Олександр Володимирович Бабич належить до когорти тих військових, які не зрадили своїй професії в скрутні для нашої армії роки,  віддано служили Україні та особистим прикладом виховували молоде покоління. Тож коли на Донбасі розпочався військовий конфлікт, майор Олександр Володимирович Бабич  без вагань пішов виконувати свій професійний обов’язок. Його направили в зону АТО в серпні 2014 року, а п’ятого листопада, в день народження сина, Олександр обгорів внаслідок потрапляння міни у палатку з боєприпасами. Ще три дні він мужньо боровся за життя, але дива не сталося… 

Його  дружина Олена ділиться спогадами про чоловіка:

- Ми  познайомилися у моєї подруги, в 2000-му році. Я на той час працювала телефоністкою.  Починали спільне життя з одної ложки – ні в нього, ні в мене нічого не було.  Він поступово переходив до мене жити: то капці приніс, щоб було в що перевзутися, то домашній одяг. А коли вирішили одружитися, то переносити вже було нічого. Весілля не влаштовували, після реєстрації Саша пішов в наряд, а я на службу. Мені було 22, а  йому 25. Довгий час винаймали квартири, навіть службового житла не було. А через п’ять років народилася довгоочікувана донечка. Чоловік мріяв саме про неї, а я хотіла сина. Коли на УЗД повідомили про те, що буде дівчинка, Саша ще за місяць до народження набрав довідок, що має донечку, і заховав від мене. Причому і ім’я обрав сам. Чоловік вважав Віку найкращим подарунком на тридцятиріччя. Ми обоє трусилися над дитиною, але вона зростала татовою донечкою: тільки йому довіряла свої таємниці, тато будив до школи, робив масаж, а ввечері читав казку та гладив спинку. Коли в 2013 році народився Артем, то синові батько скільки уваги приділити не зміг – почалася війна. Саша практично жив у частині, дома бував рідко - вночі прийшов, вночі пішов. Відпустки не було. Ми з сином йому домашню їжу носили кожного дня. На мене вже навіть косо поглядати почали, запитували, чи не втомилася, бо ніхто не приносив так часто. 

- А яким він був у спілкуванні з іншими? 

- Ніколи в житті не сів в маршрутці, бо знав, що хтось зайде і сяде. На виході подавав усім руку, виносив візочки з дітьми. Мене це навіть нервувало, бо доводилося чекати, поки всім допоможе.  В штабі працювати не зміг, пішов до людей, відповідав за виховну роботу з особовим складом.  В його підрозділі ніхто за час служби не втік, не загинув, він про всіх турбувався: організовував просвітницькі і культурні заходи, вирішував проблеми та підтримував підлеглих. І після демобілізації хлопці йому телефонували, в гості запрошували. Олександр Володимирович  - справжній офіцер, який честь і гідність ставив понад усе. Ніколи не просив ніяких звань та посад, ні про які хабарі по відношенню до нього не могло бути й мови.  Коли надійшла його черга їхати в АТО, я неначе збожеволіла від страху, навіть почала вмовляти чоловіка відкупитися.

«А як ти це собі уявляєш? – запитав суворо, - як я буду підлеглим в очі дивитися?»

«Я все розумію, але так боюся, бо вже скільки жертв! Я без тебе не проживу, я з собою щось зроблю!» - кричала тоді у відчаї. 

«Не говори дурниць! Чому я маю загинути?» - розсердився у відповідь.

 А в мене серце так боліло, немов у передчутті, та він сказав, що питання закрите і більше не обговорюється:

«Настав мій час, я повинен виконати свій обов’язок!»

І все.  Інші уникали усілякими правдами й неправдами, лягали в божевільню, а у нас без заперечень, коротко і ясно. З тим і поїхав.



Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

- Говорив, що на  Полтавщині люди несли військовим все, навіть за містом у полі наздоганяли і пригощали. А в Ізюмі вже інакше - боком дивляться і лушпиння в їхню сторону плюють. На Луганщині місцеве населення і військові були в ступорі після наказу про відступ з Луганська, коли місто буле вже майже визволене. Виникла недовіра до командування, до дій влади. Ті та подальші події показали, що істинних патріотів цілеспрямовано знищували, що між керівниками існували домовленості. А справжні командири намагалися зберегти особовий склад, детально розробляли плани, враховували вік та рівень підготовки підлеглих. Одного разу чоловік примусив відмовитися від участі у ризикованій операції 25 – річного юнака, який був єдиним сином у батьків. Він розумів, що шансів на повернення живим у хлопця немає. На завдання добровільно пішли ті, хто вже хоч щось побачив в цьому житті – чоловіки 45- 50 років, які вже виростили дітей і мали військовий досвід. Особливо високої думки Олександр був про львів’ян – люди там високодуховні, здатні вмерти за ідею. Гремуча сила! Згадайте, адже саме «Львівська сотня»  з’явилася на Майдані в переломний момент і надихнула інших.

Ми з ним за все життя більше, ніж на 10 днів не розлучалися, тому  вже за місяць я страшенно скучила, сказала про це по телефону. А він у відповідь:

«Не рви мені душу, ти навіть не уявляєш, як я скучив, і як мені тут важко на все це дивитись, бо немає ніякого результату і, напевно, в найближчому майбутньому не буде».

Почути такі слова від  нього – це все, межа. Бо він настільки був витриманий і закритий для обговорення подібних питань, що тільки крайнє розчарування могло змусити сказати таке. 

Наступне питання я завжди задаю з комом у горлі, бо розповідь рідних про обставини загибелі чоловіка, батька, брата - це повторне переживання болю втрати. Але не спитати я не можу: ми всі повинні знати, як гинули наші Герої, і кожна така розповідь – свідчення для суду у Гаазі.                                                                           

- В день, коли це все сталося, нашому сину виповнився рік – 5 листопада. Пізно ввечері розпочався обстріл. Ніхто не може пояснити, чому Олександр зайшов у палатку зі снарядами: чи винести хотів, чи щось інше зробити. Так як він дуже відповідальна людина, а його бліндаж знаходився дуже близько, то, вочевидь, намагався якось вплинути на ситуацію. Він весь обгорів, шкіра лишилася тільки на грудях під карманами, в яких були іконки, та ще берці трохи захистили ноги. До Краматорська його довезли  волонтери, а  потім гелікоптером  доставили до Дніпропетровська, в опіковий центр лікарні № 2.

Мені про все це сказали лише наступного дня в обід, тобто тільки через два дні я туди приїхала.  Восьмого листопада о 6 ранку прийшла до реанімаційної палати. Лікарі запитали, чи готова я побачити ту жахливу картину і не заридати. Запевнила, що витримаю. Налаштувалася і зайшла. Я була готова, але не наскільки, бо впізнати його було неможливо – весь  у бинтах.  Саша був при пам’яті, став розпитувати про дітей.  «Як там Віка?» -  після цих слів я засумнівалася, що це він, бо завжди звав донечку тільки Вікусею. Оговтавшись, запевнила, що в нас все добре, просила його берегти сили і менше говорити:

«Саша, я  для тебе все зроблю, землю переверну, аби ти тільки жив. Тільки борись за життя!»

Він пообіцяв боротися до останніх сил. Медсестра відкинула простирадло і показала тіло, а він запитує:

«Що, страшний?»

«Ти найкращий! Для мене це не важливо!» -  я й справді тоді нічого не бачила, і зараз, коли пригадую, то тільки якісь контури перед очима. Лікарі мені зразу все детально пояснили і дали один  шанс з тисячі. Я не хотіла в це вірити і відмовлялася розуміти. Запитувала про пересадку, про необхідні препарати. Та лікарі на той час вже зробили все можливе, волонтери забезпечили ліками  -  вони коштували 30 000 на добу), але відмовляли нирки, сильно постраждали внутрішні органи. Больового синдрому не було -  Саша був під морфієм, та й кров була настільки отруєна токсинами, що мозок не міг нормально реагувати на біль.

Я до останнього не могла допустити думки, що це все. Мені дозволили буду поруч з чоловіком, годувати через трубочку. Жалію, що намагаючись зберегти йому сили, забороняла говорити. Краще б більше розпитала про все і нормально попрощалися. Після обіду я його похвалила за витримку, пообіцяла, що все переможемо, а потім мене попросили вийти. Біля дверей я повернулася і сказала, що дуже його люблю, і нам є заради кого жити:

«Ми тебе любимо і чекаємо!»

«Я знаю, я вас теж дуже люблю», - його останні слова. О шостій вечора Саша помер…

(після довгої паузи та сліз Олена Яківна знаходить сили говорити далі)        

В це відмовлялися вірити багато з тих, хто його знав. На похороні плакали солдати з частини - його вихованці, адже він був для них татом: і свята організовував, і підгодовував. Я говорила, що в нас двоє рідних дітей і десятки всиновлених. 128 бригада – одна з найбільших в Україні, служать у ній військові з усієї країни. І ховають їх теж по всій Україні, вже давно кількість загиблих складає понад сотню. На нашому кладовищі шестеро з нашої частини.  Коли до чоловіка приходжу, то з усіма говорю, всі вони – цвіт нації.

 

- Хто підтримав вашу родину у той страшний час? 

- А він і тепер страшний: я за 15 років, що прожила з чоловіком, плакала може двічі, а тепер навіть не знаю, звідки ще ті сльози беруться. Військових бачити не можу. Музики слухати не можу, телевізор дивитися теж. Нічого і нікого не боюся, ладна померти хоч завтра.  Заганяю себе домашньою роботою. А як після закінчення відпустки по догляду за дитиною буду виходити на службу – не знаю.  Коли стає зовсім погано – їду на цвинтар. Побуду біля Саші, могилу  приберу – трохи легше. Колеги по роботі мене не навідують, бо не можуть підібрати слова. Якби не мама та брат, я  не знаю, як би вижила сама. А ще, звичайно, я дітям потрібна, бо тепер їм і за маму, і за тата. Донька все розуміє і мужньо тримається, бо надивилася, як я кричала на цвинтарі, і тепер боїться, щоб зі мною чогось не трапилося. Їй, сердешній, теж погано там було, навіть швидку викликали. В школі вже четверо таких дітей, чиї батьки загинули. Ніхто їх там особливо не жаліє. Сусідка розповідала, що прийшла одного разу забирати свою дитину після уроків, а там проходив захід з вшанування загиблих. Моя Віка так ридала, що вчителька попросила швидше все закінчити. Мені ж Вікуся нічого не розповідає про таке – намагається вберегти від хвилювання. Дитина вивчила молитву на дві сторінки і щовечора молиться за тата. Не пропустила жодного дня. Вірить, що йому від цього буде легше. Одного разу він доньці наснився, сказав, що буде з нами, оберігатиме і допомагатиме. Погляд у неї став вже зовсім дорослий. Я б хотіла, щоб вона мала повноцінне дитинство, але після такої втрати Вікуся враз подорослішала. А ще в неї зникли бажання. Єдине від чого вона в захваті – від танців. Жодного заняття не пропустила.

Зараз наша відрада – маленький Артем. Віка дуже хотіла сестричку, а коли дізналася, що буде братик, просила нас заплатити, щоб поміняли. Навіть плакала спочатку, а потім погодилася: «Нехай буде хоч хто-небудь!» А тепер вона без нього довго не може, навіть «синочком» називає. І Артемчик мерщій біжить зустрічати сестричку зі школи. 

- Олено Яківно, чи дотримується держава виконання своїх обіцянок перед родинами загиблих? 

- Якби ж то! Я не знаю куди ще звертатися, щоб отримати житло. Змін житлових умов потребують усього 4 родини загиблих на стотисячне місто. У нас є службове житло, але за законом нам мають виділити квартири у власність. Міноборони закінчує будівництво двох будинків, квартири там давно розподілені, нам не запропонували нічого. Виділили кошти, але їх не вистачає для придбання квартири, яка б відповідала потребам родини. Мій чоловік прослужив 21 рік в армії, ми вже маємо право на постійне житло. Я буду  чекати ще хоч 20 років, але отримаю належне.

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

Ми зверталися до нашого народного депутата, написали листа президенту, голові Верховної Ради, прем’єр - міністру. Від Яценюка надійшла відповідь, що після розгляду лист направлений до Закарпатської ОДА. Замкнене коло… Чекаємо на відповідь Порошенка та Гройсмана.

З пільгами теж проблеми: виходить, що у учасників АТО вони будуть, а у сімей полеглих за Україну воїнів – ні, якщо пенсія про втраті годувальника перевищує 1700 гривень. А я тільки за заняття доньки англійською мовою і танцями  плачу тисячу гривень, ще тисячу – за комунальні послуги. Недавно повідомили, правда, що місцева влада буде сплачувати 50% за комунальні послуги і поверне пільги на проїзд.

За деcять місяців після смерті мого чоловіка ні до мене, ні до інших жінок, які теж залишилися вдовами, ніхто не прийшов, не зателефонували навіть з роботи. Добре, хоч мені повідомили про трагедію з  чоловіком, і я встигла побачити Сашу живим. Його медаль «За сумлінну службу» передали – боялися прийти і вручити. Єдине, що зібрали нас 25 червня 2015 року і оголосили про встановлення звання  «Почесний житель міста» нашим чоловікам.

Розуміючи, що після таких потрясінь будь-якій людині необхідна медична допомога чи санаторно-курортне лікування, запитую наостанок про це свою співрозмовницю.

-  В серпні дітям надали путівку на оздоровлення в Одесі, в жовтні я поїду по путівці МО – треба хоч трохи відновити сили, бо по всім інстанціям ходжу з малим на руках. Мама в цей час побуде з дітьми. От тільки від думки, що вже ніколи ми не будемо відпочивати всією сім’єю, зупиняється серце – Саша був найкращим чоловіком і батьком. 

І все… У цієї родини залишилися тільки спогади про найдорожчу людину. А у маленького Артемчика не будете навіть їх, тільки фотографії тата. Він виросте, і ніколи не назве російський народ братнім. 

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

Автор: Ірина Семьонова