с той, или с этой стороны, но главное, чтобы они не поубивали друг друга». Этими словами он показал свое отношение к событиям. Он не был ни за ту власть, ни за эту – он был против конфликта и убийств.

– Что же побудило Александра Леонидовича создать «Киевскую Русь?»

– Он создал 11 батальон теробороны, так как знал, что нужно действовать очень быстро, иначе будет большое военное противостояние. Когда произошел захват Славянска, то по хронике событий видно, что там не было такого количества жертв с обеих сторон – он старался сохранить жизнь и тем, и другим. Если же Путин объявил его своим врагом, и Стрелков выполнил приказ Путина – пусть это останется на его совести. Можно спросить сослуживцев Стрелкова, какого они мнения о нем, и правильно ли он сделал, убив моего мужа. Может быть, надо было сесть за стол переговоров и решить это все? А если бы сразу стали на границе с Россией, не было бы конфликта такого масштаба. А так время было упущено.

– Каким ему виделось будущее Украины?

– Он считал, что Украина не должна играть в чью-то пользу – Европы или России. Она – центр, и должна быть между ними. Да, ближе, конечно, к Европе, так как люди избрали европейские ценности. Не хотели, чтобы избивали детей, насиловали, как во Врадиевке. Мы с Сашей тоже столкнулись с коррупцией, когда хотели построить социальное жилье для военнослужащих. А ему сказали, чтобы не лез не в свой карман.

– А каким он был отцом, не случайно же его позывной «Батя?»

– Папа был богом. Все выполнялось без обсуждения, потому что он десять раз все обдумает, прежде чем принять решение. В казачьих лагерях, во время отпуска, занимался с детьми со всей страны ориентированием, боевыми искусствами, контактным боем. Он был уникальным: с огромной любовью относился к народному творчеству. Наши дети ходили не просто на хор, а изучали украинский фольклор, так как ребенок должен узнавать историю своей страны не только в классе, а через народные традиции. Отец каждому сыну подарил вышиванку, узор на которой соответствует имени и времени рождения. В этом году, хотя Саша был на фронте, мы с детьми ездили в лагерь, так как я убеждена, что с мальчиками должны заниматься мужчины.

– Помог ли вам кто-то за это время?

– Спасибо бизнесменам из Днепропетровска, благодаря им я продвинулась в ремонте. А сделать нужно было многое: электрику, отопление, пол. Одно рекламное агентство закупило ламинат и кафель. Предприниматель из Киева помог с техникой для кухни. Обладминистрация предоставила стройматериалы, батареи, сельский совет оказал материальную помошь. Помогали и простые люди. Я всем признательна за помощь и поддержку, хотелось бы назвать этих людей, но они не хотят публичности.

– Как вам удается решать проблемы, ведь теперь вы занимаетесь абсолютно всем?

– Трудно все успеть, ведь у детей каждый день занятия: уроки по курсу средней школы, музыкальная школа, китайский язык. Например, в среду у нас очень большая загруженность, а комиссия ЛКК в Ирпене только по средам. И в собес тоже нужно попасть в этот день. Везде очереди, если не хватает какого-то документа, приходится все повторять через неделю. У меня один ребенок – инвалид, и чтобы оформить ему пенсию, я вынуждена несколько раз проходить эту волокиту. А потом еще ждать начисления (последний раз – два месяца).

– Ваши дети проходят обучение на дому. Сложно ли организовать учебу?

– Я стараюсь не терять ни минуты: пока кто-то на занятиях по музыке, с другими учу уроки. Очень помогает нам учитель украинского языка, а вот с учителем по математике проблема – нынешнего не устраивает цена. Сама я уже с такой степенью сложности предмета не справлюсь.

– Елена Александровна, а помощь по присмотру за детьми согласились бы принять?

– Не откажусь, если кто-то, кого я хорошо знаю, станет возить детей в музыкальную школу – у меня бы освободилось время для домашних дел. А в сентябре мне выходить на службу: осталось три года до пенсии, мне надо их доработать. Так что такая помощь была бы кстати.

– А хотели бы на лето отправить мальчишек в лагерь?

– Конечно, но при условии, что это будет связано с обучением (желательно английскому языку). Считаю, что летом дети тоже должны узнавать что-то новое. Прошлым летом они обучались резьбе по дереву, фехтованию. В Мамаевой слободе занимались уходом за лошадьми – общаться с животными надо уметь с детства.

– Как нагрузки такие выдерживаете? Где берете силы?

– Жизнь меня никогда не баловала, я привыкла. Когда родились дети, мы ютились в десятиметровой комнатушке в общежитии, я спала по 2-3 часа в сутки. Квартиру выбивали со скандалами, нам отказывали на уровне министра обороны, мы грозились дойти до Европейского суда. Когда ее получили, детям было по два с половиной года: первый этаж, холодно так, что зимой в ванной лед намерзал. Чтобы как-то выжить и отремонтировать квартиру, Саше пришлось уйти из армии – денег ведь не было, одни долги. Вскоре стали болеть дети. Особенно сильно Максим – ветрянка дала осложнение на почки. Два года (2007-2009 гг.) я с детьми жила в больнице. Представляете? Огромнейшая благодарность заведующей отделением детской больницы в Боярке Ковальчук Татьяне, которая пошла нам навстречу и разрешила быть всем вместе.

А когда дети подросли, и мы решили делать ремонт, начался Майдан, а потом война. Я осталась одна и снова вернулась к режиму четырехчасового сна. Значит, судьба у меня такая…

Елена Александровна замолкает, взгляд становится грустным. Но отчаяние или безнадежность в нем не скользят – чувствуется спокойная уверенность женщины, привыкшей с честью выдерживать удары судьбы. Мы прощаемся, она торопится по делам. Я ухожу, восхищаясь силой ее духа, стойкостью и способностью жертвовать собой. Она действительно уникальна: такая самоотреченная забота о детях (причем это не сводится к «одеть-накормить», воспитание основано на развитии личности каждого), масса повседневных дел (да еще и ремонт квартиры), поездки в зону АТО и создание фонда помощи батальону им. Александра Гуменюка! Воистину, надо иметь бесконечное море любви к людям в своем сердце, чтобы так беззаветно отдавать себя другим. Как она все успевает? Мне очень хочется, чтобы нашлись люди, которые помогли бы устроить на лето мальчиков в лагерь, а Елену Александровну в санаторий. Ведь таких людей надо беречь!

P. S. На следующий день Елена Александровна была в эфире канала «1+1», где рассказала о своей волонтерской деятельности. В конце она поделилась радостной историей о встрече освобожденного из плена сына с отцом. В этот момент у нее в глазах было столько любви и счастья, что стало понятно: именно таких женщин увековечивали на полотнах великие мастера.

Автор статьи:

Ирина Семенова

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»