Наша Діяльність

Подяка від Примасюк Світлани

Подяка від Примасюк Світлани

На гарячу лінію платформи «Люди допомагають людям» зателефонувала мати загиблого бійця Іванова Максима, Світлана Примасюк: пані Світлана подякувала організаторам благодійного фотоаукціону, ініційованого Всеукраїнською інноваційною платформою “Сходи в Майбутнє” та всім небайдужим людям, які підтримують родини загиблих. Завдяки коштам, зібраним під час аукціону у її онуки Жені, якою вона опікується після смерті сина, з’явиться спеціальне ліжечко з бортиком, якого потребує дитина. 

Допомогти донечці Максима Іванова можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/366

ПЕРЕМОЖЦІ ФОТОКОНКУРСУ “КРАЇНА ЗМІН” ПІДТРИМАЛИ РОДИНИ ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ

ПЕРЕМОЖЦІ ФОТОКОНКУРСУ “КРАЇНА ЗМІН” ПІДТРИМАЛИ РОДИНИ ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ

20 січня відбувся благодійний фотоаукціон, в рамках проекту “Країна змін”, який був ініційований Всеукраїнською інноваційною платформою “Сходи в Майбутнє”. На аукціоні були представлені 29 робіт переможців фотоконкурсу. Гроші, отримані від продажу фотографій, надійшли на Громадську платформу “Люди допомагають людям”, яка опікується родинами  загиблих в АТО.

За рішенням Координаційної Ради платформи «Люди допомагають людям», кошти у розмірі 3790 (три тисячі сімсот дев’яносто) гривень перераховані Примасюк Світлані, що опікується онукою загиблого сина Максима, Євгенією.

Допомогти родині Іванова Максима можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/366
«Розмови з дружинами» - історія Наталії Бондар

«Розмови з дружинами» - історія Наталії Бондар

«Я НЕ ДОЗВОЛЮ, ЩОБ МОЯ СІМ’Я БАЧИЛА ВЕСЬ ТОЙ ЖАХ»

Знайомство в метро, спільні мрії та дітвора в домі…Сім’я Василя Бондаря зараз одне ціле, нерозривне коло. «Татка» з ними немає два роки, але спогади залишаються. Історія пані Наталії про сильний характер, віру в завтрашній день й незламність духу, коли приходить страшна звістка.

- Чи пригадуєте Ви знайомство із своїм чоловіком?

Звичайно, я в метро наступила йому на ногу. Тиснява така, після роботи ще й не в настрої була. Вибачилася, а потім вийшли на одній зупинці: «А ну подождите, я ещё не извинил вас!». Обмінялися телефонами, почали спілкуватися.

- Чим дивував Вас чоловік?

Любив робити подарунки, радував мене завжди, згодом нашу дітвору (Авт. – син Ярослав та дочка Оля). Свято, коли він вдома. Його доброта була всеохоплюючою. Моя мама називала своїм сином. Василь був другом, чоловіком, неймовірним батьком. Страшне слово був, але від цього нікуди не дінешся. А ще його жарти. Родом з Одеси, тому мав гарне почуття гумору.

- Як прийняв рішення піти на Схід?

«Я маю піти, хто як не я». Стояв ще на Майдані. Працював таксистом, каска завжди буда біля нього. У разі чого вивозив людей. Їздив на КАМАЗі, возив дві бочки палива. Постійно під загрозою, попав під обстріл. Його викинуло з машини, колесом перебило ногу. Коли приїхав, був вже не мій Василь. Не було тієї усмішки, того азарту. Розмовляв, але вже не так. Навіть у лікарню не ходив. Зв'язок із хлопцями ні на секунду не втрачав, жив душею там. Ще шкутильгаючи, вирішив їхати. Усіх обдзвонив і домовився, що поставка одного бензовоза в АТО його. Поїхав…Це був жовтень 2014 року, у грудні повернувся додому на Новий рік. З дітворою разом пекли торт. Вже тоді знав, що поїде в Дебальцево. Був настороженим…Навіть не дозволив мені провести його на вокзал.

- Що відчували перед від’їздом?

Усі погані думки я відганяла від себе, взагалі намагаюся дивитися на речі позитивно. Перед тим, як їхати, я метушилася, а він лежав і мовчав. Присіла біля нього, кажу, що все буде добре, головне не накручувати себе. «Подивися, які в нас чудові діти, що я можу без тебе, і ремонт ще треба робити…». Він сказав: «Мені так здається, що ремонт ти будеш робити без мене». Коли телефонував, а це було рідко, розповідав, що ситуація дуже страшна. Проте ніколи не жалівся. 13 лютого зранку прийшов наш кум і сказав, що його немає. Коли попав під обстріл, Василь сказав, що це його другий день народження. Його викопали з-під землі. Телефон позичив у друга, куди записав три номери: мій, кума і моєї мами. У той момент саме виносив воду і говорив із кумом. Потім пряме поранення в серце, дійшов до бліндажа і все…Далі почалося друге життя. Я тоді плутала день і ніч, дітям не говорила до останнього. Майже місяць експертиз (так як документів не було, його розпізнали по татуюваннях) і тільки тоді поховання.

- Хто допоміг справитися із болем?

Діти, вони за цей період дуже подорослішали. Так склалося, що в одному класі з Ярославом навчалася Маргарита Марченко. Її тато загинув в аеропорту. Хтось із дітей проговорився, але не могли зрозуміти, чий саме тато. Він прийшов зі школи, одразу за уроки, а потім покликав поговорити. «Я щось не розумію, наш тато загинув?». Тоді підійшла Олічка. Це був страх, описати важко. Моя мама дізналася так само, як діти. Усі до останнього не знали. Я розуміла, якщо почну себе жаліти, буде паніка й і істерика. Тому посміхаюся, іноді важко, але по-іншому ніяк.

- Про що мріють зараз діти?

Оля сказала, що хоче буде поліцейською, і форма їй личитиме. Ярослав – військовим. Для мене це, чесно кажучи, важко. Час покаже. Першого вересня всі йшли з татами, у військових були медалі. Наш тато теж обіцяв, і медалі дали, але посмертно. Діти усміхалися, тільки очі – повні сліз. Я не давала їм замкнутися в собі. Постійно говорили. Зараз ми є одним цілим, одним кулаком. Ярослав став стіною. Він нам не дає плакати, двома крилами обгорнув нас. Мій захист, моє щастя, мій сенс життя. Діти – це найкращий подарунок.

- Чому навчилися від чоловіка?

Не здаватися й не упускати руки. Постійно вперед. «Розслаблятися в нас немає часу»,- казав мій Василь. Спочатку просила його не йти, але почула тільки: «Я не дозволю, щоб моя сім’я бачила весь той жах». Життя повернулося в іншу сторону. Потрібно цінувати одне одного і радіти кожному дню, бо ми не знаємо, що може бути завтра. Ніхто не знає…Ті проблеми, які є в порівнянні з тим, чого вже не повернути, вже не здаються проблемами. Життя не повернути, але іноді дуже хочеться, особливо в моменти, коли так потрібно щось сказати.

Інна Мокродій

Подарунки для діток

Подарунки для діток

Новий Рік почався з приємних подарунків. Нам принесли цікаві, дивовижні книжечки для наших найменших підопічних. Незабаром казочки надійдуть маленьким читачам. Спасибі Владиславу Волинцю за те, що постійно підтримує платформу.

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Пономаренко

«Розмови з дружинами» - історія Лариси Пономаренко

«Людина живе доти, доки її згадують»

Лариса Пономаренко не сидить на місці, не зупиняється жити, в серці береже кохання до свого чоловіка – Віталія Благовісного, який загинув у 2015 році поблизу Авдіївки в Донецькій області. Як живе родина Віталія сьогодні та яким його пам’ятають дружина і доньки, читайте в інтерв’ю.

Як ви познайомилися?

Усе дуже банально. Він зі своїм двоюрідним братом прийшов до нас у гості. Ми з мамою тільки переїхали, почали меблі розставляти. Все відбулося після його дня народження 14 листопада, вже 16 ми познайомилися. І все, 20 років були разом. Зустрічалися місяць, і тоді він освідчився. Я відразу погодилася. Це було кохання з першого погляду. Мені не потрібно було до нього звикати. Можливо у 20 ми всі однакові, але це було справжнє кохання.

Що ви любили робити разом?

Ми все робили разом. Коли у нас народилися діти, він допомагав мені з підгузками, прокидався вночі. Разом ходили і на риболовлю, і в кіно. У Києві ми жили біля парку Перемоги, тому гуляли там щовихідні.

Які стосунки були у доньок із батьком?

Найкращі, які можуть бути. Я працювала в кіно приблизно 8 років, тому часто їздила у відрядження. Доньки залишалися з батьком. Він заплітав їм косички, відводив до школи, сам ішов на роботу, забирав зі школи. Увесь час вони проводили разом. Чоловік із дітьми їздив на Майдан. Якраз у той день, коли розпочався обстріл. Вони обманювали мене, казали, що пішли в магазин. Я не вірила. Вони їхали з Майдану на 18 тролейбусі, проїжджали повз мою роботу. Дочка ще казала: «А якщо зараз мама буде їхати?» І я зайшла до цього тролейбусу, в якому вони їхали.

Яке у Віктора було ставлення до мобілізації?

Влітку показували сюжет про його товариша по службі, який демобілізувався та пішов в АТО. Віталік мені сказав, що теж піде. Я була категорично проти. Як це ти підеш? У мене непередбачувана хвороба, у нас двоє дітей, з ким вони залишаться?

Ви не знали про наміри чоловіка?

Я навіть не підозрювала, що у нього є якісь плани йти в АТО. Ми цю тему вдома більше не обговорювали. Тоді він працював на Київському морі, офіційно ловив рибу. Було затишшя. Сказав, що поїде в Київ шукати тимчасовий заробіток. Виявляється, поїхав у Вишгород. Там його зняли з обліку, у Києві поставили, вручили повістку. Він вже все пройшов і знав, коли буде їхати. Прийшов додому й оголосив. Я плакала. Відмовляла. По-різному: по-хорошому, по-поганому. Але він навіть не слухав.

Як він аргументував?

«Я не боягуз. Я піду захищати нашу Батьківщину». Ні я, ні діти не могли вплинути на це рішення. Неможливо було його відмовити. Він зробив це свідомо. Віталій розумів, якщо я дізнаюся, то буде скандал і вмовляння. Тому він одразу приніс повістку. Мій чоловік казав, що там молодші хлопці та чоловіки його ж віку. «Потім через деякий час, що я буду казати? Що я ховався за твоєю спідницею?» І все. Пішов.

Яка реакція була у доньок?

Я думаю, що вони пишалися. Але через свій вік не усвідомлювали, наскільки це може бути небезпечно. На хвилі патріотизму вони думали, що це правильний вибір.

Як підтримували зв'язок?

Мобільний зв'язок. Я дуже переживала. В армії він був електриком зв’язку, тому і тоді вчився на електрика. «Нічого страшного. Буду там зв'язок налагоджувати». Мене це заспокоювало. Вперше його відпустили додому на Великдень, перед тим, як поїхати в зону АТО. Вмовляти сенсу не було. Просто переживала, куди він потрапить, ким він буде. Він нічого мені не розповідав. Коли вже поїхав, повідомив, що потрапив до Дніпропетровської області в 93-тю механізовану бригаду. «Я буду сапером». Я навіть по телефону розсміялася. Як сапером? Вчився на електрика, а будеш сапером? «Нас направили, не вистачає людей». На 1 вересня він знов приїздив додому. Я попросила його одягти форму, піти до дівчат у школу на 1 вересня. Він казав: «Та навіщо». Був скромним. Не мав показовості, не вихвалявся цим. Опісля відразу поїхав. Він тричі приїздив. Двічі я проводжала його на вокзал, засмучувалася. А третій раз заспокоїлася. Була впевнена, що ще трохи і він буде вдома. Не плакала, мені було спокійно. Ми спілкувалися щодня: зранку і ввечері після завдань.

Доньки були дуже близькі з батьком. Як вони сприйняли загибель батька?

Це для нас було дуже складно. Усім нам трьом було важко. Якийсь час навіть повірити було складно. Не знаю, скільки треба сил, щоб все пережити. Мені було 18, коли мій батько помер. Мені було важко. І все життя мені його не вистачало. Зараз я дівчатам кажу: був би батько, він би поговорив з вами. Коли втрачаєш близьку людину, дуже важко морально пережити.

Хто вас тоді підтримував?

Нас підтримувало багато димерських людей (авт. Димер – смт. Київської області). Звичайних людей, а не чиновників. Здається після поховання прийшла моя знайома і каже: «Ось тобі передали 200 гривень». Я розумію, що у людей теж можуть бути труднощі. Потім я познайомилася з платформою "Люди допомагають людям". Вони допомагали матеріально, зі вступом до університету, просто дзвонили.

Така різнобічна підтримка допомогла не зупинятися?

Звичайно! Завдяки різним і небайдужим людям розумієш, що варто боротися, жити далі. Твоє життя не зупинилося. Якщо б не було цієї підтримки, можливо ти опустив би руки, жив би в коморці. Коли будуєш плани на життя, думаєш про своє майбутнє, а потім все враз розбивається на маленькі частини… У тебе опускаються руки. Ти не знаєш, що робити. Твій чоловік начебто захищав цю Батьківщину і все, що в нього було, віддав. А до тебе люди повертаються спиною. Я вважаю, що підтримка небайдужих стимулює. Добре, що є такі люди.

Сім'ям зараз дуже важливо отримувати таку підтримку?

Звичайно. Шкода, що з боку держави немає програм реабілітації для таких сімей. У нас все тримається завдяки фондам, небайдужим людям і волонтерам. Ми залишаємося зі своїми проблемами сам на сам. Мені дуже не вистачає чоловіка. Але завдяки усім цим подіям, я подивилася на життя з іншого боку, познайомилася з багатьма добрими людьми. Для мене це дуже важливо. Завдяки таким людям можна вирішити багато моральних труднощів. У нашій країні об’єднує горе. Було б добре, якби ми познайомилися при хорошому житті.

Колеги по службі підтримують з вами зв'язок?

Ми зідзвонюємося з командиром. І є декілька його товаришів. Я не можу сказати, що ми дружимо. Це були друзі мого чоловіка, з якими він познайомився там. Я з ними не спілкувалася, поки мій чоловік був живий. Що можна сказати незнайомій людині? У кожного своя сім'я, турботи. Я розумію, що життя триває. Ти вже нічого не можеш змінити, тому треба рухатися далі.

Чим ви зараз займаєтесь?

Я записалася до басейну, хочу скласти на права, а влітку поїхати на екскурсію за кордон. Намагаюся не сидіти вдома. Що більше сидиш удома, то більше у цьому копаєшся. Треба, щоб голова весь час була зайнята. Не можна зупинятися. Якщо ти зупиняєшся, то це все тебе руйнує зсередини.

Який у вас девіз по життю?

Все, що нас не вбиває – робить нас сильнішими. Мені було дуже складно, коли загинув чоловік. Не хотілося прокидатися, вставати з ліжка, щось робити. Але я знаю, що це мене вбило б. Як могла опановувала себе, якийсь час вживала антидепресанти. Мені треба було добитися пільг, ходити до чиновників, довідки брати. Завдяки цьому, я така. Якщо Бог дав нам випробування, то нам треба їх пройти. Немає непосильної ноші. Ми не можемо нічого знати наперед. Мій чоловік народився та загинув 14 листопада. На свій день народження. Я не могла в це повірити. Тому, що у нього ж сьогодні день народження. Не може такого бути. Може.

Як ви справляєтеся в цей день?

Раніше ми сиділи за столом, а тепер на кладовищі. Я не відчуваю, що там мій чоловік. Мене не тягне на кладовище, я не можу там проводити час, я не можу там з ним розмовляти. Вдома я подумки з ним розмовляю. Це заспокоює. Я намагаюся змиритися з тим, що таке моє життя. Усі випробування, які мені треба пройти, я обов'язково пройду.

У душі чоловік завжди з вами? Відчуваєте його підтримку?

У душі мій чоловік завжди зі мною. Мені чоловік часто сниться. І завжди по-хорошому. Він сниться, як живий. Немає поганих відчуттів, все як у звичайному житті. Я знаю, що душа людини не вмирає. Людина живе доти, доки її згадують. Він як янгол-охоронець оберігає. Якщо у тебе щось не виходить, він обов’язково знайде тих людей, через яких він тобі допоможе.

Якої допомоги ви зараз потребуєте?

Діти, знайомі – це все, що я маю. Зараз мені цього достатньо.

 

Євгенія Луценко

«Розмови з дружинами» - історія Наталії Мостіпан

«Розмови з дружинами» - історія Наталії Мостіпан

ГІЛКА ЖАСМИНУ, ЯКА ЗМІНИЛА ЖИТТЯ

Історія Олександра та Наталі розпочалася 12 років тому. Вона займалася легкою атлетикою, стрибками на батуті, він – кандидат майстра спорту з легкої атлетики. Тільки з часом помітили одне одного і почали зустрічатися. Невдовзі народилася старша донечка Ярослава, а коли чоловік закінчив педагогічний інститут – молодша Ніка. Олександр часто змінював місце роботи. Любив дітей, знаходив підхід до кожного, прагнув розвиватися. Він устиг попрацювати і вчителем математики, і втілити в життя мрію робити щось власними руками. Пані Наталя займалася декором, чоловік – виготовленням меблів. З’явилася спільна справа.

З народженням донечок сім’я лише зміцніла. Усі обов’язки ділили порівну. «Хто навчив дітей готувати, то це був Саша», – ділиться спогадами дружина. Після роботи випікав кекси, поки вона ще вчилася. Дивно вийшло із схожістю дівчаток. Ярослава схожа на маму, а Ніка повністю на батька. Але обидві не відпускали його після роботи, поки не заснуть.

Коли чоловік озвучив рішення піти воювати. Наталя довго плакала… Батько Олександра стояв на Майдані. Тому, коли він спитав сина про готовність воювати за Україну, той відповів ствердно. Варіант відмовити був майже неможливий. Певною мірою це була обіцянка татові. Наталя змирилася з тим і одразу почала допомагати. Чоловік оберігав її від страшних новин і багато чого не розповідав. Дружина пригадує кумедні історії. Коли ходили в розвідку, чоловік озирається, а людина, яка прикриває ззаду, ромашки нюхає. Ось таке прикриття було. Або ще наряджалися як вікінги. Для позитиву завжди знаходив час. Він був першою людиною на Сході, яка по приїзді взялася за будівництво кухні й душу, щоб усім було зручно. «Знав, як свої таланти і там проявити».

Момент втрати… Пані Наталя пішла у військкомат по документ, що її чоловік все ж таки на Сході. Тут до неї підійшов якийсь чоловік і подарував гілочку жасмину. Одразу промайнула думка: «Так робив мій Саша, і якось аж серце кольнуло». Почала телефонувати, сказали – зв’язку немає. Під вечір на одному з каналів повідомили про загибель сімох хлопців з 28-ої бригади. Там був Олександр… Стан тоді був надзвичайно важкий. Відчула сильний жаль до себе, потім агресію до війни. Усе, що мама могла сказати дітям: «Батько перетворився на янгола і полетів до Бога». Тиждень я не могла отямитися. Його батьки досі не визнають втрати, але пані Наталя вважає, що обманювати себе – то негарний приклад для дітей. «Душа вічна, Саша живий, тільки в іншому вимірі. У нього свої духовні плани і духовне життя».

У дітей була сильна психологічна травма і в кожної з дівчат – своя реакція. Ніка, оскільки дуже схожа на тата, страждала від втрати рідної половинки. Нещодавно вона знову згадала, що їй приснилося повернення батька… Яся ж закрилася, і більше в собі тримала біль. Проте вони активно займаються у вільний час. Верхову їзду від мами перейняла Ніка. Зайняті щодня.

Впоратися із смутком Наталі допомогла робота над собою. Перші роки поринула в роботу. Зараз допомагає вдовам, діткам. З власного досвіду може підказати: не треба жаліти себе, слід знайти якесь захоплення, щоб ввійти у стан творчості. Усе може налагодитися, якщо в це вірити. Тоді світ починає виблискувати іншими барвами. Дружині Олександра допоміг біг, малювання на стінах. «У цьому я знайшла якусь медитацію». Спорт робить нас сильнішими і витривалішими. Якщо ти пробігаєш десять кілометрів, то розумієш, що будь-яка важка ситуація вже не здається такою. Спорт – це сила. «Все, що роблю і до чого прагну, дає мені задоволення і мотивацію. До того ж, я приклад для свої дітей».

Ірина Пельц

«Розмови з дружинами» - історія Олени Толочко

«Розмови з дружинами» - історія Олени Толочко

Час не лікує…

Про життя тепер

Зараз нам дуже важко, постійно займаюся якимись справами, щоб не думати про трагедію. Моя дочка, Настя, ходить у дитячий садок, має багато додаткових занять. Відвідує гуртки з танців, англійської, вона в нас дуже активна дитина.

Про маленьку помічницю

Настя завжди говорить: «Мамо, не плач, тато дивиться на нас із неба». Коли на небі сонце світить, вона говорить, що тато сміється. Кожні вихідні ми приходимо до батька на могилу, вона розмовляє з ним. Настя завжди підтримує мене і обнімає, цілує, говорить, що тато з нами, коли дуже важко. Вона любить допомагати, але по-дорослому (сміється). Частіше на кухні час проводить, а не іграшки збирає. Вона пишається своїм татом і чекає, коли війна закінчиться, щоб він приїхав додому. Дитина не усвідомлює до кінця те, що сталося, часто забуває про трагедію. Важко відповідати коли вона говорить: «Я скучила, хочу до тата».

Але Настя пишається ним, тому що тато – герой. Я так виховую доньку, щоб вона знала, що Ілля захищав нашу державу. Для мене важливою є пам’ять про нього.

Про знайомство з майбутнім чоловіком

Коли ми познайомилися, я ще до школи ходила. Це було 8 березня, він саме прийшов з армії, такий високий, красивий, одразу привернув мою увагу. Ілля був мені другом, не тільки чоловіком. Допомагав у всьому, завжди бачив і розумів, коли щось було не так. Важливу роль у його житті відігравала мама. Кожної весни він дарував мені різні квіти, навіть маленькі букетики, але дарував. Я скучаю за ним… Стільки планів було на майбутнє, а тепер все зруйнувалося.

Про рішення піти в зону АТО

Ще у 2014 році Ілля хотів іти на Майдан, але я його не відпускала, бо Настя ще маленька була. Він ходив туди, але ненадовго. Потім, у 2015, прийшла повістка. Ілля сказав, що Насті вже 2 рочки, що в армії служив, треба піти. Що б я не говорила, він пішов одразу на другий день після повістки. Сказав, що хлопці всі там, і йому треба бути там. Він часто дзвонив, підбадьорював нас, казав, що все добре.

Бувало таке, що Ілля надовго зникав із мережі, кілька разів навіть прощався з нами. Тоді вся сім’я переживала. Я скучала за ним, але він мене так заспокоював, що не хвилювалася зовсім, навіть не відчувала, коли сталася трагедія. Цей сигнал тривоги більше Насті передався. Кожної ночі вона прокидалася в істериках, кликала тата, зранку він із нею поговорив, заспокоїв, а вночі все починалося знову. Напевно, це був знак, що щось не так. Хоча Ілля все приховував, у нього завжди все добре. До останнього не вірила, що це він загинув. Зараз уже минув час, дивлюся, як пам’ятник стоїть, і розумію, що сталося.

Про те, хто підтримує та допомагає

Мама одразу переїхала до нас, сказала, що буде допомагати мені. Ми заради Насті тримаємося. Психолог порадив, що не треба плакати при дитині, слід підтримувати її, ми так робимо.

А державну допомогу не дають просто так, треба всі кабінети оббігати, документи зібрати, а мені це не подобається, тому що чоловіка забрали дуже швидко, за добу, а як сталася трагедія – допомагати не поспішають. Платформа «Люди допомагають людям» підтримує одягом, іграшками, також важливо, що люди надсилають гроші, я вже за них черевички Насті купила.

Розумію, що таких родин із часом стає все більше. Я коли виходжу на Михайлівську площу, то до сліз боляче за те, що їх усіх нема, але я дуже люблю нашу Україну, те, що в нас такі мужні чоловіки. Якщо стається якась проблема – всі йдуть горою один за одного. І я пишаюся ними. Наші чоловіки – найкращі.

Ірина Пельц

«Розмови з дружинами» - історія Олени Чернявської

«Розмови з дружинами» - історія Олени Чернявської

Загублені мрії

Ми зустрілися з дружиною Олександра Чернявського, який загинув у 2015 році під час супроводу колони із смт Луганське до міста Дебальцеве. Олена з глибоким смутком в очах згадує чоловіка та все, що довелося пережити, розшукуючи його. Єдина розрада жінки – синочок Іван, якому зараз важко змиритися з втратою батька.

Пані Олено, розкажіть, будь ласка, де ви зараз живете, чим займаєтеся?

Зараз ми отримали однокімнатну квартиру, робимо ремонт, потроху обставляємо нашу квартиру меблями. У мене немає захоплень чи справ, від яких отримую задоволення. Зараз виховую сина. Він спочатку дуже болісно переживав втрату. Останнім часом йому вже легше, займається танцями, карате, ходить на додаткові заняття з тенісу й англійської мови. Іван сам обрав собі таке активне життя і трохи відійшов від трагедії, тому і спілкування відбувається простіше. Часто розповідає, як у нього справи з навчанням, про бійки у школі, оцінки за контрольні роботи – хороші й погані.

Чи це правда, що ви познайомилися зі своїм чоловіком у 10-річному віці?

Так, це був 4-5 клас, ми поїхали у дитячий табір. Майбутній чоловік запросив мене тоді на танець, але потім я забула про цей випадок, та і Сашко теж. Коли мені було 17 років, я підробляла в кафе, й одним із відвідувачів був він. Я навіть не згадала його, лише через два тижні Сашко сказав мені: «А пам’ятаєш, як ми танцювали разом»? Так ми і познайомилися вдруге. Спочатку він поцілував мене в щічку, потім часто заходив до нас у кафе на чай. Одного вечора прийшов, взяв мікрофон і зробив мені пропозицію одружитися, але я тоді відповіла, що він не дружить із головою, проте спілкуватися ми продовжили. Потім разом знімали квартиру. Після ще однієї пропозиції і відмови, на третій раз ми таки одружилися і прожили разом 9 років…

Що спонукало Олександра піти на Схід?

Насамперед спонукала робота. Одного дня він прийшов додому і сказав, що їде через кілька днів. Я дуже не хотіла його відпускати, плакала, скандалила. Але коли їхав, прийняла це і спокійно провела його. Сашко пройшов Савур-могилу і Степанівку. Був період, коли він зникав на цілий тиждень, був без зв’язку. Тоді військові дзвонили, говорили зі мною, натякали, що його вже нема. Але я відчувала, що це неправда, що він живий. Жіноча інтуїція не підвела, і чоловік вийшов на зв'язок. Потім Олександр ще один раз приїжджав додому і через деякий час знову поїхав на війну. Я думала, що найстрашніше вже позаду, але виявилося, що це не так… Дзвонила йому по десять разів на день, запитувала як справи, чи все добре.

Того дня він мав зателефонувати до мене ще зранку. Але дзвінка не було. Чоловік часто не виходив на зв'язок, це була цілком нормальна ситуація, але весь той день я не могла заспокоїтися, вся була на нервах. Подзвонила до командира, він сказав, що Сашка ще нема, але скоро буде. Я перевернула весь інтернет, шукала новини, дзвонила до його друзів-військових. Згодом мені зателефонували, сказали, що мій Саша зник безвісти. Одразу подзвонила до хлопця, що був із чоловіком, розпитувала у всіх військових частинах, опублікувала в інтернеті фотографії, збиралася сама їхати туди, на Схід, але військові сказали, що мене не пропустять. Аж через кілька днів телефон з’явився в мережі. Я вірила, що він живий, але переховується і не може вибратися звідти. Телефонувала кожної хвилини і хтось узяв слухавку. Я сказала: «Саша, скажи де ти є, тебе заберуть». Мені відповіли: «Його більше нема в цьому світі з нами»…

Я намагалася бути спокійною, говорила з тим чоловіком, запитувала, де він узяв телефон. Цей чоловік не міг назвати мені координат, але сказав, що якби з ним щось сталося, теж хотів би, щоб хтось повідомив сім’ї. Я не вірила в це, дуже довго шукала інформацію в інтернеті. Знайти чоловіка було вкрай непросто. Писала журналісту з Росії, який опублікував документи Сашка. Він фотографував морги в Донецьку, кидав фотографії для впізнання. Серед них чоловіка не було. Згодом поїхала в Дніпропетровськ на впізнання, дзвонила на гарячу лінію в Донецьк. Їздила у військову частину, щоб внесли його в базу розшуку. Потім таки знайшла. Впізнала його по родимках і одягу.

Хто був із вами весь цей час, допоміг пережити трагедію?

Сама все пережила… Мені телефонували родичі, але я не хотіла говорити. Син був в одній кімнаті, я – в іншій. Ми не говорили в той час про смерть чоловіка. Перший час я нікуди не ходила, не могла ні з ким говорити і нікого бачити. Але згодом зустріла Ларису Лісовську, вона запросила мене й інших дівчат на чай. Так ми почали зустрічатися кожні вхідні, спілкуватися, часто розповідає новини одна одній, нас об’єднало спільне горе, з яким справляємося разом.

Ваш чоловік любив вирощувати рослини в горщиках, чи продовжуєте цю справу?

Так, зараз у мене маленька квартира, тому багато горщиків відвезли до родичів. Він дуже любив саджати, і я тепер саджаю, доглядаю за рослинами. У нас є навіть лимони, які чоловік садив. Пересаджувати вже, на жаль, довелося мені самій…

Спілкувалася Ірина Пельц

Свято Миколая у Замку Радомисль

Свято Миколая у Замку Радомисль

17 грудня Громадська платформа «Люди допомагають людям» організувала велике свято для дітей ветеранів АТО та малюків з малозабезпечених сімей м. Києва та Житомирської області.


У ході святкування гості мали можливість подивитися виставу про життя Святого Миколая від Української Греко-католицької церкви, цікаву та пізнавальну.

Всіх гостей свята  вітала засновник платформи «Люди допомагають людям» Ольга Богомолець, а Святий Миколай дарував дітям подарунки та новорічні кульки на згадку про Замок. 


На святкування також були запрошені партнери і спонсори платформи, які зробили великий внесок у підтримку родин загиблих ветеранів АТО та малозабезпечених сімей. Всі вони були відзначені Прославами за щирість та людяність. 

Висловлюємо щиру подяку нашим партнерам, які допомогли в організації свята: ВБФ «Благодійний фонд «Фармак» та ТОВ «Юрія-Фарм» — за подарунки для діток, компанії «Кока-Кола» — за смачні напої, Асоціації «Рибалок України» та Замку-музею «Радомисль» — за гостинність та святкову атмосферу.

Подяка від Сухенко Наталії

Подяка від Сухенко Наталії

На нашу пошту надійшов лист від Сухенко Наталії, дружини загиблого Сухенка Сергія: «Хочу подякувати всім людям та платформі "Люди допомагають Людям", що піклуються про нашу родину та постійно допомагають, за їх підтримку. Нарешті я змогла купити донечці ліжко з ортопедичним матрацом. Щиро дякую вам всім. Дай боже Вам здоров'я та успіхів в усьому. Бажаємо Вам Миру!

Допомогти родині Сухенко Сергія можна перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/187











 



 

 

Показувати по