29 листопада 2016

«Не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує. Добре, що є діти, заради яких і живу». Розповідь дружини про загиблого учасника бойових дій в зоні АТО Романа Абрамова

Любим всім серцем, сумує душа,Батьку наш рідний, лелека моя,

Високо в небі живеш тепер ти,

Важко без тебе, плачуть сини,

Я, мов орлиця, держусь з усіх сил,

Господа прошу життя, щоб продлив.

(Вірш, написаний дружиною загиблого)

«Щира посмішка мого чоловіка ніколи не зітреться з пам’яті. Його доброта, сильне плече, на яке я могла опертися, так неочікувано пішли у вічність. Любимо, сумуємо і досі не віримо, що наш любий Ромчик загинув», - перше, що розповідає, згадуючи про загиблого чоловіка, бійця 30-ої окремої механізованої бригади, Романа Абрамова, його дружина Тетяна.

Майбутнє подружжя познайомила один з одним сестра Тетяни. Роман був другом її чоловіка. «Якось всі зібралися у гостях. Там я і побачила вперше Романа. Моя сестра із чоловіком вже давно хотіли, аби я знайшла собі близьку серцю людину та вийшла заміж. Цікаво, що тоді, ні мені, ні Роману не сподобалась ця ідея знайомства. Але потім, ми розговорились і виявилось, що у нас дуже багато спільного, однакові погляди на життя та інтереси», - розповідає жінка.

За півроку молоді святкували весілля. А незабаром - раділи народженню Данила. З появою дитини, Роман Абрамов ще більше почав приділяти увагу сім’ї та допомагати дружині. «В мене була важка вагітність та і без неї, турбували проблеми із здоров’ям. Тож Ромчик завжди і в усьому мені допомагав», - говорить жінка. А через два роки подружжя вже раділи появі другого сина - Сашка. Тетяна зізнається, що дітки дуже любили татка, а він – їх. «Був присутнім на пологах, підтримував. Радів кожному їхньому слову, тішився, що має синів. Дуже любив з ними гуляти та готувати їсти, вчити їх чоловічим справам», - розповідає жінка.

Так і жила родина Абрамових: працювали, раділи життю, мріяли, виховували діток. Але війна приготувала для них нові, складні і трагічні випробування. Роман Абрамов проходив строкову службу в 95-окремії аеромобільній бригаді. Тому, на першому етапі війни, такі фахівці були вкрай потрібні нашому війську. Чоловік, не роздумуючи, прийняв рішення виконати свій обов’язок і рушив на Схід, де проходив службу у складі 30-ої окремої механізованої бригади. Спочатку було бойове злагодження, потім – Арабатська стрілка, Чаплинка, Стрелкове, що на Херсонщині.

Перед відправленням в зону АТО, Роману Абрамову пощастило побувати у короткостроковій відпустці. «Коли ми його проводили, то мені наснився сон, що було сніжно навкруги, я була із своїми сестрами, які плакали, і до нас прилетів лелека, у чорному шовковому капелюсі. І як я прокинулась, то таке відчуття було жахливе», - пригадує дружина загиблого. А ще, Тетяна розповіла, що переконала чоловіка вдягти іменний військовий жетон на срібний ланцюжок. Саме він і допоміг їй впізнати коханого серед загиблих…

В зоні АТО, Роман Абрамов знаходився під Савур-Могилою, що на Донеччині. Телефонувавши додому, він не розповідав подробиць, аби дружина зайвий раз не переживала. Зранку, у день загибелі, він встиг поговорити із нею. «О 5:50 ранку Ромчик мені подзвонив і попросив, якщо з ним щось трапиться, аби я потурбувалась про дітей і змогла їх поставити на ноги і аби не сумувала за ним. Тоді, я ще не усвідомлювала до кінця, чому він так казав», - ледь стримуючи сльози розповідає Тетяна. Того дня російські війська постійно обстрілювали стратегічну висоту. В одній із таких атак, від снаряду, що розірвався поруч, загинув Роман.

«Впродовж чотирьох днів я не могла додзвонитись Ромчику. А потім він з’явився в мережі. Я тоді так зраділа. Думаю, ось, нарешті, почую його голос. Телефоную, а замість нього, чую голос медсестри Дніпровського моргу, яка і сказала мені, що Роман загинув. Спершу, я не могла повірити і думала, що, можливо, це помилка, цього просто не може бути. Але коли побачила тіло…це був мій Ромчик, весь обвуглений, але на шиї був той срібний ланцюжок», - говорить Тетяна Абрамова.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Роман Абрамов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Так і не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує, стає тільки гірше. Добре, що є діти, заради яких і живу», - говорить Тетяна Абрамова.

Зараз родина Романа Абрамова: дружина Тетяна та 2 дітей – 3-річний Данило і 5-річний Сашко живуть у квартирі, з якою допомогла держава. Але помешкання без ремонту. Діти швидко ростуть і потребують одягу та іграшок. Але найбільше, їм не вистачає батька. Вони розуміють, що їх татко Герой і знають, що загинув на війні, але досі сподіваються, що він повернеться. Давайте не лишати без підтримки родину загиблого в АТО Романа Абрамова.

АБРАМОВА ТЕТЯНА СТЕПАНІВНА TETIANA ABRAMOVA 4188370027100679 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: ЛБ

Ми у ЗМІ

Всі статті
Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

Підприємства АВЛУ висловлюють вдячність платформі «Люди допомагають людям» за плідну співпрацю у 2016 році

В рамках програм корпоративної соціальної відповідальності підприємства – члени Асоціації «Виробники ліків України», зокрема ПАТ «Фармак», ТДВ «Інтерхім» та ТОВ «Юрія-Фарм» активно співпрацюють з міжнародною благодійною платформою «Люди допомагають людям», що проводить систематичну роботу по збору коштів на підтримку родин, члени яких загинули під час Антитерористичної операції на Сході України.

Підприємства висловлюють вдячність колективу організації за створену можливість гідного виконання соціальної місії підприємств та програм соціальної відповідальності, а також за особисте милосердя і самовідданість, які кожен з членів проекту проявляє в тяжкі часи випробувань.

Завдяки роботі платформи «Люди допомагають людям» за 2 роки вдалося зібрати 4 млн. 611 тис. гривень. Майже 1 млн. гривень – це перекази від приватних осіб. 3 млн. гривень – перекази від представників бізнесу. Наразі під опікою організації перебувають 280 сімей.

«Люди допомагають людям» – це благодійна міжнародна платформа прямої адресної допомоги сім’ям загиблих під час Революції Гідності та бойових дій на сході країни. Координаційна рада платформи складається з дружин загиблих воїнів АТО - Ірини Міхнюк, Еліни Галви, Олени Гуменюк.


Джерело: Сайт АВЛУ
"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

"Мамусю, нам треба жити. Тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, йому це подобається, давай не будемо його засмучувати"

Віталій і Світлана Гончаруки завжди були нерозлучні. Після весілля, жінка, аби бути ближчим до коханого, також вступила на службу до війська. Військове життя спочатку занесло молоду родину до Одещини, а потім, їх полк було переведено до Донецька, де, пліч-о-пліч, вони служили вісім років, до моменту початку війни.

"Він був щирою і дуже доброю людиною. Завжди усміхнений та веселий. Ніколи не тримав зла на людей, які могли його образити. У Віталія були з усіма добрі стосунки, його поважали і любили за його добре серце. Нікому не відмовляв у допомозі. Часто дарував подарунки і квіти. Не вистачає його турботи, піклування", - з сумом розповідає про свого загиблого чоловіка його дружина Світлана.

Майбутнє подружжя познайомилось у селі Олексіївка, на Одещині. Віталій, після закінчення військового інституту, приїхав сюди на службу, а Світлана, у той час, приїхала до своєї сестри. Так вони і зустрілися. "Це була любов із першого погляду. Він був високим, добрим і веселим хлопцем. Через декілька побачень він запропонував мені вийти за нього заміж", - розповідає Світлана Гончарук.

Незабаром, у подружжя народився син, якого назвали Владиславом. "Віталій дуже зрадів появі дитини. Завжди і всьому мені допомагав: бавив, купав, а вночі вставав, як дитина вередувала, співав колискові, заспокоював. Потім, водив Владика до дитячого садочка, а коли синок пішов до школи, робив разом з ним домашні завдання. Любив купляти різноманітні смаколики і подарунки", - говорить дружина загиблого.

Родина Гончаруків жила в любові, злагоді і великому коханні. Світлана каже, що Віталій був справжнім ідеалом: "Куди не піду, завжди згадую про нього. Думаю над тим, як не вистачає його тепла, обіймів. Ми завжди підтримували одне одного. Як чоловік, він мене носив на руках".

З початком бойових дій на Сході країни, Світлана, разом з Віталієм, стали на захист країни. "Довелось бути на першій позиції, в самісінькому пеклі, коли все починалось. ДНРівці просили, аби ми перейшли на їх сторону. Але ми лишились вірні присязі і навіть не думали про зраду. Продовжували захищатись, хоча мали лише декілька пістолетів і автоматів. Вся техніка була вивезена з частини, на випадок, якщо Донецьк окупують", - згадує перші дні війни Світлана Гончарук.

Мужня жінка більше півроку знаходилась поряд із Віталієм, а потім, всіх жінок було евакуйовано на Черкащину. Тоді Світлана підтримувала чоловіка лише спілкуючись із ним телефоном. Вона пригадує, що за місяць до трагічного випадку, її не покидали тривожні думки та снились погані сни. "Увесь час здавалося, що Віталік від мене ніби віддаляється, я відчувала, що щось трапиться недобре. Постійно плакала і благала його приїхати, хоч на день", - згадує дружина загиблого.

Віталій приїхав на день у відрядження. Тоді ж він востаннє побачив свою родину. " А вже через декілька днів, я прийшла на роботу, у частину, і мене покликав командир до свого кабінету та повідомив страшну новину, про те, що Віталія більше немає. Я відмовлялася вірити. Але, на жаль, доля і реальність виявилась проти моїх бажань і віри", - розповідає, ледве стримуючи сльози, Світлана.

Жінка каже, що син Владислав дуже боляче сприйняв новину про смерть батька. Але для себе він вирішив, що тато досі перебуває у відрядженні і просто не може повернутися і зателефонувати нам. "Часто мене заспокоює і каже, що нам треба жити, і що тато за нами спостерігає з неба, і каже, що треба посміхатись, адже йому це подобається і давай не будемо його засмучувати. Так і живемо. Дуже вдячна синові за підтримку", - говорить Світлана

Після смерті коханого чоловіка та люблячого батька, родина загиблого героя АТО Віталія Гончарука: Світлана та 13-річний син Владислав, переїхали в інше місто. Їм дуже важко вчитись жити далі, після втрати. Держава допомогла родині, виплативши компенсацію, а нині, Світлана та син Владислав чекають на квартиру, а поки ж живуть в орендованому помешканні. Владислав ходить до школи, а Світлана продовжує нести службу радіотелеграфістом полку зв’язку ЗСУ. Їм будуть потрібні кошти на ремонт майбутнього житла. Давайте разом допоможемо родині загиблого в АТО Віталія Гончарука.

ГОНЧАРУК СВІТЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА SVITLANA HONCHARUK 4188370027508467 (Райффайзен банк "Аваль")
https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/375 

Джерело: http://obozrevatel.com/blogs/31942-mamusyu-nam-treba-zhiti--tato-za-nami-sposterigae-z-neba-i-kazhe-scho-treba-posmihatis-jomu-tse-podobaetsya-davaj-ne-budemo-jogo-zasmuchuvati.htm 

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег помер у шпиталі, в мене на очах… Доньці я сказала, що її татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба…» - Катерина Єрмак про свого чоловіка загиблого учасника АТО Олега Єрмака

«Олег був життєрадісним та справедливим, завжди у всьому підтримував і допомагав. Дуже цінував друзів. Поважав підлеглих. У будь якій ситуації лишався розсудливим і мав чудове почуття гумору. Він був справжнім офіцером, чоловіком та батьком», - перше, що розповідає про свого загиблого чоловіка, учасника АТО, майора 30-ої окремої механізованої бригади Олега Єрмака його дружина Катерина.

 

 

Майбутнє подружжя познайомились один з одним у кафе, в якому відпочивали. Олег запросив молоду дівчину до танцю, потім - розговорились і зрозуміли, що створені одне для одного. Жінка каже, що тоді і вирішили, що хочуть прожити життя разом. «Олег багато розповідав про свою роботу (він здійснив свою дитячу мрію і став професійним військовим, з таким захоплення і харизмою), що в нього важко було не закохатися. Завжди посміхався і шуткував. Робив сюрпризи. Телефонував декілька разів на день і нам завжди було про що поговорити», - говорить Катерина Єрмак. 

Незабаром, після одруження, молода сім’я раділа народженню донечки Надії. «Коли Олег дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що народжувати будемо разом. Він був зі мною поряд, допомагав і підтримував. Так трапилось, що після народження доньки, я захворіла. І Олег, фактично, перебрав всі обов’язки піклування і про мене і про Надійку на себе», - згадує дружина загиблого. Жінка розповідає, що її чоловік багато часу проводив на роботі, а весь вільний час присвячував їй та дитинці.

«Ми любили ходити на природу, їздити до батьків, вдома майже ніколи не сиділи. Професія чоловіка змушувала вести активний стиль життя. Він любив спорт, з друзями грав у футбол. А нашу донечку навчив плавати, це була її мрія. Також прищепив їй любов до природи. Вони разом підгодовували пташок зимою. А ще, Надійка дуже любить коней. Це теж в неї від татка», - розповідає дружина Олега Єрмака.

З початком бойових дій на Сході країні, Олег Єрмак дуже переживав за майбутнє країни та свою родину. Чоловік розумів, що війна неминуча, і його обов’язок - виконати свій борг перед Батьківщиною і захистити свій край та сім’ю. Разом із своїм з’єднанням Олег Єрмак відправився у зону АТО практично з перших днів. Додому чоловік телефонував, коли випадала нагода. Катерина каже, що практично не розповідав, що йому довелося пережити: «Я постійно дуже переживала, адже в 30-ій бригаді було багато загиблих. Але Олег просив не хвилюватись і обіцяв, що все буде добре».

Востаннє Катерина та Надійка бачили свого чоловіка та татка за два тижні до його загибелі. «Він вирішив зробити нам сюрприз і вночі постукав у двері. А я, спросоння, одразу й не зрозуміла, що він приїхав у відпустку. Ми тоді багато говорили, будували плани на майбутнє, він гуляв і грався з донечкою. А коли проводили його назад, на війну, серце не покидали тривожні відчуття. Олег ще попросив не плакати і сказав, що скоро приїде», - розповідає дружина загиблого. А за декілька днів пролунав дзвоник від товариша Олега, який сповістив Катерині трагічну новину – чоловіка було поранено під час виконання бойового завдання в Артемівську і зараз він у реанімації. Жінка чимдуж старалась встигнути побачити коханого. Миттю, вона зібралась і вирушила у дорогу, а коли увійшла до лікарняної палати - Олег помер. «Він загинув у мене на очах. Я до останнього сподівалась, що лікарі його врятують. Але дива не сталося», - ледь стримуючі сльози промовляє Катерина Єрмак.

Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Олег Єрмак нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Катерина Єрмак говорить, що донька Надійка дуже болісно сприйняла звістку про смерть татка. Перші півроку дівчинка щодня плакала. «Я їй сказала, що татко став зірочкою і тепер світитиме нам з неба», - каже дружина загиблого. Зараз 6-річна Надійка вже ходить до школи, але їй все ще важко усвідомлювати і дивитись на інших діток, яких забирають татусі, а в неї лишилась тільки мама.

Держава допомогла родині загиблого в АТО Олега Єрмака, виплативши компенсацію. Власного житла у родини ще немає (перебувають на черзі), вони змушені його винаймати. Дитина швидко росте, на весну потрібен новий одяг та взуття. А ще, Надійка мріє про ролики і велосипед. Давайте разом допоможемо доньці загиблого героя АТО Олега Єрмака.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добасі можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/372 або за реквізитами нижче:

ЄРМАК КАТЕРИНА ПАВЛІВНА KATERYNA YERMAK 4188370027445082 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Лівий Берег