1 грудня 2016

Чоловік загинув, замість нього воює дружина. Розповідь про загиблого учасника АТО, "айдарівця" Олега Сидора, позивний "Скіф"

"Добрий, розсудливий та хоробрий воїн, який здатний захистити, підтримати і розрадити. Найкращий чоловік і батько", - перше, що розповідає про свого чоловіка, загиблого воїна АТО, "айдарівця" Олега Сидора (позивний "Скіф"), його дружина Марина. Після трагедії, смерті чоловіка, ця мужня жінка прийняла рішення йти на передову, туди, де загинув її коханий, аби відчути те, що пережив він і продовжити справу чоловіка - захищати нашу країну і дітей.

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним завдяки спільним друзям, коли ті запросили Олега та Марину до Замку Паланок. "Це було кохання з першого погляду, яке не можна передати словами. Ми почали зустрічатися, згодом, жити разом. Потім одружилися і повінчалися, а після святкувань поїхали на відпочинок. Жили душа в душу, таке порозуміння, кохання і любов можна знайти, мабуть, тільки у книжках", - ділиться спогадами Марина Сидор. А невдовзі, в молодих народилась донечка Кіра – найцінніший скарб у родині. Жінка каже, що з появою дитини, Олег весь час був із нею. "І на пологах був і допомагав мені з усім. А ще, щомісяця фотографував наше дитинча, любив гуляти із донечкою, виконував всі її забаганки", - каже дружина загиблого. А на вихідних у родини Сидорів була незмінна традиція – виїздити разом на природу та на екскурсії визначними місцями нашої Батьківщини.

Активну громадську позицію та боротьбу за справедливість і свободу, Олег Сидор розпочав ще до Революції Гід­ності. А в січні 2014 року, він продовжив боротьбу за оновлення України на столичному Майдані, де спочатку входив до Закарпатського підрозділу сьомої сотні Самооборони, а в подальшому, очолив підрозділ групи швидкого реагування "Яструб". Він був учасником усіх запеклих боїв на Майдані. А потім почалась війна. Олег Сидор цікавився історією та літературою, жінці він навіть зізнався, що якби жив декілька століть тому, то неодмінно був би найкращим воїном, про якого б сьогодні знала історія. Саме за ці захоплення, бойові побратими дали Олегові псевдо "Скіф".

"Він не міг не поїхати на Схід, адже розумів, що потрібно захищати країну", - говорить Марина. Олег Сидор був добровольцем батальйону "Айдар" від часів його заснування. Неодноразово був пораненим. Тож аби підлікуватись та побути із рідними, декілька разів приїздив додому. "Він мені розповідав, про те, що йому довелося пережити на Сході. Олег був патріотом, з хоробрим серцем, мужнім і відважним захисником", - говорить Марина. За словами жінки, чоловік дуже мріяв про ще одну донечку. Але не судилось. Так, після нетривалої реабілітації, Олег Сидор повернувся до батальйону, де, на жаль, і загинув, внаслідок вогнепального поранення, на бойовому посту на Луганщині.

"Мені зателефонували і сказали, що Олег загинув. Але я в це не повірила, адже до цього, мені вже двічі телефонували з такими звістками і це була неправда. Так і цього разу я подумала, що це хтось спеціально таке говорить. Не вірила, допоки не привезли Олега у домовині", - розповідає Марина Сидор.

Майже два роки минуло після загибелі Олега, а серце Марини все ще відчуває нестерпний біль. "Я довго говорила про Олега як про живого, на що мені всі казали, що так не можна, потрібно його відпустити. Я змогла зробити це тільки тоді, коли сама побувала у місті, де був Олег", - розповідає Марина Сидор. Жінка підписала контракт з 128-ою окремою гірсько-піхотною бригадою, аби мати можливість поїхати під Старобільськ, у краї, де знаходився її чоловік і де знайшов вічний спокій.

Донечка Кіра із розумінням поставилась до маминого вибору. "Кіра сказала мені, що якщо це тобі треба і важливо - їдь", - каже дружина загиблого. Тож коли мама поїхала в зону проведення АТО, Кіра вже пішла до школи. Вона постійно згадує про тата і хоче, аби він повернувся. Дівчинка також щодня телефонує мамі, розповідає, як минув її день та чекає, коли мама нарешті приїде, аби вони знову були разом.

Оскільки Олег Сидор був одним з перших добровольців, допомогу від держави його родина поки не отримала. Тож жити без годувальника і захисника важко. Кіра швидко росте, тож потрібен одяг. А ще, Марина Сидор мріє добудувати житло, яке колись разом з Олегом вони почали зводити. Давайте допоможемо родині Героя у цей непростий для них час.

СИДОР МАРИНА ПАВЛІВНА MARYNA SYDOR 4188370027106643 (Райффайзен банк "Аваль")

Ми у ЗМІ

Всі статті
Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося

Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося

Олексій і Ліліана познайомилися під час служби в Берегово Закарпатської області: вона служила писарем в зенітному дивізіоні полку 315, він був командир зенітно-ракетної батареї ракетно-артилерійського дивізіону. Він одразу помітив струнку дівчину у білій сукні, і вже через півроку вони вже були нерозлучні. 

У листопаді 2006 року одружилися, а у 2007 народився старший син Артем, а ще через рік Ілля. Ліліана згадує, що коли народився первісток Артем, чоловік дивлячись на сина сказав: «Ось тепер ми родина! Ось тепер нас троє».

Вони все робили разом по господарству. Вільний час намагались проводити весело, всією родиною, завжди підтримували одне одного. Олексій був дбайливим татом, допомагав купати малюків, гойдав уночі, бо кохана дуже втомлювалася та балував своїх синочків. Не було потреби просити чоловіка допомогти - він завжди все робив без нагадування. Лагодив все, що ламалося, навіть в обідню перерву не відпочивав, а намагався робити щось корисне по господарству.

Дуже любили рибалити всією сім’ю. Вудочкою, зробленою власноруч з ліщини, ловили карасиків. «Навкруги риба ні в кого не клювала, а в нас ловилася одна за одною», - згадує жінка. Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося…Тепер синок Ілюша дбає про рибальське знаряддя батька.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, він намагався щодня телефонувати додому, але у тій місцевості де він служив, зв'язок часто глушили. У вересні 2014 року йому дали відпустку, але він не повідомив дружину, що приїде, хотів приємно здивувати. Та вона дізналася про це від побратимів і всю ніч готувалася зустрічати коханого. Довго ще згадували сусіди гарно вбраний повітряними кульками з ночі під’їзд і хатні двері Ліліани та Олексія. Відпустка пролетіла наче сон. Разом з друзями бували в горах і лісі. Про війну не розповідав і не згадував, не хотів хвилювати.

Після повернення на фронт розмовляли дуже рідко - коли дозволяли службові обставини. 9 лютого 2015 року перестав відповідати на телефонні дзвінки. Схвильована дружина зателефонувала командиру дивізіону. З’ясувалося, що його немає в таборі. Олексій зник без вісти, попавши у засідку поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область) під час перевезення боєприпасів з Артемівська у Дебальцеве.

Кілька місяців Олексія шукали побратими, волонтери, гуманітарна місія «Чорний тюльпан». Дружина телефонувала в морг Дніпропетровська, де саме прибуло 48 тіл, сказали приїхати на впізнання. Та не було Олексія ні в морзі ні в шпиталі. Тільки згодом за допомогою однієї небайдужої волонтерки, Олексій був впізнаний в одному з моргів та лише за особливою прикметою.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Вбита горем мати не знала як сказати дітям, що тато загинув. Туга краяла серце. Ілля був ще замалий, тож сіла поряд із старшим синочком і сказала: « Артемчик, боженька забирає найкращих людей. Наш татко став зірочкою і полетів на небо». Артем відповів «Я знаю…», - і полилися невгамовні дитячі сльози.

Життя для жінки ніби зупинилося. Вона зрозуміла, якщо не відволікатиметься - не зможе взяти себе в руки. Тож маленький городик, виховання дітей, та вірний собака, дарунок коханого, втримали на цьому світі, не дали депресії взяти гору.

Ліліана стоїть в черзі на отримання квартири. Хлопчики підростають, важко і боляче синам без коханого татуся. Ліліані тепер доводиться самій вирішувати життєві проблеми і виховувати дітей, без підтримки та допомоги її коханого чоловіка.

У листопаді 2006 року одружилися, а у 2007 народився старший син Артем, а ще через рік Ілля. Ліліана згадує, що коли народився первісток Артем, чоловік дивлячись на сина сказав: «Ось тепер ми родина! Ось тепер нас троє».

Вони все робили разом по господарству. Вільний час намагались проводити весело, всією родиною, завжди підтримували одне одного. Олексій був дбайливим татом, допомагав купати малюків, гойдав уночі, бо кохана дуже втомлювалася та балував своїх синочків. Не було потреби просити чоловіка допомогти - він завжди все робив без нагадування. Лагодив все, що ламалося, навіть в обідню перерву не відпочивав, а намагався робити щось корисне по господарству.

Дуже любили рибалити всією сім’ю. Вудочкою, зробленою власноруч з ліщини, ловили карасиків. «Навкруги риба ні в кого не клювала, а в нас ловилася одна за одною», - згадує жінка. Чоловік купив намет і чекав доки підростуть сини, щоб усією родиною бувати на природі. Але не судилося…Тепер синок Ілюша дбає про рибальське знаряддя батька.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, він намагався щодня телефонувати додому, але у тій місцевості де він служив, зв'язок часто глушили. У вересні 2014 року йому дали відпустку, але він не повідомив дружину, що приїде, хотів приємно здивувати. Та вона дізналася про це від побратимів і всю ніч готувалася зустрічати коханого. Довго ще згадували сусіди гарно вбраний повітряними кульками з ночі під’їзд і хатні двері Ліліани та Олексія. Відпустка пролетіла наче сон. Разом з друзями бували в горах і лісі. Про війну не розповідав і не згадував, не хотів хвилювати.

Після повернення на фронт розмовляли дуже рідко - коли дозволяли службові обставини. 9 лютого 2015 року перестав відповідати на телефонні дзвінки. Схвильована дружина зателефонувала командиру дивізіону. З’ясувалося, що його немає в таборі. Олексій зник без вісти, попавши у засідку поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область) під час перевезення боєприпасів з Артемівська у Дебальцеве.

Кілька місяців Олексія шукали побратими, волонтери, гуманітарна місія «Чорний тюльпан». Дружина телефонувала в морг Дніпропетровська, де саме прибуло 48 тіл, сказали приїхати на впізнання. Та не було Олексія ні в морзі ні в шпиталі. Тільки згодом за допомогою однієї небайдужої волонтерки, Олексій був впізнаний в одному з моргів та лише за особливою прикметою.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Вбита горем мати не знала як сказати дітям, що тато загинув. Туга краяла серце. Ілля був ще замалий, тож сіла поряд із старшим синочком і сказала: « Артемчик, боженька забирає найкращих людей. Наш татко став зірочкою і полетів на небо». Артем відповів «Я знаю…», - і полилися невгамовні дитячі сльози.

Життя для жінки ніби зупинилося. Вона зрозуміла, якщо не відволікатиметься - не зможе взяти себе в руки. Тож маленький городик, виховання дітей, та вірний собака, дарунок коханого, втримали на цьому світі, не дали депресії взяти гору.

Ліліана стоїть в черзі на отримання квартири. Хлопчики підростають, важко і боляче синам без коханого татуся. Ліліані тепер доводиться самій вирішувати життєві проблеми і виховувати дітей, без підтримки та допомоги її коханого чоловіка.

ГУРТОВА ЛІЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА 4188370022748936 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: https://lb.ua/blog/people_help_people/379548_cholovik_kupiv_namet_i_chekav_doki.html

«Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого…»

«Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого…»

«Саме найперше, що я згадую, коли думаю про свого чоловіка - це ведмідь – великий, добрий. Він насправді був на нього схожий, тому і позивний - Балу», - згадує про свого загиблого в АТО чоловіка Багірова Ільгара, капітана 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», дружина Тетяна.

Познайомились вони коли служили разом у військовій частині. Він – красивий, сильний, дуже веселий капітан, вона – молодша за нього на 7 років, прапорщик. «Ільгар міг легко вирішити будь яку проблему, з ним було дуже надійно і спокійно» - говорить Тетяна. Він ще з дитинства вирішив що буде військовим, як і його батько; Салех теж був військовим, і своїм прикладом показав, яка це гідна професія для справжнього чоловіка. Ільгар був справжнім чоловіком, надійним плечем і дбайливим батьком. Коли народилася донечка Женечка, попри втому на роботі він обов’язково з нею грався, допомагав у побуті. Дуже очікував народження нашого чуда і мріяв про ще одну дитину, але…

«Нажаль, після того, як мого чоловіка відправили в зону АТО, він жодного разу не приїхав у відпуску, все казав: «Ще трішечки і повернуся, і все буде добре, народимо сина, добудуємо дім…». В телефонних розмовах був ніжним і не розказував багатьох речей, але було чутно як навколо гримить від обстрілів» - каже Таня.

Я була стривожена, але водночас спокійна, не було ніяких тривожних думок, поганих снів. Коли мені повідомили, що мій чоловік загинув – я не повірила. Хотілося відмотати час, як плівку, і зателефонувати Ілюші, знову почути його голос. Два місяці ми розшукували його між небом і землею. Була надія, що станеться диво і я зможу обійняти свого Балу. Женя відмовлялася вірити у це, навіть після похорону все чекала на дзвінок від нього. Ми і досі іноді говоримо про тата як про живого, наче скоро прийде з роботи наш головний мужчина і в будинку стане набагато затишніше, вся сім’я буде разом.

Після того, як ми залишилися самі, я усвідомила що означає «гора звалилася на плечі». Було дуже важко, велика підтримка була від донечки та друзів і колег. Багато часу зайняла паперова тяганина з документами, отримання пільг.

Ільгар загинув 30 вересня 2014 р. під час проведення розвідки в районі смт. Центральний Перевальського району Луганської області. Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 р., "За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Держава допомогла родині загиблого Ільгара Багірова і доньці Євгенії надавши компенсацію та житло, що потребує ремонту. Зараз дівчина поступила на навчання до коледжу, старанно вчиться і у всьому допомагає своїй мамі. Є потреба у речах для доньки. Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Ільгара Багірова.

Багірова Тетяна Анатоліївна 4188370023888699 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

"Птах вдарився у віконне скло. Але тоді я ще не знала такої прикмети…"

"Птах вдарився у віконне скло. Але тоді я ще не знала такої прикмети…"

Леся з Юрою раніше бачили одне одного, бо мали спільних знайомих. Втім познайомилися і почали спілкуватися у соціальній мережі.

Він написав їй листа - вона відповіла, згодом почали зустрічатися. Скоро й побралися. Згодом народилася донечка Віка.

Після весілля жили у Лесиних батьків. Чоловік намагався для своєї родини все робити сам. Був автомеханіком, цікавився машинами і мріяв купити свою.

Оскільки Юрій був професійним військовим, він майже увесь час знаходився на службі, намагаючись вільний час віддавати своїй сім’ї.

Юра завжди був дуже турботливий, уважний, добрий, чудовий сім’янин та господар. Допомагав дружині в домашніх справах, все робили разом, якщо бачив, що кохана дуже втомлена, сам готував їжу та робив хатню роботу. Разом власноруч змайстрували й качелю донечці.

"Пам’ятаю випадок, коли я ввечері вкладала донечку спати, колисала її майже годину, а вона все не засипала. У цей час зі служби прийшов Юра, вирішив сам поколисати і вже через 3 хвилини донечка спала".

Юрія не одразу направили в зону бойових дій – спочатку він служив у селі Перемога Луганської області. Леся передавала йому посилки з усім необхідним. Щоб не хвилювати дружину він не сказав їй, що його перевели в зону проведення АТО – про це вона дізналася від односельця, який з ним служив.

Чоловік телефонував щодня – тричі на день, питав про донечку, про домашні справи. Одного дня в обід, вона, як завжди, чекала на його дзвінок, але телефон мовчав. Сама йому дзвонила, але він не відповідав. Ввечері також не подзвонив.

"Не звикла жалітися, але у той день я не змогла себе стримати, родичам та подругам казала, що дуже хвилююся" - згадує жінка.

Мати однокласника, що служив з ним разом також нічого не знала.

"Ввечері сиділа на кухні, спати не могла. Десь о 9 вечора почула стукіт, ніби хтось прийшов, думала - може мій Юра приїхав, та нікого не було, а о другій годині ночі побачила, як птах вдарився у віконне скло. Але тоді я ще не знала цієї прикмети.." - ділиться спогадами Леся.

Наступного дня телефон знову мовчав, схвильована жінка подзвонила мамі, бо вже не знаходила собі місця. Дуже швидко приїхали її батьки і сестра. "Оскільки в цей час у лікарні знаходилася моя бабуся, спочатку я подумала що з нею щось сталося. Але мої рідні сказали що мого чоловіка поранили. Відволікали мене розмовами про ремонт, який саме відбувався в оселі. Я вирішила одразу їхати до нього в лікарню, та раптом, побачивши їх очі, все зрозуміла" - крізь сльози каже Леся.

Колона з боєприпасами, яку супроводжував Юрій, потрапила у засідку в районі смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області.

Указом Президента України № 170/2016 від 25 квітня 2016 р., "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений медаллю "За військову службу Україні" (посмертно).

Після того, як поховала чоловіка, майже місяць не могла доглядати дитину. Світ перестав існувати. Тільки сильні заспокійливі давали змогу терпіти біль. Згодом повернулася до життя. Дитині потрібна увага тепер вже за двох, піклування.

Коли Віка питає в мене "Де татко?"

- "На небі наш тато, відповідаю, і відвертаю заплакані очі" - додає Леся.

Держава дала Лесі квартиру у м. Дрогобич. Але помешкання у дуже поганому стані. Опалення є, але в кухні, ванній кімнаті та коридорітреба проводити капітальний ремонт. Таких коштів у Лесі немає. Дитина росте, їй вже 4 роки. Вона часто хворіє, тому в дитсадок ходить рідко. І молода мама не має змоги працювати. Дитині потрібен одяг, взуття, гідне харчування.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Юрія Комара.

КОМАР ЛЕСЯ ІГОРІВНА 4188370021784130 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

Джерело: https://www.obozrevatel.com/society/ptah-vdarivsya-u-vikonne-sklo-ale-todi-ya-sche-ne-znala-takoi-prikmeti.htm