Наша Діяльність

Небесный генерал. Как жил и погиб Герой Украины Сергей Кульчицкий

Небесный генерал. Как жил и погиб Герой Украины Сергей Кульчицкий

Генерал-майор Сергей Кульчицкий погиб в сбитом над горой Карачун вертолёте 29 мая 2014 года. Спустя год его могила на Лычаковском кладбище во Львове завалена цветами. Помнят, чтят, гордятся

"Герой Украины" - второе дыхание спецпроекта Фокуса "Герой нашего времени", начатого еще до войны. Теперь мы хотим рассказать вам о тех, кто своими подвигами заслужил высшую государственную награду - орден "Золотая звезда". О тех, кто, не задумываясь, жертвовал собой, на деле показывая, что значит защищать Родину.

Юрий Ваврисюк

подполковник внутренних войск в отставке, друг семьи Кульчицких

Сергей Кульчицкий начинал как морской пехотинец, поэтому о военном деле знал гораздо больше, чем полагалось офицеру внутренних войск. Мы с ним близко познакомились в 2005 году, случайно задев во время разговора тему подготовки солдат в войсках НАТО. Он живо интересовался этим, искал соответствующую литературу, а потом внедрял какие-то элементы этой подготовки. Благодаря Сергею Петровичу в нашей Галицкой бригаде впервые во внутренних войсках появились психотренинговый комплекс и мультимедийный тир, в котором можно было стрелять не лазерными лучами, а боевыми патронами.

Вряд ли в армии была область, в которой бы Кульчицкий не разбирался досконально. Как-то он рассказывал, что на одном из своих мест службы сам до винтика перебирал двигатели бэтээров. Запчасти выменивал на складе за талоны на водку, к которой был равнодушен. Боевая техника у него всегда была в образцовом порядке.

Кульчицкий был разносторонним человеком. Мы дружили семьями, вместе ходили в оперу, на концерты органной музыки, отдыхали на природе. Он был общительным — с невероятным числом друзей.

Его отец служил в группировке советских войск в Германии. Когда его перевели на Дальний Восток, Сергею было четыре года. Мальчик вырос в суровых условиях военных городков, и это отразилось на его характере, воспитало целеустремлённость. Его мать, хорошо знакомая с превратностями военной жизни, не хотела, чтобы её дети шли по стопам отца. Быть может, предчувствовала, что военная карьера роковым образом отразится на них. Но Сергей Петрович без её ведома после 8-го класса подал документы в Уссурийское суворовское училище. А после его окончания поступил на факультет морской пехоты в Дальневосточное высшее общевойсковое командное училище. Через три года курсантом этого училища стал и младший брат Сергея — Игорь. Он неожиданно умер от сердечного приступа, когда ему было всего тридцать лет. А Сергея Петровича убили в пятьдесят.

На похоронах было около пяти тысяч человек. Даже сейчас, через год после смерти, его могила на Лычаковском кладбище буквально завалена цветами. Для многих он был и остаётся символом новой украинской армии: боеспособной, сильной, надёжной.

Надежда Кульчицкая

вдова генерала

У нас был невероятный роман в письмах. Мы переписывались три года, пока он учился на Дальнем Востоке, а я в Киеве. Наши матери очень дружили, и мы были знакомы с детства. А когда начали встречаться, Серёжа почти сразу предложил мне выйти за него замуж, но только после окончания училища. И я его ждала. А потом поехала с ним на Крайний Север — в Мурманскую область. Серёжа окончил училище с красным дипломом и мог сам выбирать место службы. Интереснее всего ему казалось в Мурманске, за Полярным кругом. Мы прожили там семь лет. Там родился и сын Валерий.

Будучи командиром взвода, Серёжа ставил себе цель — за день обстоятельно поговорить хотя бы с одним солдатом. Когда шёл на обед, брал с собой одного из своих подчинённых, расспрашивал о семье, о проблемах, о мечтах. Солдаты очень любили его и искренне ему верили. И он безмерно ценил их отношение к себе.

Серёжа очень любил Украину и служить хотел только там. Его украинскость в советской армии многих коробила: однажды именно из-за этого ему долго не присваивали очередное звание. Когда распался Союз, у нас даже вопроса не возникало, куда ехать. Так мы оказались в Тернополе, на родине наших родителей.

Призвание - военный. В Уссурийское суворовское училище Кульчицкий подал документы без ведома родителей

Серёжа мог найти общий язык с любым человеком — хоть с сантехником, хоть с начальником, генералом. Никто не боялся идти к нему в кабинет и докладывать о каких-то недостатках. Он для всех был своим.

В Ивано-Франковске Серёжа сам брал молоток и строил крышу над казармой вместе с солдатами. Протянул туда внутренний телефон, и если нужно было, отвечал на звонки или давал команды. В Галицкой бригаде Серёжа отремонтировал клуб, который уже хотели сносить. В Мурманске он шил друзьям унты. Кажется, не было такого дела, которое было бы ему не по силам. Он часто повторял: каждая точка падения должна стать новой точкой опоры.

В 2005 году Серёжу сняли с должности начальника части за отказ устраивать силами солдат и офицеров "карусель" на президентских выборах. Тогда он уволился из внутренних войск и год прослужил в милиции. Он никогда не менял своей точки зрения в угоду начальству. И терпеть не мог лентяев и врунов.

Владимир Ибадуллаев

лейтенант батальона Национальной гвардии Украины им. С.Кульчицкого

На учениях в Новых Петровцах мы всё ещё считали себя бойцами Майдана и не хотели иметь ничего общего со своими вчерашними врагами. Слушались только своих сотников. Кульчицкому мы не раз бросали в лицо обидные слова, но он не обращал на них внимания, всегда демонстрируя хорошую выдержку. Несмотря ни на что, день за днём он продолжал готовить нас к войне, в которую мы не очень и верили. А он будто знал, что всё будет по-взрослому. Говорил нам: "Я не хочу быть командиром похоронной команды. К чему весь ваш героизм, если вас постреляют, как зайцев"

Солдатский генерал. Гибель Кульчицкого стала невосполнимой потерей для каждого бойца

В Новых Петровцах мы чувствовали, что офицеры Нацгвардии презирают нас. Кульчицкий, наоборот, уважал. Он общался с нами как с равными, терпеливо выслушивал наши претензии, отвечал на все замечания. Уговаривал не спешить с выводами, когда однажды наш сотник в знак протеста против слишком строгой медкомиссии снял мою сотню с учений. Из двадцати человек в батальон тогда вернулись пятеро, и я в том числе. Потому что верили генералу Кульчицкому.

Своё первое оружие мы получили из рук Сергея Кульчицкого. Тогда ходили слухи, что майдановцам боевое оружие не дадут — только травматы. Генерал сам привёз в Павлоград, где мы тогда стояли, три грузовика с оружием: пистолеты, автоматы, гранатомёты. И выдавал всё это лично. А потом на полигоне помогал пристреливать оружие. И многим настроил автоматы так, что хорошо стреляют до сих пор.

"Он никогда не менял своей точки зрения в угоду начальству. И терпеть не мог лентяев и врунов"

Под Славянском Кульчицкий многим из нас спас жизнь. Мы горели желанием защищать Родину, но в военном деле не разбирались. На войне оказались всего-то после двухнедельных учений. Когда генерал впервые приехал на наш блокпост, он помог обустроить его по правилам военной науки, подсказал, как лучше расставить бронетехнику. А когда вторую роту обстреляли из зелёнки, он вместе с ребятами зачищал её, показывая, как правильно это делать.

Кульчицкий рассердился, увидев, что на нас броники 1–2-го классов  — от ножа и пистолетной пули. Сергей Петрович сказал: "Завтра у вас будут нормальные бронежилеты". Ему, конечно, никто не поверил. Разве можно так быстро раздобыть дефицитные броники, да ещё и доставить на передовую. Но на следующее утро мы все получили отличные бронежилеты: новенькие, лёгкие, удобные, 4-го класса пулестойкости. Бог знает, откуда он их взял: Кульчицкий умел совершать невозможное. После первой ротации потери у нас были минимальные, и в этом заслуга Кульчицкого. Он спас нас всех.

Убийство Кульчицкого было заранее спланировано и хорошо подготовлено. Из двух прилетевших на гору Карачун вертолётов первый не тронули — ударили по второму, в котором был генерал. Это был его четвёртый полёт на Карачун и последний рабочий день перед отпуском.

Когда нам сказали, что Кульчицкого убили, суровые мужики плакали как дети. Он был настоящим солдатом. А ещё он был нашей надеждой. Мы верили: пока в командовании АТО есть Кульчицкий, нас не бросят на верную смерть, не забудут. Его гибель стала личной невосполнимой утратой для каждого из нас. Мы скорбим до сих пор.

Источник: http://focus.ua/society/330879/

Прямая адресная помощь семьям погибших в АТО и на Майдане

Герої АТО. "Мамо, я живий": як мати дочекалася сина, якого записали в мерці Неймовірна історія про те, як мати бійця АТО отримала на нього похоронку, а через рік зустріла живого сина

Герої АТО. "Мамо, я живий": як мати дочекалася сина, якого записали в мерці Неймовірна історія про те, як мати бійця АТО отримала на нього похоронку, а через рік зустріла живого сина

"Мамо, я живий". сторія про те, як мати бійця АТО отримала на нього похоронку, а через рік зустріла живого сина

Ольга Погребняк – мати бійця, розповіла як чекала його і вірила, коли всі перестали вірити і чекати.

Львів'янці Ользі Погребняк 46 років, самотужки підіймає двох синів: 22-річного Олексія та семирічного Микиту. Влітку 2014 року вона проводила на війну старшого.

Ну як проводила, він кілька разів казав, що хоче піти добровольцем, а одного разу мати прийшла додому з роботи і знайшла на столі записку від сина. Писав, що пішов на війну.

Через пару тижнів - перший дзвінок: "Мамо, я живий, все добре".

"Розмови по телефону завжди були короткі, - пригадує пані Ольга. - Де служить не казав, говорив, що не годиться таке казати, тому що ця інформація може потрапити до рук ворога. Одного разу тільки сказав, що служив в "Азові"

І ніби то все було добре настільки, наскільки може бути добре в матері, дитина якої на війні. Плакала, молилася, каменіючи від жаху дивилася новини. В новинах розповідали про Іловайський котел.

А в кінці серпня прийшла похоронка.

"25 серпня минулого року він востаннє телефонував, а 28 серпня повідомили, що сина Альоші в мене більше немає. Звичайно, спочатку повірила офіційним паперам. Але потім, коли тіла не віддали, почала сумніватися", - розповідає вона.

Потяглись довгі виснажливі дні і ночі, сповнені тугою, болем та ледь жевріючою надією. Материнське серце відмовлялося вірити, що сина нема.

"Усі спроби щось дізнатися були марними. Я шукала інформацію всюди, навчилася користуватися "Фейсбуком", відкрила свою сторінку, - розповідає Ольга. - Якби не Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Я йому про загибель Альоші розповіла, але не одразу, дуже переживала, як він переживе. Але він стійко все вислухав і сказав, що ніколи мене не залишить і буде у всьому допомагати мені".

"Мамо, я живий": як мати дочекалася сина, якого записали в мерці - фото 1

Ольга Погребняк

Через три місяці після звістки про смерть сина Ольга наважилася зайти в розділ "Неопізнані трупи" на сайті МВС - там у відкритому доступі викладені фотографії знівечених тіл солдатів.

"Заповнила анкетні дані на свого сина і натиснула "знайти". Сказати, що це страшне видовище – нічого не сказати. У більшості випадків замість людей просто обвуглені головешки… Досі мурахи по шкірі як загадаю", - каже вона.

Єдине полегшення – серед цих кошмарних світлин Олексія вона ніде не впізнала.

"МАМО, Я ЖИВИЙ"

В травні Ользі з невідомого номеру прийшла sms "Мамо, я живий". Дуже хотілося плакати від радості, проте жінка розуміла, що це можуть бути шахраї, які повідомляють, що людина у полоні і потім тягнуть із жертви гроші.

"Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути "розводняк", таких охочих з того боку познущатися з чужого горя багато. Ходила в СБУ, там сказали, що точно визначити, звідки прийшло sms не можна, визначили лише, що з території Донбасу, і що швидше за все це шахраї, тому що мій син загинув і він не значиться в списках полонених та зниклих безвісти", - пригадує Ольга.

І хоч в душі було гірко від розчарування, вона продовжила чекати сина додому. "Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина - за усіх хлопців, що воюють на сході", - каже мати бійця.

П'ятого серпня, коли вже підходила річниця, як її сина оголосили загиблим, Ользі наснився кущ калини: яскравий, великий.

"І сон такий дивний, ніби не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народження… Може, це якийсь знак від мого Альоші…?" – написала вона тоді на своїй сторінці в "Фейсбуці".

Дев'ятого серпня Ольга присвятила синові вірш. "Синочку, рідний, я вірю що ти повернешся додому".

"Мамо, я живий": як мати дочекалася сина, якого записали в мерці - фото 2

І наступного дня він повернувся.

"Я поїхала до сестри на Волинь відвідати Микиту, він в неї гостював. Повертаюся увечері додому, а сусідка баба Дуся каже: "Олечко, у вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить". Я до себе, а там Олексій! Мені ноги підломилися…" – згадує Ольга.

Цей її допис на "Фейсбуці" зібрав шалену кількість перепостів та коментарів.

"Мамо, я живий": як мати дочекалася сина, якого записали в мерці - фото 3

Виявилося, що Олексій весь цей час був у полоні, а те sms дійсно було від нього. Худий, із шрамами на голові і щоці, без кількох зубів та із ребрами, які вочевидь неправильно зрослися та дивно стирчали з під шкіри, він відмовлявся йти в лікарню, здригався від кожного різкого звуку, затуляючи голову руками, а ночами кричав уві сні. З ліжка майже не вставав.

Тоді Олексію дуже допоміг малий Микита.

"Він від Альоші не відходив, постійно щось розказував, а той слухав і слухав. Зі мною вони майже не розмовляли, але я не ображалася, досить було того, що обидва вони вдома. Микита зараз такий важливий і гордий, що у нього повернувся брат, навіть не впізнаю його. Питаю у нього про що вони говорили, а він мені відповідає, що це чоловічі розмови", - каже Ольга.

Одного разу жінка, щоб допомогти синові, покликала психолога. Проте розради, як вона сподівалася, не вийшло: Олексій, почувши що мати привела лікаря перевернув стіл, за яким сидів, вилаяв обох та надовго зачинився у себе в кімнаті.

ПРО ІЛОВАЙСЬК БРЕШУТЬ, ТАМ БУЛО ПЕКЛО. ЗВИНУВАЧУВАВ СЕБЕ, ЩО ВИЖИВ

Але одного дня хлопця, як то кажуть, прорвало. Коли оголосили офіційні дані про кількість загиблих під Іловайськом, він почав говорити, що все це брехня і там було справжнє пекло. Ольга сиділа за комп'ютером на кухні, було близько четвертої ранку, Олексій підійшов і запропонував "Мама, давай вип'ємо".

"І тут з нього, як з рани, річкою полилося все те, що так довго сиділо. Він розповів мені про жахи, які пережив, про хлопців, які так і не повернулися додому. Про те, що він відчував, коли їх бомбили з "Градів" під Іловайськом, коли перед його очима все змішалося, коли він не розумів, де небо, а де земля, коли не знав куди бігти і що робити. Коли зрозумів, що допомогти може тільки Бог, коли друг, з яким він розмовляв пару хвилин тому - мертвий, і у нього закінчилися сили тягнути його, коли почав звинувачувати себе за те, що вижив", - згадує жінка. В якийсь момент вона просто зупинила сина, бо слухати було вже несила.

Врешті поговоривши про ті страшні часи, мати з сином почали обговорювати, скільки бійців так і залишилися на полі бою непохованими, потрапили у полон, говорили про те, що мають відчувати їхні рідні, які досі перебувають в невідомості.

"Мене переповнювало бажання підтримати всі жіночі серця, які також, як і я колись, не знають, що з їхніми синами і чоловіками. Мабуть, вони також повинні заявити про себе, щоб розділити свій біль, і у нас з'явиться можливість докопатися, що ж насправді сталося з їхніми рідними. Бажання допомогти підштовхнуло нас з Альошею створити загальний список тих, хто загинув або пропав безвісті", - розповідає Ольга. Каже – ця справа потроху повернула Олексія до життя.

На пропозицією допомогти у зборі інформації відгукнулося дуже багато людей, вони присилали свої власні списки, хтось пропонував допомогти з обробкою даних, хтось - створити сайт, щоб опублікувати зібрані дані. Жінка каже, що довго не могла зважитися на публікацію списків, адже ними можуть скористатися шахраї. Врешті її переконав Олексій.

"Він сказав - потрібно, щоб хлопці там знали, що їх шукають і чекають вдома. Виявляється, Альоша думав, що я навчилася жити без нього, і що зовсім його не чекаю... Які жахливі думки приходять нашим синам в голову на війні!" – обурюється мати.

МАТИ, ДІТИ, НЕВІСТКА ТА КІТ

Після того як в Олексія з'явилося якесь діло, він почав більше спілкуватися, спокійніше спати, відновив документи, які було втрачено під час полону. Тільки в пансіонат на реабілітацію їхати відмовився, сказав, що це дуже дорого.

Ще більш хлопцю полегшало, коли до нього приїхала Олена. Ольга про дівчину нічого не знала.

"Альоша так мені нічого і не розповів, звідки Олена приїхала, просто сказавши, що вона йому дуже допомогла по дорозі додому, і що якщо б не вона, він може і не повернувся взагалі. Схоже, тепер у мене є дочка", - каже жінка. Вона почала повертатися додому, де була вже готова зігріта вечеря, зроблені уроки в молодшого сина та спокійні очі у старшого.

В домі, де нещодавно жили самотня жінка з маленьким сином, тепер мешкає велика родина та ще й кіт Барсик, теж новий член сім'ї. Молоді небагатослівні, проте матері вистачає бачити сина та мріяти про онуків. Вона не ділиться фотографіями свого Альоші та не змінює скорботної свічки на аватарці – вже в пам'ять про інших хлопців, які не повернулися з війни.

Для багатьох українських Ольга стала символом надії, що й вони одного дня, повертаючись додому почують знайомим голосом "Привіт. Впізнаєш?".

"Не помиляється материнське серце. Повірте, воно точніше за будь який прилад, його не обдуриш. Дорогі жінки, не здавайтеся, моліться, вірте своєму серцю, а не тому, що говорять оточуючі. Вірте і сподівайтеся, не дивлячись ні на що і всупереч усьому!" – радить вона.

За офіційними даними (СБУ) станом на жовтень цього року в Україні було 800 українських військовослужбовців, зниклих безвісти.

Джерело: http://www.depo.ua/ukr/life/-mamo-ya-zhiviy-yak-mati-dochekalasya-sina-yakogo-zapisali-v-15122015131200

Пряма адресна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

Герої АТО. Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (+ФОТО)

Герої АТО. Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (+ФОТО)

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі

В Революції Гідності та на війні з Росією загинуло щонайменше 27 ультрасів

H5XSYdc4vyc im578x383-ultras_karpaty_machyna im578x383-ultras_tekhnika WLhf17yAk1I YSkvvBZBrlY АЗООВОАОТАВ Карпаты ультра СТРИЙ

Але після повалення режиму Януковича російський диктатор Путін використав військову карту, анексувавши Крим, а потім через бездіяльність донецької еліти увійшов на Донбас. 

З весни 2014-го до сьогодні представники практично кожного фанатського руху воюють на сході нашої держави як в добровольчих батальонах, так і в регулярних частинах.На жаль, не всі з них повернуться додому. Війна забирає найбільш хоробрих та відважних. Вони віддали своє життя за нашу свободу, але вони житимуть доти, доки про них пам'ятають.Ультрас опублікували інформацію про побратимів, які загинули в боротьбі за Україну. Вічна пам'ять хлопцям.

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 1

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 2

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 3

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 4

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 5

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 6

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 7

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 8

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 9

Вони померли за Україну: Герої ультрас, які загинули в боях на Донбасі (ФОТО) - фото 10

Джерело: http://sport.korupciya.com/voni-pomerli-za-ukrayinu-geroyi-ultras-yaki-zaginuli-v-boyah-na-donbasi-foto/
Пряма адресна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

Історії героїв АТО. Олександр Данилюк, хірург 128-ї бригади: "В окопах атеїстів немає..."

Історії героїв АТО. Олександр Данилюк, хірург 128-ї бригади: "В окопах атеїстів немає..."

Він ніколи не відмовляє в інтерв’ю — про це домовились ще за часів Майдану з іншими активістами, бо люди мають знати правду такою, якою вона є. Олександр Данилюк — випускник УжНУ, який без вагань і сумнівів поїхав на Схід рятувати життя Героїв, бо там його допомога була життєво необхідною.

Зараз Саша повернувся додому, на Закарпаття, але готовий знову все покинути і йти туди, де гинуть українські патріоти, — на Донбас. Йому довелося побачити всі жахіття війни: вийшов із Дебальцівського котла, втрачав друзів, рятував життя ворогам, бачив смерть, молився за життя…

БАТЬКІВСЬКА ПІДТРИМКА СТАЛА ДУЖЕ ВАЖЛИВОЮ

Народився майбутній хірург на Рахівщині, у Великому Бичкові, 1988 року. Батько Олександра — слюсар, мама — продавчиня. Середню освіту хлопець здобував у рідному селищі, а коли постало питання вибору професії, вагань не було: Сашко хотів стати лікарем. Ще з дитинства навчився бути цілеспрямованим, іти до мети.

Розповідає, що з малих років мріяв бути хірургом. Інших варіантів навіть не розглядав. Не цікавили не просто інші варіанти — навіть інші напрями медицини: тільки невідкладна хірургія: «На одному з телеканалів переглянув документальну програму «Еmergency» (про те, як надається невідкладна медична допомога у клініках США), побачив, як лікують людей з екстреними хірургічними захворюваннями — це справило на мене величезне враження. Тоді й самому захотілося рятувати людські життя».

Зізнається, що вдома не схвалювали його вибір, тривалий час намагалися переконати обрати іншу професію — юриста чи економіста. Батьки усвідомлювали, що лікарська праця складна і низькооплачувана. Проте Олександр наполягав на своєму. На щастя, його зрозуміли і підтримали. Його контрактна форма навчання сильно обтяжувала сімейний бюджет, тому Саша дуже вдячний батькам, що підтримали його вибір і дали змогу займатися тим, чого прагнула душа.

Про навчання в університеті залишилися тільки приємні спогади: їхня підгрупа любила активно відпочивати — пікніки, походи в гори, подорожі за кордон. Звісно, 90% часу віддавали навчанню, але й добре відпочивати любили.

Олександр був не просто сумлінним, а й принциповим студентом: усі предмети складав самостійно, розраховуючи винятково на власні сили, хоч іноді це було нелегко. Однокурсники брали з нього приклад і теж намагалися йти проти системи. Нині його погляди не змінилися: хабарів не дає ніде, нікому і ніколи.

ЯКЩО НЕ БУТИ САМОКРИТИЧНИМ — НЕ ЗМІНИШ СЕБЕ НА КРАЩЕ

  • Яка Ваша мрія тепер?

— Мрію створити сім’ю, народити дітей, виховати їх на принципах любові, взаємодопомоги — це те, що вважаю рушійною силою суспільства. Хочу, щоб наша сім’я жила в успішній, мирній, квітучій Україні. Не планую виїжджати за кордон. Незважаючи на море варіантів, хочу жити у своїй країні. Хочу, щоб Україна відновила свою територіальну цілісність, щоб було якнайменше інертної маси, яка заважає розвитку суспільства.

  • До чого прагнете?

— Прагну прожити життя так, щоб згадували незлим тихим словом. А в професійній сфері — не нашкодити.

  • Що любите і чого не любите у своєму характері?

— Іноді буваю надокучливим. Не завжди приділяю достатньо уваги людям, які цього потребують. Буває, що практично незнайома людина забере більше часу, ніж друзі та родичі. На цьому мені навіть мої близькі наголошують. Про позитив у характері говорити важко. Якщо не бути самокритичним, не зможеш себе змінювати на краще.

  • Але ж Ви оптиміст! А це позитивна риса характеру!

— Я реалістичний оптиміст (сміється. – Ред.). Оптимістів у світі багато, хоч їх кількість останнім часом помітно зменшується.

  • Чи повернулися б Ви у минуле, аби щось змінити?

— Все, що відбувається, — на краще. Тому варто аналізувати те, що відбулося, і робити з цього висновки. Шкодувати про те, чого не змінити, немає сенсу.

  • Якби була можливість чимось допомогти усьому людству, що б Ви зробили?

— Як лікар, безумовно, хотів би зробити певні відкриття, які би допомогли боротися із найважчими захворюваннями — онкологією і цукровим діабетом. Ці хвороби не пов’язані з якоюсь конкретною причиною, тому для лікування є складними, часто й неможливими.

  • Чи любите подорожувати?

— Подорожувати обожнюю! Відвідав не так багато країн, хоч побачив уже багатенько. Кожна подорож була цікавою. Навіть до Москви. Хотів би потрапити до Норвегії та Нової Зеландії. Мені подобаються гори, озера... Тому ці країни ваблять найбільше.

  • Яке маєте хобі?

— Моє хобі — гірський туризм. З дитинства обожнюю ліс. Влітку щодня ходив по гриби, а на Новий рік завжди піднімалися на невелику гору поблизу. З початком навчання в університеті почав ходити у свої перші походи, причому майже без спорядження. Поступово батьки мене ним забезпечили. Ми з друзями обійшли практично цілі Карпати, словацькі Татри, на жаль, ще не дійшли до Криму, але це у перспективі.

  • Чи творча Ви особистість?

— Загалом ні. Але мої друзі та побратими підштовхнули до написання мемуарів. Раніше не писав ніколи — максимум у соцмережах. У березні почав писати про найтрагічніші моменти з життя 128-ї бригади — Дебальцево: 9 днів оточення. Там виявилася моя творчість. Не претендую на бестселерство, але цю історію забути неможливо — має бути зафіксована і передана майбутньому поколінню.

Почав писати ще в дорозі під час першої поїздки на війну. Приблизно раз на два місяці записував враження та описував деякі події. А зараз пишу конкретно про Дебальцево — кожен момент, який запам’ятався. Відразу накидав тези, над якими зараз працюю. Роботи ще багато: наразі я на сьомій добі з дев’яти. Останні дві доби найтрагічніші і найважчі. Про них найбільше спогадів. Коли допишу, надішлю це своїм побратимам, щоб вони переглянули, виправили неточності, можливо, щось додали. Тоді був надзвичайний тиск на нашу психіку, тому побратими могли запам’ятати щось таке, чого не пригадую я. Хочеться до річниці трагічних подій завершити роботу. Чи видамо це — ще не знаю.

 ВСЕ У ЖИТТІ МИ ПОВИННІ РОБИТИ З ЛЮБОВ’Ю

  • Віра в Бога прийшла з війною чи була з дитинства?

 — Я народився у католицькій сім’ї. Щонеділі бабуся брала мене з собою до церкви. Я завжди вірив у Бога, але не знав Бога. В студентські роки один з друзів подарував мені Біблію. Тоді я зміг знайти відповіді на колосальну кількість питань, яких у мене накопичилося. З того моменту я зрозумів, що все, що ми робимо в житті, повинні  робити з любов’ю, адже Бог є любов. За часи Майдану і війни Бог рятував моє життя стільки разів, що й не перелічити. В окопах атеїстів немає. У найбільш критичні моменти моляться всі.

  • Як на війні абстрагувалися від війни?

— У вільний час я читав Біблію. Завжди була зі мною. Залишилася у Дебальцеві. Це був волонтерський подарунок у камуфляжній обкладинці. Я вирішив залишити її там. Ми могли забрати звідти обмежену кількість речей. Я забрав лікарський рюкзак, GPS-навігатор, «Кобзар» (виданий, до речі, у Донецьку минулого року), зарядний пристрій, рацію. Біблію я залишив свідомо. Міг її забрати разом з «Кобзарем», але залишив. Розумів, що коли ми відступимо, туди прийдуть окупанти, які на любові не знаються. Це був шанс поділитися любов’ю з ними. Шанс залишити ворогові можливість для виправлення. Шанс окупанту змінити свої погляди, усвідомити помилки, яких припускається.

НА ВІЙНІ ВТОМЛЮЄШСЯ БОЯТИСЯ

— Так сталося, що мій характер, моє нетерпіння неправди, несправедливості, жорстокості та прагнення до взаємолюбові у суспільстві виявляється у тому, що я не належу до диванної сотні, а беру активну участь у змінах в країні. У віртуальному світі ми, здається, більшість однодумці, а в реальності виявляється зовсім інше. Відразу після Майдану, у березні 2014 року, я пішов у військкомат. Війна уже йшла, і коли загинули перші закарпатці, постійно думав про те, що, можливо, я міг їм якось допомогти, але мене там не було... Проте на все свій час — у кінці липня я був уже офіційно мобілізований.

  • Якби була можливість повернутися у часі і сказати перед від’їздом на війну щось батькам — що б Ви сказали?
 

— Батькам я дзвонив у найважчі моменти, коли відчував, що можу більше не зателефонувати. Казав, що люблю їх. Розмова була абсолютно спокійною: старався  зробити так, аби вони не чули звуків обстрілу. Проте вони все відчували. Коли розмова закінчується словами «я вас люблю», це, ясно, не характерно для мене. Зазвичай стараюся показувати все вчинками. Але тут я відчував потребу сказати, бо, можливо, більше такої нагоди не матиму.

  • Про що думалося, коли над головою свистіло начиння «градів»?

— Щоб не відірвало руки чи ноги. Щоб я не став залежним від когось, не потребував догляду. Я не боявся смерті. Я боявся бути скаліченим. Своєю смертю я не хотів засмутити батьків, рідних, друзів… Але я її не боявся. Боявся бути скаліченим. Тому кожен раз, коли падав, ховаючись від бомбардування, підтягував до тіла руки і ноги, щоб не повідривало.

  • Був такий момент, коли перестало бути страшно?

—Так. Від того, що вже втомився боятися. Коли довго боїшся, відповідні гормони просто перестають виділятися — і страх зникає. Тоді настає інша стадія — ставишся до всього байдуже. Одна з таких ситуацій сталася на блокпості «Балу», коли я їхав за пораненими і застряг там на декілька годин. Якраз ішов бій. Спочатку ти сидиш за бетонним накриттям і відчуваєш страх, лежиш у холоді, а потім звикаєш до цього, потихеньку засинаєш на морозі під свист мін та обстрілів. Ти просто втомлюєшся боятися.

У РУКАХ ТРИМАВ НЕ ТІЛЬКИ СКАЛЬПЕЛЬ, А Й АВТОМАТ

— У нас в таборі я був одним бригадним хірургом — інші були на батальйонах. Довелося виконувати колосальний обсяг роботи, через мої руки пройшло багато людей. Тому зараз, коли питають, чи знаю я когось із волонтерів, капеланів, посадових осіб тощо і чи бачив їх у Дебальцеві, важко відповісти. Я був дуже зайнятий...

  • Безумовно, війна це біль, але і там мають бути приводи для радості. Якими вони були у Вас?

— Найбільше радості дарують ті моменти, коли тобі вдається врятувати життя. Це неймовірно! Більшого стимулу для наступної роботи, як врятоване життя, яке ще потім додатково стимульоване дзвінком від пораненого, просто немає. Зустрівся недавно з двома своїми найважчими пацієнтами. Хоч був після чергування дуже втомленим і спав, але сон відійшов миттєво, коли почув, хто мені телефонує. Дзвонила людина, яка просто дивом вижила. Зараз він міцно стоїть на ногах, хоч ішлося про ампутацію. Я прийняв рішення ризикнути — вдалось врятувати не тільки життя, а й кінцівки. Я його не дуже добре пам’ятав зовнішньо, бо в такі моменти не звертаєш увагу на обличчя людини. Тепер був у шоці. Просто не вірив, що це він. Деколи телефонують люди, яких я абсолютно не пам’ятаю, щоб подякувати. Для мене найприємнішим спогадом є врятовані життя.

  •  Хто з пацієнтів найбільше запам’ятався?

— Запам’ятовуються найважчі або ті, з ким устиг подружитися. Мабуть, у більшості лікарів є такі пацієнти, які особливо запам’ятовуються, які за час свого лікування стають твоїми друзями, хоч працюєш ніби з усіма однаково. Вперше таке було під час інтернатури. Була в нас пацієнтка Наталочка. Прожила у відділенні близько 40 днів, ставши за цей час для нас другом. Ми всі знали, що вона помре, але намагались створити їй таку атмосферу, щоб в останні дні життя вона не думала про те, що її чекає.

А на війні у мене був пацієнт Олег. Мав дворічну дочку Софійку. Став для мене пацієнтом-другом, повернувшись з того світу. Просто не знаю, як він вижив! Прийшов до тями в окопі, коли ми були в оточенні, і спитав: «Я побачу свою Софійку?». Потім він розповів, що це його дочка. Насправді просто хотілось ревіти… Я не знав, побачить він її чи ні, і сказав, що все в руках Божих. Він почав говорити, пити, їсти… Мали шанс на прорив з пораненими, тож вони виїхали. Колона підірвалася на фугасі. З усіх вижив лише один. Олег, на жаль, загинув. Він став для мене другом. Я знав його півтори доби, але запам’ятав на все життя. Його сестра якось знайшла мій номер — і ми проговорили години зо дві. Кожен плакав по свій бік. Я знав його близько 30 годин, але протягом 2 годин я мав що розповідати його сестрі. Хотілося б колись побачити Софійку і сказати «дякую» за її батька. Він один з тих, хто тримав оборону Дебальцева. До останнього.

Інший пам’ятний пацієнт — Денис Чабанчук. Знав його 6 годин. У нього було легке поранення, і поки я оперував інших, він підтримував у нашому окопі позитивну атмосферу. Не запам’ятати його не можна. Це справжній Герой. Він урятував мого друга — замерз від холоду і своїм останнім теплом зігрів товариша.

  • Що для Вас є дружба після всього пережитого?

— Справжній друг пізнається в біді. Немає більшої любові, як віддати своє життя за друзів. Це дружба до кінця. І навіть тепер, коли цих людей нема серед живих, я знаю, що це друзі. Когось знаєш декілька годин, але для тебе вони назавжди стають прикладом справжньої дружби, героїзму, сміливості, відданості…

  • Сняться?

— Після Дебальцева кожну ніч снились. Поступово відійшло. З кожним разом все рідше. Зараз періодично бачу у снах живих. Наприклад, Сашка Тарасюка. Історичний пацієнт — останній, хто був прооперований у Дебальцеві. Незважаючи на те, що шансів на виживання не було, він вижив. Написав мені листа, який висить у мене в кімнаті, а копія у батьків на холодильнику. Це найдорожче, що я отримував від пацієнтів у своєму житті — лист від останнього пацієнта у Дебальцівському оточенні.

  • Чи доводилося надавати допомогу ворогові?

— Окупанту я теж, звичайно, допоможу, точно не покину помирати. Навіть якби це був президент держави-агресора, як лікар, я б не завдав йому шкоди. Коли в мене був пацієнт з того боку, дістав потрібну допомогу в повному обсязі, незалежно від своїх політичних поглядів. Хоча більшість тих, що до мене потрапляли після спілкування з нашими хлопцями, уже мали проукраїнські погляди. Власне, громадянин Росії в мене був один. А місцевих жителів, які працювали на боці бойовиків, було кілька. Я з ними говорив українською мовою і дивився їм в очі, не приховуючи обличчя. Хотілося їм показати, що вони помиляються. Їх не мучили, до речі, ніяких тортур не застосовували. Це війна. Але ніяких катувань, як-от відрізання кінцівок, вух, завдання опіків... Такого не було. Хоча з їхнього боку знаємо, що так роблять… Так, мій побратим втратив обидві руки і обидві ноги — його тримали на морозі роззутого, хоча в нього вже були обморожені ноги. Але навіть у відповідь на це я нічого поганого їм не робив.

  • Як змінила Вас війна?

— Про це треба питати у моїх рідних. Можливо, я став трохи жорсткішим, менш емоційно сприймаю біль, з’явилося більше холоднокровності — так мені здається. Спокійніше ставлюся до болю, до смерті… Але разом з тим з’явилося трохи більше сміливості.

  • Чи з’явилися якісь нові звички?

— Не п’ю, не курю, не матюкаюся. Хоча друзі казали, що війна цього навчить. Я залишився на боці здорового способу життя. Є інші звички. Ті, хто пройшов війну, зосереджують увагу на тому, чи нема часом під ногами розтяжки, ще чогось — ми думаємо про те, чого тут немає. Нещодавно був у лісі і зловив себе на думці, що уважно шукаю у листі вибухівку. Ми обережно ходимо, здригаємося від кожного раптового вибуху чи удару… Навіть коли сусіди роблять ремонт, при звуках ударів відбувається певна мобілізація організму, а потім видихаєш: «Я в Ужгороді».

  • Чи була думка повернутися?

— Є усвідомлення, що, якщо потрібно, поїду назад. Мені, як лікарю, зробити з себе непридатного — 5 хвилин. Але я цього робити не буду, і якщо побачу, що треба, то знову поїду на Схід. Там є потреба в моїх знаннях, здібностях, досвіді.

  • Що бажаєте людям, студентам зокрема, хлопцям на передовій?

— Хлопцям — витримки! Не здаватися, не опускати рук. Людям — продовжувати боротьбу і робити все з любов’ю. Студентам — вчитися відповідати за свої вчинки, за все, що роблять, і за все те, чого вони НЕ роблять. Вони є наше майбутнє.

Знайомство з такими людьми не забувається — накладає певний відбиток на все життя. Приємний і простий у спілкуванні, скромний молодий чоловік із величезним багажем мудрості за плечима — саме таким я його побачила. У наш час багатьом людям не вистачає щирості і доброти — ці риси характеру роблять людину Людиною, і вони є в Олександра Данилюка.

Джерело: http://mediacenter.uzhnu.edu.ua/dir/galereja_slavi_gordosti_nadiji/voni_nashe_oblichchja/v_okopakh_atejistiv_nemae_rozmova_z_oleksandrom_daniljukom_khirurgom_128_brigadi/27-1-0-103
 

Пряма адресна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

Ісорії АТО.  Руслан Карпець: “Мені такий протез потрібен, щоб автомат тримати”

Ісорії АТО. Руслан Карпець: “Мені такий протез потрібен, щоб автомат тримати”

Про те, що вже третій місяць знаходиться на передовій, Руслан матері не повідомив. Вплинула на таке рішення участь у Революції гідності протягом чотирьох місяців на столичному Майдані. Вважав, навіщо засмучувати неньку. «Ось приїду додому, вона повернеться із заробітків в Італії, тоді все й розповім під час застілля», — думав він. Але не так сталося, як гадалося, бо все круто змінив у його житті той бій…

…Вітер несподівано вщух, і видимість покращилася на кілометри. Саме тоді Руслан побачив на дорозі колону машин з продовольством для мешканців Дебальцевого. Коли головна з них порівнялася з лісосмугою, звідти найманці відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів.

— До кулемета, — скомандував Руслан Карпець. Черги з нього швидко охолодили нападників з лісосмуги. Але на допомогу терористам прийшли розрахунки ворожих «Градів». На позиції блокпоста почали вибухати реактивні снаряди. Від одного з них загинув його підлеглий Андрій, що мав позивний «Гроза». А Руслан продовжував стояти на повний зріст і не міг зробити ні кроку. Осколки вдарили в бронежилет, подарований йому священиком з Кременця отцем Володимиром. Побачив за метр від себе власні ліву ногу і руку з автоматом у ній. А потім знепритомнів…

Повертатися до життя було нестерпно боляче. Руслан довго не міг зрозуміти, хто він, де знаходиться і що тут робить. Потім із глибини пам’яті прийшло усвідомлення: «Я — Руслан Карпець. Солдат…» Обвів поглядом кімнату, побачив стійку з крапельницею, столик з незнайомими миготливими апаратами. Подумав: «Це госпіталь. Палата для реанімації». І раптом відчув, як на обличчя впали кілька крапель. Над ним схилилася мати у сльозах:

— Синочку, живий! Отямився!

— Так, я живий, матусенько, живий…

Руслан захотів підвестися на ліжку, але тіло його не слухалося — лівої руки не було по плече. А ліва нога взагалі не працювала…

Різні люди у складних життєвих ситуаціях поводяться по-різному. Один досягне поставленої перед собою мети й більшого вже не бажає. А от Руслан вважає, що подолана висота перестає бути висотою і стає основою для подальшого оволодіння новою: позаду в нього — 15 перенесених операцій, ампутація руки і боротьба за збереження ноги. Попереду — нова амбітна мета.

— Ось встану на ноги і повернуся до своєї частини, до хлопців. А для цього мені такий протез потрібен, щоб можна було автомат тримати, — каже Руслан і додає, — чув, що такі штучні руки виготовляють у Німеччині.

Хочеться вірити, що мрія Руслана здійсниться…

Джерело: http://helpua.info/novini-2/ruslan-karpets-meni-takiy-protez-potr/

Пряма адресна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

Оправившись после контузии, спецназовец, спасший под Иловайском десятки раненых бойцов, вновь собирается в зону АТО

Оправившись после контузии, спецназовец, спасший под Иловайском десятки раненых бойцов, вновь собирается в зону АТО

35-летний Виталий Мариненко, житель Киевской области, добровольно ушел в батальон «Миротворец». Он героически повел себя под Иловайском, договорившись с российским офицером вывезти около сотни раненых бойцов

Каждый раз рассказывая о спасении из Иловайского котла и вывезенных оттуда раненых,Народный герой Украины, врач Всеволод Стеблюк повторяет одну фразу: «Если бы не „Грек“, меня не было бы в живых. Он спас меня и всех тех людей, с которыми нам удалось выбраться из того пекла. Настоящий герой, о подвиге которого практически никто не знает». И вот на днях мне удалось встретиться с этим добровольцем. Накануне дня Вооруженных Сил Украины он вместе с Всеволодом Владимировичем приехал в столичную школу № 64 на встречу с детьми. После нее мы и побеседовали. Иногда казалось, что я слушаю пересказ увлекательного и зрелищного фильма. От осознания того, что все это происходило с сидящим напротив меня мужчиной, шел мороз по коже. Были моменты, когда мы не могли сдержать слез…

— В июле прошлого года, оказавшись в зоне АТО, почувствовал себя в своей тарелке, — улыбается Виталий Мариненко. — После увольнения из армии в 2009 году не проходило недели, чтобы мне не снился спецназ, в котором я прослужил много лет. В душе не верил, что зря столько времени отдал спецподготовке. Так и оказалось.

— Почему вы ушли из спецназа?

— С нашей спецроты, занимавшейся охраной дипломатических представительств, внезапно сняли полномочия. Я был в ней одним из самых молодых. И несмотря на это, меня назначили старшиной роты спецназа, которая готова была оказать отпор в случае террористической атаки. Мы постоянно тренировались, участвовали в соревнованиях, совместных учениях. Но однажды нам сказали: такая боевая единица больше не нужна. Мы отдали БТРы, которые числились за нами, ребят начали переводить в другие подразделения. Я ушел из армии. Не смог с этим смириться.

— Почему выбрали карьеру военного?

— Мой отец всю жизнь прослужил во Внутренних войсках. И я всегда хотел стать военным. Школу окончил с серебряной медалью. Но поступление в военный вуз наша семья не потянула — очень дорого было… Я по собеседованию прошел в аграрный университет. Проучился два года. Несмотря на все мое желание, не попал на военную кафедру. Поэтому после второго курса отправился в военкомат. Когда там услышали, что я хочу служить, отправили меня к… психиатру. Тот вынес вердикт: нормальный патриот страны, пусть служит. Я служил во Внутренних войсках Золочевской учебки боевого резерва. Наконец-то оказался там, где мое место. У меня было абсолютно четкое чувство, что мне нужны эти знания, я готов был учиться владеть любым оружием, техникой, постоянно тренироваться. После срочной службы подписал контракт и попал во взвод спецназначения.

— На учебу не вернулись?

— Нет. Когда узнал, что за восстановление в университете нужно платить, решил продолжить службу. Я понимал: нужно рассчитывать на свои силы, стать независимым от родителей и помогать им. Жениться можно тогда, когда буду крепко стоять на ногах.

— Позывной «Грек» вам дали в спецназе или уже во время войны?

— В спецназе. Я его получил за выдержку и стойкость во время тренировок.

— Чем вы занялись, уволившись из армии?

— Сначала пошел в частную охранную фирму. Затем вместе с дядей организовали свой бизнес. Арендовали озеро. Развивали зеленый туризм, пока наше дело не помешало Януковичу. В 2013 году к нам приехали со словами: «Ваш сосед хочет расширяться». Когда я попытался возразить, показали снимки моих родителей, жены, сына. К тому времени у меня уже была своя семья. Я испугался за них, поэтому отступил. У меня забрали все что можно. Сейчас с женой и пятилетним сыном живем в летней кухне.

Когда начались события на Майдане, Виталий узнавал о происходящем и у митингующих, приезжая в центр столицы, и у своих сослуживцев, которые часто стояли в оцеплении.

— Я знаю точно, что бойцы подразделений «Омега» и «Альфа» не стреляли в митингующих, — продолжает мой собеседник. — Мне самому важно было это выяснить. В февральские дни, когда на основных дорогах поставили блокпосты и в Киев не пускали людей, которые ехали для подкрепления на Майдан, я перевозил их в столицу окольными путями. Хорошо знаю лесные дороги, поля, вот и помогал, как мог.

На второй день после захвата Крыма «Грек» пошел в военкомат и сказал, что готов защищать страну от вторжения войск страны-агрессора.

— Если оружие оголено, значит, оно будет применено, — говорит Виталий. — Для меня это было очевидным. И я удивлялся, почему сразу не объявляют мобилизацию. Каждый день звонил военкому: когда меня вызовете? Сначала мне предложили возглавить штурмовую группу 72-й белоцерковской бригады. Но три месяца надо было провести на полигоне. Я же хотел как можно скорее попасть туда, где мои знания могли пригодиться. Тем более что знал: мои сослуживцы уже находились в самом пекле и показали себя с лучшей стороны. Готов был идти и в «Донбасс», и в «Азов», и в «Айдар». Но мне сказали, что в Киеве формируется батальон «Миротворец». Придя туда, увидел много знакомых. Знал я и комбата — Андрея Тетерука, которого уважал и уважаю. Вот и решил остаться. Меня записали пулеметчиком.

— С какими ощущениями ехали в Иловайск?

— Страха не было. Мы уже были обстрелянными. К тому времени несли службу на блокпостах, участвовали в зачистках, да и в прямых боевых столкновениях под Славянском пришлось побывать. Когда ехал в Иловайск, чувствовал: что-то будет. Еще по дороге туда просил батальонных врачей: вы должны быть целыми, чтобы помогать в случае необходимости, поэтому на рожон никуда не лезем, держимся друг друга. У меня самого был личный интерес выполнить поставленную задачу — освободить Иловайск — и выжить.

Бойцы «Миротворца» заняли депо. От врага их отделяли железнодорожные пути. Пять суток группа «Грека» удерживала позицию, не позволяя террористам подходить близко.

— Мы заняли пристройку к депо, в ней было огромное окно, через которое отлично просматривался противник, — продолжает Виталий. — Металлический станок, стоящий в помещении, принимал на себя пули и осколки, защищая нас. Там было так удобно, что я назвал наше помещение «пятизвездочным отелем». В нем мы и приняли первый бой. Причем действовали так эффективно, что отогнали сепаров от школы за железной дорогой. И забрали оттуда местных жителей — они хотели покинуть город, но попали на линию огня и оказались заложниками террористов. За пять дней нашего пребывания в депо не было и секунды покоя. По нам постоянно долбили из стрелкового оружия, артиллерийских орудий. На пятый день разрывные кумулятивные мины пробили потолок нашего «отеля». Я был контужен. Но главное, каким-то чудом ни один снаряд не попал в огромные цистерны, наполненные дизелем. Иначе я бы здесь не сидел…

— Кто за вас так сильно мо­лился?

— У меня и моего побратима «Барни» оказались очень мощные ангелы. Хотя на пятый день у них явно уже были опалены перья. Мама моя в церкви поет во время служб. Видимо, это тоже играло свою роль. А еще со мной был игрушечный ежик, подаренный сыном. Он стал моим талисманом. Все это и защищало. Хотя я особо и не рисковал: просто отбивал атаки. А вот «Барни» еще ходил за боеприпасами в батальон «Донбасс». А это два километра простреливаемой территории. Если бы он не приносил все необходимое, мы бы вынуждены были уйти из депо.

29 августа подразделение получило приказ выходить из города. Уже было понятно, что украинские бойцы находятся в кольце.

— «Док» (так мы называли врача Стеблюка) готов был сжечь свою санитарную машину «Жужа», — продолжает Виталий. — Но я запретил даже думать об уничтожении машин. Только на них мы и могли выбраться. Запаковал «Дока» в бронежилеты, посадил за руль и объяснил: «Не останавливаться ни при каких обстоятельствах. Только двигаться. Иначе — смерть». Раненых, а у нас они уже были, положили в кузов и в УАЗик, который поехал следом. Я сел рядом с врачом и, как только в «зеленке» началось шевеление, стал отстреливаться. Именно тогда нам подвезли и раненого Лешу Маркина. Врач Влад Ковалев, который его подобрал, не согласился ехать с нами. «Я видел еще раненых. Их надо забрать», — крикнул. И уехал в сторону кустов. Он погиб… Нас уже начали крыть минами. От взрывной волны Игорь «Дебелый», находившийся в «Жуже», вылетел на дорогу. Причем прямо под гусеницы танка. Ствол был прямо над нами, когда мне удалось затащить Игоря обратно. После этого раздался громкий хлопок. Я пришел в себя на земле. Понимал, что ничего не вижу и не слышу. Только чувствовал запах металла и крови. Нащупал влажные салфетки. Вытер лицо и смог осмотреться. Неподалеку лежала моя каска. В ней торчал осколок снаряда. Нашел свой пулемет. Все вокруг было в огне, дымилось. Рядом лежал Леша. Ко мне начал возвращаться слух. Было очень больно. Понял, что кровь у меня идет из глаз, рта, носа…

Оглядевшись, Виталий увидел небольшой холмик, а за ним выемку. Там можно было спрятаться. Он перетащил туда раненого побратима и знаками показал безопасное место доктору Стеблюку, Игорю «Дебелому». Каким-то чудом всем удалось там спрятаться, несмотря на то, что работал снайпер. Туда же подползли еще несколько раненых.

— На наших глазах сожгли несколько машин с бойцами, — продолжает мужчина. — Подбили и танк. Экипаж остался внутри… Одного бойца сбросило с брони, разорвав пополам. Никогда не забуду, как ко мне полз пылающий парнишка, вернее, его половина, и просил: «Помоги». А я ему в глаза говорил: «Тебя невозможно спасти». Не прощу этого русским никогда…

В укромном месте Виталий первым делом пересчитал, сколько у него в запасе патронов. Их оказалось штук 200.

— Я готов был принять последний бой, — продолжает Виталий. — Внезапно неподалеку от нашего укрытия выскочил танк. В него попал снаряд. Экипаж, который оттуда выбрался, тут же был окружен россиянами. Наших ребят поставили на колени и расстреляли. У меня было одно желание — убить этих российских уродов. Я бы положил всех. Но обнаружил бы наше место. Понимая это, раненые буквально повисли на руках: «Мы хотим жить. Не выдавай нас». Я им сгоряча и сказал: «Не даете мне геройски умереть»… Они же попросили меня закопать оружие. Хотя я понимал, что мог бы выйти ночью из окружения со своим пулеметом, но закопал его… Не мог бросить раненых… Нас таки нашли русские. Я представился простым добровольцем и пошел разбирать тела наших погибших. Среди них и обнаружил еле дышащего 19-летнего Сашу Христиченко. У него был виден мозг сквозь разбитый череп. Передал парня «Доку». Чудо, но Александра удалось спасти. Сейчас он проходит реабилитацию в санатории под Киевом.

Затем Виталию, как самому крепкому и наименее пострадавшему, сказали: «Вон по полю твои ползают. Подбирай их».


*Этот снимок сделан во время выхода украинских бойцов из Иловайского котла. За рулем «Жужи» сидит доктор Стеблюк, рядом с ним — «Грек»

— Среди них я нашел младшего лейтенанта Диму, — эти воспоминания даются Виталию с трудом. — У него не было челюсти и кадыка. Он показал, что хочет пить, но как его напоить? Я взял его на руки. Он обнял меня. И я чувствую — теряет сознание, уходит. Понимаю, что не жилец… Закрыл ему глаза. Потом нашел еще одного, раненного в лицо… Даже до врача не дотащил…

Виталий перенес в одно место тела погибших и раненых. К нему подошел российский офицер. Когда он спросил украинца, кто он, откуда, тот рассказал о себе. В свое время Виталий проходил тренинги вместе с российскими спецназовцами.

— Я назвал ему имена тех, кого знал, и некоторые из них оказались знакомыми этого офицера, — продолжает «Грек». — Он спросил меня: «Что тут у вас происходит, с кем и почему вы воюете?» Я ему как мог все объяснил. Он закрыл лицо руками и после паузы ответил: «Я же чувствовал себя героем: мол, спасаю украинских мирных жителей от карателей и фашистов. А теперь понимаю: я — преступник». Еще он хвалил «Дока», который не отходил от раненых. Оказалось, этот российский офицер на два года меня младше. Он позволил нам забрать пленных также из соседнего села. Когда ему по рации сообщили: «Идут группы людей, мы их уничтожим», запретил стрелять. Сказал: «Пусть уходят». Он помог обеспечить коридор, по которому к нам приехали машины Красного Креста. Сам сопровождал колонну до крайнего блокпоста. Когда мы уезжали, нашел меня в одной из «скорых», попросил прощения. Я ему руки не подал, но сказал: «Прощаю и — останься живым». На это он пообещал: «Вернусь домой, сразу уволюсь». Не знаю его судьбу… Найти когда-нибудь хотелось бы. Есть о чем поговорить.

В Днепропетровской больнице, куда доставили «Грека», у него выявили серьезную контузию: гематома покрыла весь головной мозг. Врачи спрашивали его: «Как ты выжил? При такой травме человек становится либо „овощем“, либо сразу умирает. Ты хоть день полежал?» Еще у него обнаружили рану бедра. Воспалительный процесс уже был настолько активным, что вот-вот могло произойти заражение крови. К счастью, этого удалось избежать.

Как только «Грек» пришел в себя, он снова отправился в зону АТО. Весь этот год нес службу под Горловкой, в районе Зайцево, Майорска, Кирова. С сентября батальон вернули в Киев, где его реорганизуют в полк. Пока Виталий находится в мирной зоне, чем может помогает знакомым бойцам, которые остались на фронте: одеждой, едой. Вместе с другими волонтерами передал на линию огня 25 автомобилей, помогал чинить военную технику. Смеется: «Волонтерю понемногу и пытаюсь навести порядок в своем селе Княжичи Киево-Святошинского района. У нас постоянные конфликты с главой сельского совета. Не даю я махинации тут устраивать. А таких не любят. Но я считаю, что по возможности нужно наводить порядки и здесь». Кроме того, Виталий поступил в университет. Решил все же получить высшее образование. Но в ближайшее время «Грек» снова планирует уехать в зону АТО.

— В «Миротворце» сформировалась небольшая слаженная штурмовая группа, которая может проводить сложные операции, работать на территории врага, — объясняет мужчина. — Вот этим мы и будем заниматься в ближайшее время.

— Жена отпускает?

— Она знает, что меня не остановить. Но я же иду не погибать, а воевать за свою землю. У меня, кстати, из Горловки родом дед по маминой линии. Когда я был совсем маленьким, мы там жили. Нужно выдавливать из моего родного города мразь типа Безлера, который пытает наших бойцов. Этим и буду заниматься. А жена пусть ждет. Она на четвертом месяце беременности. У нас скоро будет второй ребенок. Раньше я думал, двое детей в семье — достаточно. А теперь сказал Иванке — будешь рожать столько, сколько Бог даст. Дети — это свет.

Источник: http://fakty.ua/209839-opravivshis-posle-kontuzii-specnazovec-spasshij-pod-ilovajskom-desyatki-ranenyh-bojcov-vnov-sobiraetsya-v-zonu-ato
Пряма матеріальна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

   Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

   Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
   Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
   Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Читать также:
 

Герої АТО. Нагороду добровольця батальйону "Київська Русь" Сергія Цимбала отримав син

Герої АТО. Нагороду добровольця батальйону "Київська Русь" Сергія Цимбала отримав син

Зіркою Героя України посмертно нагородив президент добровольця батальйону "Київська Русь" 28-річного Сергія Цимбала. Мав позивний "Легіонер". Відзнаку отримували 4-річний син Олександр і вдова 27-річна Лілія.
 
Автор: Тетяна Порхун

Сергій загинув 7 жовтня 2014-го під час розвідувального рейду в тил ворога під Дебальцевим на Донеччині. "Легіонер" першим помітив засаду - 15 російських спецназівців. Крикнув побратимам: "Відходьте, я прикриваю!" Дав можливість відступити і цим врятував їхні життя. В нерівному бою відстрілювався до останнього набою.

До війни Сергій Цимбал працював прокурором Дніпровської екологічної прокуратури міста Черкаси. Торік у розпал протестів на Майдані несподівано для всіх звільнився.

"У нашому батальйоні зібралися люди різних професій - бізнесмени, вчителі, будівельники. Але прокурор у нас був один. - розповідає побратим Сергія снайпер Віктор Хом'як із Вінниці. Його вчинок нас здивував - мав можливість будувати кар'єру, сидіти в кабінеті й отримувати зарплату. Його на фронт ніхто не забирав би. А він кинув усе й пішов на війну. "Легіонер" завжди нас підбадьорював. Ми в розвідці завдяки йому не раз виживали.

"Півроку після смерті чоловіка казала Сашуні, що тато у відрядженні, - говорить вдова Лілія Цимбал. - А потім привела малого на могилу Сергія і сказала, що тут ми будемо зустрічатися з татом. Тепер син уже знає, тато загинув рятуючи друзів. Щонеділі приїжджаємо з ним на цвинтар. Він обов'язково бере з собою шоколадний батончик і пляшку пепсі-коли - їх дуже любив Сергій. Половину батончика з'їдає, а половину залишає на могилі. А ще ми з Сашуньою ходимо в Музей історії України в Другій світовій війні, бо там є татові речі - бушлат, дві іконки і наша з сином пробита кулею фотографія. Сергій завжди носив її при собі".

В пам'ять про чоловіка Лілія разом з найближчим другом Сергія Вадимом започаткувала благодійний фонд для підтримки професійних і любительських видів спорту - "Фонд імені Сергія Цимбала".

Сергій Цимбал народився і похований у райцентрі Ставище на Київщині. Він чотири рази ходив у військкомат - просився в АТО. Пішов добровольцем.

Джерело: http://gazeta.ua/articles/life/_privela-malogo-na-mogilu-i-skazala-tut-budemo-zustrichatisya-z-tatom-nagorodu-sergiya-cimbala-otrimav-sin/664943


Пряма матеріальна допомога родинам загиблих в АТО

   Помочь семьям погибших и пропавших без вести в зоне АТО,помочь беженцам, переселенцам; помощь перемещенным лицам 

   Нуждаюсь в помощи. Дать объявление с просьбой о помощи: пострадавшие в АТО, беженцы, переселенцы
   Хочу помочь. Дать объявление, предложить помощь пострадавшим в АТО, беженцам, переселенцам
   Полезная информация: статус беженца, статус участника АТО (участника военных действий), льготы для УБД, льготы для семей погибших в АТО

Читать также:
 

Жена парализованного бойца АТО Алексея Грищенко: "Муж не сдастся без боя"

Жена парализованного бойца АТО Алексея Грищенко: "Муж не сдастся без боя"

После тяжелейшего ранения, полученного в августе этого года в бою под Старогнатовкой Донецкой области, и трехмесячного пребывания в медучреждениях солдат-стрелок 72-й отдельной механизированной бригады Алексей Грищенко наконец-то вернулся домой — в село Константиновка Мелитопольского района Запорожской области. Все это время мелитопольские волонтеры поддерживали его супругу, всем миром собирая необходимые для лечения средства. Самое страшное у этой семьи уже позади, однако и впереди нелегкие испытания. Но 39-летний мужчина не намерен оставаться в инвалидной коляске.

— Наш дом вы узнаете по украинскому флагу на фронтоне, — предупредила меня Надежда Грищенко, объясняя, как добраться к ним в гости. Уже потом рассказала, что это четвертое по счету полотнище: предыдущие со временем истрепались и выцвели. Желто-голубой лоскут ткани стал своеобразным маяком.

— Однажды солнечным утром я вывесила флаг, чтобы все знали, что в Константиновке живут украинцы, — поясняет молодая женщина. — Надела веночек, который муж привез мне с Майдана, и желто-голубые сережки. Иду, а навстречу — знакомый, с которым училась в школе. Делает вид, что меня не видит, и я понимаю: не хочет со мной здороваться. Когда пропали те друзья, которые на самом деле не были друзьями, появилось очень много людей, с которыми на самом деле надо общаться.

Мы разговариваем с супругами в тесной прихожей, которая также служит кухонькой небольшого дома. Узнаю историю их знакомства. Надя жила в поселке около Мелитополя, Алексей вырос в райцентре Приазовское. В магазин, где девушка работала продавщицей, молодой человек зашел за продуктами. Леша влюбился в Надю сразу и пригласил ее на свидание. Через пять месяцев пара скромно расписалась. Впрочем, супруги утверждают, что «конфетно-букетный период» продолжается у них и спустя 15 лет совместной жизни. Домик в Константиновке глава семьи купил, продав унаследованный дом в Приазовском. Профессиональному строителю здесь было проще найти работу, а у сынишки появилась перспектива разностороннего развития. Планы по реконструкции жилья только стали воплощаться в жизнь, как в стране начался Майдан. Алексей вышел на главу местных «свободовцев» и в январе 2014-го отправился в Киев.

— Мне стало больно, что обижают студентов, что «Беркут» наглеет, в действиях власти было что-то совсем бесчеловечное, — вспоминает Алексей. — Мы ночевали в Октябрьском дворце (называли его Дворцом Свободы). Спали на полу, на пенопласте или карематах. Все четыре этажа были заняты. Пробыл там больше недели, а в конце января, когда был пик холодов, заболел, как и многие другие.

Алексей, Надя и 12-летний Богданчик после Революции достоинства общаются только на украинском. Наш разговор все время прерывается — в комнате супругов друзья-волонтеры монтируют ванну, чтобы раненый принимал рекомендованные процедуры. Надя отвлекается на просьбы ремонтников.

Когда на Донбассе начались боевые действия, Алексей пошел в военкомат за повесткой. Но ему ответили: «Вас нет в базе данных». Спустя время потребовали справку о несудимости. Когда мелитополец ее получил, ему разрешили пройти медкомиссию.

— Возле кабинетов врачей было очень много народа — примерно полсотни призывников, — вспоминает мужчина. — Думал, что пробуду здесь до вечера. Подхожу к одному кабинету: «Это все желающие служить?» — «А ты что — желаешь?» — «Ну да». — «Раз доброволец, иди без очереди». И я так всех врачей прошел. Но в военкомате меня снова турнули.

Грищенко попросился в батальон «Азов», однако там не оказалось свободных мест. В «Правом секторе», узнав, что Алексей был на Майдане, пообещали взять. И тут раздался звонок из горвоенкомата: «Автобус пришел, собирай вещи и поехали!» В итоге пришлось самостоятельно догонять новобранцев с выданными документами и 50 гривнями на дорогу.

— Это было 9 августа 2014 года, — подчеркивает Алексей. — Получается, что я с весны до конца лета постоянно бегал в военкомат, добивался, собирал справки! Уже начинал думать: значит, не судьба.

— А что говорила жена? — напоминает Надежда. — Твое время не пришло. Все равно возьмут. Было такое чувство, что у него какая-то миссия.

К счастью, бронежилетами, формой, берцами и металлическими касками военнослужащих обеспечили в учебном центре «Десна». Остальным снабдили волонтеры, в том числе мелитопольские, к которым примкнула и Надя. Говорили, что бойцы в «учебке» будут два-три месяца овладевать военной наукой. Но поучив девять дней стрелять, разбирать автомат, ползать и бросать гранату, военнослужащих направили на фронт. Алексей рассказывает, что в Мелитополе они получили боевую технику — танки и БМП, а вскоре оказались в селе Николаевка Волновахского района — последнем, которое контролировалось украинскими военными. Приобретенных теоретических знаний, как потом подтвердила практика, оказалось мало. Рядом с мелитопольцем были и 20-летние парни, и мужчины лет за 50. Справиться со страхом удавалось не всем. Первый обстрел настиг подразделение, едва успели окопаться.


*После начала боевых действий в Донбассе Алексей сразу пошел в военкомат. Ранение он получил через год после призыва (фото из альбома Юлии Поликаропавой)

— Я понимал, что ехал на войну, — говорит Алексей. — Страх — это то, что мешает. Старался не обращать на него внимания, а руководствоваться больше головой. Когда впервые в жизни слышишь, как разрывается артиллерийский снаряд, страшно. А потом привыкаешь. Волнуешься, чтобы ничего не случилось с побратимами, потому что твоя жизнь напрямую зависит и от них.

Почти полгода экипаж БМП охранял «Грады» в 20 километрах от линии фронта, иногда выезжая на боевые задания. Весной 2015-го Грищенко с товарищами вернули на первую линию обороны — к селам Викторовка, Петровское, Старогнатовка, разместили в посадке, в окопах. По словам Алексея, несмотря на объявленное перемирие, на рассвете или после захода солнца артиллерия противника «давала жару». Во время затишья бойцов еще полтора месяца учили стратегии и тактике ведения военных действий.

…Тот тяжелый для Алексея бой случился ровно через год после призыва — в наступление пошли в ночь на 10 августа. Телефоны и документы велено было оставить на базе. Противник встречал огнем минометов и «Градов»

— Мы видели через поле, что из посадки напротив стрелял танк по нашим позициям, немного справа от нас, — рассказывает Алексей. — У нас тоже был танк, мы начали стрелять в ответ. Чем светлее становилось, тем плотнее был обстрел. И тут из лесополосы перед нами выехали две БМП без опознавательных знаков, с ящиками боекомплектов. Увидев вражескую технику, ребята, даже гранатометчик, оцепенели, растерялись. И командир тоже — молодой лейтенант, без боевого опыта. Когда техника оказалась на расстоянии 50—60 метров, я достал ручные гранатометы и выстрелил в одну машину дважды. Один выстрел попал под башню, второй — в ящик с боекомплектом, он взорвался. Машина остановилась. За ней шла следующая, она стала разворачивать башню на нас. Я не растерялся, снова выстрелил под башню и в боекомплект — ящики взорвались и загорелись.

С первых дней у меня была цель: взять пленных. Я уже потирал руки, думал, что все, кто находится в машинах, будут моими. Снова полез в БМП, чтобы достать еще один гранатомет, и вдруг почувствовал жжение в плече. А потом меня будто ударило током — и отказали ноги. Увидев кровь на плече, понял, что ранен.

Товарищи доставили Алексея в Волноваху, оттуда на «скорой» его отвезли в Мариуполь, затем вертолетом транспортировали в Днепропетровскую областную клиническую больницу имени Мечникова, где и прооперировали.

Главный врач больницы Сергей Рыженко разместил в «Фейсбуке» пост с фотографией: «Своих не бросаем… Чтобы спасти чью-то жизнь, Дмитрий Овчаренко двое суток не выходил из больницы. Высококлассный нейрохирург, сотни операций за спиной! Спасая погибающего бойца, впритык коснулся смерти. Алексею под Старогнатовкой пуля снайпера разбила грудную клетку, раздробив третий грудной позвонок. Он выжил, осталось поставить на ноги. Руки у бойца сильные, но у него параплегия (паралич ног. — Авт.). Все сделаем, чтобы из больницы Мечникова он ушел на своих ногах».

Удивительно, но, оказавшись на больничной койке, Алексей беспокоился не о своем здоровье или семье. По его собственному признанию, он думал о поле боя.

С тех пор как муж ушел воевать, сердце Надежды не знало покоя. Она была уверена, что Леша обязательно вернется. И хотя муж предупредил, чтобы три дня не звонила, поскольку он будет на задании, уже утром Надя кинулась читать сводки боев, а затем искать фамилии семерых раненых из 72-й отдельной механизированной бригады, теребить волонтеров и военкомат.

— А потом раздался звонок: «Это замполит, мне нужны паспортные данные вашего мужа, чтобы подать президенту заявку на награждение», — вспоминает Надя. — «Сначала скажите, что с ним!» — «Не волнуйтесь, с вашим мужем все нормально, у него ранение в руку».

Сообщение о легком ранении не успокоило женщину. Вряд ли с этим помещают в «Мечникова», подумала она. На следующий день Надежда вместе с волонтером Юлией Поликарповой помчалась в Днепропетровск. На входе в отделение реанимации Надю предупредили, что у Алеши руки-ноги на месте, с головой все в порядке и держится он бодро, но диагноз неутешительный — паралич ног.

— «И вы должны смириться, что это даже не знак вопроса, а точка», — сказал врач, — с горечью вспоминает Надя.

Юлия Поликарпова поразилась, что, еще не видя раненого супруга, Надежда сказала: «Вместе мы все преодолеем и поставим его на ноги. Мой муж очень сильный духом, он не сдастся без боя».

Огорчать Алексея прогнозом она не стала. А в один из очередных приездов в больничной палате состоялось… венчание! Отец Петр — настоятель Парафии Рождества Святой Богородицы из Мелитополя — приехал проведать бойца с волонтерами-прихожанами храма. Друзья и предложили Наде: «Батюшка может вас обвенчать!» Особой подготовки к обряду не потребовалось: вышиванка вместо белого платья, веночек, рушник, цветы и счастливые друзья. Прихожанкой церкви Надя стала лишь после венчания.


*Алексей и Надежда женаты уже 15 лет, но недавно решили обвенчаться. Церемония проходила в больничной палате (фото автора)

…Разговор пришлось прервать — к порядком уставшему сидеть Алексею пришел врач-массажист. Надя радостно сообщила, что лечение дает свои результаты. Прощаясь, я спросила, не соскучился ли строитель по работе.

— Я сейчас не думаю о работе, да и вообще о своей жизни, — отвечает Алексей. — Меня больше волнует мир в Украине. Это для меня вопрос номер один! Потому что я был на войне, знаю, что там, и это надо как-то решать. А работа, деньги, здоровье — это все в последнюю очередь.

Источник: http://fakty.ua/209706-zhena-paralizovannogo-bojca-ato-alekseya-gricshenko-muzh-ne-sdastsya-bez-boya

Герої АТО. Останні з "кіборгів": Прощання з Володимиром Бузенком, захисником донецького аеропорту

Герої АТО. Останні з "кіборгів": Прощання з Володимиром Бузенком, захисником донецького аеропорту

Кращі серед кращих полягли під завалами донецького аеропорту та від жахливих ран, мало кому вдалося "народитися в сорочці".

Сьогодні з почестями віддали землі одного з найхаризматичніших донецьких "кіборгів" - уродженця Буковини, мешканця Великого Кучурова, що в Сторожинецькому районі Чернівецької області, 26-річного Володимира Бузенка на прізвисько "Італієць". Приїхали бойові побратими Володі.

Рідні не захотіли хоронити його на Алеї Слави у Чернівцях, поклали його прах у рідній землі, в Кучурові, біля батька, серце якого не витримало трагедії й зупинилося менш як місяць тому. "Ближче буде ходити провідувати", - по-простому сказала сестра Ольга. Це вона з грудною дитиною на руках їздила по Україні, по різноманітних інстанціях, залагоджувала справи, аби "впізнати" Володю серед багатьох понівечених тіл, щоби привезти до рідної оселі, заспокоїти душі рідних. Адже загинув "Італієць", коли було зруйновано Донецький аеропорт, ще 20 січня. Майже рік пройшов з тих пір.

Кореспондент Укрінформу зустрілася з Ольгою і з бойовим побратимом Володі - Ярославом Гавянцем, який провів останні дні в Донецькому аеропорту разом з "Італійцем", напередодні похорону, щоби довідатися, яким був він, Герой.

МИ З ВОЛОДЕЮ БУЛИ НАЧЕ БЛИЗНЮКИ, ТАКА СИЛЬНА ЄДНАЛА НАС БЛИЗЬКІСТЬ

- Цей рік приніс нашій сім'ї дві величезні втрати: не стало нашого невгамовного, веселого, працелюбного Володі, не стало й голови сім'ї, батька Петра Тодоровича, йому було всього 57 років. Ми всі осиротіли двічі, матір зовсім розбита горем. Є ще старша сестра Оксана, вона вийшла заміж у сусіднє село, і наймолодший неодружений брат Костянтин. Він завжди намагався наслідувати Володю, а тепер не може до кінця втямити, що залишився старшим чоловіком на господарстві, - розповіла Ольга.

- Ви з Володею дуже схожі зовні, характерами теж?

- Ми з ним були наче близнюки, розуміли один одного з півслова, змалку були нерозлийвода, адже між нами лише два роки різниці. Я старша, але в нього було чому повчитися і мені. Він був дуже активний і при цьому організований, веселун, яких мало, працелюбний. Якось, ми були ще школярами, затіяв збирати макулатуру, металобрухт та склотару. "Навіщо?" - питаємо. "Хочу заробити трохи своїх грошей", - була відповідь. Ну, справа похвальна. А потім він за ці кошти купив нам із сестрою на 8 Березня по гарному блокнотику й по кофтинці. Він був дуже чуйним, добрим, мав підвищене почуття справедливості.

- У нього було багато друзів?

- Я б сказала, довкола нього було завжди багато людей. Він був вираженим лідером, людей сприймав такими, якими вони є, з усіма їх перевагами й недоліками. А ще красенем. Дівчата просто липли до нього. Він же був дуже делікатною людиною, намагався нікого не образити, був щедрим на знаки уваги, незадиристим, його цікавили конкретні справи. Любив техніку. Усе, що їздило, привертало його увагу. Велосипеди, мотоцикли… Він закінчив ПТУ, був механіком, тож добре розбирався в "залізяччі". Брав у руки несправну річ, і робив із неї "ляльку". Так заробив собі на гарного мотоцикла. А друзі? Друзі перевірені в горі, їх виявилося всього декілька, але вони справді дуже допомогли нам у ці скрутні часи. Зокрема, Саша Нікуляк, Руслан Єреміца, подруга Віра... Я завжди була в курсі його справ - інколи постаємо зранку, зробимо каву, та й як розбалакаємося, аж та кава захолоне…

Володимир Бузенко
 

Вдруге прийшла повістка - сказав: "Треба йти. Що ж це - всі ховатимуться, - то й край боронити не буде кому!"

- Володя пішов до війська під час призову?

- Так. Уперше, коли прийшла повістка, не був призваний як депутат сільської ради. Вдруге прийшла - сказав: "Треба йти. Що ж це - всі ховатимуться, - то й край боронити не буде кому!" Він дуже боявся, що межі конфлікту розростуться, і військові дії дійдуть аж до нас. Спочатку, до листопада минулого року проходив підготовку на Яворівському полігоні, потім потрапив у саме полум'я - в Донецький аеропорт.

- У вас був телефонний зв'язок із братом?

- Так, практично весь час. Він потрапив за ротацією в останній склад "кіборгів". Напередодні від нього прийшла смс-ка: "Я вас усіх люблю, що би не сталося. До ранку ми не протягнемо..." Ми відповіли, що молимося за нього. Зранку на наступний день - ще одна смс: "Дякую, що молилися. Я ще є." Того дня він востаннє поговорив з мамою, татом, із братом. Казав, що дуже хоче додому, нормально помитися, попоїсти домашніх страв… З 19 січня з обіду зв'язок із ним пропав. Думали, - телефон розрядився.

БОЙОВИЙ ПОБРАТИМ: ВОЛОДЯ БУВ ЛЕГЕНДАРНОЮ ОСОБИСТІСТЮ

До нашої з Ольгою розмови приєднався молодий хлопчина. Як виявилося, теж донецький "кіборг", який аж до розгрому Донецького аеропорту був разом із Володею Бузенком, - Ярослав Гавянець. Це йому постійно надзвонювала Ольга під час нашої розмови. І він доповнив її деталями, про які ніхто інший не міг би розповісти.

Ярослав Гавянець

Треба віддати належне Ярославу, адже зазвичай люди, які пережили таке пекло, не йдуть на розмову, настільки це важко. Хлопець - родом з Тернопільщини, звідти й пішов добровольцем у серпні минулого року в АТО, вже опісля всього пережитого переїхав у Чернівці й тут одружився.

- Як усе відбувалося наприкінці? - запитала в нього, бо вже знала, що Славко, залишившись у тій бійні живим, потрапив у полон, але зміг із нього вирватися.

- З Володею ми перетнулися ще на Яворівському полігоні, і, як виявилося, раніше навіть служили строкову службу в одному полку, тільки в різний час. А потім, після останньої ротації, у складі 3-го десантно-штурмового батальйону 89-ої аеромобільної бригади зустрівся із ним у цьому зловісному новому терміналі аеропорту - він перебував там уже тиждень. Ноги у нього були посічені осколками, перебинтовані, але тримався він гідно. Під сам кінець усі вже занепали духом, але не він. Увесь час не сидів на місці, готував розтяжки, з вигуком "Слава Україні" закидав зв'язками гранат тих, хто був під нами, вочевидь, чеченців, судячи з їхніх вигуків. Мовляв, "Спускайтеся до нас, ми вас тут усіх переріжемо". А становище було незавидне - вороги над нами, на третьому поверсі, під нами, на першому, й довкола нас. Там наших було близько 80 бійців. І обстрілювали з усіх боків. Пастка.

- Їжа була?

- Що було, те було з'їдене, особисто я довго тримався на тюбику зі згущеним молоком, від цього, правда, ще більше хотілося пити. Коли закінчувалася вода, топили лід. Великим святом було, коли знайшов пакетик кави й зготував собі гарячу каву на кубику сухого спирту. Цього, мабуть, не забуду ніколи. 16 січня було справжнє пекло - нас "пресували" з усіх боків від 6-ої ранку до 2-ої ночі. Запустили газ, ми, без протигазів, рятувалися в кутку терміналу, закривали роти вологими серветками, весь час нас рвало. А нам підкидали димові шашки, ще і ще. 18 січня забрали поранених і тих, хто вже морально не витримував перебування в аеропорту. Тоді "Рахман", командир розвідки (звільнений з полону буквально під час підготовки матеріалу, - ред.), пообіцяв: "Тримайтеся до кінця, чекайте підмогу, вас розблокують".

Донецький аеропорт

20 січня був день останній, як його ще потім назвали "Сталінград ХХІ століття". Володя був серед нас. Після останньої евакуації залишилося 56 осіб, у тому числі й 10 добровольців. Підірвали перекриття. Все рухнуло донизу. Під завалами загинуло багато людей. Мені пощастило - на той час я був біля несучої стіни - поруч зі мною боєць просто провалився у прірву. Я розкопався, взяв автомат і пішов створювати кругову оборону. Всю ніч просидів з тепловізором. Четверо чоловік спустилися вниз витягувати поранених - дехто ще подавав голос. Витягнули вісьмох, п'ятеро з них до ранку не дожили. Тих, хто залишився, нарахували шістнадцять.

 

20 січня був день останній, як його ще потім назвали "Сталінград ХХІ століття"

Старшина пішов домовлятися про "зелений коридор" з умовою, що нам сепари нададуть медичну допомогу. Щоправда, слова дотримали, допомогу надали, кількох найважчих забрали в Донецьк у лікарню. Решта дванадцять потрапили в полон, у тому числі і я. Це були 12 бійців, які сяк-так могли триматися на ногах, але всі контужені, дехто поранений.

- Що таке і як виглядав ваш полон, не знаю, як і запитати…

- Нас повели до Гіві, потім до Захарченка. Потім били у підвалі, де був тир. Били трубами, табуретками, автоматами, як кажуть, не на життя, а на смерть. Водили на "допит" - цим займалися два російські офіцери. Практикували й таке - шикували в ряд, як на розстріл, а потім стріляли у стелю. За ці кілька секунд перед очима пролітало все життя. Ламали духовно, фізично, як ще можна нищити живу людину? Насміхалися: "Ти знаєш, хто ти, "кіборг"? Прочитай це слово навпаки - гробік". З нами там був мало не до смерті побитий Ігор Брановицький. Коли запитали, чи то він автоматник, той відповів ствердно. Тоді "Моторола" випустив дві кулі йому в голову.

кція пам'яті загиблого кіборга Ігоря Брановицького / Фото: http://www.depo.ua

- Як вам удалося вирватися з полону?

- Сюжет, як нас беруть у полон, з'явився в Інтернеті, і його побачив мій батько, Мирослав. Тато звернувся напряму до керівників нашого війська, потім вийшли на сепаратистів з проханням звільнити мене. Після переговорів мене перевели в приміщення Донецького СБУ, зашили рани на голові, і прикували наручниками. Чекати.

4 лютого було сплановано акцію доброї волі - сепаратисти хотіли показати, що вони милосердні й повертають полонених. Запросили журналістів. Передали нашим. Отак із 16 чоловік 14-ох звільнили, один був убитий, один ще залишився в полоні.

Коли їхав у поїзді додому в Тернопіль, подзвонив Андрій Головряк, друг Володі Бузенка, цікавився його долею. Що я скажу? Він був найяскравіший, найсміливіший, найвправніший з усіх бійців, яких я знав. Він заслуговує на звання Героя України.

МАМИНЕ СЕРЦЕ Й ДОСІ НЕ ВІРИТЬ, ЩО ВОЛОДЯ ЗАГИНУВ

- Сталося так, що мені з кількамісячною донькою на руках довелося залишити вдома старшого сина, 7-річного Марка, і їздити по Україні, організовувати ідентифікацію і перевезення тіла Володі додому. Не розповідатиму, наскільки це було важко, і так зрозуміло. Але більше було нікому, адже мій чоловік на заробітках, - продовжила Ольга. - Ці безмежні ходіння по інстанціях… І запитань більше, ніж відповідей. Перший тест ДНК робили в Запоріжжі. Результат - збіг із ДНК матері - на 99,8 відсотка. Потім тіло транспортували у морг судово-медичної експертизи до Чернівців. Це було ще у червні.

- А чому тоді й не поховали брата?

- Материнське серце й досі не вірить, що Володя загинув. Хоча батько ще 20 січня, коли все сталося, зранку прокинувся й сказав: "Все, немає нашого Володі. Мені наснився сон, що він мене просить, щоб я зігрів його, бо в нього страшенно замерзли ноги". Та й мені в цю ніч наснився жахливий, поганий сон. Відтоді з батька, колишнього бригадира тракторної бригади, чоловіка теж неслабкого, мовби всі сили вийняли. Так і пішов з життя. Зранку пішов у справах, ні на що не скаржачись, а опинився при дорозі неживим. Та ще й сталося так, що знайшла його я. Не голосила, не побивалася, все мовби задерев'яніло, викликала швидку, міліцію.

- Ви сказали "перший тест". То був ще і другий?

- Для певності вирішили повторити. Цього разу в Дніпропетровську. Результат майже такий самий: на десяту відсотка менші показники. До слова сказати, двоюрідний брат їздив до Дніпропетровська на впізнання. Але що там було впізнавати? Жах розповідати. Вже в Чернівцях відкрили труну. Побачили дещо з обмундирування і останки тіла - нічого не розпізнати.

…Вже восени, коли прийшли результати другого тесту, були зібрані всі необхідні документи, вирішити зробити похорон. А тут батько помер - 3 листопада. Трохи "відійшли" - ще й 40 днів немає, хоронимо Володю. Не дай, Боже, таке комусь пережити. Менший наш брат Костянтин у свої 23 роки почав сивіти.

- Володя боявся, щоби до нас не докотилася війна… Казав, добре, що ми далеко від військових дій…

- А ми - ТАМ, - сумно сказала Ольга. Зітхнув Славко.

- А чому "Італієць", - чому його так назвали?

- На Яворівському полігоні Володя весь вільний час ходив з навушниками - вивчав італійську мову, - додав Славко.

- А ваш який позивний?

- "Маестро", - і на здивовані погляди пояснив: "Я на гітарі грав, недовчився на актора".

Ярослав Гавянець

- Можливо, тепер продовжите це заняття, адже доля дала вам новий шанс?

- Я й справді наразі займаюся в самодіяльному театрі. Я тільки-но демобілізувався, 21 листопада, отримав статус учасника бойових дій, і одружився. Живемо в студентському гуртожитку, дружина ще вчиться. Я ТОДІ найбільше думав про одне: ось не стане мене, і нікого після мене не залишиться.

- Хочете мати дитину?

- Дуже хочу.

- А кого?

- Пацана, звичайно, - посміхається Славко.

- І Володя дуже хотів дітей, - додає Ольга. - Коли приїжджав у звільнення з полігону, казав, що має намір, як тільки-но все закінчиться, одружитися. І дівчина у нього була, Валя. На жаль, не судилося.

- Хочу сказати ще про одну неприємну річ, - відважилася Ольга. - Коли в Донецькому аеропорту відбувся той фатальний вибух, ми стали шукати будь-яку інформацію про вцілілих і загиблих, куди тільки не дзвонили. І от нам дзвінок. "Я маю інформацію, що Володимир Бузенко живий, у полоні. Перерахуйте енну суму коштів і ви зможете з ним поговорити по телефону". Хоча все виглядало на шахрайство, але хто встоїть? Перерахували. Мовчанка. Набираємо номер. "Я не можу налагодити з ним зв'язок", - у відповідь. І потім - немає такого номера. Зате є ж такі люди!..

- Неприємно також, коли хтось, хто ховався за нашими спинами, вдає із себе щирого українця та бравого вояка, - сказав Славко. - Бачу часом нашивки "кіборг" і замислююсь, чи мають ці люди право їх носити. Бо кращі серед кращих полягли під завалами та від жахливих ран, мало кому вдалося "народитися в сорочці".

Джерело: http://www.ukrinform.ua/rubric-society/1922997-ostanni-z-kiborgiv-proschannya-z-volodimirom-buzenkom.html

Адресна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

Читать также: 

Історії АТО. Українського військового Андрія Гречанова в полоні терористів під час допитів катував лікар, колишній стоматолог із Горлівки

Історії АТО. Українського військового Андрія Гречанова в полоні терористів під час допитів катував лікар, колишній стоматолог із Горлівки

Про це начальник відділення розвідки 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ із позивним "Рахман", якого напередодні звільнили з полону, розповів в ефірі "5 каналу".

"Від кого я такого не чекав, це від лікаря. Він києм бив по ногах, по п’ятах… Я деякий час не признавався (треба було дотягнути хоча б до ранку, поки мої хлопці закріпилися на тому місці, де ми виконували свою роботу). Він (цей лікар — "24") запропонував: "Давайте я з нього потихеньку буду скачувати кров, він зрозуміє, що скоро йому кінець і він заговорить". Від лікаря я такого не очікував", — розповів "Рахман".

У перший день полону, за словами військового, його привезли в Горлівку і провели "допит з елементами інквізиції".

Пласкогубцями пальці роздробили. Але я не буду цього в ефірі казати, щоб не травмувати. Але я хотів би подякувати одному із солдатів, який був з тої сторони і відмовився брати в цьому участь, - розповів Гречанов.

За словами "кіборга", "ДНРівець" перед тим був на сповіді у священика, який попросив його не знущатися з військовополонених. Уже під ранок, коли страшний допит закінчився, терорист дав українському військовому дві ікони і потис йому руку.

Джерело: http://24tv.ua/kiborg_rahman_u_dnr_mene_katuvav_likar_n636214


Адресна матеріальна допомога родинам загиблих в АТО і на Майдані

 Читать также: 

Показувати по