«Познайомилися ми на День ВДВ, в Миколаєві. Вітя мене відразу підкорив своєю доброю посмішкою, - розповідає дружина загиблого Героя АТО Ірина. - Це те почуття, коли розумієш, що чекала цю людину все життя. Ні він, ні я до цього не були в шлюбі, а тут...
Через кілька місяців ми стали жити разом, зняли у Миколаєві затишну квартирку. Щоранку, коли він не був на службі, він цілував мене, будив, приносив чай з трояндочкою, зробленої з серветки. Я досі зберігаю всі ці трояндочки. Кожна - це день, коли ми були разом, коли він був поруч...
Всю правду про службу чоловіка і його подвиг Ірина дізналася на похороні - приїхали товариші по службі, поранені солдати і офіцери.
- Тоді я дізналася, що він горів у БТРі, витягав своїх під мінометним вогнем під Савур-Могилою, воював в донецькому аеропорту, - каже Ірина. - До мене підійшли дівчина і хлопець, дівчина плакала і сказала, що якби не мій Вітя, то її чоловіка не було б в живих. Але я навіть не знаю, як їх звати...
З війни у відпустку український «кіборг» приїхав раз, коли його дружина народжувала. Під час пологів був з нею. Два тижні не відходив від маленької донечки Лілії.
- Він нас з дочкою називав «мої манюньки», - розповідає Ірина. - Він високий, міцний, а я маленька ростом. Дуже хотів, щоб першою була донечка, а потім, говорив, буде син, мріяв про пацана. Не встигли. Пам'ятаю, в один із днів його відпустки він подивився на мене і попросив: «Манюнька, ти мене відпусти, будь ласка, назад, там мої пацани. Як вони без мене? Мені там треба бути. Але скоро це закінчиться. Я повернуся і завжди буду з вами ». Він поїхав. Це було в серпні... А в день його загибелі ми розмовляли по телефону. Він мені сказав: «Я скоро приїду у відпустку, почекай ще пару днів, і разом підемо з малою гуляти». Пообіцяв передзвонити вранці...» Ви можете допомогти цій родині усім необхідним для дитини.