Наша Діяльність

"Я обов'язково поїду в Донецьк. І в Луганськ. І в Крим. Потім. Після війни"

"Я обов'язково поїду в Донецьк. І в Луганськ. І в Крим. Потім. Після війни"

Леся Литвинова
Один знайомий з довоєнного життя, з тих, хто "за мир в усьому світі" наполегливо запрошує мене поїхати в Донецьк. Подивитись власними очима, як будується молода справедлива держава". Впевнитись в тому, що там теж живуть люди, котрі хочуть счасливого життя. Познайомитись з місцевими волонтерами. Впевнитись в тому, що це не Росія. Що це жага свободи й миру місцевого населення.

Напевно, те, що я півтора року займаюсь допомогою біженцям, вводить в оману... Можливо я справляю враження людини, яка "просто бажає миру в своїй країні"... Припускаю, що зовнішні м'ягкість і толерантність можуть ввести в оману...

Так от. Немає в мені ніякої толерантності. Є любов до своєї Країни. І це не одне й те саме. Я обов'язково поїду в Донецьк. І в Луганськ. І в Крим. Потім. Після війни.

Два роки я ношу на шиї, не знімаючи, гумову rулю з Грушевського. Такими били по очам тих, хто хотів свободы своїй країні.

Читати повністю тут: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1162815800397094&id=100000060541752

Герои АТО: Виталий Юрчук, позывной "Старый", 43 года

Герои АТО: Виталий Юрчук, позывной "Старый", 43 года

"Почему такой позывной? Так он у меня с 2001 года, - смеется вполне еще молодой мужчина. -- Именно тогда в 13 батальон 95-й бригады начали набирать контрактников. А я в сформированном подразделении оказался самым старшим. Так и пошло -- "Старый" да "Старый".

Сразу после Нового года Виталий вернулся в родной Житомир, отслужив больше года в самых опасных точках АТО. А ведь мог и не воевать. С 2010 года он пенсионер. Но война, разразившаяся в родной стране, заставила его вернуться в бригаду.

-- До августа меня никак не могли мобилизовать, -- рассказывает Виталий. -- А в другие подразделения идти не хотел. Если воевать, то со своими. 1 августа наконец-то меня все же призвали. А 12 я уже находился в Славянске. 19-го был мой первый боевой выезд. Тогда мы попали и под "Грады", и под "Смерчи"... В те дни бригада брала Гранитное, едва не дошла до Тельманового. Погибший год назад киевлянин Костя Непоп вел бензовозы, УРАЛ с запчастями, находясь на первом БТРе... Грузовые машины расстреляли и сожгли. Водители убежали в кукурузу. На это "згарыще" приехали сепары. Затем отправили меня с бойцами -- вытягивать водителей. Не знаю, как докричался до одного из них. Пока фамилию не назвал, он не вышел. Если б не догадался это сделать, была бы ему хана... В тот день у нас один боец погиб, трое – ранены.

ПРЯМА ДОПОМОГА РОДИНАМ ЗАГИБЛИХ В АТО ТА ПІД ЧАС МАЙДАНУ
Статус участника боевых действий (УБД). Получение, рекомендации, контакты, помощь
ОТРИМАННЯ СТАТУСУ УЧАСНИКА БОЙОВИХ ДІЙ (УБД). КОНТАКТНІ ДАНІ ВІДОМЧИХ КОМІСІЙ
ГРОШОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ В 2016 РОЦІ: РОЗ’ЯСНЕННЯ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ ЩОДО ЗБІЛЬШЕННЯ ГРОШОВОГО ЗАБЕЗПЕЧННЯ
ПРАВА УЧАСНИКІВ АТО. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ «ПІЛЬГИ, ГАРАНТІЇ ТА ПРАВА УЧАСНИКІВ АТО»
ПРО СТАТУС ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ: ВЕРХОВНА РАДА УХВАЛИЛА ЗАКОН «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІНИ ДО СТАТТІ 10 ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СТАТУС ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ, ГАРАНТІЇ ЇХ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ» ЩОДО ПОСИЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТ
ОТРИМАННЯ ОДНОРАЗОВОЇ ГРОШОВОЇ ДОПОМОГИ У РАЗІ ЗАГИБЕЛІ, КАЛІЦТВА АБО ІНВАЛІДНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ
ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ, ЧИЯ ЧЕРГА ОТРИМАТИ ЖИТЛО, МАЄ ПРАВО ОТРИМАТИ ВЗАМІН ЖИТЛА ГРОШОВУ КОМПЕНСАЦІЮ
ЧЛЕНИ СІМЕЙ ЗАГИБЛИХ БІЙЦІВ ОТРИМАЮТЬ СТАТУС УЧАСНИКІВ ВІЙНИ
ПОСТАНОВА ВІД 8 ВЕРЕСНЯ 2015 Р. № 685 ПРО ЗАТВЕРДЖЕННЯ ПОРЯДКУ НАДАННЯ СТАТУСУ ІНВАЛІДА ВІЙНИ ОСОБАМ, ЯКІ ОТРИМАЛИ ІНВАЛІДНІСТЬ ВНАСЛІДОК ПОРАНЕННЯ, КОНТУЗІЇ АБО КАЛІЦТВА, ОДЕРЖАНИХ ПІД ЧАС АТО
ЛЬГОТЫ УБД, ИЛИ ЧТО ЗАСЛУЖИЛИ ВЕРНУВШИЕСЯ С ВОЙНЫ
ВЕРХОВНА РАДА ЗВІЛЬНИЛА ВІД СУДОВОГО ЗБОРУ УЧАСНИКІВ АТО ТА ЧЛЕНІВ СІМЕЙ ЗАГИБЛИХ
МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ, НОМЕРИ ГАРЯЧИХ ЛІНІЙ
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ: ПОСТАНОВА ВІД 29 ЛИПНЯ 2015 Р. № 535 ПРО СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ОСІБ, ЯКІ ОТРИМАЛИ ТІЛЕСНІ УШКОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ПІД ЧАС ЄВРОМАЙДАНУ
ХТО ВВАЖАЄТЬСЯ УЧАСНИКОМ БОЙОВИХ ДІЙ ВІДПОВІДНО УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА
ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ ДЛЯ НАДАННЯ СТАТУСУ УЧАСНИКА БОЙОВИХ ДІЙ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМ, ЯКІ БРАЛИ БЕЗПОСЕРЕДНЮ УЧАСТЬ В АТО
ВИПЛАТИ СІМ'ЯМ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЗАГИБЛИХ В АТО

Сам "Старый" к моменту войны в Украине уже имел боевой опыт. Он, отслужив в армии, остался сверхсрочно.

-- Я сразу попал в западную группу войск в Германию, -- говорит Виталий. -- Служил неподалеку от Магдебурга. Затем в моей карьере были миссии в Африке, в Сьерра-Лионе, Ираке, Косово. Делом занимались в Ираке. Там были и минометные обстрелы, и боевые выезды. А вот Косово -- это курорт. Красивые пейзажи, горы. Туда хорошо бы сейчас наших ребят отправлять на реабилитацию.

Виталий Юрчук не понаслышке знает, что такое защита Донецкого аэропорта. При этом "киборгом" себя не называет.

-- Я находился в порту с 10 по 22 октября 2014 года, -- говорит "Старый". -- Там сразу было видно, кто есть кто. Важно было стоять друг за друга. Иначе погибли бы все.

-- Кто вас там поразил?

-- Американский фотограф Сергей Лойко. Он находился в аэропорту как раз во время моей ротации. Я был в ужасе, видя, как он выходит спиной в сторону обстрелов, чтобы фотографировать. Каждый раз думал: "Башни у него нет совсем". Тогда же познакомился с "Рахманом". Не раз я его прикрывал, не раз -- он меня.

Ситуацию с вражеским снайпером Виталий описывает, как кадры из американского боевика:

-- Я вычислил снайпера. "Рахман" взял "Шмель", а мы с напарником -- по пулемету. Крыли оба, чтобы "Рахман" после выстрелов из "Шмеля" мог спрятаться в здании.

-- Удалось нейтрализовать снайпера?

-- Вроде да. Но там сразу же новый появлялся. Тогда я сделал вывод о "Рахмане" -- нормальный мужик. И это подтвердилось, когда я выезжал из аэропорта. Под колеса нашего БТРа попала пластина размером метр на метр -- основа для фонарного столба. Она нас тормозила. А мы еще и заблудились немного... В общем, вернулись к месту выгрузки возле терминала. Я попросил выйти бойцов помочь вытащить пластину. Никто не вышел, кроме "Рахмана". Мы с ним вдвоем ту пластину убрали.

Ранен "Старый" был в Авдеевке 21 мая 2015 года. Во время обстрела позиции АГСом осколки "прилетели" в ногу старшего сержанта.

-- Врачи вырезали металл и несколько дней рану не зашивали, чтобы могла выйти с гноем и "пыль" металлическая, -- продолжает Виталий. -- Я ездил к ним на перевязки. Потом зашили. Нормально все зажило.

-- Почему вы не демобилизовались через год, а задержались в батальоне?

-- В роте с моим уходом оставалось всего два офицера, один из которых -- совсем юный лейтенант после военного института. Ему нужно было хоть немного опыта набраться. Поэтому мы с комбатом Павлом Ивановичем Розлачем договорились, что я останусь в батальоне до Нового года. А с 5 января этого года я служу в учебном центре инструктором по огневой подготовке.

-- Устали от войны?

-- Я нет. Семья устала. У меня две дочки. Старшей 22 года. Младшей 10 лет. Есть уже и внук. Ему будет три года. Честно говоря, за ним скучал больше всего. Сейчас я подписал контракт, согласно которому буду служить до окончания особенного периода. Все войны рано или поздно заканчиваются миром. Но нам надо проявлять жесткость, показывать зубы. А у меня впечатление, что все идет к тому, что восток Украины хотят отдать.

Боец 5-й роты с позывным "Патриот" так говорит о «Старом»: «Знаете, что такое настоящий командир? Это когда в день своего ухода, он зовет тебя пройти вместе по постам, чтобы попрощаться с пацанами. И вот ты стоишь рядом с ним , он говорит слова, а у тебя в горле стоит ком, а слезы сами собой бегут ручьем. Рано утром, в момент отъезда «Старого» я был на посту, слышал звук двигателя уезжающей машины, а по рации каждый по очереди говорил: "В добрий путь "Старий", дякую, що з нами був!" И все это происходит под гимн Украины – той страны, которой этот командир отдавал себя больше года, не жалея здоровья и сил! Я желаю всем воинам и подразделениям таких командиров! Трижды слава тебе "Старый", мое уважение и почет!»

Виолетта Киртока

Photo by Roman Nikolayev

Вірші з АТО: пісні, відео та вірші про полон десантника Станіслава Паплінського

Вірші з АТО: пісні, відео та вірші про полон десантника Станіслава Паплінського

Станіслав Паплінський у полоні терористів провів 197 днів. Потрапив туди, коли їхав рятувати поранених побратимів у останні дні оборони Донецького аеропорту. У складі 90 батальйону він виконував бойові завдання у зоні АТО з осені 2014 року.  

З полону десантника звільнили у серпні 2015 року, а нині він демобілізувався та проживає у Житомирі.

Читачі Першого житомирського інформаційного порталу могли прочитати його нарис "Туман", де військовий описав ті кілька днів перед полоном і поділився спогадами про своїх товаришів перед виїздом у ДАП.

У полоні Станіслав писав вірші. Має їх близько сотні. Деякі з них опублікували на сторінках журналу «Світло спілкування», а також ознайомитися з творчістю Паплінського можна у соцмережі, де він публікує поезію у спільноті «Донбасс навеки Украина».

Днями там з’явилося відео, на якому можна почути музичний варіант вірша «Зачем на мой земля пришел?»  у виконанні Олексія Смірнова.

За словами Паплінського, подібні питання йому дводилося неодноразово чути від терористів – представників різних національностей, які не мають жодного права називати українську землю своєю і тим паче зазіхати на неї.

Зачем на землю к нам пришел?
Вопрос мне задал Русский воин
Он говорил что доброволец
А вот зарплатой не доволен
Зачем на мой земля пришел?
Чечен с вопросом в душу лезет
И вынимая острый нож
Как злых собак грозится резать
Зачем на мне земля пришла?
Спросил Якут тупой как пень
И служится ему прекрасно
А дома ждет его олень
Зачем на мой земля пришел?
Узбеку стало интересно
Он так смеялся что глазам
От смеха было очень тесно
Узбек! Якут! Чечен и Русский!
Я человек а не скотина
Донбасс моя земля родная
Донбасс на веки УКРАИНА!!!

С. М. ПАПЛИНСКИЙ

Відзначимо, що у ці дні минає перша річниця після трагічних подій у Донецькому аеропорту за участю «кіборгів» 90 батальйону. Життя 58  героїв обірвалося протягом 19-21 січня, багато померли під завалами терміналу.

З нагоди пам’ятної дати в Національному музеї історії України в Другій світовій війні відкрилася символічна  експозиція, присвячена героям, під назвою «Аеропорт… Пекельна смуга». Організатори   зібрали особисті речі та військове екіпірування загиблих «кіборгів», а також тих, хто вийшов з аеропорту живим.

Зокрема, один зі стендів присвячений Станіславу Паплінському. Також там є його фото до та під час полону, рукописи віршів.

Джерело: http://www.1.zt.ua/news/misto/v-merezhi-opublikuvali-video-pisni-na-virshi-pro-polon-desantnika-z-zhitomira-video.html

Три дні в аеропорту Донецька. BABYLON'13

Три дні в аеропорту Донецька. BABYLON'13

Це не кіно про стратегічні дії чи історію захисту донецького аеропорту. Це фільм про життя українських хлопців, які готові віддати все заради свободи та батьківщини.



Камера/Монтаж : Василь Гагарін
Музика : Андрій Недзельський
═══════════════════════════════­­­══

Приєднуйтесь:

Website - https://www.babylon13.com/

YouTube - https://www.youtube.com/user/babylon13ua

Facebook - https://www.facebook.com/babylon13ua

Google+ - https://plus.google.com/+babylon13ua

Twitter - https://twitter.com/Babylon13UA

Вконтакте - http://vk.com/babylon13ua

Instagram - http://instagram.com/babylon13ua

 

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Иван Звягин: "Я был свидетелем того, как два военных врача оказывали помощь одновременно 16 раненым"

Иван Звягин: "Я был свидетелем того, как два военных врача оказывали помощь одновременно 16 раненым"

Киевский юрист, получивший из рук президента страны за свою волонтерскую работу орден «Богдана Хмельницкого» III степени, а затем еще и негосударственную награду «Народный герой Украины», за полтора года войны провел на передовой вместе с врачами и бойцами 200 дней

В отличие от многих волонтеров, которые ездят в зону АТО большими компаниями, на нескольких машинах, в сопровождении журналистов и телекамер, Иван, как правило, отправляется на линию огня один. «Не раз бывало — еду на пару дней, а остаюсь на две недели. Не мог бы такого себе позволить, если бы со мной кто-то был, — спокойно и уверенно говорит Иван. — Так я отвечаю только за свои действия». У него всегда с собой бронежилет, каска и наградной пистолет ТТ, полученный от министра обороны. Еще несколько лет назад столичный юрист даже не интересовался оружием, а теперь умело им пользуется. При этом ни пистолетом, ни высокой наградой, которую ему вручил президент страны, не хвастает. Зато с гордостью рассказывает о своей семилетней дочери, вызвавшейся на детском утреннике исполнить гимн ВДВ «Синева».

Волонтерская деятельность Ивана начиналась с доставки военным врачам необходимых медикаментов. Поэтому Звягина знают многие медики. «Лекарства, которые у нас есть, мне привез Ваня, — говорит Александр Верчинский (позывной „Знахарь“), врач 2-го батальона 95-й аэромобильной бригады. — У нас в арсенале и эффективные кровоостанавливающие, и обезболивающие препараты, и шовные материалы, и рюкзаки тактической медицины. Это все от Звягина, как и жгуты натовского образца. Несмотря на громкие заявления, что армия снабжена всем необходимым, я за год службы получил на батальон небольшую коробку с самыми обычными лекарствами и старые резиновые жгуты, которые рвутся, а летом пересыхают и рассыпаются».

— Задолго до событий на киевском Майдане я подружился с киевскими врачами столичного ожогового центра, — рассказывает Иван Звягин. — Когда дочке было десять месяцев, она, делая первые шаги, дотянулась до стола и перевернула на себя кипяток, получила серьезные ожоги. Попала в Киевский ожоговый центр к одному из лучших детских специалистов — Марии Вартановне Арутюнян. Работа врачей детского отделения, их сердечность меня поразили. А еще — чистота отношений с родителями пациентов. Сколько я ни пытался отблагодарить врачей, они гневно отказывались принять благодарность. Видя такое отношение, высокий профессионализм, узнав, что пациентам ожогового центра постоянно нужна кровь для переливания, решил для себя: стану донором. За последние семь лет я сдавал кровь уже более тридцати раз. И буду продолжать это делать.

Когда в конце 2013 года на Майдане начались митинги, я четко осознал, что кровопролития не избежать, будут жертвы, раненые, увеличится потребность в донорской крови. Поэтому создал базу данных из более чем двух тысяч доноров. Параллельно занялся сбором лекарств. Первых пострадавших отвозил в больницы, закрепив на машине красный крест.

— Вы верили в то, что Майдан приведет к бегству Януковича?

— Честно говоря, был уверен, что митинг подавят. Даже тактически люди расположились неправильно — их легко можно было снести. Я приезжал в центр столицы по ночам, когда там оставалось меньше народа. Понимал, что если штурм и будет, то под утро. На Майдане познакомился с замечательными киевскими нейрохирургами Андреем Гуком и Андреем Болюхом, профессором Всеволодом Стеблюком, кардиохирургами Юлией Кузьменко и Сергеем Сиромахой. Вместе с другими врачами мы организовали первые медицинские курсы на Майдане, собрали первые аптечки. В Доме профсоюзов нашли огромное количество сумок с противогазами, вытащили их и вкладывали средства от ожогов, перевязочные пакеты, перекись… Начали приглашать к себе представителей от сотен и баррикад, чтобы научить их пользоваться аптечками. Ездили в больницы, организовывали доставку раненых, договаривались о сотрудничестве. В Михайловском соборе устроили операционную.

— Как семья относилась к такой вашей бурной деятельности?

— Собираясь на Майдан после первого штурма, сказал жене: «Если кого-то убьют, никогда себе не прощу, что не был рядом». Я знаю, что такое муки совести. Для меня ничего хуже нет. Поэтому должен был действовать. Кроме того, я прошел несколько курсов тактической медицины и мог быть полезен. С тех пор жена поддерживает мое волонтерство.

Когда на улице Институтской расстреляли митингующих, был уверен, что теперь произойдет возрождение нации, люди объединятся, начнут улучшать свою жизнь. Ведь после страшных событий — эпидемий, катастроф — все очищались, обновлялись. Мне было больно, что погибли такие молодые патриоты Украины, но у нас появился шанс измениться. Мы же все годы независимости страны не ценили свою богатейшую землю. Украине не угрожают ни наводнения, ни землетрясения. У нас есть полезные ископаемые. Но мы ленимся работать. Я очень надеялся, что теперь люди поймут: нужно жить нормально, не давать взятки, делать свою работу качественно. К сожалению, этого не произошло. Большинство продолжает ждать, что их проблемы кто-то решит…

После событий в Крыму произошел страшный пожар в одесском Доме профсоюзов, и медики Майдана поехали туда.

— У нас же были большие запасы лекарств, которые стекались со всей страны, — продолжает Иван Звягин. — В Крым и Одессу мы отвезли тонны препаратов.

— Когда вы впервые поехали в зону АТО?

— Еще весной 2014 года. Приехал в штаб АТО, который располагался в Изюме. Вез хирургический инструмент, перевязочные материалы и самое важное — кровоостанавливающие средства, жгуты-турникеты. Тогда еще ничего этого у бойцов и врачей не было. Ехал сам. Лекарств у меня было приблизительно на сто тысяч гривен. Ехал в машине с красным крестом. Брал с собой оружие, разрешение на ношение которого оформил еще во время Майдана. В первые дни после освобождения Славянска было несколько конфликтов с агрессивно настроенными местными жителями. Но со временем, когда они убедились, что пришли не «фашисты», отношение улучшилось. Уже позже в Дебальцево нам с врачом 25-й бригады пришлось буквально отбиваться от толпы местных жителей. Тогда оружие помогло. Мы его не использовали, но достать пришлось.

— Где вы берете деньги на покупку необходимых лекарств для военных врачей?

— Трачу часть своих средств. Есть группа людей, регулярно передающих лекарства. Поддерживают военных как граждане Украины, так и наши соотечественники, которые живут в Италии, Канаде, США, Польше. Правда, в последнее время поддержка волонтерского движения заметно снизилась. Услышав о перемирии, люди считают, что война закончилась. Но ведь бойцы все так же находятся на линии огня, продолжают гибнуть, получать тяжелые ранения. Сейчас, зимой, не обойтись без противопростудных лекарств, антибиотиков, которых по-прежнему от государства не дождаться… Нужна и теплая одежда.

— С кем из врачей в зоне АТО вы подружились, поддерживаете связь?

— Для меня эталоном высокого уровня профессионализма являются медики 25-й бригады ВДВ хирург Александр Зеленюк и анестезиолог Ярослав Левченко. Один из них был заведующим отделением гастроэнтерологии в днепропетровской больнице, мог не идти в зону АТО. Сидел бы на месте и зарабатывал деньги. Но он посчитал своим долгом помогать бойцам. Я был свидетелем, как этим врачам пришлось оказывать помощь одновременно 16 раненым в крохотной не оборудованной медицинской техникой комнатушке. Причем у одного бойца было пулевое ранение в область сердца, у другого вырвана челюсть.

Иван показывает фотографии, сделанные в тот день. На одном их снимков пуля, которую врачи вытащили из сердца бойца.

— Это происходило в Авдеевке, — продолжает волонтер. — В ситуации, когда поступает сразу так много пострадавших, самое сложное — выбрать, кому оказывать помощь первому. Есть правило: если начать работать с самыми тяжелыми, высокий шанс потерять тех, кто был легче. Ведь за время ожидания они переходят в разряд тяжелых. Тут нужны хладнокровие и решимость. Тогда Саша и Ярослав не спали несколько суток. А когда закончилось топливо в генераторах, работали при свечах. Помню, два пациента были ранены одной пулей — она навылет пробила руку бойцу и вошла в бок его соседа. Вот тогда я хорошо понял, что врачи, как и бойцы, нуждаются в моральной поддержке. Поэтому продолжаю ездить к ребятам. Могу сказать, что в последнее время улучшилась ситуация и с аптечками, но они все равно недоукомплектованы. Однако основная проблема — отсутствие транспорта для эвакуации раненых.


*Слева направо: хирург Александр Зеленюк, анестезиолог Ярослав Левченко, хирург Игорь Боровой и волонтер Иван Звягин. Снимок сделан в районе Дебальцево

Накануне этого Нового года Иван подсчитал, что в общей сложности провел на передовой более двухсот дней. Причем был в местах, где реально шли бои. Скажу больше: Звягин приезжал к бойцам и врачам и в Пески, и в Дебальцево, и в Донецкий аэропорт в разгар его защиты.

— Во время Иловайского котла пытался проехать к начмеду батальона «Миротворец» профессору Всеволоду Стеблюку, — говорит Иван. — Он заказал определенные медикаменты. И когда я был уже на пути к городу, Сева перезвонил: «Возвращайся, ты к нам не пробьешься. Мы полностью окружены». Несмотря на мои попытки, мне не удалось проехать к врачу, который по заслугам получил звание «Народный герой Украины». То, что Всеволод сделал в той ситуации, сколько раненых спас, — невероятно. А когда я пытался пробиться в Дебальцевский котел, передо мной взорвали две машины, погибли врачи. Судьба одного из них до сих пор не известна.

— Зачем вы ездили в столь опасные места?

— Чтобы все увидеть своими глазами и знать, в чем нуждаются бойцы. Для меня это важно. Прошлый Новый год я встречал в Песках в доме «Купола». Там все особняки носят позывные бойцов, которые их обживали. В 23 часа в наш дом прилетел снаряд. Знаете, на самом деле в аэропорту не было страшно, как, например, на простреливаемой дороге в Пески. Там нужно на максимальной скорости пролететь через дамбу. Меня ждала медик-волонтер Галина Алмазова на своем реанимобиле. И мы проскакивали опасный кусок дороги. Слышно было, как по металлу стучали пули.

— Вы же возите не только лекарства, а передаете еще и теплую одежду, обувь, делаете наградные ножи для отличившихся бойцов…

— Первое время я возил только лекарства. Но затем небезразличные люди стали передавать вещи, комплекты формы, берцы, печки. Как-то мне позвонила женщина, которая представилась Ксюшей. Она сказала, что у нее есть возможность помогать. Женщина присылала из Польши в Украину термобелье для медиков и сотрудников военно-полевых госпиталей, сотни биноклей и наблюдательной оптики. А с ножами история простая. Бойцы, отличившиеся в боях, ничего не получали. И нужно было их чем-то поощрять. А ножи «Глок» всегда ценились разведчиками. Это культовая вещь. Каждый такой стоит более тысячи гривен. Первые вручил лучшим военным врачам. Затем — бойцам. Командиры определяют лучших, а я делаю гравировку. Ежемесячно вручаем ножи торжественно перед строем.

Перелистывая снимки в своем телефоне, Иван показал мне один — наиболее значимый для него. На нем мужчина стоит рядом с Яной Зинкевич, организовавшей медицинскую службу «Госпитальеры». Месяц назад 20-летняя девушка попала в ужасную аварию и получила тяжелейшие травмы позвоночника.


*Иван Звягин с Яной Зинкевич, организовавшей службу «Госпитальеры». Девушка, получившая травму позвоночника, проходит лечение в Израиле

— «Госпитальеры» вывезли около тысячи раненых из района Донецкого аэропорта, триста из них были тяжелыми, — говорит Иван. — В команде Яны профессиональные врачи. Я не раз был свидетелем того, как работают «Госпитальеры». Бывал в их операционной, видел все этапы спасения людей. И могу сказать: это смелые, профессиональные и преданные Украине люди.

— Вы общаетесь с Яной сейчас, когда она проходит лечение в Израиле?

— Иногда пишу ей сообщения. Она отвечает. Яна умничка. Верю, что с ней все будет хорошо!

— С бойцами каких военных подразделений вы подружились?

— С десантниками 81-й, 25-й и 95-й бригад. Образцом для меня является второй батальон 95-й бригады, легендарные «Медведи». Вижу, как армия становится более профессиональной, боеспособной. Появилось много не только смелых и решительных, но и закаленных в боях молодых офицеров. Общаться с ними — большая честь. И приятно, что они зовут меня в гости, приглашают на праздники. В прошлом году я встречал Новый год с бойцами 81-й бригады в Песках. В этом — на Чонгаре вместе с теми, кто защищал Донецкий аэропорт. Бойцы должны знать, что они не одни. Что их служба важна для нас.

— Вы не думали уйти воевать?

— Я не служил в армии. Никогда не мог даже предположить, что будет война. Поэтому не окончил военную кафедру. Когда на востоке начались события, сразу обратился в свой военкомат. Мне сказали, чтобы ждал повестку. Она не пришла до сих пор. Но я считаю, что нужно работать там, где от тебя будет максимальный коэффициент полезного действия. На блокпосту с автоматом от меня будет пользы в разы меньше, чем сейчас, когда я занимаюсь добыванием лекарств и оптики.

За два года войны у Ивана накопилось множество интересных историй о бойцах, врачах, местных жителях. Мужчина не раз помогал тем, кто попал в беду. Так, прошлой зимой вывез из Авдеевки маму с ребенком, поселив их в своем доме под Киевом.

— Как раз шли бои за Авдеевку, — рассказывает Иван. — Со мной туда поехал журналист телеканала ICTV Тарас Корниюк. Отработав свою смену, он взял отпуск и оставался в зоне АТО, чтобы морально поддержать наших бойцов, помогать им. Каждый день город усиленно бомбили. Уже не было ни света, ни воды. «Скорые» не выезжали. Многие местные искали помощи у наших военных врачей, приводили простуженных детей, чтобы специалисты послушали бронхи и легкие, просили лекарства, детское питание и подгузники. Наши военные старались помочь одиноким больным пенсионерам. И вот там я увидел совсем молодую маму с новорожденным ребенком. Она рассказывала, что у нее в квартире пять градусов тепла. В районе, где жила женщина, шли сильные бои, упало около сорока снарядов. Жизнь в многоквартирном доме напоминала рулетку: в какое окно прилетит в этот раз? Я начал уговаривать мамочку выехать. Она в слезы. Мол, меня и ребенка продадут на органы. С огромным трудом с помощью врачей ее удалось уговорить. Выезжала, рыдая. Мы закрыли малыша со всех сторон бронежилетами. Два месяца женщина с малышом прожили у меня. Люди собрали для мальчика одежду, нашли коляску, кроватку. Ребенка обследовали лучшие специалисты. Я возил маму на Крещатик показать «танки «Правого сектора» и «лютых бандеровцев», в которых молодая женщина свято верила. Затем их пригласили в семью в Каменец-Подольский. Через месяц мамочка позвонила и попросила меня стать крестным для ее сынишки. Недавно женщина с ребенком вернулась в Авдеевку. Там уже есть электричество, вода, магазины работают. Мы продолжаем поддерживать связь. Заезжаю в гости, когда нахожусь в тех краях.

— Иван, скажите, мы победим, выстоим в этом противостоянии?

— Верю, что страна, в которой есть такие замечательные люди, просто обязана отстоять свою независимость. У нас есть все для этого. Только надо продолжать борьбу. Хотел бы поблагодарить людей, которые поддерживают наших военных и верят в победу.

Источник: http://fakty.ua/211316-ivan-zvyagin-ya-byl-svidetelem-togo-kak-dva-voennyh-vracha-okazyvali-pomocsh-odnovremenno-16-ranenym

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Іторії АТО. СВЯЩЕНИК ГЕОРГІЙ ЯНКОВСЬКИЙ: "Я ПРОВІВ ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ ХРЕЩЕНЬ НА ПЕРЕДОВІЙ. БІЙЦЯМ ПРОСТО СТАВАЛО НЕОБХІДНИМ, ЩОБ НА НИХ НАДІЛИ ХРЕСТИК І ДАЛИ ІКОНКУ З СОБОЮ"

Іторії АТО. СВЯЩЕНИК ГЕОРГІЙ ЯНКОВСЬКИЙ: "Я ПРОВІВ ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ ХРЕЩЕНЬ НА ПЕРЕДОВІЙ. БІЙЦЯМ ПРОСТО СТАВАЛО НЕОБХІДНИМ, ЩОБ НА НИХ НАДІЛИ ХРЕСТИК І ДАЛИ ІКОНКУ З СОБОЮ"

Я зростав у православній сім'ї. У нас завжди тримали піст, і що таке "Біблія" я знав з дитинства. Можливо, тому в якусь мить відчув, що маю пройти духовний життєвий шлях. Зрозумів, що себе треба позбавляти від різних спокус, які є в цьому світі. Почав змінювати своє ставлення до життя, а потім допомагати іншим духовними розмовами, розповідав людям, як потрібно жити, щоб не мати гріха в душі. Але щоб мати за собою якусь платформу, вирішив здобути духовну освіту.
Родом я з Черкаської області, проте майже все своє життя прожив у Києві. Тут закінчив Київську духовну семінарію Московського Патріархату при Києво-Печерській Лаврі. Це було в кінці 90-х, і на той час я не бачив великої різниці між Київським і Московським патріархатом, але коли я почав спілкуватися з керівництвом Лаври, побачив речі, якими церква просто не повинна жити. Люди, які мають показувати приклад великої духовності, показали зовсім інше. Наприклад, кошти, які проходили через керівників Києво-Печерської Лаври, було пущено не на допомогу бідним, будівництво храмів і притулків, а на власні блага. Тобто я просто побачив обман, а не правду, якою повинна жити церква.

Тому я пішов звідти і перейшов у храм, який служить своєму народові.



Я керую парафією, яка знаходиться на площі Слави. Це православна церква Київського патріархату, відновлений військовий Свято-Миколаївський собор. Він був збудований у кінці 17 століття Іваном Мазепою, а у 1934 році його підірвали комуністи. На тому місці, де знаходився собор, позаду з лівої сторони зараз стоїть тільки пам'ятний камінь. З часом ми плануємо там поставити капличку і проводити богослужіння. А поки наша парафія не має свого приміщення, я проводжу служби у Михайлівському монастирі.

Частина моєї роботи - це доносити до людей істину, показувати де є добро, а де зло. І коли почалися події на Майдані, мені душа підказала, що моє місце саме тут, бо істина була не на боці "Беркута", який за гроші бив простий народ, а на боці людей які вийшли за ідею. На Майдан я вийшов разом з усіма 1 грудня. Знаходився там постійно і так само, як і багато інших, чергував, а також вів службу у капличці, яку розташували у наметі першого взводу 8-ї сотні.

Коли ми стояли кордоном перед "Беркутом", а за нами знаходились жінки і діти, я намагався розмовляти з людьми зі спецпідрозділу. Але намагаєшся балакати, а тебе просто не чують. Хоча декілька разів траплялося і поспілкуватися, бувало, що дехто навіть висловлював нам свою підтримку, але основним аргументом, чому вони стоять не з нами, було, що їх заарештують, якщо вони порушать або відмовляться виконувати накази. Коли ми з ними розмовляли, це бачило їхнє керівництво, і буквально через деякий час їх міняли на інших, після чого на варті тих хлопців я більше не бачив.

Я не можу сказати, що мені не було страшно, коли почалися активні протистояння, проте набагато гірше, коли ти поранений, бо стаєш безпорадним. Вперше мене поранили у січні, біля стадіону "Динамо". Влучили гумовою кулею в область серця - там залишився великий синець. А вдруге - 18 лютого під час "Маршу миру". Слава Богу, що тоді я вдягнув бронежилет і весь заряд картечі влучив у нього, а лише одна куля залетіла під бронік. Після поранення я погано пересувався, і мене завели в Будинок офіцерів, а оскільки навкруги був "Беркут", людей звідти вивезли народні депутати. Особисто мене - Ольга Богомолець. Оскільки в лікарню їхати тоді було дуже небезпечно, мене привезли на Майдан, там я перебував з 18 по 24 лютого. Я довго не міг підняти руку і звісно займатися своєю справою, приносити якусь користь, відчував себе тягарем, і це мені зовсім не подобалось.

Для мене Майдан - це неймовірне духовне піднесення людей. Щодня до мене приходили в капличку за різними порадами. Я приводив їм приклади зі святого писання, тому що там багато життєвих випадків описано таких, які зустрічаються постійно в нашому житті.

Взагалі ті події можна розглядати як боротьбу світла і темряви. А людей на Майдані, особливо "Небесну сотню", як воїнів світла, про яких навіть пісню придумали. І хоча я є в тому кліпі, проте себе до них не відношу. Я людина скромна і просто робив те, що повинен був робити.

Коли почалися події на сході, я деякий час вагався, залишатися і продовжувати службу у місті, чи їхати на фронт. Але швидко зробив свій вибір і поїхав на війну.
янковский священник

Пішов в "Айдар", тому що входив до складу 8-ої афганської сотні і знав Валентина Лихоліта, одного з організаторів "Айдара", а також більшість хлопців з Майдану, які теж пішли у батальйон.

З травня 14 року я майже постійно знаходжуся на передовій, виконуючи функції капелана. Половинкино, Щастя, Металіст, Жовте - я побував у багатьох місцях зі своїм підрозділом. Щоранку у нас іде шикування, потім я вичитую ранкові молитви, а вже після цього командир ставить на цей день завдання. І ввечері перед сном знову шикування, вечірні молитви, люди хрестяться і з молитвою ми ідемо відпочивати. А крім цього хлопці сповідуються, причому коли завгодно: посеред ночі або дня.

янковский священник

Коли людина весь час бачить смерть, їй просто необхідно розмовляти зі священиком. Багато хто приходив до мене і казав, що болить душа і я хочу поговорити. Хлопцям тепліше від того, що поряд є батюшка. І навіть на передовій, в окопі, або землянці, інколи. незважаючи на міни, люди сповідуються.

До смерті звикнути неможливо, а її дуже багато на цій війні. Мені не один раз доводилося збирати руки і ноги своїх товаришів. Це дуже важко. Інколи сльози просто ллються самі. Коли я служив на парафії у місті теж постійно стикався зі смертю - відспівував людей під час поховання. Але це інша справа, тому що на війні помирають ті, кого ти вже добре знаєш, ті, з ким ти ще нещодавно балакав, щойно ділив пайку - а через декілька хвилин людини не стало. Бували випадки, коли б'є "Град " і замість бійця залишається пусте місце. Це дійсно дуже вражає. Для мене єдина допомога витримати таке психологічне навантаження - з молитвою попросити у Бога, щоб він допоміг мені і тим людям, які знаходяться біля мене. Я молюся, читаю "Біблію", інші підходять послухати і після читання мене часто просять пояснити прочитане. І коли немає атак, ми з хлопцями часто просто сидимо розмовляємо на духовні теми.

Звісно, не всі солдати віруючі, але бували випадки, коли хлопці підходили до мене і казали, що хочуть прийняти хрещення. Хоча до того, як потрапили на фронт ці люди зовсім не мали віри. І за весь період я провів декілька десятків хрещень на передовій. Людям просто ставало необхідним, щоб на них наділи хрестик і дали іконку з собою. Солдати казали, що після цього якось краще і спокійніше себе відчувають. Тобто, вони почали відчувати духовну допомогу, хоча перед цим ніколи не бували в церкві.

Найстарший з бійців, яких мені довелося хрестити, чоловік після 50 років. А одногу разу довелося хрестити і дитину, ще коли ми стояли у Половинкиному. Там була база "Айдару". Якось прийшла місцева жителька, принесла свого 4-річного хлопчика і сказала, що саме у нас хоче похрестити дитину. Мене взяли за хрещеного батька.

Пригадую, як і на Майдані один з учасників захотів саме в нашій капличці охрестити свого сина. Я навіть дату пам'ятаю - це було 15 лютого. Чоловік сказав, що така подія - це пам'ять і для нього, і для дитини. Тоді мені та людина дуже в душу запала, тому що Майдан для нього був важливим місцем.

Мені подобаються люди, які люблять своїх ближніх. Коли людина має таке почуття, вона передає той дар, який від початку закладено Богом - і це найважливіший критерій людяності для мене.

Оскільки я священик, який знаходиться на війні, в мене був певний внутрішній конфлікт, але я бачу, що несу там людям вкрай важливу допомогу. І ми все одно маємо робити все, що від нас залежить, щоб повернути наші землі. Бог - це істина, правда, а ми віримо, що правда на нашому боці. І якщо правда на нашому боці, то ми отримаємо цю перемогу.

Джерело: censor.net.ua/r368089

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО


Перемир'я, Український Донбас: життя біля фронту

Перемир'я, Український Донбас: життя біля фронту

Завдяки крихкому перемир'ю, яке регулярно супроводжується свистом куль і гуркотом снарядів, прифронтові міста починають оживати. Але тут люди стикаються з новим випробуванням – комунальною катастрофою.

"Перемир'я не відчуваємо"

"Діти, яке сьогодні свято?" - запитує священик зі сцени актового залу школи №2 міста Мар'їнки Донецької області.

"Миколая!" – кричать радісно у відповідь учні. Вони сидять за довгими святковими столами, повними солодощів, мандаринів, бананів, які привезли волонтери та українські військові.

школа в Мар'їнціImage copyrightTetyana Kozak

У коридорі школи - виставка ялинок, зроблених руками дітей. Батьки товпляться в проходах - дивляться на своїх доньок та синів.

У Мар'їнці зараз працюють дві школи. Завдяки адміністрації району та волонтерам, в школах поміняли розбиті вікна, полагодили світло, опалення, встановили бак з водою.

Олена та Наталія чекають на своїх дітей в коридорі на стільцях. У Олени троє дітей. Молодшому - шість, він цього року пішов у перший клас.

У Наталії - двоє підлітків. Щойно в місті почалися бої, вони поїхали, але ненадовго. Повернулися, щойно стихло. Їхній будинок знаходиться на лінії вогню - кажуть, постійно чути, як літають снаряди. Живуть так останні півтора року.

"Перемир'я не відчуваємо. Все одно перестрілки були", - каже Олена.

"Вони й тривають, - підтверджує Наталя, - Просто зараз спокійніше, що в підвали не треба бігати. Раніше як було - два місяці в підвалі взагалі жили. Це взимку. Ані світла, ані води не було. Зараз світло періодично включають. Є вода. Газу, звичайно, немає. І не буде".

"Тут будинок, тут і батьки, ми виросли - куди їхати? Гроші закінчилися, роботи немає. І це наш дім - чому ми повинні їхати?", - каже жінка.

Image copyrightTetyana Kozak
Image captionОдна з двох шкіл, які працюють у Мар'їнці

Хлібозавод та молокозавод, де працювали жінки, закрили. Підприємство їхніх чоловіків в Донецьку - теж. Їхні сім'ї виживають за рахунок пенсії мами в 1200 грн. та гуманітарної допомоги.

"Раніше якось в майбутнє дивилися, плани були, а зараз нічого - просто так. Як ото зомбі. Прокидаємося, робимо, а потім знову лягаємо спати", - зітхає Олена.

На вулицях Мар'їнки напрочуд жваво. Поки надворі світло, звичайно.

Місто трохи ожило після того, як відкрили трасу і перенесли КПП з Георгіївки за Мар'їнку. Таким чином керівництво області та району намагається вивести міста з сірої зони.

За даними голови районної держадміністрації Мар'їнського району Володимира Мороза, до Мар'їнки повернулося близько чотирьох тисяч мешканців.

Він каже, що керівництво області активно відновлює комунальну власність і багатоповерхівки у постраждалих районах. Найбільша проблема - відновлення газопостачання та електрокомунікацій.

Газопровід пошкодили під час бойових дій. Його відновлюють за участі Червоного Хреста, який дає регіону трубу довжиною 3,2 км.

"Ведуться роботи з розмінування та укладання. За місяць, якщо не буде обстрілів, ми зможемо почати постачання газу до Мар'їнки та Красногорівки", - обіцяє пан Мороз.

Мар'їнкаImage copyrightTetyana Kozak
Image captionОбстріляний будинок, в якому ніхто не живе

Без світла, газу і води

Якщо Мар'їнка ще більш-менш освітлена і опалюється за рахунок електрики, то в Красногорівці ситуація критична.

Тут вже два тижні немає світла - на початку грудня під час обстрілу перебили високовольтну лінію електропередач. Відновити її поки що не вдається, оскільки вона проходить окупованою територією і заходить по Старомихайлівки.

Є ще один шлях - тягнути лінію в обхід, по території, яку контролює Україна. Але ДТЕК, компанія яка постачає електрику в регіоні, поки що цього не робить.

Але попри важке становище, люди повертаються і сюди. Судячи по жвавих вулицях Красногорівки, досить масово.

В одному з дворів в Красногорівці, недалеко від лінії вогню, мама з донькою намагаються розвести багаття і насмажити картоплі. Дівчинка-семикласниця збирає гілочки. Поруч з багаттям лежать порожні пластикові пляшки, які жінка теж підкидає у вогонь.

КрасногорівкаImage copyrightTetyana Kozak

"Удома немає ні світла, ні газу, ні води. Так ми вже живемо півтора року, з початку війни. З липня минулого року, - неохоче говорить з нами жінка. - Вчора поставила картоплю варити, вона не зварилася, я все викинула. Продуктів у нас теж немає - немає за що купити. Зараз поставила, думаю, ну насмажу".

Красногорівські активісти обурені – така кризова ситуація триває вже другу зиму. Вони упевнені, що цього можна було уникнути, якби за літо і осінь держава відновила газові комунікації.

"З минулого вересня ми їздили щотижня в Курахове до глави райдержадміністрації Мороза і постійно говорили про те, що потрібно робити газ. Нам відповідали: давайте почекаємо, все тут врегулюється, потім буде газ. З літа ми піднімали питання про те, що нам потрібна нова лінія, бо лінію електропередач постійно перебивають", - скаржиться Олена Косінова, представник Красногорівської ГО "Наше відродження".

Вона вважає, що про місто забули і не допомагають. Більше того, за її словами, ті будинки, у яких є заборгованість по оплаті, ще й відрізали від електрики.

"Вони приїхали без попередження, без складання актів, обрізали електроенергію людям, які отримують пакет гуманітарки, щоб на нього жити", - обурюється пані Косінова і попереджає, що вже готові виходити на протести, доки в місті не увімкнуть світло.

"Діти сплять в чоботях, в шубках, під двома-трьома ковдрами. Це не життя, - каже жінка. - Якщо цей конфлікт буде ще йти рік-два-три - що нам робити?"

Незважаючи на оголошене перемир'я, обстріли на лінії розмежування тривають.

Напередодні нашого приїзду в Красногорівку, околицю міста знову обстріляли з боку сепаратистів. Причому, були чути залпи заборонених мінськими угодами великокаліберних знарядь.

КрасногорівкаImage copyrightTetyana Kozak

"На душі камінь"

Обстріли не припиняються і в Пісках біля Донецького аеропорту. Хоча їх чути значно рідше.

Тут і далі живе 16 людей. Нові не приїжджають, бо район закритий.

Їжу і речі першої необхідності - ліки, дрова, вугілля, питну воду - привозять волонтери та військові.

"Чай питимеш? Ходімо до нас, додому посидимо", - запрошують в свій будинок Анатолій і Світлана. Він - колишній проектувальник Коксохімпроекту, вона працювала близько сорока років конструктором.

Анатолій та СвітланаImage copyrightTetyana Kozak
Image captionАнатолій, Світлана та ще один член сім'ї

У будинку у них тепло, топиться піч. Є свій генератор. Раніше його включали, але не можуть дістати паливо - ранвше просили у танкістів, а зараз танки відвели.

Електрику в селище провели, але напруга слабка. Світлана скаржиться, що вечорами важко - раніше можна було читати, як стемніє, а тепер тільки сидіти при свічках.

"На душі камінь, і не знаєш, коли це скінчиться і чим це скінчиться. Їхати? Куди виїжджати? Пенсії немає, роботи немає, - каже Світлана. - Поїдемо - пограбують, через п'ять хвилин цього нічого не буде, шафи поламають, батареї познімають".

Пенсію жителі Пісок не отримують вже 1,5 року, але й витрачати гроші тут ніде - магазинів немає. Хіба що можна поїхати в сусіднє село Первомайське, де живе більше людей.

Сусіди допомагають один одному, заходять, дізнаються як справи, діляться гуманітаркою.

Навпроти будинку Світлани та Анатолія живе 78-річна Софія Анатоліївна з хворим сином.

Софія АнатоліївнаImage copyrightTetyana Kozak

Вона вже п'ять разів переїжджала через обстріли. Тепер її дім - це маленька прибудова в будинку, який покинули господарі. Трохи далі по вулиці живуть дві сестри з сином однієї з них.

У перемир'я тут, як і скрізь, не вірять, але дуже чекають.

"Донецька Бандитська Республіка "

Втомлені війною люди вважають, що конфлікт триває, тому що так вигідно уряду. Якому саме - кажуть по-різному. Хтось звинувачує український, рідше - самопроголошені республіки.

Росію рідко хто згадує, хоча переважно на територіях на лінії розмежування ловить тільки російське телебачення. Українське можуть дивитися ті, у кого є супутникова тарілка.

"Я так думаю, для когось ця війна вигідна, раз йде торгівля, - вважає 75-річна Любов Іванівна, колишня вчителька молодших класів. - Наш президент - ми не вибирали тут його - скрізь свої ці магазини відкриває. А з того боку - і тим (самопроголошеним республікам. - Ред.) вигідно. Солдатам невигідно, солдатів підставляють. Ну що цей Захарченко, яку республіку він ось це організовує. Народну? Я не вірю, що це республіка народна. Скоріше, Донецька Бандитська Республіка ".

Любов Іванівна разом з чоловіком Миколою живуть у Новгородському - це невелике село під Горлівкою. Їхній будинок стоїть прямо на лінії вогню, рік тому в ньому зруйнувало дах.

Любов Іванівна разом з чоловіком Миколою Image copyrightTetyana Kozak

Подружжя залатало дах плівкою, трохи заклало тими матеріалами, якими допоміг Червоний Хрест.

"Коли стріляють, ховаємося у підвал, - говорить Микола. Він колишній токар. - Я тут з самого дитинства. Сам побудував хату. Так важко вона мені дісталася! Держава не допомагала мені. І раптом на старості залишився без даху, без нічого. Бомжем залишився. Сподівався відпочити. Куди ми поїдемо? Ми готувалися все життя тут старість зустріти".

Каже, що його сусіди, у кого вціліли будинки, зловтішаються. Бо він - за Україну, а вони "хочуть Путіна". Багато хто з них ходив на "референдум".

Незважаючи на те, що околиця села знаходиться прямо на вогневій позиції, комунальні служби тут перевіряють лічильники і заборгованості. А до маршрутки можна дійти пішки. Раз на два дні приїжджає бусик, з якого можна купити продукти.

У селі стоїть батальйон Айдар. Місцеві жителі кажуть, що з військовими у них хороші відносини, і що солдати їм допомагають.

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/01/151225_marinka_report_ms

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Історія героя АТО, який власним тілом прикрив пораненого солдата

Історія героя АТО, який власним тілом прикрив пораненого солдата

28-річний командир розвідроти капітан Максим Пресняков загинув у бою під Пісками. Група українських солдатів 18 січня, повертаючись із завдання, потрапила в засідку бойовиків, Максим власним тілом накрив підлеглого - пораненого солдата, і врятував йому життя
 
На похорон Героя приїхали побратими з фронту: поранені і контужені, вони несли труну свого командира в коридорі схиливших голови людей.
 
- Ми не знали, що один одному казати, - розповідає мама загиблого Героя 49-річна Валентина Володимирівна, яка працює вчителем у селі Мошни. - Я тільки сказала його хлопцям спасибі, що витягли мого синочка звідти, дали побачити його востаннє.
 
Валентина Володимирівна плаче. Наш дзвінок застав її на порозі - жінка збирається на сход рідного села Мошни. На похоронах Максима громада взяла його розвідгрупу під свою опіку. Всі разом збирають гроші, речі та продукти, необхідні хлопцям на фронті.
 
- Син рідко бував удома - казарми, навчання, полігони з 17 років, - розповідає мама загиблого Героя. - Але завжди, коли приїжджав, привозив мені букет троянд... Він з дитинства мріяв стати військовим. Я до нього приїжджала в офіцерський гуртожиток ще до війни. Побачила їхній побут - ахнула. Крихітні кімнатки, а душ один для всіх у підвалі. Офіцери скидалися на бензин для техніки і на запчастини. Але коли я бачила, як у сина горіли очі, як він хотів служити, я розуміла, що жодні труднощі і жодні матеріальні питання його не зупинять. Хоча, як і будь-яка мама, була проти того, щоб він служив в армії.

Влітку Максима відправили в зону АТО, мамі він у цьому зізнався кілька тижнів потому: не хотів, щоб хвилювалася.
 
- Останній раз ми нормально поспілкувалися 15 січня. Не знаю, може, у них перемир'я було або щось ще, але тоді із сином змогла поговорити півгодини, - згадує Валентина Володимирівна. - А так зазвичай казав кілька слів: «Мам, все нормально, не можу говорити». Коли я це чула, розуміла, що там кояться страшні речі, йдуть бої.
 
Про війну і справи в його роті Максим по телефону близьким жодних подробиць не розповідав: «Прослуховують все одно. Навіщо ворогові інформацію на блюдечку подавати».
 
- Він з дитинства був такий - зі своїми проблемами ні до кого не біг, міг приймати складні рішення, добре вчився - золота медаль у школі, - каже мама Героя. - До нього тягнулися люди, було багато друзів. Коли він приїхав у відпустку, ми довго-довго говорили. Дитинство згадували, сміялися. Я зараз так думаю, знаєте, син завжди поспішав жити - пішов самостійно в дев'ять місяців, рано навчився читати, все йому було цікаво.
 
На сторінці загиблого Героя АТО - один із останніх записів: «Донецький аеропорт наш і буде наш».
 
 
- Син мене заспокоював, казав, що продумує операції «від і до», шукає запасні варіанти в разі несподіваних дій противника, дуже радів, що у нього в роті тільки легкопоранені, - розповідає мама Героя. - Ми його вчили жити за принципом: «Сам погибай, а товариша виручай». Тепер мого сина називають Героєм, але я б хотіла, щоб він просто приїхав і привіз мені троянди.

Джерело: http://zvamynews.blogspot.com/2015/12/blog-post_324.html

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

«Якби добровольці не зірвали план Путіна, то Європа й санкцій не вводила б» – оборонець ДАП

«Якби добровольці не зірвали план Путіна, то Європа й санкцій не вводила б» – оборонець ДАП

Як можна до влади допускати тих, хто розв’язав цю війну?»

Київ – Михайло Кучерявенко, боєць 74-го окремого розвідувального батальйону, обороняв Донецький аеропорт восени 2014 року. Він розповів Радіо Свобода, як чотири місяці добивався, щоб його взяли добровольцем, як вимагав від командування вивести «кіборгів» у грудні, і як тяжко бачити, що багато людей так і залишилися «жертвами» російської пропаганди.

Захисники Донецького аеропорту: «Талібан», «Трофім», «Боцман» «Страшний Сержант», «Річ», «Кузьмич», початок листопаду. (Фото надане Михайлом Кучерявенком) Захисники Донецького аеропорту: «Талібан», «Трофім», «Боцман» «Страшний Сержант», «Річ», «Кузьмич», початок листопаду. (Фото надане Михайлом Кучерявенком)
 

Кажу: «Беріть добровольцем, у мене дід усю війну пройшов артилеристом, був поранений. А я що, не чоловік?!». «Ну, чекай мобілізації», – відповідали мені.

14 липня 2014 року мобілізувався. Коли треба було вносити в списки позивний, я довго думав і згадав свою собаку, думаю, життя собаче, нехай буде «Річ».

У липні-серпні ми так добре їх притисли, думали, що у бойових діях уже навіть не візьмемо участі, приїдемо просто наводити порядок. А бачте, як повернулося.

28 серпня ми вирушили в зону АТО і за два дні вже охороняли блокпост між Мар’їнкою та Олександрівкою, де нині проходять обміни полоненими. У нас були втрати буквально перші півгодини. Я думав: мабуть, нас «програли в карти» і це кінець. Всі, звичайно, були налякані й вважали, що там не сепаратисти, а якісь термінатори воюють.

«Річ» з побратимом із 95-ї бригади, початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)
«Річ» з побратимом із 95-ї бригади, початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Тоді стався «Іловайськ». Ми мали робити засаду російській колоні, благо, вона до нас не дійшла, бо наші артилеристи її розбили біля Старобешева. Замість запланованих трьох днів, ми там застрягли на місяць.

Аеропорт хоч і був розташований з іншого боку Донецька, але нам було дуже добре видно, як його обстрілюють – кожні 10-15 хвилин «сходили» «гради». Бувало, вечорами дивимось, а там просто заграва стоїть. Ще думали: як у таких умовах можна вижити? І так увесь місяць, що ми там перебували. Нас обстрілювали і їх.

«Спершу в аеропорт їхали тільки ті, у кого не було дітей»

Пам'ятаю, як генералу Наєву подзвонив старший в аеропорту, і Наєв його заспокоював, мовляв, «почекайте ще два дні, все буде добре»

​– Коли вирівнялась лінія фронту, нас змінила 28-а бригада, а ми пішли на реабілітацію. Вийшло так, що у Курахове прилітав Порошенко і наш батальйон його зустрічав. Туди з'їхалися всі начальники секторів.

Пам'ятаю, як генералу Наєву подзвонив старший в аеропорту, і Наєв його заспокоював, мовляв, «почекайте ще два дні, все буде добре». Після цієї розмови генерал наказав нашому комбату зібрати 25 добровольців. За чотири години уже була укомплектована група.

Ми знали, що у десантників дуже-дуже тяжка ситуація. 16 вересня у 79-ї бригади був дуже невдалий заїзд: виїхав російський танчик Т-72 і впритул розстріляв два їхні БТРи. У них там було близько10 загиблих та 20 тяжкопоранених. Тоді командир батальйону з 93-ї бригади разом з офіцером сіли за кермо, вилетіли на злітну і підбили цю Т-72. Здається, той екіпаж тоді згорів.

 
Друга половина вересня була доволі важким для нас періодом: у терміналі сталася пожежа, вибухнув боєкомплект, згоріла техніка. Капітан сказав, що якби не «Правий сектор», то невідомо, що й було б, бо хлопці вже з життям прощалися.
На допомогу прийшли «правосєки» – вони підняли бойовий дух, вони втримали ситуацію буквально на ентузіазмі, на патріотизмі

Але на допомогу прийшли «правосєки» – вони підняли бойовий дух, вони втримали ситуацію буквально на ентузіазмі, на патріотизмі. Потім на допомогу прийшла 95-а і через кілька днів, приблизно 6 жовтня, заїхали наші бійці.

У перший заїзд я не потрапив. Коли почали формувати групи, командир роти, толковий дуже чоловік, зібрав усіх хлопців і не те що відмовляв, але пояснював ситуацію. Він дуже хвилювався, тому поїхали тільки ті, в кого не було дітей. Так він намагався мінімізувати втрати. Взагалі туди їздили тільки добровольці, ніякого письмового наказу я жодного разу не бачив.

Ми швидко «упакували» хлопців і, якщо чесно, то ми вже з ними прощалися, а вони змирилися з тим, що йдуть на смерть.

Я займався ротаціями: відвозив хлопців у Піски, потім їх звідтіля забирав. Крім того, часто зі своєю групою мотався в розвідці. Тоді по наших артилеристах, які прикривали аеропорт, били «сєпарські» мінометники і заважали тримати оборону всього аеропорту.

Захисники Донецького аеропорту: «Річ» і «Трофім», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)
Захисники Донецького аеропорту: «Річ» і «Трофім», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Ми місяць займалися цими «блукаючими» мінометами, але зрештою їх ліквідували.

«З огляду на істерики «Мотороли» в радіоефірі, втрати у них були значні»

– В аеропорт я потрапив під час третьої ротації і охороняв новий термінал. «Сєпарська» артилерія розбомбила вузол зв'язку і мінометну батарею, тому ми чекали заїзду в Пісках. Бої там йшли безперервно, а сидіти просто так ми не могли, тому допомагали батальйонам «ОУН», «Дніпро-1» і 93-й бригаді. На третю ніч нас несподівано підняли і повезли на «Цунамі», де нас перерахували та доукомплектували. Ми туди багато не брали, бо пацани сказали, що на розгрузку матимемо лише хвилину. Посідали в три БТРи, по сім чоловік в кожен, повідкривали верхні люки, щоб усі не погоріли, якщо влучить снаряд, і поїхали.

 
Коли виїхали на злітну, БТР набрав такої швидкості (а це ніч, фари вимкнені), що я навіть почав молитися. Пам'ятаю, поставив руку перед очима, щоб якщо броню проб'є, то хоч очі вціліли

Коли виїхали на злітну, БТР набрав такої швидкості (а це ніч, фари вимкнені), що я навіть почав молитися. Пам'ятаю, поставив руку перед очима, щоб якщо броню проб'є, то хоч очі вціліли.

Ми під'їхали до нового терміналу, десантники вже зайняли кругову оборону. Підбіг Мішаня «Поліглот» і ми з ним вилізли на броню розвантажити рюкзаки та ящики з боєприпасами. І тут почалася така стрілянина, що стало світло ніби вдень. «Все, – думаю, – хана! Зараз мене з черги «зріжуть» і все. Якщо вб'ють, то доля така».

Коли заїхали туди, видовище було: все розбите, згоріле. Гнітючості додавало ще й те, що у самому терміналі стояв, м’яко кажучи, не дуже приємний запах. Самі розумієте, у приміщенні  60 чоловік.

Ми зайшли у термінал, наш командир взводу зібрав нас до купи і завів у кімнату: це було вже розбите приміщення, ніяких умов, голий бетон. Спали, де хто впав. Пам'ятаю, було дуже холодно, бо почалися перші морози.

Стрілянина тривала безперервно, «сєпари» навіть не бачили, по чому стріляли, головне, щоб летіло в аеропорт

Наступного ранку ми вийшли на пост. Стрілянина тривала безперервно, «сєпари» навіть не бачили, по чому стріляли, головне, щоб летіло в аеропорт. Я тоді вперше опинився у такій ситуації, коли б'ють рикошетом у стінку. Вони не можуть вийти на лінію прямої стрільби, б'ють у стіну і кулі рикошетом літають по залу, як рій бджіл. Щоб вижити, рухатися треба було надзвичайно швидко.

Ми досвіду ще не мали, все-таки третя хвиля мобілізації, у нас ніде не було таких прямих стрілецьких боїв. У Мар’їнці не в кращих умовах просиділи місяць, але ніби у норах. А тут – картон, сховатися ніде.

Тон задавали десантники з 95-ї і 79-ї бригад, бо пройшли Краматорськ, Савур-Могилу. Ми дивилися на них і розуміли, як себе поводити: коли відповідати, коли провокувати. У таких умовах швидко навчаєшся, бо хочеться жити і, до того ж, виникає чоловічий азарт: невже вони там усі бійці, а ми розмазня?!

Найстрашнішим місцем аеропорту була башта, стоїть, як шапка, у відкритому полі, її впритул розстрілювали. Пам'ятаю, як там почалася пожежа, загорілося якесь сміття. І я кажу десантникам: що робити, як врятувати хлопців? А вони абсолютно спокійно відповідають, що, мовляв, вона горить уже не вперше. Тоді загинув хлопчина з «Правого сектору» «Сєвєр». Капелан отримав поранення.

Справжнє затишшя було під час їхніх виборів 2 листопада. А потім з третього числа як пішло «місиво»... 8 листопада артилерія увесь день обстрілювала Піски, а ввечері вогонь перевели конкретно на термінали. Під'їхали два танки поблизу районного управління внутрішніх справ і дуже «подовбали» новий термінал. Пам'ятаю: дихати нічим, чад, нічого не видно, усюди їдкий запах рваного гарячого металу і так 5 годин поспіль. Я сиджу і розумію, що це артпідготовка до ранкового штурму. Ми розуміємо, що поки вони стріляють, ніхто не зайде у термінал, бій затихне – треба швидко на позиції.

Привозять 40-50 чоловік новеньких, розповідають їм байки, день-два, а потім ті, хто лишався з руками і ногами, кажуть: «ідіть ви в баню з вашими «хохлами»

З огляду на істерики «Мотороли», які ми чули в радіоефірі, втрати у них були значні. Вони ж працювали так: привозять 40-50 чоловік новеньких, розповідають їм байки, що вони вбивають по 100 «укропів» на день і слава чекає на кожного. Ті атакують день-два, а потім ті, хто лишався з руками і ногами, кажуть: «ідіть ви в баню з вашими «хохлами», самі штурмуйте цей аеропорт» і їдуть. І настає два дні відносної тиші: наступальних дій немає, а йдуть просто перестрілки. Потім знову завозять новеньких і через тиждень ситуація повторюється.

«Може, ми стали «кіборгами», бо діяли в темноті на слух»

 Наш заїзд був не дуже вдалий, у нас було шестеро вбитих у терміналі і приблизно 13 поранених. Хоча, якщо порівнювати з вереснем і кінцем серпня, тоді втрати були більші, але точно не такі, як озвучують сепаратисти: і тисяча осіб, і 400 осіб.

Складно були туди заїжджати, а ще важче виїжджати. Коли ми виїжджали, було приблизно 11 годин ранку, несподівано для «сєпарів», БТРи вискочили на злітну, два танки прикривали, під'їхали, повантажилися, і вже на зворотному шляху нас накрив гранатометний вогонь, і СПГ, і кулемети. У нас тоді було п’ятеро поранених.

Старшим по терміналу був лейтенант із 74-ї бригади з позивним «Сухар» – дуже розумний, зважений військовий, поки він був, у нас не було жодних проблем. Мені здавалося, що він взагалі не спить, а тільки ходить терміналами.

Прийшов час «Сухарю» з його хлопцями їхати на ротацію і замість нього заїхав майор з позивним «Каракурт». Так от, вранці вони заїхали, а о 16.00 він уже загинув. Його пробила снайперська куля, від плеча до плеча, і зачепила нашого розвідника «Боцмана», який стояв поряд – однією кулею двох.

Ми ж орієнтувалися тільки на шум. Може, через це нас «кіборгами» й назвали
Ходили, рахували кроки: 10 кроків праворуч, 6 ліворуч, 15 вперед, навпомацки, тихенько. Ми так загострили свій слух, що ми могли відрізняти природній шум і шум, який створює людина

Наступного разу вже ми «сєпарську» групу нормально «причесали». Їхній розвідник зайшов на третій поверх і з ескалаторів кидав у наш зал гранати. Ми не знали, що з цим робити. Хотіли щось вигадати, але проблема була у тому, що його ніхто не бачив. Він навіть міг включити ліхтарик, ми ж орієнтувалися тільки на шум. Може, через це нас «кіборгами» й назвали, бо ми були і діяли в темноті. Світла не було, вогнище не запалиш, ліхтарик не ввімкнеш, темніє о третій годині дня, розвиднюється лише о дев’ятій ранку. Ми ходили, рахували кроки: 10 кроків праворуч, 6 ліворуч, 15 вперед, навпомацки, тихенько. Ми так загострили свій слух, що ми могли відрізняти природній шум (вітер, стукіт залізяччя чи гіпсокартону) і шум, який створює людина.

Зал реєстрації у Донецькому аєропорті, 8-й пост, бійці називали його «Драконом», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)
Зал реєстрації у Донецькому аєропорті, 8-й пост, бійці називали його «Драконом», початок листопаду (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Наступної ночі «сєпар» знову прийшов, але вже не сам, а з цілою групою. Почався бій, вони кидали сигнальні ракети, підсвічували нас і обстрілювали.

«Трофим», який під час третьої ротації був в аеропорту, схопив 8 гранат Ф-1 і кинув їх за ріг. Це було дуже небезпечно, показуватися взагалі не можна було. Граната розірвалася, з рук «сєпара» вилетіла сигнальна ракета й підсвітила вже їх. От тоді ми їм так непогано «навалили» і чули по рації, що у них поранені й вони ще намагалися когось там витягнути. Ми ж обійшлися без втрат і раділи тому дуже.

Коли гине хтось поряд, зізнаюсь чесно, спочатку думаєш: добре, що не я. А потім починаєш усвідомлювати, розумієш, що назад уже не повернеш цю людину. І в цей момент в стані афекту багато хто лізе витягувати і сам гине, таких багато випадків. Але так само багато людей, які впадають в ступор. Був такий випадок у Пісках, всі ніби вже з досвідом, прилетіла міна і одразу накрила трьох. Лікаря не було, двоє поранених було і всі впали в ступор. Твій друг, брат, а в нього за секунду кістки навиворіт. Не розгубилися тільки двоє, які почали надавати першу медичну допомогу. Інші почали приходити до тями лише через 5-10 хвилин.

Є моменти, які просто не йдуть з голови. Коли йшла боротьба за старий термінал, бій тривав півтори доби, автомати і кулемети тоді просто розплавилися. Напередодні заїхали десантники, вони були необстріляні і старший в аеропорту попросив на допомогу 10 людей з нашого батальйону. Наступного ранку каже: йди, забирай своїх хлопців. Тоді вже рухнули стіни і не було де сховатися, почалася пожежа. Ну, зібралися решта 10, вони забрали поранених, вбитих і вирішили виходити, але хтось сказав, що лишилися ще тяжкопоранений і вбитий, але витягти їх не вдалося. Це страшенно важко загадувати, але коли ми наступного разу прийшли, то побачили, що «сєпари» їх просто повісили. Пацани знову зібрали команду, відбили термінал, замінували його і підірвали.

«Місцеві роблять найчорнішу роботу. Вони вже навоювалися»

– У стрілецьких боях, при прямому контакті ми тактично програвали, але не через страх чи ще щось, а тому що не вміли. Вони діли агресивніше, напористіше, рішучіше. Одразу відчувалося, що або це для них звична справа, або їх серйозно навчали.

Усім плануванням, коригуванням, просуванням, запасними позиціями займалися регулярні війська Російської Федерації. Особливо відчувалося, що воюють росіяни, 8 та 9 листопада

Артилерія – це ж ціла наука, де потрібна математика, а таксиста чи «колгоспника й шахтаря» так швидко не навчиш. Вони хіба можуть добре снаряди подавати. А усім плануванням, коригуванням, просуванням, запасними позиціями займалися регулярні війська Російської Федерації. Особливо відчувалося, що воюють росіяни, 8 та 9 листопада. Вони розбили аеропорт на квадрати й щільно та точно їх «відпрацьовували».

Та й полонені свідчили, що всім керують російські офіцери. Місцеві після Дебальцева та аеропорту стоять лише на блокпостах і роблять найчорнішу роботу. Більшість із них – звичайні роботяги, яким «промили» мізки. Потрапляє в полон, і в нього починається така паніка, думає, що йому вуха зараз будуть відрізати. Дивишся на нього – ну, простий мужик, не бойовик і не військовий.

Запитуєш: «Чому воювати пішов?», а він відповідає, що «Нацгвардія – фашисти, усіх повбивають». Ти з ним поговориш, просто поговориш по-людськи, і через дві години він тобі сам усе розповідає: де, хто, скільки стоїть. А як нагодуєш та даси покурити, то вже й готовий за нас воювати. Місцеві вже навоювалися. Все!

Були моменти, коли їх було просто шкода. Одного разу в полон потрапила дівчина, бачу, що вона молода, усього 23 роки, служить у «міліції ДНР», приїхала до матері, там її і затримали. Виявилося, що вона корегувальниця. Що з нею робити? Повезли в СБУ. Там поспілкувалися з нею, кажуть: відпустіть її. Ну, відпустили. Вона повернулася в «ДНР» і через кілька днів дала інтерв'ю: «укропи» – ідіоти, ми їх перемогли». Тоді думаєш: може, ми дійсно ідіоти?

Ми часто беремо «сєпарів» у полон, у телефоні знаходимо всю інформацію, віддаємо СБУ, а ті відпускають. Вони просто не хочуть «рухатися». Система взагалі не налагоджена. Я стільки просив у коменданта з Красногорівки про хорошу групу СБУ. Ми все продумали, вже була така ситуація, що жителі самі почали здавати сепаратистів. Просто треба було вести нормальну оперативну роботу.

Я знаю багато такого, що сепаратист отримує тяжке поранення і їде до батька у Красногорівку. Той його лікує. Питаємо батька, той не зізнається, а ми знаємо, що він у будинку, але ж не можемо увірватися в квартиру. Це кримінал, а у нас немає воєнного стану. Або приїжджає з «ДНР» хлопець без ноги, йде оформляти пенсію і каже, я потрапив під артобстріл під Мар’їнкою, коли їхав до друга, а сам воював проти нас. Отак наша держава годує ту, іншу сторону.

Донецький аєропорт. Листопад 2014 року (Фото надане Михайлом Кучерявенком)
Донецький аєропорт. Листопад 2014 року (Фото надане Михайлом Кучерявенком)

Коли росіяни приїжджають на Донбас, за два-три місяці переконуються в тому, що це  «війна-брехня», і багато хто їде назад. Залишаються люди з порушеною психікою, яким просто війна цікава. Серед них багато людей, які пройшли не одну війну. Такі в аеропорту кричали не одну ніч: «хохли, здавайтеся». Причому чути, що з Кавказу.

Десантники з 95-ї бригади розповідали, як під Амвросіївкою після «Іловайського котла» поклали наших полонених і навіть не розстріляли, а розкатали БТРом. І тоді питання: хто з нас фашист? У мене просто не вкладається таке в голові!

Пропаганда робить свою справу. Десантники з 95-ї бригади розповідали, як під Амвросіївкою після «Іловайського котла» поклали наших полонених і навіть не розстріляли, а розкатали БТРом. І тоді питання: хто з нас фашист? У мене просто не вкладається таке в голові! Навіщо це?

«Начальник розвідки назвав нас боягузами»

– Ще в грудні ми зрозуміли, що «Донаеропорт» довго не простоїть, що рано чи пізно його здадуть. Одразу скажу, що на рівні аеропорту, на його території, оборона була побудована більш-менш нормально. Мінометники з 93-ї бригади – справжні аси, працювали точно, чітко, після першої команди. Зв'язок був налаштований, комунікація між підрозділами більш-менш також. Артилеристи 55-ї бригади прикривали, танкісти з 93-ї також, молодці, дуже допомагали.

А водії з 79-ї і 93-ї бригад, які на БТРах завозили – це ті, хто заслуговує поваги в першу чергу. Вони робили по 2-3 ходки туди й назад за добу: вночі, без світла, під найжорсткішими обстрілами. Що говорити, коли після поїздки бронетранспортер ставав на ремонт?!

Ми всі розуміли ще задовго до трагедії, що все буде приблизно так, як і трапилося, і що кожен заїзд може бути останнім, але добровольців завжди вистачало для ротації, адже там були наші брати і їх потрібно було міняти

Ми всі розуміли ще задовго до трагедії, що все буде приблизно так, як і трапилося, і що кожен заїзд може бути останнім, але добровольців завжди вистачало для ротації, адже там були наші брати і їх потрібно було міняти.

Коли пішли «договірні заїзди» з ретельним оглядом рюкзаків і кишень, наші бійці відмовилися їхати в ДАП – це ганьба, коли тебе ворог обшукує як злодія! Ми запропонували заходити, як і раніше з боєм, а інакше ніхто не поїде! А начальник розвідки сектору обізвав нас боягузами. І ми поїхали, ми терпіли цю ганьбу, це приниження, коли ворог копається у твоїх речах.

У діях нашого командування мало раціоналізму, бо вони звикли фарбувати бордюри замість того, щоб займатися військовими справами.

Коли я сказав полковнику: «Або робіть щось, або виводьте людей», він відповів: «Ти що, сержант, найрозумніший? Ти думаєш, я дурень, а ти Ванга?»

У жовтні-грудні ситуація загострилася і стало все дуже погано. Коли я сказав полковнику: «Або робіть щось, або виводьте людей», він відповів: «Ти що, сержант, найрозумніший? Ти думаєш, я дурень, а ти Ванга?». Все, це і вся розмова. І все ж таки минуло півтора місяця, і все сталося так, як ми попереджали.

Коли рухнув аеропорт, у нас був шок, багато хлопців лишилися там. Скажу одразу, не звичайні військові зазнали поразки, а програло командування, бо у них немає війни, вони п'ють каву в своїх кабінетах.

Ми передивлялися багато «сєпарського» відео, хотіли зрозуміти, де їх позиції, як вони діють. Скажу чесно, дивитися це нестерпно. Ще з вересня в аеропорту в холодильнику лежали два трупи сепаратистів. Хлопці їх підібрали, щоб вони при нас не розкладалися, навіть коли курили, то всі щілини затикали бичками, щоб запах не просочувався. Дивлюся: вони відкривають цей холодильник і кажуть, що «укропи» свої трупи не забирають. Але ми знаємо, що там не наші хлопці лежали, ми своїх не залишали.

У нашого «Кузьміча», росіянина за походження, тоді така істерика почалася, ми ледве його заспокоїли, ледь ноутбук не розбив. Боляче на це дивитися.

«Добровольців держава не побачила і не оцінила»

У нас є волонтери і є добровольці, які приїхали з бейсбольними битами на Донбас, в бою здобули собі зброю і зірвали план Росії

​– У нас є волонтери і є добровольці, які приїхали з бейсбольними битами на Донбас, в бою здобули собі зброю і зірвали план Росії.

Бо якби план Росії вдався, то Європа навіть не вводила б санкції. Навіщо, бо половина країни майже добровільно відійшла б до Росії.

Я зараз прийшов на «гражданку», приходжу на роботу і з'ясовується, що наш технолог був мінометником у 93-й бригаді, тобто він мене прикривав, я підійшов до нього і просто подякував. Я був вражений нашими артилеристами, як вони прикривали нас, і ти розумієш, що це не кадрові військові, не професіонали. Тут я зустрічаю танкістів, десантників, піхоту, ми розмовляємо і виявляється, що ми були в одних і тих самих місцях, але жодного разу не перетнулися. І я розумію, що герої ходять між нами, там немає якихось «рембо» чи професіоналів. Усі вчилися на ходу, усе з коліс.

Так боляче усвідомлювати, що найрішучіших, найсміливіших і найбільш мотивованих людей, першої і другої хвилі мобілізації, просто згноїли в «котлах». Добровольців держава не побачила і не оцінила. А насправді усе залежить від людей, які сидять на передку, де ситуація змінюється щохвилини. Все залежить від того маленького сержанта, кулеметника, екіпажу танка.

Найприкріше, що наш маленький батальйон, що тримав оборону ДАП майже 4 місяці, який не призначений тримати або штурмувати такі об'єкти, бо ми – розвідка, наше спорядження і озброєння набагато легше, ніж у десантників або у піхоти! Про нас жодного разу не згадали і досі не нагородили жодного захисника ДАП. У квітні знайшли останній труп нашого бійця Сергія Іщенка в розвалинах ДАП. Тіло не віддавали 4 місяці, робили ДНК тощо. Коли вдова поїхала до заступника міністра оборони з проханням похоронити тіло, то він заявив, що 74-го розвідувального батальйону в аеропорту не було. І ви уявляєте, ми тепер маємо доводити, що ми там воювали, збирати докази: прикази, фотографії.

Прикро, коли 4 місяці сидиш безвиїзно, приїжджаєш на 2-3 дні у Дніпропетровськ, а тут пиво п'ють. І вони всі політологи, усі стратеги і вони дають тобі поради, розповідають, що війну почав Порошенко чи ще хтось, що можна було домовитися, питають: «ну, скільки ти убив людей?» – це виводить з рівноваги. Люди, особливо у східних областях, досі не орієнтуються в ситуації, вони не розуміють, що в нас іде війна. А тим більше ті, кого вона не зачепила, хто не воював, у кого ніхто не загинув.

У нас на заводі працює 60-річна жінка, її онук десантник з 25-ї бригади воював в Луганському аеропорту. Він отримав дві контузії, а вона ходить і розповідає, що винні американці

У нас на заводі працює 60-річна жінка, її онук десантник з 25-ї бригади воював у Луганському аеропорту. Він отримав дві контузії, а вона ходить і розповідає, що винні американці.

На сході тисячі людей загинули! Тисячі! І у мене в голові не вкладається, як такі як Вілкул, як Кернес, які війну закликали, ходять по землі цій?! Як можна допустити до влади тих, хто розв'язав війну і саджати тих, хто воював за Україну?

Я ненавиджу слово «кіборг», ніколи не носив шеврон «кіборга» і мало кому розповідаю, що я там був. Там загинули мої побратими, ДАП здали, а потім командування сказало, що об'єкт втратив свою стратегічну важливість. До цього він 8 місяців був їм потрібен! Зараз там «сєпар» ходить по кістках моїх братів!

Так було в Дебальцевому, Іловайську і Савур-Могилі!

Якщо треба буде , я буду одним з перших. А зараз я поки тут, у тилу, займаюся волонтерством. Справу не закінчено. І от що тривожить війна триває.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org/content/article/24809547.html

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Не хватает мотивации? Боец АТО выжил вопреки всем прогнозам и поступил в университет

Не хватает мотивации? Боец АТО выжил вопреки всем прогнозам и поступил в университет

23-летний спецназовец Вадим Довгорук не терял веру в себя даже в самых тяжелых ситуациях, а теперь учится на психолога в университете. Об этом рассказал в Facebook журналист Юрий Бутусов.

«Не хватает мотивации? 23-летний «Народный герой Украины» Вадим Довгорук добровольно вызвался ехать на помощь в Дебальцево, когда последнюю трассу уже перерезали. Его группа спецназа попала в засаду, взрывом Вадиму оторвало руку, на его глазах умер от ран его товарищ-командир, затем он более трех суток скрывался от врага на 20-градусном морозе без всякой помощи, без воды, еды и тепла, полз по снегу, но сдаваться не хотел. Его взяли в плен, когда он уже не мог двигаться из-за огромной кровопотери, в больнице ему ампутировали обе ноги, его обменяли, и все равно он выжил, вопреки всем прогнозам и всем учебникам по медицине выжил» — написал Бутусов.

После возвращения из плена несломленный ветеран поступил в университет в Кировограде на психолога.

«Как Вадим борется со стрессами? Учится набивать мяч», — отметил журналист.

Источнмик: https://inforesist.org/ne-hvataet-motivatsii-boets-ato-vyizhil-vopreki-vsem-prognozam-i-postupil-v-universitet/

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Показувати по