24 січня 2017

Вдови АТО. Горе нікуди не зникає

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв і вдів з дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.Уже давно в зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів майже не пишуть.

У "Спілці Ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми, ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Не чекав, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Від сліз не змогла втриматися жодна жінка.

Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, з дружинами і дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати такий самий сильний.

Після багатьох зустрічей вже хочеться навісити ярлики, щоб було зрозуміліше - кому більше потрібна допомога, а хто вже сам допомагає іншим. Ось "організатор", ось "турботлива тітонька", а ось "замерзла квітка…"

Життя після чоловіка

Найбільш точно описала свій стан і стан інших Оксана Макідон з ГО "Крила 8-ї сотні", член координаційної ради платформи "Люди допомагають людям".


Оксана Макідон з чоловіком Віктором

Віктор Макідон загинув у липні 2014 після бою під Попасною, з тих пір Оксана допомагає вдовам і сиротам.

"Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік - ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною", і не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти та сама, робиш те саме - але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя - воно душить, фізично знищує", - каже пані Оксана.

Вона додає, що за її враженнями, у переважної більшості вдів "здоров'я сиплеться", хоч це і не завжди помітно іншим.

Ще один додатковий тягар - побутові проблеми, а також вирішення питань з документами.

"Хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами задля пенсії, задля житла, землі. Мало хто знає, яка то ноша… Багато з нас взагалі не знало життя без чоловіка", - зізнається Оксана Макідон.

"Тому з іншими вдовами і об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо завжди є ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати - але й дійство якесь кумедне зробити! Щоб людина тебе з вікна ще побачила, і одразу знала - зараз тебе витягнуть!" - відзначає пані Оксана.

І пояснює: "От цими квітами, тортами, але витягнуть! І ти житимеш далі, і посміхатимешся, і навіть завтра сама будеш такого клоуна грати - бо завтра ще один день народження, у ще одної вдови…"

"Здається - зараз повернеться"

Інші жінки досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.

У квартирі Юлії Левицької йде ремонт, щось розібране. Так само - і в її душі.

"Після загибелі Славіка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - ррраз! - і немає людини! І до чого тоді все?" - підтверджує враження жінка.

Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив до армії. Юлія пильно вдивляється в обличчя. Просить говорити голосніше - після смерті чоловіка дуже сильно впав слух.

"Сама його прибила б! Приховав, що у військкомат пішов! Та і як взяли його, у нього із зором проблеми, і дочка у нас - інвалід по зору, астигматизм. Взяла її документи, щоб вже точно його не взяли. Але Славік сказав: "Я так вирішив", - пригадує вона.

Юлія згадує, як чоловік дзвонив з полігону у Львівській області і казав: "Не хвилюйся, все буде добре, викрутимось! Що - молодим пацанам йти?"

Вона ж на це могла і трубку кинути.

Після полігону В'ячеслав Левицький став кулеметеником 93-ї механізованої бригади, яка восени 2014 року воювала біля Донецького аеропорту, в селищі Піски.

Там чоловік і загинув.

"У серпні призвали - 14-го листопада вже загинув... Снаряд влучив у будинок", - розповідає жінка.

Тоді подзвонили з частини, але говорити матері про смерть сина не наважилися, хотіли дочекатися дружини.

"Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала - тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба відправити татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто ... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!" - ділиться страшними спогадами пані Юлія.

Дочці тоді було 15 років, батька вона дуже любила.

"Я навіть ображалася: він всього пару слів скаже, "ти мій зайчик", а вона так розквітає! І з тих пір закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кошеня" - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!" - каже жінка.

А 17-річний син вирішив йти мститися за батька: "Я лягла на поріг і сказала: "Чи зможеш переступити - йди!" Залишився, слава Богу. Якщо б і його втратила - я не змогла б далі …"

Юлія Левицька до цього часу не може повірити у смерть чоловіка: "Ховали у відкритій труні - а я начебто бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - повернеться! Він всюди викручувався, молодцем був - ну як же так?"

Новий відлік

У декого, як у Ірини Грузовенко, дітям ще немає трьох років. Їм особливо важко.

Її чоловік Олександр із серпня 2014-го був у Мар'їнці, у 28-й бригаді. Жінка тоді була на восьмому місяці вагітності.

Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Все спокійно, не стріляють, перемир'я..."

Потім пані Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на передку - і десять днів відпустки. Потім ще 20.

У свій день народження 18 грудня вона чекала привітання - а він так і не подзвонив. Рано-вранці їхня колона була обстріляна біля Новомихайлівки, куля снайпера влучила прямо в серце.

Тепер 18 грудня відраховуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася одна з двома дітьми, зокрема - з тримісячним малюком.

Передбачення

А боєць "Правого сектору" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряду більше двох років тому. У його дружини Елеонори Шептицької останньою прив'язкою до життя залишився син.

Здавалося б - час лікує. Але тут - складний пацієнт …

Елеонорі так погано зараз, тому що було так добре раніше. У неї було 12 років щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя - її проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів.

Іноді - навіть фізично. Пані Елеонора відчуває на плечі дотику чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він все ще поруч, готує на кухні, поки вона спить …

Моторошно стає від фраз-передбачень Ігоря, які, за її спогадами, він сказав ще задовго до Майдану:

"Відчуваю, мене в формі і поховають" (це після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили).

"От би і для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берковцях поруч з матір'ю, де його і поховали).

Малює: "Це ваш будинок з Богданом (сином)". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую". - "А гроші звідки, на землю, на будинок?" - "З неба впадуть".

І "впали" - родині виділили ділянку після його смерті...

Не зламатися

Багатьом, як Ользі Падюковій, складно було і до війни. Її чоловік був активістом Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від "тітушок".

А невдовзі після одужання загинув - вже у складі "Айдару".

У Ольги двоє синів, але вона, як і два роки тому, збирає і відправляє посилки на фронт: "Хлопцям там важче! А ми і так проживемо!".

Вона посміхається, і в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, які втратили своїх чоловіків на війні.

Ті жінки, як сама Україна в ХХ ст. - пережили багато страждань, але не зламалися. У них не було злості і відчаю - тільки глибокі зморшки.

Тепер у багатьох українок ХХІ ст. - у Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання своїх матерів.

Дивитися на фото чоловіка

Щоб не закінчувати на трагічній ноті, додам: майже всі жінки так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає.

На моє питання відповіла Оксана Макідон:

"Найкраще - робити добро. Щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі в очі дивитися, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна допомога - нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, які починають після війни все заново. Я та інші вдови вже пройшли такий шлях, що для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо - куди треба йти, що треба казати, щоб тебе не викинули ще за якимось папірцем".

Оксана каже, що її організація і створена для того, щоб допомагати таким жінкам, як вона: "Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація - то всі питання вирішуються набагато швидше і простіше".

"Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - того всього багато людей не знало і не бачило би, якби не ми. Дзвонимо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли нормальними".

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/features-38514107

Ми у ЗМІ

Всі статті
Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

Саша є прикладом справжнього чоловіка, люблячого батька, відданого сина та патріота своєї Батьківщини

«Познайомили нас друзі. Перше що запало в душу, Сашкові чорні очі та по дитячому щирий сміх. Потім почали спілкуватися, i згодом зрозуміли, що не можемо один без одного. Так - вирішили створити сім’ю» - ділиться спогадами Ірина, дружина Олександра Гордійчука.

Одразу після весілля вони з Сашком почали жити окремо, разом робили ремонт, коли дізналися про вагітність з нетерпінням чекали на появу дитини. Коли з’явилася Катруся, Саша сказав, що це найкращий день в його житті. Донька росла неймовірно схожою на тата i він, коли дивився на неї, казав що дивиться в дзеркало.

Саша дуже поважав своїх батьків, завжди радився з ними, про все розповідав. Велику цінність для нього мали родинні зв'язки загалом, тому підтримував теплі стосунки з усіма родичами, незалежно від віку. До вибору професії військового, батьки віднеслись з повагою та розумінням.

Олександр був професійним військовим, тричі перебував з миротворчою місією в Косово, де набував досвiду в своїй професiї. Поки чоловік був у відрядженнях, дружина з донькою лишалися самi та чекали його повернення. «Хочу сказати, що Саша настільки любив нас, що не було жодного дня аби не зателефонував до нас, запитати як пройшов наш день. Мені дуже бракує цього» - згадує Ірина.

Повернувшись з Косово, де Саша пробув рік, як миротворець, пробув дома лише 5 днiв, і потiм з бойовим завданням був направлений до зони проведення АТО. За час його служби, в нього була лише одна відпустка, також 5 днів, а згодом ми дізналися про нашу другу вагітність.

13 серпня 2014 року Саші не стало. Хоча про це стало відомо лише через 3 тижні. Пошуки серед полонених, поранених, загиблих тривали три безкінечно довгих, нестерпно болісних тижні. А потім страшна звістка, Саші немає…

Гордійчук Олександр загинув 13 серпня 2014 року під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Я не хотiла вiрити i не вiрила, на впiзнання я не їздила, адже була на третьому мiсяцi вагітності. Впiзнали Сашу його сестра Наташа та дядько Микола. Волонтери допомогли доправити тiло додому – згадує Ірина, - це перiод найстрашніший у моєму житті.

Катрусинi слова, коли вона дiзналась про смерть тата: «Мамо ми ж ще не награлись, не наобіймались! Краще б я вмерла!» Чути таке вiд дiвчинки 5-ти років було страшно. Я зрозумiла, що моя дiвчинка змiнилась, що вона вже не така, як інші дiти. Повiрте, це дуже боляче.

Ми назавжди втратили дорогу людину. Я самотня жiнка, яка сумує за минулим. Моя старша донька й досi просить повернути батька, а менша Тата нiколи його не бачила. Не знаю, чи можливо оговтатись вiд цього.

Саша є, на мою думку, прикладом справжнього чоловiка, люблячого батька, вiдданого сина та патрiота своєї Батькiвщини. Це була дуже порядна, щира та добра людина.

Вiд держави отримала одноразову допомогу на половину з батьками, отримую пенсію по втраті годувальника.

Наразі роблю ремонт, частину вже подужала, та лишилась ще половина, намагаюсь збирати грошi, але з нинiшнiми цiнами, виходить погано, буду рада будь-якій допомозi.
 

ГОРДІЙЧУК ІРИНА МИКОЛАЇВНА (Райффайзен банк «Аваль»)

4188 3700 2325 8976


Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?

Джерело: Левый Берег - LB.UA

"Боженька, віддай мені татка!"

"Боженька, віддай мені татка!"

Владислава виховувала мати. Батька він не знав. Рідний дядько, професійний військовий, приймав участь у вихованні племінника, тож і Владислав вирішив стати військовим.

У 2005 році до військової частини містечка Делятин, де працювала Надя, приїхав служити старший лейтенант-психолог Владислав Файфура. Ввечері, у місцевому барі, запросив дівчину на танець, став заходити в гості і познайомився з її двома донечками від 1 шлюбу. Дівчатка добре прийняли Владислава і раптом почали називати його татом. Згодом стали жити разом – однією сім’єю. Коли посаду, яку займав Владислав скоротили він почав їздити на заробітки закордон.

Одного разу, коли Владислав збирався на заробітки, запитав у мене, що мені привезти, я відповіла – "Привези мені те, що кожна жінка мріє носити до смерті". І коханий зрозумів мене - подарував обручку. Владислав хотів мати міцну сім’ю і мріяв про сина. Лише в червні 2012 року вони одружилися, а в 2013 році народився довгоочікуваний синочок - Дмитрик. "Коли розписувався, таким щасливим не був, як тоді, коли дізнався з УЗД що в нього буде син" - з посмішкою згадує дружина.

Чоловік все робив для своєї коханої, якій після пологів дуже важко було відновити здоров’я. Більшість турбот взяв на себе, варив каші, міняв памперси синові. Був ніжним, люблячим батьком. Готував, випікав власноруч смачний хліб. Дуже любив бувати на природі, ходити по гриби. Мріяв колись привести всю родину на чарівну галявинку, що знайшов у лісі, і чекав доки підросте синочок. Залюбки допомагав батькам своєї дружини, разом з ними копав колодязь.

"Ми були як дві половинки, що зійшлися разом" - так відчували вони одне одного. Одного разу я була на насосній станції, де працювала тоді. Падали сильні дощі і навкруги все було затоплено. Я опинилась ніби на острівку, вибратися звідти самій було не можливо. Поставила свічку і вже не очікувала на порятунок, як у дверне вічко побачила, що не зважаючи на перешкоди, велосипедом по бездоріжжю, до мене добирається Владислав. Він міцно обійняв і сказав - "З тобою більше нічого не станеться", - згадує Надя.

Мобілізували Владислава 9 квітня 2014 року. Тільки один раз потому він приїжджав додому. Це було 1 травня і тільки на одну ніч. Привіз синові м’яку іграшку Телепузика - тепер це наш талісман. Нічого дружині не розказав, а 8 травня його перевели в Миколаїв, далі на Одесу. Аж потім признався що їде до міста Луганська. Дуже просила берегти себе, хвилювалася. Він як міг заспокоював. Тільки коли вже знаходився у м. Щастя не зміг приховати, що дуже непроста і страшна ситуація.

16 червня чоловік сказав, що буде вночі чергувати на блокпості, і буде змога поспілкуватися. Вранці побачила смс, відправлене вночі: "Ти сама краща жінка на світі, яку я дуже кохаю". Стала телефонувати, бо хотіла почути голос коханого і подякувати за такі теплі слова, але він слухавку не брав. Того ж дня побачила в новинах, що загинули 10 буковинців. Мені подзвонила родичка Владислава Альона, і повідомила що з Владом погано. Що саме погано? – не могла зрозуміти я, відірвало руку, ногу? – допитувалася. "Немає твого Владислава…" відповіла вона. Він разом із побратимами на трьох БТР їхали на допомогу Айдарівцям, що потрапили у засідку. Хлопців врятували, але куля снайпера потрапила Владиславу у шию.

Коханого поряд немає, але його допомогу й досі відчуваю. Сниться постійно. Одного разу уві сні, присів поряд зі мною на ліжко, взяв за руку сказав: "Кохана, візьми себе в руки". На цвинтарі військові поставили йому пам’ятну стелу. Дімочка бачить зображення батька і не може зрозуміти, чому тато має літака і БТР, а досі не їде додому. Вдома вдивляється в татову фотографію і каже: "Татко я тебе дуже люблю! Боженька віддай мені татка!"


Держава надала родині Владислава 2 кімнатну квартиру у м. Івано-Франківськ. За допомогою коштів, що отримала по втраті годувальника, від платформи "Люди допомагають людям" та волонтерську допомогу зробила в тій квартирі ремонт.

Життя триває. Дімочка росте. Він ходить у дитсадок, та вже захоплюється вивченням комп’ютера.

Давайте разом підтримаємо родину загиблого в АТО Владислава Файфуру!

 

ФАЙФУРА НАДІЯ РОМАНІВНА 4188370021251783 (Райффайзен банк "Аваль")

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: «Обозреватель»

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради

«Діма був дуже привітною та життєрадісною людиною. З його уст ніколи не сходила посмішка. Всі навколо його поважали та любили - це була людина, на яку можна покластися в будь-який момент. Завжди допоможе і словом, і ділом», - так згадує про свого загиблого чоловіка дружина Ірина.

Він весь час намагався не показувати тривоги і запевняв нас, що все гаразд, в той час коли над головою вибухали гради Діма був дуже привітною та життєрадісною людиною. З його уст ніколи не сходила посмішка. Всі навколо його поважали та любили - це була людина, на яку можна покластися в будь-який момент. Завжди допоможе і словом, і ділом», - так згадує про свого загиблого чоловіка дружина Ірина.

Дмитро та Ірина познайомилися у Вінниці. Дівчина працювала в кафе із найкращим другом Дмитра. Він же їх і познайомив. Дмитро працював музикантом у військовому оркестрі. Про ті часи Ірина згадує так: «на той час в мене вже був син від першого шлюбу, але він на це не звернув уваги. Завжди любив його та виховував як рідного. Згодом ми переїхали жити до Новограда-Волинського, звідки Діма родом». Там вже у закоханих народилася донька Даша та синочок Ванечка.

На вибір професії Дмитра вплинув дідусь, який був йому за батька, бо мати його ростила одна. Він був талановитим музикантом та відповідальним військовим. І ще Діма був чудовим батьком. Весь вільний час проводив з сім’єю.

8 березня 2014 року Дмитру прийшов наказ збирати речі і вони виїхали на навчання. На той час Ірина навіть не здогадувався, що на її сім’ю таке чекає. Якийсь час хлопці знаходилися на навчаннях, а потім їх відправили в зону АТО. Там через тиждень вони потрапили під ворожий обстріл, під час якого загинуло дуже багато наших військових. Їх потім ще довго шукали рідні.

«Так і ми шукали свого татуся довгих 7 місяців. І лише після впізнання тіла через ДНК ми змогли забрати додому та поховати рештки тіла», - ледве стримуючи сльози говорить жінка.

Всього за місяць до трагедії Дмитро приїздив до дому на день народження свого сина. Йому саме виповнився 1 рік і він почав робити перші кроки, але батько зміг провести з сином лише 7 днів – потрібно було повертатися на війну. Ірина згадує, що на початку серпня спілкуватися вони почали зовсім мало - пару слів вранці та пару ввечері. А згодом чоловік сказав, що зовсім не зможе зателефонувати, бо телефони в усіх розрядилися. Залишився один. На всіх. Від Дмитра два вечора не було дзвінка, а 14 серпня Ірині зателефонували і сказали, що був обстріл. Дружина довго не могла повірити в те, що її чоловік загинув: «Довгих 7 місяців нас не покидала надія, що він в полоні. Ми зверталися в усі інстанції. До всіх благодійних організацій, доки не пролунав дзвінок від «Чорного тюльпана», сказали, що знайшли тіло чоловіка». Та все ж їхня надія не згасала, доки не підтвердився останній тест ДНК.

Руденко Дмитро Миколайович загинув 12 серпня 2014 року поблизу Сніжного. 24-го листопада 2014 року рештки тіл були знайдені на полі бою пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») та привезені до м. Запоріжжя. Дмитра впізнали за тестом ДНК. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року, "за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сім’ї довго довелося звикати до нового життя без їх люблячого чоловіка і батька. Час іде - Ванюша знає тата лише по фото. Родина вдячна, що держава забезпечила їх власним житлом. На даний час Руденкам потрібні кошти на ремонт будинку і, звичайно, на діточок - постійно потрібно одягати та взувати, бо вони швидко ростуть.

 

РУДЕНКО ІРИНА ПЕТРІВНА (Райффайзен банк «Аваль») 4188370023879367

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?!


Джерело: Левый Берег - LB.UA