29 листопада 2016

«Не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує. Добре, що є діти, заради яких і живу». Розповідь дружини про загиблого учасника бойових дій в зоні АТО Романа Абрамова

Любим всім серцем, сумує душа,Батьку наш рідний, лелека моя,

Високо в небі живеш тепер ти,

Важко без тебе, плачуть сини,

Я, мов орлиця, держусь з усіх сил,

Господа прошу життя, щоб продлив.

(Вірш, написаний дружиною загиблого)

«Щира посмішка мого чоловіка ніколи не зітреться з пам’яті. Його доброта, сильне плече, на яке я могла опертися, так неочікувано пішли у вічність. Любимо, сумуємо і досі не віримо, що наш любий Ромчик загинув», - перше, що розповідає, згадуючи про загиблого чоловіка, бійця 30-ої окремої механізованої бригади, Романа Абрамова, його дружина Тетяна.

Майбутнє подружжя познайомила один з одним сестра Тетяни. Роман був другом її чоловіка. «Якось всі зібралися у гостях. Там я і побачила вперше Романа. Моя сестра із чоловіком вже давно хотіли, аби я знайшла собі близьку серцю людину та вийшла заміж. Цікаво, що тоді, ні мені, ні Роману не сподобалась ця ідея знайомства. Але потім, ми розговорились і виявилось, що у нас дуже багато спільного, однакові погляди на життя та інтереси», - розповідає жінка.

За півроку молоді святкували весілля. А незабаром - раділи народженню Данила. З появою дитини, Роман Абрамов ще більше почав приділяти увагу сім’ї та допомагати дружині. «В мене була важка вагітність та і без неї, турбували проблеми із здоров’ям. Тож Ромчик завжди і в усьому мені допомагав», - говорить жінка. А через два роки подружжя вже раділи появі другого сина - Сашка. Тетяна зізнається, що дітки дуже любили татка, а він – їх. «Був присутнім на пологах, підтримував. Радів кожному їхньому слову, тішився, що має синів. Дуже любив з ними гуляти та готувати їсти, вчити їх чоловічим справам», - розповідає жінка.

Так і жила родина Абрамових: працювали, раділи життю, мріяли, виховували діток. Але війна приготувала для них нові, складні і трагічні випробування. Роман Абрамов проходив строкову службу в 95-окремії аеромобільній бригаді. Тому, на першому етапі війни, такі фахівці були вкрай потрібні нашому війську. Чоловік, не роздумуючи, прийняв рішення виконати свій обов’язок і рушив на Схід, де проходив службу у складі 30-ої окремої механізованої бригади. Спочатку було бойове злагодження, потім – Арабатська стрілка, Чаплинка, Стрелкове, що на Херсонщині.

Перед відправленням в зону АТО, Роману Абрамову пощастило побувати у короткостроковій відпустці. «Коли ми його проводили, то мені наснився сон, що було сніжно навкруги, я була із своїми сестрами, які плакали, і до нас прилетів лелека, у чорному шовковому капелюсі. І як я прокинулась, то таке відчуття було жахливе», - пригадує дружина загиблого. А ще, Тетяна розповіла, що переконала чоловіка вдягти іменний військовий жетон на срібний ланцюжок. Саме він і допоміг їй впізнати коханого серед загиблих…

В зоні АТО, Роман Абрамов знаходився під Савур-Могилою, що на Донеччині. Телефонувавши додому, він не розповідав подробиць, аби дружина зайвий раз не переживала. Зранку, у день загибелі, він встиг поговорити із нею. «О 5:50 ранку Ромчик мені подзвонив і попросив, якщо з ним щось трапиться, аби я потурбувалась про дітей і змогла їх поставити на ноги і аби не сумувала за ним. Тоді, я ще не усвідомлювала до кінця, чому він так казав», - ледь стримуючи сльози розповідає Тетяна. Того дня російські війська постійно обстрілювали стратегічну висоту. В одній із таких атак, від снаряду, що розірвався поруч, загинув Роман.

«Впродовж чотирьох днів я не могла додзвонитись Ромчику. А потім він з’явився в мережі. Я тоді так зраділа. Думаю, ось, нарешті, почую його голос. Телефоную, а замість нього, чую голос медсестри Дніпровського моргу, яка і сказала мені, що Роман загинув. Спершу, я не могла повірити і думала, що, можливо, це помилка, цього просто не може бути. Але коли побачила тіло…це був мій Ромчик, весь обвуглений, але на шиї був той срібний ланцюжок», - говорить Тетяна Абрамова.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Роман Абрамов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Так і не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує, стає тільки гірше. Добре, що є діти, заради яких і живу», - говорить Тетяна Абрамова.

Зараз родина Романа Абрамова: дружина Тетяна та 2 дітей – 3-річний Данило і 5-річний Сашко живуть у квартирі, з якою допомогла держава. Але помешкання без ремонту. Діти швидко ростуть і потребують одягу та іграшок. Але найбільше, їм не вистачає батька. Вони розуміють, що їх татко Герой і знають, що загинув на війні, але досі сподіваються, що він повернеться. Давайте не лишати без підтримки родину загиблого в АТО Романа Абрамова.

АБРАМОВА ТЕТЯНА СТЕПАНІВНА TETIANA ABRAMOVA 4188370027100679 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: ЛБ

Ми у ЗМІ

Всі статті
"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради

«Діма був дуже привітною та життєрадісною людиною. З його уст ніколи не сходила посмішка. Всі навколо його поважали та любили - це була людина, на яку можна покластися в будь-який момент. Завжди допоможе і словом, і ділом», - так згадує про свого загиблого чоловіка дружина Ірина.

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради Діма був дуже привітною та життєрадісною людиною. З його уст ніколи не сходила посмішка. Всі навколо його поважали та любили - це була людина, на яку можна покластися в будь-який момент. Завжди допоможе і словом, і ділом», - так згадує про свого загиблого чоловіка дружина Ірина.

Дмитро та Ірина познайомилися у Вінниці. Дівчина працювала в кафе із найкращим другом Дмитра. Він же їх і познайомив. Дмитро працював музикантом у військовому оркестрі. Про ті часи Ірина згадує так: «на той час в мене вже був син від першого шлюбу, але він на це не звернув уваги. Завжди любив його та виховував як рідного. Згодом ми переїхали жити до Новограда-Волинського, звідки Діма родом». Там вже у закоханих народилася донька Даша та синочок Ванечка.

На вибір професії Дмитра вплинув дідусь, який був йому за батька, бо мати його ростила одна. Він був талановитим музикантом та відповідальним військовим. І ще Діма був чудовим батьком. Весь вільний час проводив з сім’єю.

8 березня 2014 року Дмитру прийшов наказ збирати речі і вони виїхали на навчання. На той час Ірина навіть не здогадувався, що на її сім’ю таке чекає. Якийсь час хлопці знаходилися на навчаннях, а потім їх відправили в зону АТО. Там через тиждень вони потрапили під ворожий обстріл, під час якого загинуло дуже багато наших військових. Їх потім ще довго шукали рідні.

«Так і ми шукали свого татуся довгих 7 місяців. І лише після впізнання тіла через ДНК ми змогли забрати додому та поховати рештки тіла», - ледве стримуючи сльози говорить жінка.

Всього за місяць до трагедії Дмитро приїздив до дому на день народження свого сина. Йому саме виповнився 1 рік і він почав робити перші кроки, але батько зміг провести з сином лише 7 днів – потрібно було повертатися на війну. Ірина згадує, що на початку серпня спілкуватися вони почали зовсім мало - пару слів вранці та пару ввечері. А згодом чоловік сказав, що зовсім не зможе зателефонувати, бо телефони в усіх розрядилися. Залишився один. На всіх. Від Дмитра два вечора не було дзвінка, а 14 серпня Ірині зателефонували і сказали, що був обстріл. Дружина довго не могла повірити в те, що її чоловік загинув: «Довгих 7 місяців нас не покидала надія, що він в полоні. Ми зверталися в усі інстанції. До всіх благодійних організацій, доки не пролунав дзвінок від «Чорного тюльпана», сказали, що знайшли тіло чоловіка». Та все ж їхня надія не згасала, доки не підтвердився останній тест ДНК.

Руденко Дмитро Миколайович загинув 12 серпня 2014 року поблизу Сніжного. 24-го листопада 2014 року рештки тіл були знайдені на полі бою пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») та привезені до м. Запоріжжя. Дмитра впізнали за тестом ДНК. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сім’ї довго довелося звикати до нового життя без їх люблячого чоловіка і батька. Час іде - Ванюша знає тата лише по фото. Родина вдячна, що держава забезпечила їх власним житлом. На даний час Руденкам потрібні кошти на ремонт будинку і, звичайно, на діточок - постійно потрібно одягати та взувати, бо вони швидко ростуть.

 

РУДЕНКО ІРИНА ПЕТРІВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370023879367

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!


Джерело: Левый Берег - LB.UA

«Як знайшла сили все це витримати, я досі не розумію..»

«Як знайшла сили все це витримати, я досі не розумію..»

«Мій Богдан був Справжнім Чоловіком: сильним, хоробрим, турботливим. Захисником. За його спиною я була як за кам‘яною стіною. Я знала, що коли в мене чи в дітей, виникнуть якісь питання чи проблеми, він вирішить їх за лічені хвилини. Богдан дуже любив мене та дітей. Увесь свій вільний час приділяв сім’ї, а його так мало було - цього вільного часу» - згадує дружина загиблого Олена.

Познайомились Олена і Богдан на свято 8 березня. Спочатку зав’язалася дружба, а потім прийшло розуміння, що вже не можуть жити один без одного, що дві половинки нарешті зустрілися. Чоловік любив спорт і після служби завжди ходив у спортзал, займався важкою атлетикою. Бігав на річку купатися і літом і взимку. Старший син рівнявся на батька і теж ходив на річку. Вони і Олену з Богданчиком, молодшим, хотіли прилучити до цієї звички, та ми наполегливо опиралися.Не забував чоловік і про свою маму, яку сильно любив і поважав. Батько у нього помер дуже рано і мати виховувала чоловіка та його старшого брата сама. Вона навчила їх бути чесними, добрими та справедливими, готовими допомогти в будь-якій складній ситуації. Коли в Богдана загинув старший брат – він почав турбуватися про його родину, як про свою. «У чоловіка була мрія - дуже хотів усією сім’єю поїхати у гори. Хотів поставити нас усіх на лижи. Казав, що гори це чудово. Та не встиг…» - пригадує Олена.

Коли почалася війна у Богдана не було жодних вагань - їхати йому чи ні. Щоб родина не нервувалася зайвий раз - ніколи не розповідав про те, що робиться на війні. Під час розмов завжди підбадьорював дружину, запевняючи її, що все добре. Олена себе заспокоювала і переконувала, що не може ця клята війна забрати у неї чоловіка.

В ніч з 12 на 13 серпня 2014 року у Степанівці був бій. Багато хлопців з 30 -ї бригади загинули, багато зникли безвісти. «Свого коханого я шукала довгих шість з половиною місяців. То були 6,5 місяців пекла, коли всі інстанції пройдені і вже не знаєш, в які двері ще стукати, хто може допомогти. Кожен ранок розпочинався з телефонних дзвінків на гарячі лінії - Президента, центра СБУ, волонтерам – в надії на будь-яку інформацію. Це дуже важко і страшно згадувати. Все скінчилося після телефонного дзвінка про те, що є співпадіння по експертизі ДНК» - пригадує Олена Сахнюк.

Богдан Сахнюк зник безвісти в ніч на 13 серпня 2014 р. під час бою біля села Степанівка Шахтарського району Донецької області. Тіло загиблого знайдено пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") на місці загибелі 7-го вересня 2014 р. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Як знайшла сили все це витримати, я до цих пір не розумію. Напевно Бог допоміг та діти. Дякуючи їм я не збожеволіла. Намагаюся не зациклюватися на своїй болі, весь час перебуваю у русі, щоб погані думки не приходили. Зараз старший син навчається у військовому інституті, а молодший пішов у спорт і професійно займається волейболом» - говорить Олена.

Держава виплатила родині допомогу по втраті годувальника, також отримали земельну ділянку. Олена планує будувати власний будинок, де родина буде жити разом. Хлопці ростуть, потрібно належне харчування, одяг. Давайте разом допоможемо родині загиблого захисника.

 

САХНЮК ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370023751517

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: Левый Берег - LB.UA