14 вересня 2015

Дружина Олександра Бабича: «Він був найкращим чоловіком і батьком»

Олександр Володимирович Бабич належить до когорти тих військових, які не зрадили своїй професії в скрутні для нашої армії роки,  віддано служили Україні та особистим прикладом виховували молоде покоління. Тож коли на Донбасі розпочався військовий конфлікт, майор Олександр Володимирович Бабич  без вагань пішов виконувати свій професійний обов’язок. Його направили в зону АТО в серпні 2014 року, а п’ятого листопада, в день народження сина, Олександр обгорів внаслідок потрапляння міни у палатку з боєприпасами. Ще три дні він мужньо боровся за життя, але дива не сталося… 

Його  дружина Олена ділиться спогадами про чоловіка:

Майор Олександр Бабич з сім'єю

- Ми  познайомилися у моєї подруги, в 2000-му році. Я на той час працювала телефоністкою.  Починали спільне життя з одної ложки – ні в нього, ні в мене нічого не було.  Він поступово переходив до мене жити: то капці приніс, щоб було в що перевзутися, то домашній одяг. А коли вирішили одружитися, то переносити вже було нічого. Весілля не влаштовували, після реєстрації Саша пішов в наряд, а я на службу. Мені було 22, а  йому 25. Довгий час винаймали квартири, навіть службового житла не було. А через п’ять років народилася довгоочікувана донечка. Чоловік мріяв саме про неї, а я хотіла сина. Коли на УЗД повідомили про те, що буде дівчинка, Саша ще за місяць до народження набрав довідок, що має донечку, і заховав від мене. Причому і ім’я обрав сам. Чоловік вважав Віку найкращим подарунком на тридцятиріччя. Ми обоє трусилися над дитиною, але вона зростала татовою донечкою: тільки йому довіряла свої таємниці, тато будив до школи, робив масаж, а ввечері читав казку та гладив спинку. Коли в 2013 році народився Артем, то синові батько скільки уваги приділити не зміг – почалася війна. Саша практично жив у частині, дома бував рідко - вночі прийшов, вночі пішов. Відпустки не було. Ми з сином йому домашню їжу носили кожного дня. На мене вже навіть косо поглядати почали, запитували, чи не втомилася, бо ніхто не приносив так часто. 

- А яким він був у спілкуванні з іншими? 

- Ніколи в житті не сів в маршрутці, бо знав, що хтось зайде і сяде. На виході подавав усім руку, виносив візочки з дітьми. Мене це навіть нервувало, бо доводилося чекати, поки всім допоможе.  В штабі працювати не зміг, пішов до людей, відповідав за виховну роботу з особовим складом.  В його підрозділі ніхто за час служби не втік, не загинув, він про всіх турбувався: організовував просвітницькі і культурні заходи, вирішував проблеми та підтримував підлеглих. І після демобілізації хлопці йому телефонували, в гості запрошували. Олександр Володимирович  - справжній офіцер, який честь і гідність ставив понад усе. Ніколи не просив ніяких звань та посад, ні про які хабарі по відношенню до нього не могло бути й мови.  Коли надійшла його черга їхати в АТО, я неначе збожеволіла від страху, навіть почала вмовляти чоловіка відкупитися.

«А як ти це собі уявляєш? – запитав суворо, - як я буду підлеглим в очі дивитися?»

«Я все розумію, але так боюся, бо вже скільки жертв! Я без тебе не проживу, я з собою щось зроблю!» - кричала тоді у відчаї. 

«Не говори дурниць! Чому я маю загинути?» - розсердився у відповідь.

 А в мене серце так боліло, немов у передчутті, та він сказав, що питання закрите і більше не обговорюється:

«Настав мій час, я повинен виконати свій обов’язок!»

І все.  Інші уникали усілякими правдами й неправдами, лягали в божевільню, а у нас без заперечень, коротко і ясно. З тим і поїхав.

Бабич Олександр Володимирович з донькою

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

- Чоловік вам щось розповідав, ділився враженнями про Донбас? 

- Говорив, що на  Полтавщині люди несли військовим все, навіть за містом у полі наздоганяли і пригощали. А в Ізюмі вже інакше - боком дивляться і лушпиння в їхню сторону плюють. На Луганщині місцеве населення і військові були в ступорі після наказу про відступ з Луганська, коли місто буле вже майже визволене. Виникла недовіра до командування, до дій влади. Ті та подальші події показали, що істинних патріотів цілеспрямовано знищували, що між керівниками існували домовленості. А справжні командири намагалися зберегти особовий склад, детально розробляли плани, враховували вік та рівень підготовки підлеглих. Одного разу чоловік примусив відмовитися від участі у ризикованій операції 25 – річного юнака, який був єдиним сином у батьків. Він розумів, що шансів на повернення живим у хлопця немає. На завдання добровільно пішли ті, хто вже хоч щось побачив в цьому житті – чоловіки 45- 50 років, які вже виростили дітей і мали військовий досвід. Особливо високої думки Олександр був про львів’ян – люди там високодуховні, здатні вмерти за ідею. Гремуча сила! Згадайте, адже саме «Львівська сотня»  з’явилася на Майдані в переломний момент і надихнула інших.

Ми з ним за все життя більше, ніж на 10 днів не розлучалися, тому  вже за місяць я страшенно скучила, сказала про це по телефону. А він у відповідь:

«Не рви мені душу, ти навіть не уявляєш, як я скучив, і як мені тут важко на все це дивитись, бо немає ніякого результату і, напевно, в найближчому майбутньому не буде».

Почути такі слова від  нього – це все, межа. Бо він настільки був витриманий і закритий для обговорення подібних питань, що тільки крайнє розчарування могло змусити сказати таке. 

Наступне питання я завжди задаю з комом у горлі, бо розповідь рідних про обставини загибелі чоловіка, батька, брата - це повторне переживання болю втрати. Але не спитати я не можу: ми всі повинні знати, як гинули наші Герої, і кожна така розповідь – свідчення для суду у Гаазі.                                                                           

- В день, коли це все сталося, нашому сину виповнився рік – 5 листопада. Пізно ввечері розпочався обстріл. Ніхто не може пояснити, чому Олександр зайшов у палатку зі снарядами: чи винести хотів, чи щось інше зробити. Так як він дуже відповідальна людина, а його бліндаж знаходився дуже близько, то, вочевидь, намагався якось вплинути на ситуацію. Він весь обгорів, шкіра лишилася тільки на грудях під карманами, в яких були іконки, та ще берці трохи захистили ноги. До Краматорська його довезли  волонтери, а  потім гелікоптером  доставили до Дніпропетровська, в опіковий центр лікарні № 2.

Мені про все це сказали лише наступного дня в обід, тобто тільки через два дні я туди приїхала.  Восьмого листопада о 6 ранку прийшла до реанімаційної палати. Лікарі запитали, чи готова я побачити ту жахливу картину і не заридати. Запевнила, що витримаю. Налаштувалася і зайшла. Я була готова, але не наскільки, бо впізнати його було неможливо – весь  у бинтах.  Саша був при пам’яті, став розпитувати про дітей.  «Як там Віка?» -  після цих слів я засумнівалася, що це він, бо завжди звав донечку тільки Вікусею. Оговтавшись, запевнила, що в нас все добре, просила його берегти сили і менше говорити:

«Саша, я  для тебе все зроблю, землю переверну, аби ти тільки жив. Тільки борись за життя!»

Він пообіцяв боротися до останніх сил. Медсестра відкинула простирадло і показала тіло, а він запитує:

«Що, страшний?»

«Ти найкращий! Для мене це не важливо!» -  я й справді тоді нічого не бачила, і зараз, коли пригадую, то тільки якісь контури перед очима. Лікарі мені зразу все детально пояснили і дали один  шанс з тисячі. Я не хотіла в це вірити і відмовлялася розуміти. Запитувала про пересадку, про необхідні препарати. Та лікарі на той час вже зробили все можливе, волонтери забезпечили ліками  -  вони коштували 30 000 на добу), але відмовляли нирки, сильно постраждали внутрішні органи. Больового синдрому не було -  Саша був під морфієм, та й кров була настільки отруєна токсинами, що мозок не міг нормально реагувати на біль.

Я до останнього не могла допустити думки, що це все. Мені дозволили буду поруч з чоловіком, годувати через трубочку. Жалію, що намагаючись зберегти йому сили, забороняла говорити. Краще б більше розпитала про все і нормально попрощалися. Після обіду я його похвалила за витримку, пообіцяла, що все переможемо, а потім мене попросили вийти. Біля дверей я повернулася і сказала, що дуже його люблю, і нам є заради кого жити:

«Ми тебе любимо і чекаємо!»

«Я знаю, я вас теж дуже люблю», - його останні слова. О шостій вечора Саша помер…

(після довгої паузи та сліз Олена Яківна знаходить сили говорити далі)        

В це відмовлялися вірити багато з тих, хто його знав. На похороні плакали солдати з частини - його вихованці, адже він був для них татом: і свята організовував, і підгодовував. Я говорила, що в нас двоє рідних дітей і десятки всиновлених. 128 бригада – одна з найбільших в Україні, служать у ній військові з усієї країни. І ховають їх теж по всій Україні, вже давно кількість загиблих складає понад сотню. На нашому кладовищі шестеро з нашої частини.  Коли до чоловіка приходжу, то з усіма говорю, всі вони – цвіт нації.

Олександр Бабич з донькою 

- Хто підтримав вашу родину у той страшний час? 

- А він і тепер страшний: я за 15 років, що прожила з чоловіком, плакала може двічі, а тепер навіть не знаю, звідки ще ті сльози беруться. Військових бачити не можу. Музики слухати не можу, телевізор дивитися теж. Нічого і нікого не боюся, ладна померти хоч завтра.  Заганяю себе домашньою роботою. А як після закінчення відпустки по догляду за дитиною буду виходити на службу – не знаю.  Коли стає зовсім погано – їду на цвинтар. Побуду біля Саші, могилу  приберу – трохи легше. Колеги по роботі мене не навідують, бо не можуть підібрати слова. Якби не мама та брат, я  не знаю, як би вижила сама. А ще, звичайно, я дітям потрібна, бо тепер їм і за маму, і за тата. Донька все розуміє і мужньо тримається, бо надивилася, як я кричала на цвинтарі, і тепер боїться, щоб зі мною чогось не трапилося. Їй, сердешній, теж погано там було, навіть швидку викликали. В школі вже четверо таких дітей, чиї батьки загинули. Ніхто їх там особливо не жаліє. Сусідка розповідала, що прийшла одного разу забирати свою дитину після уроків, а там проходив захід з вшанування загиблих. Моя Віка так ридала, що вчителька попросила швидше все закінчити. Мені ж Вікуся нічого не розповідає про таке – намагається вберегти від хвилювання. Дитина вивчила молитву на дві сторінки і щовечора молиться за тата. Не пропустила жодного дня. Вірить, що йому від цього буде легше. Одного разу він доньці наснився, сказав, що буде з нами, оберігатиме і допомагатиме. Погляд у неї став вже зовсім дорослий. Я б хотіла, щоб вона мала повноцінне дитинство, але після такої втрати Вікуся враз подорослішала. А ще в неї зникли бажання. Єдине від чого вона в захваті – від танців. Жодного заняття не пропустила.

Зараз наша відрада – маленький Артем. Віка дуже хотіла сестричку, а коли дізналася, що буде братик, просила нас заплатити, щоб поміняли. Навіть плакала спочатку, а потім погодилася: «Нехай буде хоч хто-небудь!» А тепер вона без нього довго не може, навіть «синочком» називає. І Артемчик мерщій біжить зустрічати сестричку зі школи. 

- Олено Яківно, чи дотримується держава виконання своїх обіцянок перед родинами загиблих? 

- Якби ж то! Я не знаю куди ще звертатися, щоб отримати житло. Змін житлових умов потребують усього 4 родини загиблих на стотисячне місто. У нас є службове житло, але за законом нам мають виділити квартири у власність. Міноборони закінчує будівництво двох будинків, квартири там давно розподілені, нам не запропонували нічого. Виділили кошти, але їх не вистачає для придбання квартири, яка б відповідала потребам родини. Мій чоловік прослужив 21 рік в армії, ми вже маємо право на постійне житло. Я буду  чекати ще хоч 20 років, але отримаю належне.

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

Ми зверталися до нашого народного депутата, написали листа президенту, голові Верховної Ради, прем’єр - міністру. Від Яценюка надійшла відповідь, що після розгляду лист направлений до Закарпатської ОДА. Замкнене коло… Чекаємо на відповідь Порошенка та Гройсмана.

З пільгами теж проблеми: виходить, що у учасників АТО вони будуть, а у сімей полеглих за Україну воїнів – ні, якщо пенсія про втраті годувальника перевищує 1700 гривень. А я тільки за заняття доньки англійською мовою і танцями  плачу тисячу гривень, ще тисячу – за комунальні послуги. Недавно повідомили, правда, що місцева влада буде сплачувати 50% за комунальні послуги і поверне пільги на проїзд.

За деcять місяців після смерті мого чоловіка ні до мене, ні до інших жінок, які теж залишилися вдовами, ніхто не прийшов, не зателефонували навіть з роботи. Добре, хоч мені повідомили про трагедію з  чоловіком, і я встигла побачити Сашу живим. Його медаль «За сумлінну службу» передали – боялися прийти і вручити. Єдине, що зібрали нас 25 червня 2015 року і оголосили про встановлення звання  «Почесний житель міста» нашим чоловікам.

Майор Олександр Бабич, Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада

Розуміючи, що після таких потрясінь будь-якій людині необхідна медична допомога чи санаторно-курортне лікування, запитую наостанок про це свою співрозмовницю.

-  В серпні дітям надали путівку на оздоровлення в Одесі, в жовтні я поїду по путівці МО – треба хоч трохи відновити сили, бо по всім інстанціям ходжу з малим на руках. Мама в цей час побуде з дітьми. От тільки від думки, що вже ніколи ми не будемо відпочивати всією сім’єю, зупиняється серце – Саша був найкращим чоловіком і батьком. 

І все… У цієї родини залишилися тільки спогади про найдорожчу людину. А у маленького Артемчика не будете навіть їх, тільки фотографії тата. Він виросте, і ніколи не назве російський народ братнім. 

P. S. Олена Яківна висловлює свою щиру подяку лікарям, персоналу та волонтерам Дніпропетровського опікового центру міської лікарні № 2, які зробили все можливе для порятунку її чоловіка - Олександра Володимировича Бабича.

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

Автор: Ірина Семьонова

Ми у ЗМІ

Всі статті
Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

В рамках програм корпоративної соціальної відповідальності підприємства – члени Асоціації «Виробники ліків України», зокрема ПАТ «Фармак», ТДВ «Інтерхім» та ТОВ «Юрія-Фарм» активно співпрацюють з міжнародною благодійною платформою «Люди допомагають людям», що проводить систематичну роботу по збору коштів на підтримку родин, члени яких загинули під час Антитерористичної операції на Сході України.

Підприємства висловлюють вдячність колективу організації за створену можливість гідного виконання соціальної місії підприємств та програм соціальної відповідальності, а також за особисте милосердя і самовідданість, які кожен з членів проекту проявляє в тяжкі часи випробувань.

Завдяки роботі платформи «Люди допомагають людям» за 2 роки вдалося зібрати 4 млн. 611 тис. гривень. Майже 1 млн. гривень – це перекази від приватних осіб. 3 млн. гривень – перекази від представників бізнесу. Наразі під опікою організації перебувають 280 сімей.

«Люди допомагають людям» – це благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги сім’ям загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на сході країни. Координаційна рада платформи складається з дружин загиблих воїнів АТО - Ірини Міхнюк, Еліни Галви, Олени Гуменюк.


Джерело: Сайт АВЛУ
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег був життєрадісним та справедливим, завжди у всьому підтримував і допомагав. Дуже цінував друзів. Поважав підлеглих. У будь якій ситуації лишався розсудливим і мав чудове почуття гумору. Він був справжнім офіцером, чоловіком та батьком», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, майора 30-ої окремої механізованої бригади Олега Єрмака його дружина Катерина.

 

 

Майбутнє подружжя познайомились один з одним у кафе, в якому відпочивали. Олег запросив молоду дівчину до танцю, потім - розговорились і зрозуміли, що створені одне для одного. Жінка каже, що тоді і вирішили, що хочуть прожити життя разом. «Олег багато розповідав про свою роботу (він здійснив свою дитячу мрію і став професійним військовим, з таким захоплення і харизмою), що в нього важко було не закохатися. Завжди посміхався і шуткував. Робив сюрпризи. Телефонував декілька разів на день і нам завжди було про що поговорити», - говорить Катерина Єрмак. 

Незабаром, після одруження, молода сім’я раділа народженню донечки Надії. «Коли Олег дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що народжувати будемо разом. Він був зі мною поряд, допомагав і підтримував. Так трапилось, що після народження доньки, я захворіла. І Олег, фактично, перебрав всі обов’язки піклування і про мене і про Надійку на себе», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що її чоловік багато часу проводив на роботі, а весь вільний час присвячував їй та дитинці.

«Ми любили ходити на природу, їздити до батьків, вдома майже ніколи не сиділи. Професія чоловіка змушувала вести активний стиль життя. Він любив спорт, з друзями грав у футбол. А нашу донечку навчив плавати, це була її мрія. Також прищепив їй любов до природи. Вони разом підгодовували пташок зимою. А ще, Надійка дуже любить коней. Це теж в неї від татка», - розповідає дружина Олега Єрмака.

З початком бойових дій на Сході країні, Олег Єрмак дуже переживав за майбутнє країни та свою родину. Чоловік розумів, що війна неминуча, і його обов’язок - виконати свій борг перед Батьківщиною і захистити свій край та сім’ю. Разом із своїм з’єднанням Олег Єрмак відправився у зону АТО практично з перших днів. Додому чоловік телефонував, коли випадала нагода. Катерина каже, що практично не розповідав, що йому довелося пережити: «Я постійно дуже переживала, адже в 30-ій бригаді було багато загиблих. Але Олег просив не хвилюватись і обіцяв, що все буде добре».

Востаннє Катерина та Надійка бачили свого чоловіка та татка за два тижні до його загибелі. «Він вирішив зробити нам сюрприз і вночі постукав у двері. А я, спросоння, одразу й не зрозуміла, що він приїхав у відпустку. Ми тоді багато говорили, будували плани на майбутнє, він гуляв і грався з донечкою. А коли проводили його назад, на війну, серце не покидали тривожні відчуття. Олег ще попросив не плакати і сказав, що скоро приїде», - розповідає дружина загиблого. А за декілька днів пролунав дзвоник від товариша Олега, який сповістив Катерині трагічну новину – чоловіка було поранено під час виконання бойового завдання в Артемівську і зараз він у реанімації. Жінка чимдуж старалась встигнути побачити коханого. Миттю, вона зібралась і вирушила у дорогу, а коли увійшла до лікарняної палати - Олег помер. «Він загинув у мене на очах. Я до останнього сподівалась, що лікарі його врятують. Але дива не сталося», - ледь стримуючі сльози промовляє Катерина Єрмак.

Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Олег Єрмак нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Катерина Єрмак говорить, що донька Надійка дуже болісно сприйняла звістку про смерть татка. Перші півроку дівчинка щодня плакала. «Я їй сказала, що татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба», - каже дружина загиблого. Зараз 6-річна Надійка вже ходить до школи, але їй все ще важко усвідомлювати і дивитись на інших діток, яких забирають татусі, а в неї лишилась тільки мама.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олега Єрмака, виплативши компенсацію. Власного житла у родини ще немає (перебувають на черзі), вони змушені його винаймати. Дитина швидко росте, на весну потрібен новий одяг та взуття. А ще, Надійка мріє про ролики і велосипед. Давайте разом допоможемо доньці загиблого героя АТО Олега Єрмака.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/372 або за реквізитами нижче:

ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег