Наша Діяльність

Подарунки для діток

Подарунки для діток

Новий Рік почався з приємних подарунків. Нам принесли цікаві, дивовижні книжечки для наших найменших підопічних. Незабаром казочки надійдуть маленьким читачам. Спасибі Владиславу Волинцю за те, що постійно підтримує платформу.

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Пономаренко

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Пономаренко

«Людина живе доти, доки її згадують»

Лариса Пономаренко не сидить на місці, не зупиняється жити, в серці береже кохання до свого чоловіка – Віталія Благовісного, який загинув у 2015 році поблизу Авдіївки в Донецькій області. Як живе родина Віталія сьогодні та яким його пам’ятають дружина і доньки, читайте в інтерв’ю.

Як ви познайомилися?

Усе дуже банально. Він зі своїм двоюрідним братом прийшов до нас у гості. Ми з мамою тільки переїхали, почали меблі розставляти. Все відбулося після його дня народження 14 листопада, вже 16 ми познайомилися. І все, 20 років були разом. Зустрічалися місяць, і тоді він освідчився. Я відразу погодилася. Це було кохання з першого погляду. Мені не потрібно було до нього звикати. Можливо у 20 ми всі однакові, але це було справжнє кохання.

Що ви любили робити разом?

Ми все робили разом. Коли у нас народилися діти, він допомагав мені з підгузками, прокидався вночі. Разом ходили і на риболовлю, і в кіно. У Києві ми жили біля парку Перемоги, тому гуляли там щовихідні.

Які стосунки були у доньок із батьком?

Найкращі, які можуть бути. Я працювала в кіно приблизно 8 років, тому часто їздила у відрядження. Доньки залишалися з батьком. Він заплітав їм косички, відводив до школи, сам ішов на роботу, забирав зі школи. Увесь час вони проводили разом. Чоловік із дітьми їздив на Майдан. Якраз у той день, коли розпочався обстріл. Вони обманювали мене, казали, що пішли в магазин. Я не вірила. Вони їхали з Майдану на 18 тролейбусі, проїжджали повз мою роботу. Дочка ще казала: «А якщо зараз мама буде їхати?» І я зайшла до цього тролейбусу, в якому вони їхали.

Яке у Віктора було ставлення до мобілізації?

Влітку показували сюжет про його товариша по службі, який демобілізувався та пішов в АТО. Віталік мені сказав, що теж піде. Я була категорично проти. Як це ти підеш? У мене непередбачувана хвороба, у нас двоє дітей, з ким вони залишаться?

Ви не знали про наміри чоловіка?

Я навіть не підозрювала, що у нього є якісь плани йти в АТО. Ми цю тему вдома більше не обговорювали. Тоді він працював на Київському морі, офіційно ловив рибу. Було затишшя. Сказав, що поїде в Київ шукати тимчасовий заробіток. Виявляється, поїхав у Вишгород. Там його зняли з обліку, у Києві поставили, вручили повістку. Він вже все пройшов і знав, коли буде їхати. Прийшов додому й оголосив. Я плакала. Відмовляла. По-різному: по-хорошому, по-поганому. Але він навіть не слухав.

Як він аргументував?

«Я не боягуз. Я піду захищати нашу Батьківщину». Ні я, ні діти не могли вплинути на це рішення. Неможливо було його відмовити. Він зробив це свідомо. Віталій розумів, якщо я дізнаюся, то буде скандал і вмовляння. Тому він одразу приніс повістку. Мій чоловік казав, що там молодші хлопці та чоловіки його ж віку. «Потім через деякий час, що я буду казати? Що я ховався за твоєю спідницею?» І все. Пішов.

Яка реакція була у доньок?

Я думаю, що вони пишалися. Але через свій вік не усвідомлювали, наскільки це може бути небезпечно. На хвилі патріотизму вони думали, що це правильний вибір.

Як підтримували зв'язок?

Мобільний зв'язок. Я дуже переживала. В армії він був електриком зв’язку, тому і тоді вчився на електрика. «Нічого страшного. Буду там зв'язок налагоджувати». Мене це заспокоювало. Вперше його відпустили додому на Великдень, перед тим, як поїхати в зону АТО. Вмовляти сенсу не було. Просто переживала, куди він потрапить, ким він буде. Він нічого мені не розповідав. Коли вже поїхав, повідомив, що потрапив до Дніпропетровської області в 93-тю механізовану бригаду. «Я буду сапером». Я навіть по телефону розсміялася. Як сапером? Вчився на електрика, а будеш сапером? «Нас направили, не вистачає людей». На 1 вересня він знов приїздив додому. Я попросила його одягти форму, піти до дівчат у школу на 1 вересня. Він казав: «Та навіщо». Був скромним. Не мав показовості, не вихвалявся цим. Опісля відразу поїхав. Він тричі приїздив. Двічі я проводжала його на вокзал, засмучувалася. А третій раз заспокоїлася. Була впевнена, що ще трохи і він буде вдома. Не плакала, мені було спокійно. Ми спілкувалися щодня: зранку і ввечері після завдань.

Доньки були дуже близькі з батьком. Як вони сприйняли загибель батька?

Це для нас було дуже складно. Усім нам трьом було важко. Якийсь час навіть повірити було складно. Не знаю, скільки треба сил, щоб все пережити. Мені було 18, коли мій батько помер. Мені було важко. І все життя мені його не вистачало. Зараз я дівчатам кажу: був би батько, він би поговорив з вами. Коли втрачаєш близьку людину, дуже важко морально пережити.

Хто вас тоді підтримував?

Нас підтримувало багато димерських людей (авт. Димер – смт. Київської області). Звичайних людей, а не чиновників. Здається після поховання прийшла моя знайома і каже: «Ось тобі передали 200 гривень». Я розумію, що у людей теж можуть бути труднощі. Потім я познайомилася з платформою "Люди допомагають людям". Вони допомагали матеріально, зі вступом до університету, просто дзвонили.

Така різнобічна підтримка допомогла не зупинятися?

Звичайно! Завдяки різним і небайдужим людям розумієш, що варто боротися, жити далі. Твоє життя не зупинилося. Якщо б не було цієї підтримки, можливо ти опустив би руки, жив би в коморці. Коли будуєш плани на життя, думаєш про своє майбутнє, а потім все враз розбивається на маленькі частини… У тебе опускаються руки. Ти не знаєш, що робити. Твій чоловік начебто захищав цю Батьківщину і все, що в нього було, віддав. А до тебе люди повертаються спиною. Я вважаю, що підтримка небайдужих стимулює. Добре, що є такі люди.

Сім'ям зараз дуже важливо отримувати таку підтримку?

Звичайно. Шкода, що з боку держави немає програм реабілітації для таких сімей. У нас все тримається завдяки фондам, небайдужим людям і волонтерам. Ми залишаємося зі своїми проблемами сам на сам. Мені дуже не вистачає чоловіка. Але завдяки усім цим подіям, я подивилася на життя з іншого боку, познайомилася з багатьма добрими людьми. Для мене це дуже важливо. Завдяки таким людям можна вирішити багато моральних труднощів. У нашій країні об’єднує горе. Було б добре, якби ми познайомилися при хорошому житті.

Колеги по службі підтримують з вами зв'язок?

Ми зідзвонюємося з командиром. І є декілька його товаришів. Я не можу сказати, що ми дружимо. Це були друзі мого чоловіка, з якими він познайомився там. Я з ними не спілкувалася, поки мій чоловік був живий. Що можна сказати незнайомій людині? У кожного своя сім'я, турботи. Я розумію, що життя триває. Ти вже нічого не можеш змінити, тому треба рухатися далі.

Чим ви зараз займаєтесь?

Я записалася до басейну, хочу скласти на права, а влітку поїхати на екскурсію за кордон. Намагаюся не сидіти вдома. Що більше сидиш удома, то більше у цьому копаєшся. Треба, щоб голова весь час була зайнята. Не можна зупинятися. Якщо ти зупиняєшся, то це все тебе руйнує зсередини.

Який у вас девіз по життю?

Все, що нас не вбиває – робить нас сильнішими. Мені було дуже складно, коли загинув чоловік. Не хотілося прокидатися, вставати з ліжка, щось робити. Але я знаю, що це мене вбило б. Як могла опановувала себе, якийсь час вживала антидепресанти. Мені треба було добитися пільг, ходити до чиновників, довідки брати. Завдяки цьому, я така. Якщо Бог дав нам випробування, то нам треба їх пройти. Немає непосильної ноші. Ми не можемо нічого знати наперед. Мій чоловік народився та загинув 14 листопада. На свій день народження. Я не могла в це повірити. Тому, що у нього ж сьогодні день народження. Не може такого бути. Може.

Як ви справляєтеся в цей день?

Раніше ми сиділи за столом, а тепер на кладовищі. Я не відчуваю, що там мій чоловік. Мене не тягне на кладовище, я не можу там проводити час, я не можу там з ним розмовляти. Вдома я подумки з ним розмовляю. Це заспокоює. Я намагаюся змиритися з тим, що таке моє життя. Усі випробування, які мені треба пройти, я обов'язково пройду.

У душі чоловік завжди з вами? Відчуваєте його підтримку?

У душі мій чоловік завжди зі мною. Мені чоловік часто сниться. І завжди по-хорошому. Він сниться, як живий. Немає поганих відчуттів, все як у звичайному житті. Я знаю, що душа людини не вмирає. Людина живе доти, доки її згадують. Він як янгол-охоронець оберігає. Якщо у тебе щось не виходить, він обов’язково знайде тих людей, через яких він тобі допоможе.

Якої допомоги ви зараз потребуєте?

Діти, знайомі – це все, що я маю. Зараз мені цього достатньо.

 

Євгенія Луценко

«Розмови з дружинами» - історія Наталії Мостіпан

«Розмови з дружинами» - історія Наталії Мостіпан

ГІЛКА ЖАСМИНУ, ЯКА ЗМІНИЛА ЖИТТЯ

Історія Олександра та Наталі розпочалася 12 років тому. Вона займалася легкою атлетикою, стрибками на батуті, він – кандидат майстра спорту з легкої атлетики. Тільки з часом помітили одне одного і почали зустрічатися. Невдовзі народилася старша донечка Ярослава, а коли чоловік закінчив педагогічний інститут – молодша Ніка. Олександр часто змінював місце роботи. Любив дітей, знаходив підхід до кожного, прагнув розвиватися. Він устиг попрацювати і вчителем математики, і втілити в життя мрію робити щось власними руками. Пані Наталя займалася декором, чоловік – виготовленням меблів. З’явилася спільна справа.

З народженням донечок сім’я лише зміцніла. Усі обов’язки ділили порівну. «Хто навчив дітей готувати, то це був Саша», – ділиться спогадами дружина. Після роботи випікав кекси, поки вона ще вчилася. Дивно вийшло із схожістю дівчаток. Ярослава схожа на маму, а Ніка повністю на батька. Але обидві не відпускали його після роботи, поки не заснуть.

Коли чоловік озвучив рішення піти воювати. Наталя довго плакала… Батько Олександра стояв на Майдані. Тому, коли він спитав сина про готовність воювати за Україну, той відповів ствердно. Варіант відмовити був майже неможливий. Певною мірою це була обіцянка татові. Наталя змирилася з тим і одразу почала допомагати. Чоловік оберігав її від страшних новин і багато чого не розповідав. Дружина пригадує кумедні історії. Коли ходили в розвідку, чоловік озирається, а людина, яка прикриває ззаду, ромашки нюхає. Ось таке прикриття було. Або ще наряджалися як вікінги. Для позитиву завжди знаходив час. Він був першою людиною на Сході, яка по приїзді взялася за будівництво кухні й душу, щоб усім було зручно. «Знав, як свої таланти і там проявити».

Момент втрати… Пані Наталя пішла у військкомат по документ, що її чоловік все ж таки на Сході. Тут до неї підійшов якийсь чоловік і подарував гілочку жасмину. Одразу промайнула думка: «Так робив мій Саша, і якось аж серце кольнуло». Почала телефонувати, сказали – зв’язку немає. Під вечір на одному з каналів повідомили про загибель сімох хлопців з 28-ої бригади. Там був Олександр… Стан тоді був надзвичайно важкий. Відчула сильний жаль до себе, потім агресію до війни. Усе, що мама могла сказати дітям: «Батько перетворився на янгола і полетів до Бога». Тиждень я не могла отямитися. Його батьки досі не визнають втрати, але пані Наталя вважає, що обманювати себе – то негарний приклад для дітей. «Душа вічна, Саша живий, тільки в іншому вимірі. У нього свої духовні плани і духовне життя».

У дітей була сильна психологічна травма і в кожної з дівчат – своя реакція. Ніка, оскільки дуже схожа на тата, страждала від втрати рідної половинки. Нещодавно вона знову згадала, що їй приснилося повернення батька… Яся ж закрилася, і більше в собі тримала біль. Проте вони активно займаються у вільний час. Верхову їзду від мами перейняла Ніка. Зайняті щодня.

Впоратися із смутком Наталі допомогла робота над собою. Перші роки поринула в роботу. Зараз допомагає вдовам, діткам. З власного досвіду може підказати: не треба жаліти себе, слід знайти якесь захоплення, щоб ввійти у стан творчості. Усе може налагодитися, якщо в це вірити. Тоді світ починає виблискувати іншими барвами. Дружині Олександра допоміг біг, малювання на стінах. «У цьому я знайшла якусь медитацію». Спорт робить нас сильнішими і витривалішими. Якщо ти пробігаєш десять кілометрів, то розумієш, що будь-яка важка ситуація вже не здається такою. Спорт – це сила. «Все, що роблю і до чого прагну, дає мені задоволення і мотивацію. До того ж, я приклад для свої дітей».

Ірина Пельц

«Розмови з дружинами» - історія Олени Толочко

«Розмови з дружинами» - історія Олени Толочко

Час не лікує…

Про життя тепер

Зараз нам дуже важко, постійно займаюся якимись справами, щоб не думати про трагедію. Моя дочка, Настя, ходить у дитячий садок, має багато додаткових занять. Відвідує гуртки з танців, англійської, вона в нас дуже активна дитина.

Про маленьку помічницю

Настя завжди говорить: «Мамо, не плач, тато дивиться на нас із неба». Коли на небі сонце світить, вона говорить, що тато сміється. Кожні вихідні ми приходимо до батька на могилу, вона розмовляє з ним. Настя завжди підтримує мене і обнімає, цілує, говорить, що тато з нами, коли дуже важко. Вона любить допомагати, але по-дорослому (сміється). Частіше на кухні час проводить, а не іграшки збирає. Вона пишається своїм татом і чекає, коли війна закінчиться, щоб він приїхав додому. Дитина не усвідомлює до кінця те, що сталося, часто забуває про трагедію. Важко відповідати коли вона говорить: «Я скучила, хочу до тата».

Але Настя пишається ним, тому що тато – герой. Я так виховую доньку, щоб вона знала, що Ілля захищав нашу державу. Для мене важливою є пам’ять про нього.

Про знайомство з майбутнім чоловіком

Коли ми познайомилися, я ще до школи ходила. Це було 8 березня, він саме прийшов з армії, такий високий, красивий, одразу привернув мою увагу. Ілля був мені другом, не тільки чоловіком. Допомагав у всьому, завжди бачив і розумів, коли щось було не так. Важливу роль у його житті відігравала мама. Кожної весни він дарував мені різні квіти, навіть маленькі букетики, але дарував. Я скучаю за ним… Стільки планів було на майбутнє, а тепер все зруйнувалося.

Про рішення піти в зону АТО

Ще у 2014 році Ілля хотів іти на Майдан, але я його не відпускала, бо Настя ще маленька була. Він ходив туди, але ненадовго. Потім, у 2015, прийшла повістка. Ілля сказав, що Насті вже 2 рочки, що в армії служив, треба піти. Що б я не говорила, він пішов одразу на другий день після повістки. Сказав, що хлопці всі там, і йому треба бути там. Він часто дзвонив, підбадьорював нас, казав, що все добре.

Бувало таке, що Ілля надовго зникав із мережі, кілька разів навіть прощався з нами. Тоді вся сім’я переживала. Я скучала за ним, але він мене так заспокоював, що не хвилювалася зовсім, навіть не відчувала, коли сталася трагедія. Цей сигнал тривоги більше Насті передався. Кожної ночі вона прокидалася в істериках, кликала тата, зранку він із нею поговорив, заспокоїв, а вночі все починалося знову. Напевно, це був знак, що щось не так. Хоча Ілля все приховував, у нього завжди все добре. До останнього не вірила, що це він загинув. Зараз уже минув час, дивлюся, як пам’ятник стоїть, і розумію, що сталося.

Про те, хто підтримує та допомагає

Мама одразу переїхала до нас, сказала, що буде допомагати мені. Ми заради Насті тримаємося. Психолог порадив, що не треба плакати при дитині, слід підтримувати її, ми так робимо.

А державну допомогу не дають просто так, треба всі кабінети оббігати, документи зібрати, а мені це не подобається, тому що чоловіка забрали дуже швидко, за добу, а як сталася трагедія – допомагати не поспішають. Платформа «Люди допомагають людям» підтримує одягом, іграшками, також важливо, що люди надсилають гроші, я вже за них черевички Насті купила.

Розумію, що таких родин із часом стає все більше. Я коли виходжу на Михайлівську площу, то до сліз боляче за те, що їх усіх нема, але я дуже люблю нашу Україну, те, що в нас такі мужні чоловіки. Якщо стається якась проблема – всі йдуть горою один за одного. І я пишаюся ними. Наші чоловіки – найкращі.

Ірина Пельц

«Розмови з дружинами» - історія Олени Чернявської

«Розмови з дружинами» - історія Олени Чернявської

Загублені мрії

Ми зустрілися з дружиною Олександра Чернявського, який загинув у 2015 році під час супроводу колони із смт Луганське до міста Дебальцеве. Олена з глибоким смутком в очах згадує чоловіка та все, що довелося пережити, розшукуючи його. Єдина розрада жінки – синочок Іван, якому зараз важко змиритися з втратою батька.

Пані Олено, розкажіть, будь ласка, де ви зараз живете, чим займаєтеся?

Зараз ми отримали однокімнатну квартиру, робимо ремонт, потроху обставляємо нашу квартиру меблями. У мене немає захоплень чи справ, від яких отримую задоволення. Зараз виховую сина. Він спочатку дуже болісно переживав втрату. Останнім часом йому вже легше, займається танцями, карате, ходить на додаткові заняття з тенісу й англійської мови. Іван сам обрав собі таке активне життя і трохи відійшов від трагедії, тому і спілкування відбувається простіше. Часто розповідає, як у нього справи з навчанням, про бійки у школі, оцінки за контрольні роботи – хороші й погані.

Чи це правда, що ви познайомилися зі своїм чоловіком у 10-річному віці?

Так, це був 4-5 клас, ми поїхали у дитячий табір. Майбутній чоловік запросив мене тоді на танець, але потім я забула про цей випадок, та і Сашко теж. Коли мені було 17 років, я підробляла в кафе, й одним із відвідувачів був він. Я навіть не згадала його, лише через два тижні Сашко сказав мені: «А пам’ятаєш, як ми танцювали разом»? Так ми і познайомилися вдруге. Спочатку він поцілував мене в щічку, потім часто заходив до нас у кафе на чай. Одного вечора прийшов, взяв мікрофон і зробив мені пропозицію одружитися, але я тоді відповіла, що він не дружить із головою, проте спілкуватися ми продовжили. Потім разом знімали квартиру. Після ще однієї пропозиції і відмови, на третій раз ми таки одружилися і прожили разом 9 років…

Що спонукало Олександра піти на Схід?

Насамперед спонукала робота. Одного дня він прийшов додому і сказав, що їде через кілька днів. Я дуже не хотіла його відпускати, плакала, скандалила. Але коли їхав, прийняла це і спокійно провела його. Сашко пройшов Савур-могилу і Степанівку. Був період, коли він зникав на цілий тиждень, був без зв’язку. Тоді військові дзвонили, говорили зі мною, натякали, що його вже нема. Але я відчувала, що це неправда, що він живий. Жіноча інтуїція не підвела, і чоловік вийшов на зв'язок. Потім Олександр ще один раз приїжджав додому і через деякий час знову поїхав на війну. Я думала, що найстрашніше вже позаду, але виявилося, що це не так… Дзвонила йому по десять разів на день, запитувала як справи, чи все добре.

Того дня він мав зателефонувати до мене ще зранку. Але дзвінка не було. Чоловік часто не виходив на зв'язок, це була цілком нормальна ситуація, але весь той день я не могла заспокоїтися, вся була на нервах. Подзвонила до командира, він сказав, що Сашка ще нема, але скоро буде. Я перевернула весь інтернет, шукала новини, дзвонила до його друзів-військових. Згодом мені зателефонували, сказали, що мій Саша зник безвісти. Одразу подзвонила до хлопця, що був із чоловіком, розпитувала у всіх військових частинах, опублікувала в інтернеті фотографії, збиралася сама їхати туди, на Схід, але військові сказали, що мене не пропустять. Аж через кілька днів телефон з’явився в мережі. Я вірила, що він живий, але переховується і не може вибратися звідти. Телефонувала кожної хвилини і хтось узяв слухавку. Я сказала: «Саша, скажи де ти є, тебе заберуть». Мені відповіли: «Його більше нема в цьому світі з нами»…

Я намагалася бути спокійною, говорила з тим чоловіком, запитувала, де він узяв телефон. Цей чоловік не міг назвати мені координат, але сказав, що якби з ним щось сталося, теж хотів би, щоб хтось повідомив сім’ї. Я не вірила в це, дуже довго шукала інформацію в інтернеті. Знайти чоловіка було вкрай непросто. Писала журналісту з Росії, який опублікував документи Сашка. Він фотографував морги в Донецьку, кидав фотографії для впізнання. Серед них чоловіка не було. Згодом поїхала в Дніпропетровськ на впізнання, дзвонила на гарячу лінію в Донецьк. Їздила у військову частину, щоб внесли його в базу розшуку. Потім таки знайшла. Впізнала його по родимках і одягу.

Хто був із вами весь цей час, допоміг пережити трагедію?

Сама все пережила… Мені телефонували родичі, але я не хотіла говорити. Син був в одній кімнаті, я – в іншій. Ми не говорили в той час про смерть чоловіка. Перший час я нікуди не ходила, не могла ні з ким говорити і нікого бачити. Але згодом зустріла Ларису Лісовську, вона запросила мене й інших дівчат на чай. Так ми почали зустрічатися кожні вхідні, спілкуватися, часто розповідає новини одна одній, нас об’єднало спільне горе, з яким справляємося разом.

Ваш чоловік любив вирощувати рослини в горщиках, чи продовжуєте цю справу?

Так, зараз у мене маленька квартира, тому багато горщиків відвезли до родичів. Він дуже любив саджати, і я тепер саджаю, доглядаю за рослинами. У нас є навіть лимони, які чоловік садив. Пересаджувати вже, на жаль, довелося мені самій…

Спілкувалася Ірина Пельц

Свято Миколая у Замку Радомисль

Свято Миколая у Замку Радомисль

17 грудня Громадська платформа «Люди допомагають людям» організувала велике свято для дітей ветеранів АТО та малюків з малозабезпечених сімей м. Києва та Житомирської області.


У ході святкування гості мали можливість подивитися виставу про життя Святого Миколая від Української Греко-католицької церкви, цікаву та пізнавальну.

Всіх гостей свята  вітала засновник платформи «Люди допомагають людям» Ольга Богомолець, а Святий Миколай дарував дітям подарунки та новорічні кульки на згадку про Замок. 


На святкування також були запрошені партнери і спонсори платформи, які зробили великий внесок у підтримку родин загиблих ветеранів АТО та малозабезпечених сімей. Всі вони були відзначені Прославами за щирість та людяність. 

Висловлюємо щиру подяку нашим партнерам, які допомогли в організації свята: ВБФ «Благодійний фонд «Фармак» та ТОВ «Юрія-Фарм» — за подарунки для діток, компанії «Кока-Кола» — за смачні напої, Асоціації «Рибалок України» та Замку-музею «Радомисль» — за гостинність та святкову атмосферу.

Подяка від Сухенко Наталії

Подяка від Сухенко Наталії

На нашу пошту надійшов лист від Сухенко Наталії, дружини загиблого Сухенка Сергія: «Хочу подякувати всім людям та платформі "Люди допомагають Людям", що піклуються про нашу родину та постійно допомагають, за їх підтримку. Нарешті я змогла купити донечці ліжко з ортопедичним матрацом. Щиро дякую вам всім. Дай боже Вам здоров'я та успіхів в усьому. Бажаємо Вам Миру!

Допомогти родині Сухенко Сергія можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/187











 



 

 

Допомога від небайдужих людей

Допомога від небайдужих людей

До офісу  «Люди допомагають людям» завітала пані Вікторія.  Її родина мешкає в Києві, неподалік від офісу платформи.  Ще від часів Революції Гідності вони допомагали людям, були активними учасниками Майдану. Зараз вони постійно передають продукти харчування переселенцям. Про платформу Вікторія дізналася  у Фейсбуці, побачила повідомлення, що небайдужі люди передають речі для підопічних платформи «Люди допомагають Людям» і зраділа можливості також допомогти. «Завжди шукаю кому допомогти. Син вже дорослий, отже є речі з яких він вже виріс, але вони якісні і в чудовому стані» - говорить пані Вікторія. 

Команда платформи дякує за допомогу і запрошує і надалі всіх небайдужих  долучатися до доброї справи і допомагати родинам загиблих.

Речі, іграшки та іншу допомогу можна приносити за адресою: Київ, вул. Б. Хмельницького, 33/34, офіс 4 

Допомога родинам загиблих Героїв АТО від ТОВ «Юрія-Фарм»

Допомога родинам загиблих Героїв АТО від ТОВ «Юрія-Фарм»

У листопаді 2017 року на розподільчий рахунок Громадської платформи «Люди допомагають Людям», від ТОВ «Юрія-Фарм» надійшло 120 тис. грн. За рішенням координаційної ради, кошти, були розподілені між  родинами з дітьми загиблих учасників АТО:                                 


                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Список листопад подяка

  1. Родина Шелепуна Олександра Миколайовича (Вінницька область). Залишились дружина Оксана та четверо дітей: Олена, Наталія, Діана, Владислава.  Отримали 2000 грн.
  2. Родина Суслопарова Олександра Олександровича (Дніпропетровська область). Залишились дружина Любов та четверо дітей: Марко, Лев, Вероніка та Матвій.  Отримали 2000 грн.
  3. Родина Софієнка Олександра Сергійовича (Дніпропетровська область). Залишились дружина Людмила та троє дітей: Євгеній, Єлізавета та Катерина. Отримали 2000 грн.
  4. Родина Король Юрія Васильовича (Закарпатська область). Залишились дружина Ольга та троє дітей: Тетяна, Оксана та Ольга. Отримали 2000 грн.
  5. Родина Третяка Петра Анатолійовича (Запорізька область). Залишилася дружина Оксана та троє дітей: Андрій, Тетяна та Юлія. Отримали 2000 грн.
  6. Родина Бабича Ярослава  Леонідовича (м. Київ). Залишились дружина Лариса та троє дітей: Святослав, Владислава, Дарина. Отримали 2000 грн.
  7. Родина Вдовича Святослава Петровича (м. Київ). Залишились дружина Ганна та троє дітей: Олексій, Ілля, Федір. Отримали 2000 грн.
  8. Родина Бочарова Романа Олександровича (Київська область). Залишились дружина Ірина та троє дітей: Марія, Амалія та Анна. Отримали 2000 грн.
  9. Родина Гуменюка Олександра Леонідовича (Київська область). Залишились дружина Олена та троє дітей: Святослав, Максим, Олег. Отримали 1000 грн.
  10. Родина Кушнірука Сергія Євгеновича (Київська область). Залишились дружина Олена та троє дітей: Іван, Єгор, Олександра. Отримали 2000 грн.
  11. Родина Момота Володимира Миколайовича (Київська область). Залишились дружина Ірина та троє дітей: Владислав, Аліна та Карина. Отримали 2000 грн.
  12. Родина Тихолоза Андрія Павловича (Херсонська область). Залишились дружина Інна та троє дітей: Катерина, Ангеліна та Олександр. Отримали 2000 грн.
  13. Родина Коношенка Руслана Сергійовича (Хмельницька область). Залишились дружина Людмила та троє дітей: Олексій, Максим та Каріна. Отримали 2000 грн.
  14. Родина Тарасенка Юрія Геннадійовича (Черкаська область). Залишились дружина Ольга та четверо дітей: Дмитро, Шота, Марат та Домініка. Отримали 2000 грн.
  15. Родина Бурлаки Сергія Івановича (Вінницька область). Залишилася дружина Тетяна та двох дітей: Марія та Анатолій. Отримали 1000 грн.
  16. Родина Тимуша Андрія Васильовича (Вінницька область). Залишилася дружина Тетяна та дві доньки: Анна і Софія. Отримали 1000 грн.
  17. Родина Зулінського Сергія Миколайовича (Вінницька область). Залишилася дружина Катерина та донька Злата. Отримали 1000 грн.
  18. Родина Королька Миколи Петровича (Волинська область). Залишилися дружина Валентина і дві доньки Соломія і Анастасія. Отримали 1000 грн.
  19. Родина Писарука Сергія Миколайовича (Волинська область). Залишилася дружина Анна та син Андрій. Отримали 1000 грн.
  20. Родина Іваненка Олександра Олександровича (Житомирська область). Залишилася дружина Яна та син Денис. Отримали 1000 грн.
  21. Родина Лісовського Миколи Володимировича (Житомирська область). Залишились дружина Лариса дочка Анна та син Іван.  Отримали 1000 грн.
  22. Родина Подолянчука Василя Володимировича (Житомирська область). Залишились дружина Лідія та дочка Анастасія.  Отримали 1000 грн.
  23. Родина Руденка Дмитра Миколайовича (Житомирська область). Залишились дружина Ірина дочка Дар’я та син Іван.  Отримали 1000 грн.
  24. Родина Сахнюка Богдана Петровича (Житомирська область). Залишились дружина Олена та син Богдан.  Отримали 1000 грн.
  25. Родина Уткіна В'ячеслава Олександровича (Житомирська область). Залишились дружина Діна та дочка Марія.  Отримали 1000 грн.
  26. Родина Антонова Вадима Віталійовича (Житомирська область). Залишились дружина Ольга та дочка Софія.  Отримали 1000 грн.
  27. Родина Абрамова Романа Вікторовича (Житомирська область). Залишились дружина Тетяна та сини Даніїл та Олександр.  Отримали 1000 грн.
  28. Родина Жука Миколи Вікторовича (Закарпатська область). Залишились дружина Олена та дочка Анастасія.  Отримали 1000 грн.
  29. Родина Кіса Роберта Петровича (Закарпатська область). Залишились дружина Андріана та син Денис.  Отримали 1000 грн.
  30. Родина Лавкая Василя Васильовича (Закарпатська область). Залишились дружина Вікторія та дочка Аріна.  Отримали 1000 грн.
  31. Родина Семчище Руслана Степановича (Закарпатська область). Залишились дружина Наталія та сини Іван та Мирослав.  Отримали 1000 грн.
  32. Родина Реготуна Олега Петровича (Закарпатська область). Залишились дружина Надія син Тарас та дочка Анастасія.  Отримали 1000 грн.
  33. Родина Волянюка Михайла Петровича (Закарпатська область). Залишилася дружина Ганна та двоє дітей: Денис та Анастасія. Отримали 1000 грн.
  34. Родина Балога Василя Васильовича (Закарпатська область).  Залишилася дружина Інна та двоє дітей: Василь та Кирило. Отримали 1000 грн.
  35. Родина Чорнобая Романа Богдановича (Закарпатська область). Залишились дружина Тетяна та син Матвій.  Отримали 1000 грн.
  36. Родина Новіцького Віктора Павловича (Закарпатська область). Залишились дружина Наталія та син Богдан.  Отримали 1000 грн.
  37. Родина Даніва Михайла Богдановича (Запорізька область). Залишились дружина Галина та двоє дітей: Роман і Вікторія. Отримали 1000 грн.
  38. Родина Мірошниченка Меружа Валентиновича (Запорізька область). Залишились дружина Таїсія та двоє синів: Меруж і Спартак. Отримали 1000 грн.
  39. Родина Семанюка Василя Васильовича (Івано-Франківська область). Залишились Анна та донька Анастасія. Отримали 1000 грн.
  40. Родина Барана Юрія Миколайовича (Івано-Франківська область). Залишились дружина Марія та двоє дітей: Володимир і Анастасія. Отримали 1000 грн.
  41. Родина Білінського Зоряна Михайловича (Івано-Франківська область). Залишились дружина Оксана та донька Анжеліка. Отримали 1000 грн.
  42. Родина Безпалька Петра Васильовича (Івано-Франківська область). Залишились дружина Наталія та двоє дітей: Анастасія і Євген. Отримали 1000 грн.
  43. Родина Шемегінського Михайла Михайловича (Івано-Франківська область). Залишились дружина Світлана і син Іван. Отримали 1000 грн.
  44. Родина Лисенчука Володимира Васильовича (Івано-Франківська область). Залишились дружина Світлана та двоє дітей: Діана і Віталій. Отримали 1000 грн.
  45. Родина Устименка Олександра Анатолійовича (Київська область). Залишилася дружина Тетяна та дочки Анна та Дар’я. Отримали 1000 грн.
  46. Родина Костюченка Олександра Андрійовича (Київська область). Залишилася дружина Тетяна та син Андрій. Отримали 1000 грн.
  47. Родина Багірова Ільгара Салеховича (Київська область). Залишилася дружина Тетяна та дочка Євгенія. Отримали 1000 грн.
  48. Родина Воробйова Владислава Валентиновича (Київська область). Залишилася дружина Анжела та дочки Єлизавета та Катерина. Отримали 1000 грн.
  49. Родина Благовісного Віталія Павловича (Київська область). Залишилася дружина Лариса та дочки Єлизавета та Ангеліна . Отримали 1000 грн.
  50. Родина Сковородіна Олексія Володимировича (Київська область). Залишилася дружина Ірина та сини Михайло та Артур . Отримали 1000 грн.
  51. Родина Єрмакова Євгенія Сергійовича (Київська область). Залишилася дружина Ольга та син Дмитро . Отримали 1000 грн.
  52. Родина Черненка Максима Зіновійовича (Київська область). Залишилася дружина Ольга та дочка Міла . Отримали 1000 грн.
  53. Родина Білика Володимира Володимировича (Київська область). Залишилася дружина Ольга та дочка Аліна. Отримали 1000 грн.
  54. Родина Коваля Олега Володимировича (Київська область). Залишилася дружина Тетяна та дочка Софія. Отримали 1000 грн.
  55. Родина Півоваренка Павла Васильовича (Київська область). Залишилася дружина Світлана та сини Євгеній та Максим. Отримали 1000 грн.
  56. Родина Арнаута Дмитра Ілліча (Київська область). Залишилася дружина Ольга та дочки Вікторія та Крістіна. Отримали 1000 грн.
  57. Родина Бурка Євгена Володимировича (Кіровоградська область). Залишились дружина Аліна та донька Марина. Отримали 1000 грн.
  58. Родина Крадожона Романа Павловича (Кіровоградська область). Залишились дружина Наталія та двоє дітей: Ярослав та Михайло. Отримали 1000 грн.
  59. Родина Бродяка Степана Миколайовича (Львівська область). Залишились дружина Мар’яна та двоє дітей: Вікторія і Сергій. Отримали 1000 грн.
  60. Родина Васькала Романа Вікторовича (Львівська область). Залишились дружина Ольга та син Матвій. Отримали 1000 грн.
  61. Родина Комара Юрія Ігоровича (Львівська область). Залишились дружина Леся та донька Вікторія. Отримали 1000 грн.
  62. Родина Мінька Миколи Петровича (Львівська область). Залишились дружина Олена та двоє дітей: Діана і Давид. Отримали 1000 грн.
  63. Родина Бориса Ігоря Володимировича (Львівська область). Залишились дружина Тетяна та донька Поліна. Отримали 1000 грн.
  64. Родина Рокіцького Сергія Дмитровича (Львівська область). Залишились дружина Мар’яна та донька Олександра. Отримали 1000 грн.
  65. Родина Чаркаса Андрія Степановича (Львівська область). Залишились дружина Надія та донька Ірина. Отримали 1000 грн.
  66. Родина Ісика Василя Васильовича (Львівська область). Залишились дружина Ірина та донька Ольга. Отримали 1000 грн.
  67. Родина Митника Анатолія Михайловича (Львівська область). Залишились дружина Ірина та двоє дітей: Анатолій та Сніжана-Марія. Отримали 1000 грн.
  68. Родина Сидора Івана Ігоровича (Львівська область). Залишились дружина Зоряна та двоє дітей: Марія і Захарій. Отримали 1000 грн.
  69. Родина Платонова Сергія Сергійовича (Миколаївська область). Залишилася дружина Катерина та син Артем. Отримали 1000 грн.
  70. Родина Григораша Гліба Миколайовича (Миколаївська область). Залишились дружина Наталія та двоє дітей: Анна та Ксенія. Отримали 1000 грн.
  71. Родина Ковальчука Віктора Сергійовича (Миколаївська область). Залишились дружина Ірина та донька Лілія. Отримали 1000 грн.
  72. Родина Сергієнка Костянтина Павловича (Миколаївська область). Залишились дружина Валентина та донька Дарія. Отримали 1000 грн.
  73. Родина Руснака Миколи Анатолійовича (Миколаївська область). Залишились дружина Альона та донька Злата. Отримали 1000 грн.
  74. Родина Боняківського Валерія Євгеновича (Полтавська область). Залишились дружина Галина та донька Марта. Отримали 1000 грн.
  75. Родина Лесняка Дениса Ігоровича (Полтавська область). Залишились дружина Тетяна та донька Лада. Отримали 1000 грн.
  76. Родина Ваховського Андрія Миколайовича (Сумська область). Залишились дружина Марина та донька Аліса. Отримали 1000 грн.
  77. Родина Новака Андрія Сергійовича (Харківська область). Залишилася дружина Інна та син Кирило. Отримали 1000 грн.
  78. Родина Блінова Владислава Євгенійовича (Харківська область). Залишилася дружина Катерина та син Денис. Отримали 1000 грн.
  79. Родина Шаповалова Олександра Григоровича (Харківська область). Залишилася дружина Наталія та дві доньки: Анастасія та Алевтина. Отримали 1000 грн.
  80. Родина Зернія Євгенія Анатолійовича (Харківська область). Залишились дружина Ольга та син Вадим. Отримали 1000 грн.
  81. Родина Усенка Володимира Всеволодовича (Харківська область). Залишились дружина Тетяна та син Дмитро. Отримали 1000 грн.
  82. Родина Кузнецова Вячеслава Михайловича (Харківська область). Залишилася дружина Оксана та двоє дітей: Олексій і Дар’я. отримали 1000 грн.
  83. Родина Алимова Руслана Миколайовича (Харківська область). Залишилась дружина Тамара та двоє дітей: донька Руслана та син Віктор. Отримали 1000 грн.
  84. Родина Лоскота Євгена Олександровича (Чернігівська область). Залишились дружина Тетяна та син Тарас. Отримали 1000 грн.
  85. Родина Лупікса Яніса Модрісовича (Чернігівська область). Залишились дружина Вікторія та двоє дітей: Святослав і Яна. Отримали 2000 грн.
  86. Родина Іщенка Андрія Васильовича (Чернігівська область). Залишились дружина Наталія та син Андрій. Отримали 1000 грн.
  87. Родина Міхнюка Олега Івановича (м. Київ). Залишились дружина Ірина та донька Анна. Отримали 5000 грн.
  88. Родина Корпача Олега Івановича (м. Київ). Залишились дружина Олена та четверо дітей: доньки Аліна і Каріна та сини Іван та Тимофій. Отримали 5000 грн.
  89. Родина Макідона Віктора Михайловича (м. Київ). Залишились дружина Оксана та син Михайло. Отримали 5000 грн.
  90. Родина Вашеняка Віталія Петровича (Житомирська область). Залишилась дружина Валентина та двоє дітей: син Тимофій та донька Ірина. Отримали 5000 грн.

Від імені Громадської платформи «Люди допомагають людям» та родин загиблих, висловлюємо подяку ТОВ «Юрія-Фарм» за підтримку родин, які втратили найдорожче: чоловіка та батька. Закликаємо й інших представників бізнесу підтримати благодійну ініціативу ТОВ «Юрія-Фарм» та долучитися до підтримки родин наших захисників.

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Лісовської

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Лісовської

«ЯКБИ НЕ МІЙ НАДІЙНИЙ ТИЛ»

Лариса Лісовська виховує двох діток, вишиває український одяг, допомагає дружинам і береже пам'ять про свого чоловіка – Миколу Лісовського, який 13 серпня три року тому загинув на Савур-Могилі в Донецькій області. Про те, чим живе сьогодні родина Миколи та яким пригадують його близькі, читайте в інтерв’ю.

Як ви познайомилися?

Почалося все з дзвінка. Того дня він стояв у наряді. Подзвонив щось доповісти. У нас тут є така дівчина, хоче з тобою поговорити. Дає мені трубку, я взагалі не знаю, з ким розмовляю: «Доброго дня, мене звати Микола. – Мене звати Лариса. – Можна вам подзвонити. – Ну дзвоніть». Дала свій номер телефону, а через деякий час сестра мені говорить, що телефонував Микола. Не могла згадати, про кого вона. Знову набрав, запропонував зустрітися, отак все і почалося.

Піти на Схід вирішив сам. Не ображалися на нього?

Справа в тім, що він кадровий військовий. Коли я сказала, що може не йти (тому що був начальником радіохімічної бригади, – ред.), відповів: «Ідуть усі, піду і я». Навіть не обговорювали варіант того, що може залишитися. Дружина офіцера не має права ображатися. Сказано тобі, що ти маєш чекати дзвінка, чекаєш, як би не хотілося в цей момент набрати самій. Коли почалися всі події, кілька разів брала до рук телефон. Напевно, про що я досі шкодую, що так і не набрала. Перед цим чоловік сказав, що дзвонити буде він сам.

Які неочікувані вчинки чоловіка пригадуєте?

Колю відправляють на полігон, удома істерика. Він пішов на місяць. Тут відчиняються двері: стоїть брудний офіцер із букетом польових квітів і казанком суниці. Я дивлюся на нього і не знаю, що сказати. Не передати словами, наскільки сильне відчуття того, що ти потрібна. Від нього є коштовний, улюблений набір у моїй шкатулці, це останній подарунок. Якщо він був вдома на вихідних, я ніколи не готувала їсти, ніколи сама не прибирала. Я думаю, що його ставлення до мене – найцінніше, а ще наші діти. З майже 13 років, якщо ми 5 провели разом, то це дуже добре.

Як діти пережили втрату батька?

Анюті було 8 років, Івану – 5. Чоловік пішов у березні місяці. Діти знали, що тато на Сході України. Вони переживали разом зі мною. Коли Коля пропав безвісти, я не приховувала це від дітей. Тим паче, на 100% була впевнена, що він просто поранений. Найважчий момент – це сказати дітям про втрату, хоча й говорити нічого не довелося. Коли забирала їх від знайомої, щойно увійшла в будинок, дочка одразу почала плакати. З Анютою була не одна розмова. Чомусь так складається, що хлопчики більше тягнуться до мами, а дівчатка – татові дочки. Якщо Іванко завжди був біля мене, то вона любила вільний час проводити з татом. Коли в родину прийшло горе, Анюта почала дуже ревнувати Івана: «У тебе мама залишилася, а в мене не стало тата».  Ні з ким не хотіла розмовляти, зачинялася й сиділа годинами в кімнаті. Я довгий час не змогла знайти до неї підхід.

Син так само реагував?

Іван завжди намагався приміряти на себе портупею, кашкета, коли чоловік приходив із роботи. Якось одного разу в нас увечері відбулася розмова. «Мамо, я не хочу бути військовим. – Синочок, чому ти не хочеш бути військовим? –Я не хочу так рано померти, як помер тато». Діти навчаються у тій школі, що і чоловік. Там встановили меморіальну дошку Миколі. Щоразу, коли діти виходять на вулицю, син підходить до неї, знімає шапку і кілька хвилин просто стоїть. Таким чином він якось по-дитячому переживає.

Що допомогло налагодити стосунки з дочкою?

Одного разу просто сказала їй, що я тата дуже сильно люблю і любила, як і вона. Мені так само тяжко, і я просто прошу в неї підтримки. Таким чином вона стала дорослішати. Зрозуміла, що це втрата не тільки для неї, а й для мене, для її брата. Ми дуже часто згадуємо, яким він був. Діти зараз часто намагаються запитати, що тато любив. Чи я пам’ятаю, як ми ходили на гірки кататися. Якщо щось забувають, просять показати, розказати. Ми часто говоримо про батька. Я не замовчую, завжди кажу, що в нас був і є дуже гарний батько.

Хто став основною підтримкою в той момент? Що допомогло справитися з власним болем?

Певного періоду свого життя я взагалі не пам’ятаю. Важливу роль у тому, що я змогла піднятися, відіграла моя сестра. Одного разу прийшла до мене додому і сказала: «Подивися на себе у дзеркало. Невже він тебе такою любив? Він любив сильну, гарну жінку, яка здатна завжди вирішити будь-які питання». Чоловік завжди говорив: «Якби не мій надійний тил, я б не зміг спокійно служити у війську. Десь оці слова були жорсткими, але вони стали переломними в моєму житті. Тоді я побачила, що діти пильно стежать за мною. Дивляться, у якому кутку я намагаюся сховатися і поплакати. Далі своє зробили саме вони. Зрозуміла, що мушу їх підняти. Тим паче, у ту ніч, коли він ішов, останнє, що сказав: «Бережи дітей». Таким чином це мені допомогло.

Чим займаєтеся зараз?

Я працюю бухгалтером, взяла на себе доволі багато обов’язків по дому. У зимові вечори люблю вишивати. До речі, це проявилося в той період, коли Коля пішов у зону АТО. Я дуже енергійна людина по житті. Ніколи не думала, що можу годинами сидіти й вишивати український одяг. Це дуже заспокоює.

Які б найперші слова підтримки сказали тим дружинам, чиї чоловіки зараз на Сході України?

Треба жити. Жити далі, тому що вони залишилися там заради нас і наших дітей. Жоден із них не захотів би бачити ні свою дружину, ні свою маму, ні своїх дітей у вічному жалю й смутку. Потрібно встати, піти і жити далі заради перемоги, заради себе, заради дітей і суспільства теж.

У Вашого чоловіка день народження припадає на День святого Миколая. Як справляєтеся в цей день?

Нам важко в ці свята. Я з одного боку завжди їх чекаю, а з іншого – хотіла би проминути. Це завжди спогади. У цей день приходять його друзі. Так, ми зараз можемо згадувати із сміхом різні курйози нашого життя, але потім дуже важко зібратися. У серці знову з’являється порожнеча, яка була після смерті. Діти теж відчувають. Ранок починається з того, що ми йдемо на кладовище. Вони цього року вперше погодилися піти, тільки сприйняли, що батька дійсно немає.

І наостанок, який Ваш девіз по життю?

«Що, болить?» – мене питали, Але я не признавалась – Я була малою горда, – Щоб не плакать, я сміялась». Оце мій девіз. Щоб не плакати, треба сміятися, навіть якщо дуже боляче.


Інна Мокродій

Показувати по