Наша Діяльність

Володимир Бражник, учасник АТО. Патріот з Добасу

Володимир Бражник, учасник АТО. Патріот з Добасу

Володимир народився в сім'ї службовців. Тато, Анатолій Дмитрович Бражник  працював інженером в Краснолиманському кар'єроуправлінні, а мама Бражник Любов Іванівна, працювала черговою на Краснолиманській залізниці.

Навчався Володимир в школі добре, а після закінчення школи вступив до Донецького Національного університету на обліково-фінансовий факультет. Після університету жив у Донецьку та працював у Державній податковій службі аудитором. У 2009-му році він познайомився зі своєю дружиною Інною, працювали вони разом в ДПІ Пролетарського району м. Донецька.

24 квітня 2010  р. Володя з Інною створили сім'ю, а 30 липня 2010 р. у них народився синок Ілля.

Також у 2010-му році він пішов з Державної податкової служби і відкрив свою фірму з продажу авіаквитків корпоративним клієнтам ТОВ "Аеротранс".


Учасник АТО Володимир Бражник і батьки загиблого

Допомогти родині загиблого воїна Володимира Бражника

«Вова був хорошим чоловіком і відмінним татом, який завжди дбав про своїх рідних», - згадує дружина Інна. Він був дуже справедливою і цілеспрямованою людиною, для того щоб сім'я була забезпечена дуже багато працював. Молода сім'я житла свого не мала, і купити у Донецьку свою квартиру родині було дуже важко, тому вони знімали житло.

Володимир свій вільний час присвячував дитині і дружині, гуляли разом в парку, відвідували дитячі атракціони та будь-який вільний час, який у нього з'являвся присвячував родині. Також він був турботливим сином для своїх батьків і хорошим братом для рідної сестри і дядьком для рідного племінника.

Сім'я жила дружно, але навесні 2014 року в рідне м. красний Лиман несподівано прийшла війна, і Володимир, не замислюючись поїхав і почав допомагати українським військовим.

26 травня 2014 у Донецьку був розбитий аеропорт і герой залишився без роботи. Дружина і сестра з дітьми перебували в Донецьку, а Вова з батьками жили на дачі в с. Торське Краснолиманського району допомагали українським військовим: возили воду, продукти і речі.

11 липня 2014 рідна сестра Галина з сином і дружина Інна з сином Іллею покинули Донецьк. Вони працювали в Державній податковій службі, а державні органи вже почали захоплювати незаконні збройні формування. Вони були змушені виїхати до родичів у с. Урзуф. Сім'я була розрізнена і 11 серпня 2014 дружина і рідна сестра Володимира з дітьми переїхали все в с. Торське Краснолиманського району на дачу, щоб в цей важкий час бути разом.

Але разом були не довго. Володимир допомагаючи українським військовим, говорив батькам, що він повинен йти захищати Україну, свою сім'ю, свій будинок. Він був патріотом, знав добре історію України, тому не маючи військової підготовки, пішов захищати свою країну добровольцем.

14 серпня 2014 Володимир сказав, що їде у справах зі знайомими хлопцями і більше ми його не побачили, о 21.00 він зателефонував дружині і сказав що їде на бойові навчання в м. Дніпропетровськ, а через час ми дізналися що 16 серпня 2014 Вова був вже на Савур-Могилі з Тимуром Юлдашевим і полковником Ігорем Гордійчуком.

24 серпня 2014 р. вийшовши з Савур-Могили з Ігорем Гордійчуком і ще з 12 бійцями, вони 28 серпня 2014 р. в Многопіллі примкнули до війська генерала Хомчака, а 29 серпня 2014 Вова загинув при виході по "зеленому коридору" на дорозі с. Многополля-с. Червоносільське.

Впізнали Володимира за експертизою ДНК через 9,5 місяців.

Міліція у м. красний Лиман отримала результати повторної експертизи в кінці березня 2014 року і навіть не повідомила родині. Слідчий, яка вела справу, зустріла дружину Інну 20 травня 2015 випадково на вулиці і повідомила з подивом, що вони досі нічого не знають?

26 травня 2015 героя перепоховали на малій батьківщині в с. Торське Краснолиманського району Донецької області України.

Сім'я залишилася без годувальника і батьки без допомоги. Батько після двох складних операцій з мамою проживають в с. Торське Краснолиманського району на дачі без зручностей, в дрібненькому будиночку, пенсія у батьків на двох 2700 грн. 

Дружина з дитиною знімає квартиру в м. Красний Лиман і там же за переведенням працює в податковій.

Від держави за 1,5 року сім'я нічого не отримала.

Володимир був патріотом України і загинув захищаючи Україну. Не маючи військової підготовки пройшов "м'ясорубки": Савур-Могилу і Іловайський котел.

Без батька залишився син 5,5 років який і зараз чекає свого тата і старенькі батьки, які не можуть отямитися від горя.

Допомогти родині загиблого воїна АТО Володимира Бражника
«Мій справжній Воїн». Учасник АТО Олег Реготун в спогадах дружини

«Мій справжній Воїн». Учасник АТО Олег Реготун в спогадах дружини

«ОЛЕГ... Мій дорогий рідний Олег… Не можу говорити про нього в минулому, я знаю що він завжди поруч. Я не можу застосувати до себе слово вдова, тому що я дружина справжнього чоловіка, дружина ГЕРОЯ. Я пишаюся ним і пишаюся всіма хто пішов в це пекло, для кого честь і обов’язок стали на перше місце» - каже дружина Надія.

Олег був справжнім ВОЇНОМ. Честь, обов’язок і відповідальність завжди були для нього на першому місці. Але, не зважаючи на це, він був надзвичайно світлою і доброю людиною. Завжди першим приходив всім на допомогу, вмів заспокоїти в скрутну хвилину... Він любив всіх...

Матеріально допомогти родині загиблого Олега Реготуна за посиланням

Після строкової служби він закінчив школу прапорщиків і в червні 1997 р. по приказу прибув в Закарпатську обл. м. Ужгород в 15 ОГПБ. Проявивши високу відповідальність, був призначений на посаду командира взводу технічного обслуговування.

27 листопада 2002 року отримав звання старшого прапорщика.

31 жовтня був призначений головним сержантом взводу снайперів.

Основним його захопленням були автомобілі. Про них він знав все і усунути деякі пошкодження міг із закритими очима. Він ніколи не міг нікому відмовити у допомозі, до нього завжди всі зверталися за порадами та допомогою. Був досвідченим інструктором. Всі складні виїзди і бойові навчання в батальйоні завжди лягали на плечі Олега. Всі знали, що він зможе зробити те, чого не зможуть інші.

Ми познайомились з Олегом у жовтні 2002 р. на дні народженні у моєї подруги. Це була симпатія, потяг друг до друга з першого погляду. У шлюбі ми прожили 10 років. У грудні 2006 р. народився наш синочок Тарасик, а в листопаді 2011р. народилася Анастасійка. «Мій КОЗАК і моя ПРИНЦЕСА» - говорив він. В дітях він не чаяв душі - вони були для нього всім. Весь свій вільний час він присвячував сім’ї. Найбільше він любив ЖИТТЯ і своїх ДІТЕЙ!!! І саме зараз дуже страшно і боляче пояснювати їм чому батька не має з нами. Для мене він був всім, і якби б я знала, що можу якось його захистити і вберегти побігла б туди пішки.

Коли ми зрозуміли, що 15 ОГПБ у складі 128 бригади будуть відправляти на схід питань не виникало ні кого, ми обоє розуміли, що інакше бути не може. Олег сказав: «Надя ти знаєш, що я поїду, я мушу, це мій обов’язок».

На схід України Олег виїхав у складі перших 17 березня 2014 року. В зону АТО вони прибули 19 травня, і тоді почалося справжнє пекло… Олег був у складі забезпечення, але всі вивози боєприпасів і продуктів завжди здійснював він, але про це я не знала. Мені він завжди говорив: все нормально, не стріляють, їжі є достатньо, спав нормально. За весь час його перебування там я не чула пострілів. Він завжди знаходив такий момент, щоб не стріляли, і телефонував мені.

Їхній батальйон дислокувався в районі Луганського аеропорту. І коли багато мобілізованих відмовилися їхати в аеропорт, мій чоловік сказав: «Я поїду». Вдень вони тримали оборону аеропорту, а вночі вивозили боєприпаси на блокпости. Кожної ночі їх обстрілювали набагато сильніше, ніж вдень. В зоні АТО він встиг пробути 5 довгих місяців...

В цей страшний вечір ми поговорили і я відчувала, що Олег дуже втомлений. Він дуже чекав на передачу, яку я йому передала і я себе заспокоювала: ще трошки, ще трошки і він повернеться і все скоро закінчиться…

Ранок як завжди почався із дзвінка Олегові але голос був не його. І я почула: «НАДЯ, цієї ночі ОЛЕГ загинув від обстрілів ГРАДАМИ…» І ВСЕ !!!! Дальше страшний сон, в який ще й тепер не хочеться вірити. Таке враження, що мені ампутували ногу і руку і я так живу. Півтора року життя на автоматі: треба піднімати і виховувати дітей, яких я дуже люблю. Наш Тарасик займається танцями і айкідо, Анастасійка також вчиться танцювати. Потрібні кошти, щоб забезпечити їм майбутнє. Потрібні кошти на ремонт квартири.

І ще мені дуже прикро за те, що в грудні 2014 р. Олега було представлено до вищої Державної нагороди Героя України, але в міністерстві Оборони повернули документи без пояснень.

А мені залишається тільки Жити, Пам’ятати і ростити дітей, які є зараз сенсом мого життя.

Матеріально допомогти родині загиблого Олега Реготуна
Дружина Олександра Бабича: «Він був найкращим чоловіком і батьком»

Дружина Олександра Бабича: «Він був найкращим чоловіком і батьком»

Олександр Володимирович Бабич належить до когорти тих військових, які не зрадили своїй професії в скрутні для нашої армії роки,  віддано служили Україні та особистим прикладом виховували молоде покоління. Тож коли на Донбасі розпочався військовий конфлікт, майор Олександр Володимирович Бабич  без вагань пішов виконувати свій професійний обов’язок. Його направили в зону АТО в серпні 2014 року, а п’ятого листопада, в день народження сина, Олександр обгорів внаслідок потрапляння міни у палатку з боєприпасами. Ще три дні він мужньо боровся за життя, але дива не сталося… 

Його  дружина Олена ділиться спогадами про чоловіка:

Майор Олександр Бабич з сім'єю

- Ми  познайомилися у моєї подруги, в 2000-му році. Я на той час працювала телефоністкою.  Починали спільне життя з одної ложки – ні в нього, ні в мене нічого не було.  Він поступово переходив до мене жити: то капці приніс, щоб було в що перевзутися, то домашній одяг. А коли вирішили одружитися, то переносити вже було нічого. Весілля не влаштовували, після реєстрації Саша пішов в наряд, а я на службу. Мені було 22, а  йому 25. Довгий час винаймали квартири, навіть службового житла не було. А через п’ять років народилася довгоочікувана донечка. Чоловік мріяв саме про неї, а я хотіла сина. Коли на УЗД повідомили про те, що буде дівчинка, Саша ще за місяць до народження набрав довідок, що має донечку, і заховав від мене. Причому і ім’я обрав сам. Чоловік вважав Віку найкращим подарунком на тридцятиріччя. Ми обоє трусилися над дитиною, але вона зростала татовою донечкою: тільки йому довіряла свої таємниці, тато будив до школи, робив масаж, а ввечері читав казку та гладив спинку. Коли в 2013 році народився Артем, то синові батько скільки уваги приділити не зміг – почалася війна. Саша практично жив у частині, дома бував рідко - вночі прийшов, вночі пішов. Відпустки не було. Ми з сином йому домашню їжу носили кожного дня. На мене вже навіть косо поглядати почали, запитували, чи не втомилася, бо ніхто не приносив так часто. 

- А яким він був у спілкуванні з іншими? 

- Ніколи в житті не сів в маршрутці, бо знав, що хтось зайде і сяде. На виході подавав усім руку, виносив візочки з дітьми. Мене це навіть нервувало, бо доводилося чекати, поки всім допоможе.  В штабі працювати не зміг, пішов до людей, відповідав за виховну роботу з особовим складом.  В його підрозділі ніхто за час служби не втік, не загинув, він про всіх турбувався: організовував просвітницькі і культурні заходи, вирішував проблеми та підтримував підлеглих. І після демобілізації хлопці йому телефонували, в гості запрошували. Олександр Володимирович  - справжній офіцер, який честь і гідність ставив понад усе. Ніколи не просив ніяких звань та посад, ні про які хабарі по відношенню до нього не могло бути й мови.  Коли надійшла його черга їхати в АТО, я неначе збожеволіла від страху, навіть почала вмовляти чоловіка відкупитися.

«А як ти це собі уявляєш? – запитав суворо, - як я буду підлеглим в очі дивитися?»

«Я все розумію, але так боюся, бо вже скільки жертв! Я без тебе не проживу, я з собою щось зроблю!» - кричала тоді у відчаї. 

«Не говори дурниць! Чому я маю загинути?» - розсердився у відповідь.

 А в мене серце так боліло, немов у передчутті, та він сказав, що питання закрите і більше не обговорюється:

«Настав мій час, я повинен виконати свій обов’язок!»

І все.  Інші уникали усілякими правдами й неправдами, лягали в божевільню, а у нас без заперечень, коротко і ясно. З тим і поїхав.

Бабич Олександр Володимирович з донькою

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

- Чоловік вам щось розповідав, ділився враженнями про Донбас? 

- Говорив, що на  Полтавщині люди несли військовим все, навіть за містом у полі наздоганяли і пригощали. А в Ізюмі вже інакше - боком дивляться і лушпиння в їхню сторону плюють. На Луганщині місцеве населення і військові були в ступорі після наказу про відступ з Луганська, коли місто буле вже майже визволене. Виникла недовіра до командування, до дій влади. Ті та подальші події показали, що істинних патріотів цілеспрямовано знищували, що між керівниками існували домовленості. А справжні командири намагалися зберегти особовий склад, детально розробляли плани, враховували вік та рівень підготовки підлеглих. Одного разу чоловік примусив відмовитися від участі у ризикованій операції 25 – річного юнака, який був єдиним сином у батьків. Він розумів, що шансів на повернення живим у хлопця немає. На завдання добровільно пішли ті, хто вже хоч щось побачив в цьому житті – чоловіки 45- 50 років, які вже виростили дітей і мали військовий досвід. Особливо високої думки Олександр був про львів’ян – люди там високодуховні, здатні вмерти за ідею. Гремуча сила! Згадайте, адже саме «Львівська сотня»  з’явилася на Майдані в переломний момент і надихнула інших.

Ми з ним за все життя більше, ніж на 10 днів не розлучалися, тому  вже за місяць я страшенно скучила, сказала про це по телефону. А він у відповідь:

«Не рви мені душу, ти навіть не уявляєш, як я скучив, і як мені тут важко на все це дивитись, бо немає ніякого результату і, напевно, в найближчому майбутньому не буде».

Почути такі слова від  нього – це все, межа. Бо він настільки був витриманий і закритий для обговорення подібних питань, що тільки крайнє розчарування могло змусити сказати таке. 

Наступне питання я завжди задаю з комом у горлі, бо розповідь рідних про обставини загибелі чоловіка, батька, брата - це повторне переживання болю втрати. Але не спитати я не можу: ми всі повинні знати, як гинули наші Герої, і кожна така розповідь – свідчення для суду у Гаазі.                                                                           

- В день, коли це все сталося, нашому сину виповнився рік – 5 листопада. Пізно ввечері розпочався обстріл. Ніхто не може пояснити, чому Олександр зайшов у палатку зі снарядами: чи винести хотів, чи щось інше зробити. Так як він дуже відповідальна людина, а його бліндаж знаходився дуже близько, то, вочевидь, намагався якось вплинути на ситуацію. Він весь обгорів, шкіра лишилася тільки на грудях під карманами, в яких були іконки, та ще берці трохи захистили ноги. До Краматорська його довезли  волонтери, а  потім гелікоптером  доставили до Дніпропетровська, в опіковий центр лікарні № 2.

Мені про все це сказали лише наступного дня в обід, тобто тільки через два дні я туди приїхала.  Восьмого листопада о 6 ранку прийшла до реанімаційної палати. Лікарі запитали, чи готова я побачити ту жахливу картину і не заридати. Запевнила, що витримаю. Налаштувалася і зайшла. Я була готова, але не наскільки, бо впізнати його було неможливо – весь  у бинтах.  Саша був при пам’яті, став розпитувати про дітей.  «Як там Віка?» -  після цих слів я засумнівалася, що це він, бо завжди звав донечку тільки Вікусею. Оговтавшись, запевнила, що в нас все добре, просила його берегти сили і менше говорити:

«Саша, я  для тебе все зроблю, землю переверну, аби ти тільки жив. Тільки борись за життя!»

Він пообіцяв боротися до останніх сил. Медсестра відкинула простирадло і показала тіло, а він запитує:

«Що, страшний?»

«Ти найкращий! Для мене це не важливо!» -  я й справді тоді нічого не бачила, і зараз, коли пригадую, то тільки якісь контури перед очима. Лікарі мені зразу все детально пояснили і дали один  шанс з тисячі. Я не хотіла в це вірити і відмовлялася розуміти. Запитувала про пересадку, про необхідні препарати. Та лікарі на той час вже зробили все можливе, волонтери забезпечили ліками  -  вони коштували 30 000 на добу), але відмовляли нирки, сильно постраждали внутрішні органи. Больового синдрому не було -  Саша був під морфієм, та й кров була настільки отруєна токсинами, що мозок не міг нормально реагувати на біль.

Я до останнього не могла допустити думки, що це все. Мені дозволили буду поруч з чоловіком, годувати через трубочку. Жалію, що намагаючись зберегти йому сили, забороняла говорити. Краще б більше розпитала про все і нормально попрощалися. Після обіду я його похвалила за витримку, пообіцяла, що все переможемо, а потім мене попросили вийти. Біля дверей я повернулася і сказала, що дуже його люблю, і нам є заради кого жити:

«Ми тебе любимо і чекаємо!»

«Я знаю, я вас теж дуже люблю», - його останні слова. О шостій вечора Саша помер…

(після довгої паузи та сліз Олена Яківна знаходить сили говорити далі)        

В це відмовлялися вірити багато з тих, хто його знав. На похороні плакали солдати з частини - його вихованці, адже він був для них татом: і свята організовував, і підгодовував. Я говорила, що в нас двоє рідних дітей і десятки всиновлених. 128 бригада – одна з найбільших в Україні, служать у ній військові з усієї країни. І ховають їх теж по всій Україні, вже давно кількість загиблих складає понад сотню. На нашому кладовищі шестеро з нашої частини.  Коли до чоловіка приходжу, то з усіма говорю, всі вони – цвіт нації.

Олександр Бабич з донькою 

- Хто підтримав вашу родину у той страшний час? 

- А він і тепер страшний: я за 15 років, що прожила з чоловіком, плакала може двічі, а тепер навіть не знаю, звідки ще ті сльози беруться. Військових бачити не можу. Музики слухати не можу, телевізор дивитися теж. Нічого і нікого не боюся, ладна померти хоч завтра.  Заганяю себе домашньою роботою. А як після закінчення відпустки по догляду за дитиною буду виходити на службу – не знаю.  Коли стає зовсім погано – їду на цвинтар. Побуду біля Саші, могилу  приберу – трохи легше. Колеги по роботі мене не навідують, бо не можуть підібрати слова. Якби не мама та брат, я  не знаю, як би вижила сама. А ще, звичайно, я дітям потрібна, бо тепер їм і за маму, і за тата. Донька все розуміє і мужньо тримається, бо надивилася, як я кричала на цвинтарі, і тепер боїться, щоб зі мною чогось не трапилося. Їй, сердешній, теж погано там було, навіть швидку викликали. В школі вже четверо таких дітей, чиї батьки загинули. Ніхто їх там особливо не жаліє. Сусідка розповідала, що прийшла одного разу забирати свою дитину після уроків, а там проходив захід з вшанування загиблих. Моя Віка так ридала, що вчителька попросила швидше все закінчити. Мені ж Вікуся нічого не розповідає про таке – намагається вберегти від хвилювання. Дитина вивчила молитву на дві сторінки і щовечора молиться за тата. Не пропустила жодного дня. Вірить, що йому від цього буде легше. Одного разу він доньці наснився, сказав, що буде з нами, оберігатиме і допомагатиме. Погляд у неї став вже зовсім дорослий. Я б хотіла, щоб вона мала повноцінне дитинство, але після такої втрати Вікуся враз подорослішала. А ще в неї зникли бажання. Єдине від чого вона в захваті – від танців. Жодного заняття не пропустила.

Зараз наша відрада – маленький Артем. Віка дуже хотіла сестричку, а коли дізналася, що буде братик, просила нас заплатити, щоб поміняли. Навіть плакала спочатку, а потім погодилася: «Нехай буде хоч хто-небудь!» А тепер вона без нього довго не може, навіть «синочком» називає. І Артемчик мерщій біжить зустрічати сестричку зі школи. 

- Олено Яківно, чи дотримується держава виконання своїх обіцянок перед родинами загиблих? 

- Якби ж то! Я не знаю куди ще звертатися, щоб отримати житло. Змін житлових умов потребують усього 4 родини загиблих на стотисячне місто. У нас є службове житло, але за законом нам мають виділити квартири у власність. Міноборони закінчує будівництво двох будинків, квартири там давно розподілені, нам не запропонували нічого. Виділили кошти, але їх не вистачає для придбання квартири, яка б відповідала потребам родини. Мій чоловік прослужив 21 рік в армії, ми вже маємо право на постійне житло. Я буду  чекати ще хоч 20 років, але отримаю належне.

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

Ми зверталися до нашого народного депутата, написали листа президенту, голові Верховної Ради, прем’єр - міністру. Від Яценюка надійшла відповідь, що після розгляду лист направлений до Закарпатської ОДА. Замкнене коло… Чекаємо на відповідь Порошенка та Гройсмана.

З пільгами теж проблеми: виходить, що у учасників АТО вони будуть, а у сімей полеглих за Україну воїнів – ні, якщо пенсія про втраті годувальника перевищує 1700 гривень. А я тільки за заняття доньки англійською мовою і танцями  плачу тисячу гривень, ще тисячу – за комунальні послуги. Недавно повідомили, правда, що місцева влада буде сплачувати 50% за комунальні послуги і поверне пільги на проїзд.

За деcять місяців після смерті мого чоловіка ні до мене, ні до інших жінок, які теж залишилися вдовами, ніхто не прийшов, не зателефонували навіть з роботи. Добре, хоч мені повідомили про трагедію з  чоловіком, і я встигла побачити Сашу живим. Його медаль «За сумлінну службу» передали – боялися прийти і вручити. Єдине, що зібрали нас 25 червня 2015 року і оголосили про встановлення звання  «Почесний житель міста» нашим чоловікам.

Майор Олександр Бабич, Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада

Розуміючи, що після таких потрясінь будь-якій людині необхідна медична допомога чи санаторно-курортне лікування, запитую наостанок про це свою співрозмовницю.

-  В серпні дітям надали путівку на оздоровлення в Одесі, в жовтні я поїду по путівці МО – треба хоч трохи відновити сили, бо по всім інстанціям ходжу з малим на руках. Мама в цей час побуде з дітьми. От тільки від думки, що вже ніколи ми не будемо відпочивати всією сім’єю, зупиняється серце – Саша був найкращим чоловіком і батьком. 

І все… У цієї родини залишилися тільки спогади про найдорожчу людину. А у маленького Артемчика не будете навіть їх, тільки фотографії тата. Він виросте, і ніколи не назве російський народ братнім. 

P. S. Олена Яківна висловлює свою щиру подяку лікарям, персоналу та волонтерам Дніпропетровського опікового центру міської лікарні № 2, які зробили все можливе для порятунку її чоловіка - Олександра Володимировича Бабича.

Дізнатись більше і допомогти сім'ї Олександра Бабича, офіцера, загиблого в АТО

Автор: Ірина Семьонова

«Бесконечное море любви». Елена Александровна Гуменюк-Торган, вдова Александра Леонидовича Гуменюка

«Бесконечное море любви». Елена Александровна Гуменюк-Торган, вдова Александра Леонидовича Гуменюка

Встречи с этой женщиной я ждала долго – у нее очень напряженный ритм жизни. Моя собеседница – Елена Александровна Гуменюк-Торган, вдова Александра Леонидовича Гуменюка, погибшего полгода назад, и мать троих сыновей. А еще она заботится о батальоне «Киевская Русь», созданном ее мужем.

Как найти силы жить дальше? Успевать заботиться не только о собственных детях, но и «детях Бати» – бойцах батальона «Киевская Русь?» С ответа на эти вопросы и началась наша беседа.

– Мы считаем, что папа в командировке, спрятались за этим. Так меньше травмируется психика детей. Наш папа часто уезжал, поэтому его отсутствие было для них привычным. Теперь я сама езжу в зону АТО, детям об этом не говорю. Знаю ситуацию, настроения, потребности людей, оставшихся там. Почему у нас происходит подобное? Многое надо менять, и не только в нашем руководстве, а и в сознании людей. Каждый должен сделать все, чтобы война не пришла в его дом. А это возможно, только если будем действовать все вместе, а не 10-20 процентов населения страны. Мы должны понять, как мы хотим жить: как раньше или по-другому?

– Подаренный семье автомобиль вы отдали бойцам.

– Да, он нужнее нашему 11 батальону. Я ездила общественным транспортом и буду это делать дальше. Когда представители власти будут ездить в метро, маршрутках, они будут знать потребности людей, они должны знать потребности людей! Я считаю, что брать во власть чиновников нужно после знакомства с краем, где прошло их детство: в каком состоянии детский сад, школа, дом, село, где они родились. Узнать, как они относятся к учителям, которые их учили. Тогда у нас будет нормальное государство. Если они ничего не сделал для малой родины, то бесполезно заявлять с высокой трибуны, что сделают что-то для всей страны. Пока они у себя дома не наведут порядок – порядка не будет нигде.

– А как Александр Леонидович заботился о потребностях других?

– Александр Леонидович - восхитительный человек, который решал все проблемы. Мы познакомились, когда ему было 30 лет. Я чувствовала себя, как за каменной стеной, хотя вышла не за деньги и звания. Он был старшим лейтенантом, потому что поздно поступил в Рязанское ВВДКУ – после срочной службы в армии и двух курсов института. Во время распада СССР служил в Прибалтике. Их часть должна была разгонять демонстрацию возле телебашни. Он отказался выполнять приказ и избивать мирное население, уволился по собственному желанию. Командир с уважением отнесся к его поступку, ведь сам сказать «нет» не смог. По прибытию в Украину Саша пытался восстановиться на службе, писал разным начальникам и министру. Но было сокращение, и его никуда не брали. И только обращение к президенту Л. М. Кравчуку помогло вернуться в строй.

К солдатам он относился, как к своим детям. Родители призывников лично просили взять их детей в 28 учебный батальон, командиром которого он стал. Ребята после службы под руководством Александра Леонидовича шли работать, в основном, в правоохранительные органы, спецподразделения. Поэтому Саша, когда начался Майдан, не взял в руки оружие, а стал между ними. С одной стороны были его бывшие курсанты, а с другой – друзья и единомышленники. Когда однажды пришел с рассеченной головой, то на вопрос: « Кто?» ответил: «Не знаю. Или с той, или с этой стороны, но главное, чтобы они не поубивали друг друга». Этими словами он показал свое отношение к событиям. Он не был ни за ту власть, ни за эту – он был против конфликта и убийств.

– Что же побудило Александра Леонидовича создать «Киевскую Русь?»

– Он создал 11 батальон теробороны, так как знал, что нужно действовать очень быстро, иначе будет большое военное противостояние. Когда произошел захват Славянска, то по хронике событий видно, что там не было такого количества жертв с обеих сторон – он старался сохранить жизнь и тем, и другим. Если же Путин объявил его своим врагом, и Стрелков выполнил приказ Путина – пусть это останется на его совести. Можно спросить сослуживцев Стрелкова, какого они мнения о нем, и правильно ли он сделал, убив моего мужа. Может быть, надо было сесть за стол переговоров и решить это все? А если бы сразу стали на границе с Россией, не было бы конфликта такого масштаба. А так время было упущено.

– Каким ему виделось будущее Украины?

– Он считал, что Украина не должна играть в чью-то пользу – Европы или России. Она – центр, и должна быть между ними. Да, ближе, конечно, к Европе, так как люди избрали европейские ценности. Не хотели, чтобы избивали детей, насиловали, как во Врадиевке. Мы с Сашей тоже столкнулись с коррупцией, когда хотели построить социальное жилье для военнослужащих. А ему сказали, чтобы не лез не в свой карман.

– А каким он был отцом, не случайно же его позывной «Батя?»

– Папа был богом. Все выполнялось без обсуждения, потому что он десять раз все обдумает, прежде чем принять решение. В казачьих лагерях, во время отпуска, занимался с детьми со всей страны ориентированием, боевыми искусствами, контактным боем. Он был уникальным: с огромной любовью относился к народному творчеству. Наши дети ходили не просто на хор, а изучали украинский фольклор, так как ребенок должен узнавать историю своей страны не только в классе, а через народные традиции. Отец каждому сыну подарил вышиванку, узор на которой соответствует имени и времени рождения. В этом году, хотя Саша был на фронте, мы с детьми ездили в лагерь, так как я убеждена, что с мальчиками должны заниматься мужчины.

– Помог ли вам кто-то за это время?

– Спасибо бизнесменам из Днепропетровска, благодаря им я продвинулась в ремонте. А сделать нужно было многое: электрику, отопление, пол. Одно рекламное агентство закупило ламинат и кафель. Предприниматель из Киева помог с техникой для кухни. Обладминистрация предоставила стройматериалы, батареи, сельский совет оказал материальную помошь. Помогали и простые люди. Я всем признательна за помощь и поддержку, хотелось бы назвать этих людей, но они не хотят публичности.

– Как вам удается решать проблемы, ведь теперь вы занимаетесь абсолютно всем?

– Трудно все успеть, ведь у детей каждый день занятия: уроки по курсу средней школы, музыкальная школа, китайский язык. Например, в среду у нас очень большая загруженность, а комиссия ЛКК в Ирпене только по средам. И в собес тоже нужно попасть в этот день. Везде очереди, если не хватает какого-то документа, приходится все повторять через неделю. У меня один ребенок – инвалид, и чтобы оформить ему пенсию, я вынуждена несколько раз проходить эту волокиту. А потом еще ждать начисления (последний раз – два месяца).

– Ваши дети проходят обучение на дому. Сложно ли организовать учебу?

– Я стараюсь не терять ни минуты: пока кто-то на занятиях по музыке, с другими учу уроки. Очень помогает нам учитель украинского языка, а вот с учителем по математике проблема – нынешнего не устраивает цена. Сама я уже с такой степенью сложности предмета не справлюсь.

– Елена Александровна, а помощь по присмотру за детьми согласились бы принять?

– Не откажусь, если кто-то, кого я хорошо знаю, станет возить детей в музыкальную школу – у меня бы освободилось время для домашних дел. А в сентябре мне выходить на службу: осталось три года до пенсии, мне надо их доработать. Так что такая помощь была бы кстати.

– А хотели бы на лето отправить мальчишек в лагерь?

– Конечно, но при условии, что это будет связано с обучением (желательно английскому языку). Считаю, что летом дети тоже должны узнавать что-то новое. Прошлым летом они обучались резьбе по дереву, фехтованию. В Мамаевой слободе занимались уходом за лошадьми – общаться с животными надо уметь с детства.

– Как нагрузки такие выдерживаете? Где берете силы?

– Жизнь меня никогда не баловала, я привыкла. Когда родились дети, мы ютились в десятиметровой комнатушке в общежитии, я спала по 2-3 часа в сутки. Квартиру выбивали со скандалами, нам отказывали на уровне министра обороны, мы грозились дойти до Европейского суда. Когда ее получили, детям было по два с половиной года: первый этаж, холодно так, что зимой в ванной лед намерзал. Чтобы как-то выжить и отремонтировать квартиру, Саше пришлось уйти из армии – денег ведь не было, одни долги. Вскоре стали болеть дети. Особенно сильно Максим – ветрянка дала осложнение на почки. Два года (2007-2009 гг.) я с детьми жила в больнице. Представляете? Огромнейшая благодарность заведующей отделением детской больницы в Боярке Ковальчук Татьяне, которая пошла нам навстречу и разрешила быть всем вместе.

А когда дети подросли, и мы решили делать ремонт, начался Майдан, а потом война. Я осталась одна и снова вернулась к режиму четырехчасового сна. Значит, судьба у меня такая…

Елена Александровна замолкает, взгляд становится грустным. Но отчаяние или безнадежность в нем не скользят – чувствуется спокойная уверенность женщины, привыкшей с честью выдерживать удары судьбы. Мы прощаемся, она торопится по делам. Я ухожу, восхищаясь силой ее духа, стойкостью и способностью жертвовать собой. Она действительно уникальна: такая самоотреченная забота о детях (причем это не сводится к «одеть-накормить», воспитание основано на развитии личности каждого), масса повседневных дел (да еще и ремонт квартиры), поездки в зону АТО и создание фонда помощи батальону им. Александра Гуменюка! Воистину, надо иметь бесконечное море любви к людям в своем сердце, чтобы так беззаветно отдавать себя другим. Как она все успевает? Мне очень хочется, чтобы нашлись люди, которые помогли бы устроить на лето мальчиков в лагерь, а Елену Александровну в санаторий. Ведь таких людей надо беречь!

P. S. На следующий день Елена Александровна была в эфире канала «1+1», где рассказала о своей волонтерской деятельности. В конце она поделилась радостной историей о встрече освобожденного из плена сына с отцом. В этот момент у нее в глазах было столько любви и счастья, что стало понятно: именно таких женщин увековечивали на полотнах великие мастера.

Автор статьи:

Ирина Семенова

Истории АТО. «Я не сдамся!» Николай Николаевич Балакшей, «Утес»

Истории АТО. «Я не сдамся!» Николай Николаевич Балакшей, «Утес»

Как определить способность человекам к подвигу? Чем измерить? Могли ли мы год назад представить, что страшные бои, о которых в детстве читали в книжках о войне, будут ужасающей реальностью? Что наши мужчины, проигрывающие на фоне заморских женихов, станут для украинок эталоном надежности и мужества? Что из слесарей, водителей, бизнесменов и инженеров они превратятся в Героев?

Николай Николаевич Балакшей – «Утес». В мирной жизни, казалось бы, обычный человек: школа, университет, своя небольшая мастерская по ремонту автомобилей, забота о семье и родителях. Вот только обостренное чувство справедливости и любовь к свободе были столь сильны, что привели его на Майдан, а потом в батальон «Донбасс». Он продал бизнес, отдал деньги на потребности батальона и стал «Утесом» – так называется крупнокалиберный пулемет.

И началась жизнь, в которой каждый день мог стать последним. Ситуации были разные: и за вражеским танком, который прятался после нанесения ударов, охотились, и атаку на школу, в которой отряд дислоцировался, отражали. Задача гранатометчика – расчистить дорогу и прикрыть фланги, чтобы никто не подошел. Брали Попасное, Лисичанск.

«Утес был хорошим стратегом, вел себя не как боевая единица, которая выполняет только свою задачу, а видел картину боя в целом, мог все детально спланировать и разработать. Ему бы взводом командовать!» – говорит о Николае «Испанец», его боевой товарищ.

«Две недели «Утес» заменял командира взвода. Пристально следил за порядком, внешним видом бойцов. Со всеми общался на «вы», очень воспитанный и порядочный человек», – так отзывается о побратиме боец с позывным «Странник».

Его мужеством восхищался «Лермонтов», командир и друг:

«Уже будучи раненным в Иловайске, Утес отказался выходить из боя, и четверо суток сражался. Это говорит о многом. Он знал, на что идет. Я его предупредил, что мы не выйдем и погибнем. Но он остался».

А родные не знали ничего до августа. И только накануне событий под Иловайском Николай поставил их в известность. 29 августа 2014 года в телефонном разговоре он сказал: «Я не сдамся!» – это были последние слова, которые они услышали. Николай пропал без вести в бойне, устроенной российскими войсками. И лишь в январе экспертиза ДНК помогла установить его личность. Он был похоронен в Днепропетровске как неизвестный солдат. А теперь стал известен как Герой, который не отступил, прикрыл, отдал все…

Лермонтов поделился своими размышлениями по этому поводу: «Он продал свой бизнес, и все деньги перечислил «Донбассу». Дочке сейчас необходимо лечение глаза, но денег не хватает. Нацгвардия и батальон, несмотря на мои просьбы, отказались предоставлять транспорт на похороны. С почетным караулом, насколько я знаю, тоже были проблемы. Мои два представления о награждении «Утеса» командование отказалось подписывать без объяснения причин. Выплату материальной компенсации родственникам погибшего батальон также не осуществил. Поэтому я принял решение написать рапорт об увольнении. Для меня не существует больше ни Нацгвардии, ни МВД. Они пустое место. Я не прощаю признаков неуважения к моим бойцам».

Слово «утес» в первом значении – высокая скала. Вот такой скалой, способной защитить Украину, и стал «Утес» – Николай Николаевич Балакшей.

Давайте все вместе позаботимся о его близких, о родных еще многих сыновей Украины, которые сумели стать горой за свою страну!

«Наші Мадонни»

«Наші Мадонни»

В рамках роботи над проектом «Люди допомагають людям» я спілкувалася з жінками з Херсонської області, чиї чоловіки загинули в АТО. Дуже переживала: з чого почати розмову, як не заподіяти біль необережним запитанням? Але побоювання були марні: співрозмовниці - всі як одна - проявляли королівський спокій і незвичайну силу духу. Вони залишилися з маленькими дітьми на руках (двома, а то й трьома), але ніхто не скаржився на долю - їхні чоловіки не могли вчинити інакше. Захищаючи Україну, вони всі захищали, в першу чергу, свої сім'ї. 

Гідна захоплення мужність наших українок, з якою вони переносять біль втрати, піклуються про дітей, знаходять сили жити далі. І соромно за нашу державу, яка багатьом не надала обіцяних виплат. Тому давайте не залишимося байдужими до всіх членів сімей загиблих, підтримаємо їх теплом і турботою!

Спасибі Вам, наші непохитні Мадонни, за вміння створювати справжні Сім'ї й жертвувати найдорожчим! 

Дрожью передергивает тело,
Плачет сердца каждая струна,
Все в душе навек заледенело –
Ее мужа отняла война.

Тридцать – и вдова… да неужели
Счастье, что по жизни их вело,
Навсегда забрать у них сумело
Мелкое, ничтожное х..ло?

Возомнив себя владыкой мира –
Ни своих и ни чужих не жаль, -
Из экрана в каждую квартиру
Влезла эта ботоксная шваль.

А его холопы – вертухаи
Правят Крымом, отняли Донбасс,
Грабят, топчут, режут, убивают
Самых смелых, лучших среди нас.

Но орде уродов не осилить
Гордую, свободную страну,
Потому что вдовы Украины
Прокляли навеки их войну!

Автор статьи:

Ірина Семенова

Показувати по