14 грудня 2016

«Забула взяти обіцянку з чоловіка, аби він повернувся додому живим…» - каже про загиблого учасника АТО, бійця батальйону «Київська Русь» Олександра Вахнюка його дружина Юлія

«Мій покійний батько, сміючись, говорив, що ми таки знайшли один одного - у мене вибуховий характер, але у нього він ще більш вибуховіший. Якби боги жили на Землі, він би точно був Зевсом», - перші слова, що говорить, розповідаючи про свого загиблого чоловіка, бійця 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», Олександра Вахнюка, його дружина Юлія. 

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним в гостях у спільних знайомих. «Ввечері, я зайшла до своїх друзів, де вперше і побачила Олександра. Спершу, я навіть не звернула на нього увагу. Навіть думати не могла, що ми з ним житимемо далі. Однак, Олександру я одразу дуже сподобалась, і, як в подальшому він зізнався, саме тоді він і вирішив, що ми будемо разом», - згадує жінка. З того часу, Олександр та Юлія почали бачитись частіше. Разом із своїм батьком, Олександр Вахнюк працював у Києві будівельником. Вони знімали квартиру, але через певний час, батько вирішив уїхати додому (в Андрушівський район, що на Житомирщині), тож Олександр постав перед питанням, де жити далі. «Я не пам'ятаю, хто з нас це запропонував, але так вийшло, що Саша став жити у мене. Оскільки крім середньої освіти та служби в армії у нього нічого не було, він влаштувався працювати охоронцем. Я працювала в банківській системі». Як згадує Юлія, робота в банку забирала багато сил та часу, і, перед Новим, 2008 роком, наступив момент, коли жінка просто «перегоріла». «Саша забрав мене тоді з роботи, відвіз додому, і декілька днів я просто проспала, така була втома», - каже Юлія. Пізніше, Олександр офіційно попросив дозволу в батьків Юлії стати її чоловіком. Але розпис молоді відклали на потім. А незабаром, Юлія народила донечку Ксенію. Чоловік був надзвичайно радим відчути себе батьком, адже вважав, що по-справжньому відчути батьківство можна, лише виховуючи донечку.

«Після народження Ксенії, Саша влаштувався одразу на декілька робіт, аби всім забезпечити нашу родину. Він дуже втомлювався, але завжди намагався порадувати мене сюрпризами і проводити, по-можливості, більше часу з нами. Ми часто їздили на природу, на шашлики. Одне з наших улюблених місць - парк Феофанія», - розповідає дружина загиблого.

Так і тривало життя родини Вахнюків. Але війна внесла у нього свої корективи. «Саша твердо вирішив, що поїде на Схід, але до останнього мені про це не говорив. Він зізнався, коли вже їхав в автобусі. Коли Олександр вже був на війні, я зрозуміла, що знову вагітна. Дуже не хотілося це обговорювати по телефону, але довелося. Він попросив нічого не робити поки не приїде додому. Додому він повернувся на 3 дні. Ці дні ми обговорювали подальші дії. Я боялася народжувати в такому віці. Після 40 часто бувають ускладнення, а мені було 41. Він стояв на колінах, обнявши мої коліна і просив залишити цю дитину і обіцяти, що якщо з дитиною буде все в нормі – виносити і народити. Я пообіцяла. А ось з нього повернутися додому живим, я забула взяти обіцянку…», - стримуючи сльози каже Юлія.

Щовечора, Олександр телефонував Юлії аби дізнатися, як вона почувається. Розповідав про те, що бачив російський спецназ. А одного разу телефонував прощатися, тому що його з’єднання оточили і всі думали, що вже не виживуть. «Після проходження обстеження стану вагітності, на якому все було відмінно, я зателефонувала йому розповісти про це, але Сашко не підняв слухавку, лише написав смс, що подзвонить ввечері. Але ввечері дзвінка не було. Це був кінець», - каже дружина загиблого.

Олександр Вахнюк вважався зниклим безвісти, але завдяки ДНК експертизі, його опізнали серед тіл загиблих, які були доставлені у Запоріжжя. Указом Президента України № 37/2016 від 4 лютого 2016 року, «за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Після загибелі Олександра Вахнюка, Юлія успішно народила дитину, ще одну донечку - Варвару, яку, на жаль, її тато так і не побачив. Зараз Юлія з дітьми: 8-річною Ксенею та 1,5-річною Варварою вчаться жити без чоловіка і батька. Держава виплачує допомогу на дітей, а компенсацію у разі смерті і житло родина не отримала, бо Юлія і Олександр не були офіційно розписані, тож виплату отримали батьки чоловіка. Діти швидко ростуть, їм потрібен одяг та іграшки, а ще - ремонт у дитячій кімнаті. Давайте разом допоможемо дітям загиблого учасника АТО Олександра Вахнюка.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добассе можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/369, або за реквізитами нижче: 

ВЛАСЮК ЮЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА YULIIA VLASIUK 4188370027353674 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: http://blogs.lb.ua/people_help_people/353413_zabula_vzyati_obitsyanku_z_cholovika.html

Ми у ЗМІ

Всі статті
«Як знайшла сили все це витримати, я досі не розумію..»

«Як знайшла сили все це витримати, я досі не розумію..»

«Мій Богдан був Справжнім Чоловіком: сильним, хоробрим, турботливим. Захисником. За його спиною я була як за кам‘яною стіною. Я знала, що коли в мене чи в дітей, виникнуть якісь питання чи проблеми, він вирішить їх за лічені хвилини. Богдан дуже любив мене та дітей. Увесь свій вільний час приділяв сім’ї, а його так мало було - цього вільного часу» - згадує дружина загиблого Олена.

Познайомились Олена і Богдан на свято 8 березня. Спочатку зав’язалася дружба, а потім прийшло розуміння, що вже не можуть жити один без одного, що дві половинки нарешті зустрілися. Чоловік любив спорт і після служби завжди ходив у спортзал, займався важкою атлетикою. Бігав на річку купатися і літом і взимку. Старший син рівнявся на батька і теж ходив на річку. Вони і Олену з Богданчиком, молодшим, хотіли прилучити до цієї звички, та ми наполегливо опиралися.Не забував чоловік і про свою маму, яку сильно любив і поважав. Батько у нього помер дуже рано і мати виховувала чоловіка та його старшого брата сама. Вона навчила їх бути чесними, добрими та справедливими, готовими допомогти в будь-якій складній ситуації. Коли в Богдана загинув старший брат – він почав турбуватися про його родину, як про свою. «У чоловіка була мрія - дуже хотів усією сім’єю поїхати у гори. Хотів поставити нас усіх на лижи. Казав, що гори це чудово. Та не встиг…» - пригадує Олена.

Коли почалася війна у Богдана не було жодних вагань - їхати йому чи ні. Щоб родина не нервувалася зайвий раз - ніколи не розповідав про те, що робиться на війні. Під час розмов завжди підбадьорював дружину, запевняючи її, що все добре. Олена себе заспокоювала і переконувала, що не може ця клята війна забрати у неї чоловіка.

В ніч з 12 на 13 серпня 2014 року у Степанівці був бій. Багато хлопців з 30 -ї бригади загинули, багато зникли безвісти. «Свого коханого я шукала довгих шість з половиною місяців. То були 6,5 місяців пекла, коли всі інстанції пройдені і вже не знаєш, в які двері ще стукати, хто може допомогти. Кожен ранок розпочинався з телефонних дзвінків на гарячі лінії - Президента, центра СБУ, волонтерам – в надії на будь-яку інформацію. Це дуже важко і страшно згадувати. Все скінчилося після телефонного дзвінка про те, що є співпадіння по експертизі ДНК» - пригадує Олена Сахнюк.

Богдан Сахнюк зник безвісти в ніч на 13 серпня 2014 р. під час бою біля села Степанівка Шахтарського району Донецької області. Тіло загиблого знайдено пошуковцями Місії "Евакуація-200" ("Чорний тюльпан") на місці загибелі 7-го вересня 2014 р. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Як знайшла сили все це витримати, я до цих пір не розумію. Напевно Бог допоміг та діти. Дякуючи їм я не збожеволіла. Намагаюся не зациклюватися на своїй болі, весь час перебуваю у русі, щоб погані думки не приходили. Зараз старший син навчається у військовому інституті, а молодший пішов у спорт і професійно займається волейболом» - говорить Олена.

Держава виплатила родині допомогу по втраті годувальника, також отримали земельну ділянку. Олена планує будувати власний будинок, де родина буде жити разом. Хлопці ростуть, потрібно належне харчування, одяг. Давайте разом допоможемо родині загиблого захисника.

 

САХНЮК ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370023751517

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: Левый Берег - LB.UA

Він обіцяв нам - що б з ним не трапилось, він завжди буде з нами…

Він обіцяв нам - що б з ним не трапилось, він завжди буде з нами…

"Сашко був цілеспрямованою і надійною людиною. Він завжди був дуже наполегливим, любив щоб все було на своєму місці" - згадує про свого чоловіка Анастасія. Вони познайомилися на роботі. Спочатку помітили один одного у місцевій їдальні, познайомилися, почали багато спілкувалися. Їхні стосунки розвивалися дуже швидко, вже через пару місяців вони почали жити разом.

"Сподобався він мені своїм рішучим характером, в ньому я одразу побачила справжнього чоловіка" - ділиться спогадами Настя. Саша закінчив транспортний університет, дуже любив автомобілі і все, що з ними пов’язано. Тож і роботу свою пов’язав з автівками.

Після народження донечки їм було важко, Сашко з ранку до вечора працював, а дружина була з дитиною. Ввечері, коли приходив з роботи, завжди знаходив в собі сили на маленьку донечку. Разом купали її, разом по вихідним гуляли з нею. Нажаль донька Анюта знає про батька лише з розповідей, бо коли він пішов на війну їй було лише 5 місяців.

"Ми любили з ним разом готувати, завжди допомагав мені по кухні, був неперевершеним кулінаром, дуже смачно в нього завжди все виходило. Я навіть говорила, що йому потрібно піти на якесь кулінарне шоу" - з сумною посмішкою згадує Настя.

Після мобілізації Олександр спочатку потрапив на перепідготовку до навчального центру "Десна", приїздив додому одразу після навчання у відпустку. Дружина дивилася на нього і розуміла, що він почав змінюватися, більше став цінувати життя, сім’ю. Коли він поїхав в АТО, телефонував коханій і завжди казав, що все добре, не потрібно нервувати. Завжди казав поцілувати донечку. Дуже розчулився, коли дружина йому сказала, що донька вимовила перше слово - "тато".

"Тривожні думки не залишали мене ні на мить. Снилися страшні сни, він завжди мене заспокоював. Одного разу мені приснився сон, що я прийшла до ворожки, і вже коли збиралася уходити зупинилася і спитала її "я ж хотіла у вас спитати про мого чоловіка", а вона мене перебила і відразу відповіла "він не повернеться". Я одразу прокинулася і зателефонувала йому, він мені відповів, що нічого страшного нема. У них все добре. Та за пару днів до загибелі, він ніби відчував щось, зателефонував всім родичам, для усіх знайшов добрі слова" - розповідає Анастасія.

Шишко Олександр загинув 22 липня 2014 року у селі Весела Гора Старобільського району Луганської області, під час обстрілу позицій наших військ з установки залпового вогню "Град" при виконанні бойового завдання. Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Про загибель чоловіка я дізналася від його мами. Це був самий страшний день у моєму житті. "Цю страшну звістку я не розповіла нашій дитині, вона ще маленька і не зовсім розуміє що таке війна та смерть. Я пояснила, що її батько зараз на небесах, та постійно з нами. Бо він в телефонній розмові обіцяв нам - щоб з ним не трапилось він завжди буде з нами. Після втрати чоловіка, я усю свою увагу приділила дитині, вона мене врятувала від цього страху. Одразу прийшло розуміння, що я єдина тепер, хто повинен зростити дитину, і усі проблеми повинна тепер вирішувати самостійно" - ділиться жінка.

Держава виділила допомогу по втраті годувальника та призначила пенсію. Зараз родина Олександра потребує коштів на ремонт квартири, та на оздоровлення дитини. До того, дівчинка швидко підростає і постійно потрібні речі, взуття, іграшки тощо. Давайте разом допоможемо родині Героя Олександра Шишка.

 

ШИШКО АНАСТАСІЯ ВАДИМІВНА (Райффайзен банк "Аваль") 4188370022702479

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель» - інтернет-видання

«Як би мені хотілось, хоча б на одну хвилиночку, на мить… почути його голос»

«Як би мені хотілось, хоча б на одну хвилиночку, на мить… почути його голос»

«Хоча б разочок, ще прижатися до його мужніх, широких грудей, відчути те, що все добре і він поруч. Ніхто і ніколи не зможе нас розлучити, а ми з сином в самих надійних руках в цілому світі… Відчути безтурботність та захищеність, які ми відчували завжди», - так згадує про свого загиблого чоловіка Сергія дружина Наталія.

Майбутнє подружжя зустрілося, коли Наталії було 21, а Сергію 26 років. І сталося це випадково. Дівчина, щойно закінчивши навчання, працювала продавцем, а хлопець прийшов в магазин. Наталія говорить, що це було ніби в кіно і покохала його з першого погляду. «Я дивлюсь на нього, а він високий, дуже гарний блакитноокий блондин з дуже розумним і глибоким поглядом, в якому я потонула, і не вірю, що він може бути колись моїм. Коли зрозуміла, що це взаємно, не вірила своєму щастю» - ділиться спогадами дружина загиблого.

За спогадами своєї сім’ї Сергій був мужнім, розумним, різностороннім і талановитим. Чоловік багато читав, займався спортом, любив грати на електрогітарі. Він навіть мав власну музичну групу з барабанщиком, басистом. Солісткою була його сестра Оленка. Він робив гарні вироби зі шкіри, і мав шанувальників свого ремесла. Сім’я його завжди в усьому підтримувала – мати з батьком дуже хотіли, щоб їх син мав вищу освіту. Тому Сергій пішов навчатися в Дніпродзержинський Державний технічний університет, який закінчив у 1999 році за спеціальністю «технологія та оснащення зварки». По завершенню навчання хлопець пішов в армію, а потім працював на металургійному заводі, де пізніше став начальником бюро технічного забезпечення інформаційно-аналітичного відділу.

Наталія згадує, що Сергій ніколи не переставав її дивувати. «Я не вірила, що так буває, з кожним роком наше кохання ставало тільки міцнішим, і здавалось ніщо в світі нас ніколи не розлучить… А проживши 10 років разом, я стала навіть занадто впевнена…. Ми дуже любили, проводити час разом. Бувало так, що друзі гукають в гості, а Сергій мій говорить: “Давай краще візьмемо щось смачненьке і побудемо просто вдвох”.

Я завжди погоджувалась. І правильно робила» - не приховуючи сліз говорить Наталія.

Дружина згадує, що завжди почувалася за Сергієм як за кам’яною стіною. Він завжди переконував її, що все буде добре і він завжди буде поруч. Наталія говорить, що багато віддала б за можливість почути ці слова ще раз.

У подружжя народився син Артур. « Наше ведмежатко, сонечко» - ласкаво називали його тато й мама. Жінка не знає, як би змогла жити далі, після смерті свого чоловіка, якби в неї не було сина. «Ніщо, окрім нашого сина, не змогло б повернути мене до повноцінного життя» - каже Наталія. Артур як дві краплі води схожий на свого татка. Сергій багато часу проводив із сином. В кінці кожного робочого дня, він кидав все на роботі, і біг в дитсадок за Артуром (для нього було важливим забрати його). Він ніколи не говорив, що не буде з ним сидіти, що втомився. Сергій був справжнім татусем, який міг невтомно гратися солдатиками, і носити сина на руках.

Сергія забрали на фронт 5 вересня 2014 року. Коли у нього була можливість і вільна хвилинка, то одразу телефонував дружині з сином. Завжди говорив, що у нього все добре, та що він їх дуже любить. Останні рази говорив, що, якби його відпустили до сім’ї, то йшов би пішки. Не важливо звідки. «Ми з сином в один голос кричали йому, щоб він був обережним, що ми його чекаємо і любимо…Тривожні думки не покидали мене ні на мить, було дуже страшно. Не знаю, можливо це нормальне відчуття, коли ти відправляєш коханого на війну. Чи це було передчуття, не знаю. Іноді бували навіть панічні атаки» - говорить Наталія. У відпустку чоловік поїхати так і не встиг. 22 лютого 2014 року він підірвався на ворожій міні.

Вранці 23 листопада 2014 року десь о 10 ранку Наталії повідомили, що її чоловіка, її коханої людини, батька її дитини більше немає в живих. Про це сповістив командир ПГТ «Десна», Андрій. «Це розділило моє життя на до і після…» - додає Наталія.

Жінка довго не могла сказати своєму синові про те, що його тата більше немає. А коли наважилась – майже через півроку - Артур по-дитячому відмовлявся від цієї звістки. Хлопчик весь час говорив «не хочу» і все. Йому тоді було тільки 4 рочки. Про ті часи Наталія згадує так: «Коли син підріс, то почав все розуміти. І почав запитувати, навіщо татко пішов на війну. Я відповідала сину, що його тато воїн з великої літери і він був справжнім патріотом. Він не йшов заробити грошей. Він захищав свою країну, своє місто, свою родину! Він наш ГЕРОЙ, яким ми будемо пишатися все наше життя!».

Після звістки про втрату коханого чоловіка, життя Наталії втратило весь сенс. Жінка втратила рік життя.

А глибокі рани навіть через стільки часу не заживають. І, напевно, ніколи не заживуть. Наталія безмежно вдячна всім волонтерським організаціям – «Люди допомагають людям» та «Народний Тил». Завдяки їм вона не просто отримувала фінансову допомогу, а й моральну та психологічну підтримку.

Держава виплатила разову допомогу в 609 тисяч гривень на всю сім’ю. Також родина отримує військову щомісячну пенсію. Потреби все одно є, оскільки після стресів з’явилось багато проблем зі здоров’ям. Жінці та маленькому Артуру потрібне оздоровлення та лікування. Давайте всі разом допоможемо родині загиблого героя.


БОРОДАЙ ЛЮДМИЛА ПАВЛІВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370022255213

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: Левый Берег - LB.UA