4 березня 2016

Дружина і дочка загиблого бійця АТО Віталія Ремішевського отримали необхідну допомогу на платформі «Люди допомагають людям»

Оксана, дружина загиблого воїна АТО і донечка Даша разом з усією командою платформи "Люди допомагають людям" щиро дякують усім, хто надав підтримку родині бійця.

Ремішевський Віталій Валентинович, учасник АТО, 41 рік, загинув в с. Новогригорівка Донецької області.

Нижче інтерв’ю, котре Віталій Ремішевський дав виданню «Подолянин» ще серпні 2014 року.

Пройшовши школу ураїнської армії, війни в Іраку та Лівані, 40-річний кам’янчанин Віталій Ремішевський не зміг спокійно спостерігати за тим, як роздирають на шматки його Батьківщину, тому вирушив добровольцем у зону АТО. 

Батько трьох дітей, гарний сім’янин та совісний чоловік обрав військову форму й автомат Калашникова замість розміреного життя в мирному місті. Він один з небагатьох, кому вдалося отримати двотижневу відпустку, але тільки тому, що захворів на запалення легенів і потрапив до шпиталю. Проте Віталій не зміг довго сидіти в Кам’янці та вже цього вівторка знову поїхав до своєї частини. Якраз перед виїздом з міста «ПОДОЛЯНИНУ» вдалося з ним поспілкуватися. 

Більше про сім'ю тут: https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/175

«ДРУЖИНА НЕ ЗНАЛА, ЩО ЇДУ В ЗОНУ АТО» 

2006 р. Віталій Ремішевський звільнився з Чернівецького 30-го полку та пішов працювати далекобійником. Але військова натура не дозволила спокійно реагувати на події, тому з початком сутичок на півдні чоловік пішов до військкомату. Проте виявилося, що особову справу колишнього військового загубили. Після тривалих пошуків документів Віталій записався добровольцем до Житомирської 95-ї аеромобільної бригади.    
На сході України йому довелося працювати водієм, як і свого часу в Лівані. 
- Дружина не знала, що я їду в зону АТО, - розповідає Віталій. - Казав, що перебуватиму в частині. Сім’я деякі мої вчинки засуджує, а деякі підтримує. 
Мене вже ніщо не дивує в армії. Шокує лише одне - що це все відбувається в Україні. 
Працював звичайним водієм - перевозив хлопців з бригади. Навіть незважаючи на те, що нас постійно супроводжували БРДМи і КамАЗи, дуже хвилювався за їхні життя, бо в автобусі їхали по 40-50 військових. Адже досить було б однієї міни - і в мить братська могила. 
Ми розміщувалися в середині трикутника Слов’янськ - Краматорськ - Добропілля. Оскільки перебував на базі, а не на блокпостах, то в боях безпосередньої участі не брав. Тому поранених і загиблих не бачив. Нам приганяли захоплені російські танки і нашу розбиту техніку. А тим часом хлопці з нашого ж батальйону, які були в гарячих точках, зазнавали втрат. Пам’ятаю, як у травні через Інтернет дізналися, що загинули семеро наших бійців. А командир жодного слова про це не сказав. Ось тоді вовком хотілося вити від безсилля. Ми б дуже хотіли їм допомогти, але ніхто на те не давав команди. 

ПРО ТИХ, ХТО ВОЮЄ ТА КЕРУЄ 

Віталія взагалі чимало речей у зоні АТО обурює. За його словами, наші військові перебувають не в найкращих умовах, адже держава не надто дбає про солдатів. Та й використання в боях молодих і недосвідчених юнаків - це надзвичайно жорстоко. 
- Багато хлопців навіть не розуміють, що там роблять. Особливо молоді психічно не витримують. Їм образливо, що їх обманули і кинули. Адже казали, що вони їдуть до зони бойових дій на 10 днів, потім - на 45, а в результаті більшість жодного разу ще не потрапила під ротацію. Тому не дивно, що на Арбатці (Арбатська стрілка) хлопці взагалі зброю склали, і офіцери приїжджали просити, аби вони дослужили. Чимало з них навіть присяги не складали і зброї не бачили. Якщо людина не готова воювати, навіщо її там тримати? 
Якби кістяк збивали з тих, хто вже служив, а не з молодняку, то було б по-іншому. Мої друзі, які пройшли школу Іраку та Лівану, виявились непотрібними. Вони самі просяться, рвуться в зону АТО, але їх не викликають. А коли приходять до військкомату, їм кажуть, що зателефонують при необхідності. Але тим часом проводять мобілізацію і набирають недосвідчених. Відверто кажучи, іноді здається, що там служать всі підряд, тільки не ті, хто потрібен в бою. Я не кажу, що нас, миротворців, треба на руках носити, але в такій ситуації досвід став би у пригоді. 
Проте це не єдина проблема нашої армії. Адже, зі слів Віталія, в зоні АТО не лише хороших бійців, але й мудрих командирів не вистачає. На сході він бачив різних офіцерів: і тих, хто вміє керувати, і тих, хто тікав, покидаючи підопічних. У 95-й аеромобільній бригаді таких людей не було, а от в інших траплялося різне. 
- В деяких частинах у хлопців можуть не запитати, їв чи ні, але приколупуються до бирки на протигазі. Взагалі не розумію, де взяли таких офіцерів. Вони командувати взводом не вміють, бо звикли сидіти в частині й перевіряти, чи підстрижена трава і пофарбовані бордюри. Навіть елементарних військових речей не розуміють. Це кар’єристи, які бояться влізти туди, куди не потрібно, щоб ні собі не нашкодити, ні комусь. 
Але є й люди з досвідом, які вміють гарно керувати. Мені подобається, як діють добровільні батальйони. Їм взагалі ніхто рук не зв’язує. Чесно кажучи, вже задумувався над тим, щоб звільнитися з 95-ї аеромобільної бригади і перейти до добровольців. Адже не заради погонів туди їду, можу бути й звичайним рядовим. 

ОДНІ ДОПОМАГАЮТЬ, ІНШІ КЛЯНУТЬ 

Військовим приємно відчувати підтримку з боку не лише рідних, але й незнайомих людей. Щоправда, допомога, яку збирають усією країною, до солдатів не завжди доходить. 
- З харчуванням проблем немає: сала море, закруток теж. Але більшість продуктів, наскільки я розумію, нам постачають мирні жителі. А от із військовим одягом справи кепські. Нам видали форму третьої комплектації - заношені берци й старі кітелі. Одного разу почули, що надійшла гуманітарна допомога, але розмовами все й закінчилось. Нової форми ми так і не бачили. Тому доводилося мокнути під дощами без плащ-палаток і нормального взуття. 
Вже тут, у Кам’янці, пообіцяли, що на кошти, які зібрала Голосківська сільська рада, мені куплять бронежилет, каску і плащ-палатку. 
Взагалі волонтери і мирне населення дуже допомагають. Командири так не заступаються за нас, як матері та дружини... Привозять продукти, одяг, цигарки. Підтримка звичайних людей - це дуже важливо. Але буває різне. Траплялося, коли їхали, одні люди нас хрестили, а інші крили матом і проклинали. Якось приїхали в супермаркет у Добропіллі, то місцеві позбігалися, почали обливати брудом і казати: «Что, гады, жрать захотелось?». Надзвичайно вимиті мізки в тамтешніх людей. А шкода... 
Та наші військові, незважаючи на негаразди, продовжують воювати. Патріоти не готові відступати, і Віталій серед них. Тепер сім’я знову чекатиме на нього і його телефонні дзвінки. А він тим часом триматиме в руках зброю і служитиме народу. 
Віталій, як і всі, хто нині перебуває на сході, мріє, аби весь цей жах якомога швидше закінчився і в країні запанував мир. До того ж 11 вересня в його донечки день народження, і батько не хоче його пропустити.

Більше про сім'ю тут: https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/175

ПРЯМА ДОПОМОГА РОДИНАМ ЗАГИБЛИХ В АТО ТА ПІД ЧАС МАЙДАНУ

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Донька була для нього його маленьким сонечком…»

«Віктор був надзвичайним батьком. Донька була для нього його «Маленьким сонечком». А ще був дуже цілеспрямованим, завжди готовий вчитися новому. Сім‘я для Віті була понад усе» - розповідає про свого чоловіка Ольга.

Вони побачили одне одного перший раз на святкуванні дня народження спільного знайомого, на який Олю привела її сестра. Віктор одразу сподобався дівчині, бо був веселим, балакучим, високим, гарним хлопцем – як то кажуть «душа компанії». Віктор ще змолоду вирішив стати військовим, та й було з кого приклад брати, старший брат також був військовим, тож підтримав Віктора й допоміг. Молоде подружжя одразу стало жито самостійним життям. Кохали одне одного й чекали на дитину. Майбутній тато дуже хотів сина, але коли дізнався що буде донечка, то дуже зрадів. Він кохав свою донечку над усе. Кожну хвилину намагався бути з нею, возив на екскурсії в інші міста. В три роки Вероніка вже вільно читала і це завдяки йому. Він залюбки навчав її читати, а їй це дуже подобалося. Коли дочці був лише місяць, Оля захворіла, всі турботи на себе взяв Віктор. Купав її, годував, гуляв з нею. Родина була дуже дружньою. Коли хтось хворів, інший брав на себе всі обов’язки, всі хатні клопоти та турбувався про хворого. Часто відвідували батьків. Віктор працював у військовій частині військовим-хіміком, отже постійно був на службі. Але коли на вихідні він бував вдома, всі разом ходили гуляти.

Вже перебуваючи в зоні проведення АТО щовечора намагався телефонувати додому і побажати своєму Сонечку спокійної ночі. У рідкі моменти, коли з війни випадала відпустка додому – намагався зробити якомога більше справ по господарству. Займався ремонтом в квартирі та проводив багато часу з дочкою. Востаннє вони бачилися у переддень від’їзду в зону АТО. Він прийшов і сказав що їде в Десну – тренувати молодих бійців. Сім’я до останнього думала, що він там…В день від’їзду пообіцяв дочці, що поїде влітку з нею на море. Але не судилося…

Віктор загинув 15 лютого 2015 року. 14 та 15 числа він не виходив на зв'язок, хоча до цього кожного вечора телефонував. Ми теж до нього додзвонитися не могли. Але оскільки вважали що він знаходиться у Десні, то особливо не хвилювалися, думали щось із зв’язком – згадує Ольга, 16 лютого до мене подзвонила дружина брата Віктора і запитала де Вітя. На моє запитання «В чому справа? вона повідомила, що є інформація що насправді він перебував у зоні проведення АТО і їхню машину розстріляли із гранатомета.

Вероніці тоді було 7 років, вона вже все розуміла, і від неї не стали приховувати цю страшну новину. Дитина дуже болісно переживала втрату, як і вся сім’я. Життя змінилося, Оля з донькою вчаться жити з думкою, що тата вже ніколи не буде поряд. «Починаєш більше цінувати людей, що знаходяться поруч. Приходить розуміння, що життя – найцінніше що є в людини. Все інше – просто дрібниці» - ділиться думками Оля.

Козак Віктор загинув 15 лютого 2015 року під час супроводу колони, яка йшла польовою дорогою з смт. Луганське до міста Дебальцеве, потрапивши у засідку поблизу села Нижнє Лозове. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Держава надала родині загиблого однокімнатну квартиру, тож потрібні гроші на ремонт. Також потрібен сезонний одяг та взуття для Вероніки.

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA


Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»