Наша Діяльність

Увага! 12-16 квітня проводиться безкоштовне обстеження для членів родин загиблих бійців АТО і учасників Євромайдану

Увага! 12-16 квітня проводиться безкоштовне обстеження для членів родин загиблих бійців АТО і учасників Євромайдану

Оголошуємо про початок соціальної акції. Громадська платформа «Люди допомагають людям», спільно з Інститутом дерматокосметології та ГО «Стоп меланома», безкоштовно організовують огляди членів родин загиблих Майдані і в зоні бойових дій на Донбасі.



Безкоштовна лекція для лікарів-дерматологів напередодні Дня меланоми 2016, під час якої можна пройти безкоштовний огляд, відбудеться за адресою: Національний музей медицини, вул. Б. Хмельницького, 37.

Для онлайн-діагностики новоутворень на шкірі, надсилайте фото до 16 квітня за адресою info@telederm.com.ua 
16 квітня запрошуємо на виставку ікон учасників АТО до замку-музею "Радомисль"

16 квітня запрошуємо на виставку ікон учасників АТО до замку-музею "Радомисль"

В історико-культурному комплексі "Замок-музей Радомисль" відбудеться відкриття 10-ї ювілейної виставки «Я захищав свій світ», на якій будуть представлені сакральні картини на склі та дереві, створені ветеранами АТО. Відкриття виставки відбудеться 16 квітня 2016 року о 13:00 в Замку-музеї «Радомисль» за адресою м. Радомишль, вул. Щорса, 15.

Організатор виставки - Громадська організація «П’ятірня». Захід відбувається за сприяння державного та громадського діяча Ольги Богомолець, історико-культурного комплексу Замок-музей «Радомисль» та благодійної платформи «Люди допомагають людям».

Місцем проведенням художньої виставки обрано один із найкращих історико-культурних комплексів країни, в якому розташовано найбільший у Східній Європі музейний комплекс обрядового мистецтва – «Музей українських домашніх ікон та старожитностей».

Виставка «Я захищав свій світ» є одним із ключових заходів благодійної ініціативи, спрямованої на соціальну та психологічну реабілітацію ветеранів АТО. Організатори ставлять за мету допомогти вчорашнім бійцям адаптуватися до мирного життя, створити атмосферу емоційної реабілітації через мистецтво.

Мета виставки – допомогти учасникам бойових дій адаптуватися до мирного життя, шляхом реабілітації через мистецтво.

ЗАПРОШУЄМО ДО СПІВПРАЦІ ТА ВИСВІТЛЕННЯ ПОДІЇ ПРЕДСТАВНИКІВ ЗМІ.

ТРАНСПОРТ ДЛЯ ВИЇЗДУ ЖУРНАЛІСТІВ НАДАЮТЬ ОРГАНІЗАТОРИ ВИСТАВКИ.

ДЛЯ АКРЕДИТАЦІЇ ЗВЕРТАТИСЯ ЗА ТЕЛЕФОНАМИ: 0675045908
Усе навколо нагадує про війну. Що таке посттравматичний стресовий розлад для ветеранів бойових дій

Усе навколо нагадує про війну. Що таке посттравматичний стресовий розлад для ветеранів бойових дій

Що таке посттравматичний стресовий розлад для ветеранів бойових дій 

Всупереч великій кількості рекламних роликів організації допомоги пораненим солдатам і офіцерам (Wounded Warrior Foundation) на американському телебаченні, ветерани бойових дій не зломлені і вони не жертви.

Не треба їх жаліти або проводжати сумним поглядом, похитуючи головою або примовляючи щось рефлексивне на кшталт: «Боже, яка ганьба». Жалість принижує їхній бойовий досвід і неправильно відображає ті виклики, з якими вони стикаються в мирному житті.

Ветерани бойових дій зазнали неймовірно широкого спектру емоцій і переживань. У буденному житті мало хто зустрічається з такими коливаннями, тому їм дуже важко доводиться після повернення з війни.

Нормальне життя, яким би воно не було, здається безглуздим. Нудні повторювані дії залишають відчуття порожнечі. Уявіть, що ви ходите по краю леза, яке проходить лише по поверхні життя, і ніколи не повертаєтеся до тих глибоких емоцій, які пережили на війні.

Але посттравматичний стресовий розлад, – це не ностальгія. Завдяки ностальгії погані моменти стираються з пам'яті, а от погані спогади про війну не забуваються ніколи. Біль від того, що ти втратив друга, або картинки з убитими відображаються в усьому, що ти бачиш, а звуки відлунюють у всьому, що ти чуєш.

Їх погубив світ, до якого вони повернулися, але так і не знайшли його

Проте, навіть перебуваючи в комфортних умовах, виявляється, що не вистачає тяготи бойових операцій. У важкі часи ви, як мінімум, щось відчували. І ось за цим почуттям – почуттям, що ви дійсно живі – сумуєш найбільше.

«Я був щасливішим, живучи у фанерному похідному будинку в Афганістані, коли всі мої пожитки поміщалися в один рюкзак, ніж зараз, живучи в цій квартирі, де все, що я колись хотів, є в межах досяжності», - каже ветеран бойових дій, котрий працює тепер на Уолл-стріт.

Повний текст: http://m.nv.ua/ukr/opinion/peterson/use-navkolo-nagaduje-pro-vijnu-91893.html
Окопалися і готові до бою. Що відбувається на Донбасі. Очима іноземних кореспондентів

Окопалися і готові до бою. Що відбувається на Донбасі. Очима іноземних кореспондентів

Інтенсивність бойових дій знизилась, але великих надій на міцний мир немає. Українські солдати побоюються повторення югославського сценарію і довгих років тривалих перестрілок.

В Україні пізня зима дражнить приходом весни: надворі то холод, то сніг, то дощ.

Дворічна війна, що розорила східну частину країни і забрала життя понад 10 тис. осіб, мінлива, як і погода – розохочує перспективою миру, але так і не вщухає.

Обидві сторони конфлікту вкотре підтвердили свою прихильність до перемир'я у вересні минулого року, скоротивши масштаб та інтенсивність бойових дій порівняно з осінню 2014-го і першими місяцями 2015-го.

Але війна не закінчилася.


Протягом шести днів, з 27 лютого по 3 березня, я відвідав позиції українських сил уздовж лінії розмежування, а також тиловий ешелон, що розтягнувся від найпівденнішої точки фронту поблизу Маріуполя до самісінької північної межі війни біля міста Щастя; це недалеко від контрольованого сепаратистами Луганська.

Українці окопалися і готові до бою. Як сказав один із солдатів: «Тепер це моє життя».

У гарячих точках в районі Донецька відбуваються щоденні атаки комбінованих російсько-сепаратистських сил із застосуванням артилерії, танків, мінометів, стрілецької зброї. «Перемир'я немає», – запевняє 23-річний солдат української 93-ї бригади Джон Слободян на тлі звуків артилерійського вогню біля села Карлівки. «І так кожен день», – додає він.

Найпівденніша точка лінії фронту – приморське селище Широкине. Після окопної і артилерійської битви, що почалася в лютому 2015 року, українські сили минулого липня взяли селище під контроль. Сьогодні Широкине лежить в руїнах, мирного населення тут не залишилося.



За 200 кілометрів від Широкиного розташована найпівнічніша точка фронту, околиця Луганська. Тут війна перетворилася в снайперські обстріл. Українські патрулі шукають групи російсько-сепаратистських сил, які прослизають через лінію фронту, щоб влаштовувати засідки і встановлювати саморобні вибухові пристрої – своєрідна гра в кішки-мишки.

«Це війна чи ні? Незрозуміло», - каже 30-річний солдат 92-ї бригади Андрій, який стоїть на позиціях біля Луганська.


Заморожений конфлікт 

Недалеко від Карлівки чутно звуки артилерії, мінометів, стрілецької зброї. Українські солдати з 93-ї бригади стоять біля дерев'яного будиночка. Спілкуються, жартують, закурюють. Обстріли частішають і посилюються, привертаючи увагу солдатів.

Один за одним по черзі вони озираються через маленьке озеро в бік пагорбів, ще коричневих після зими. Звідти чути звуки війни.

Але при цьому солдати, як і раніше, розслаблені. Хтось грає з цуценям, якого прихистив їхній підрозділ. Хтось нарізає свинячу ногу для шашлику на обід. Всі поводяться невимушено, підкреслюючи банальність нинішньої ситуації.


Солдати підтверджують, що російсько-сепаратистські сили атакують українські позиції щодня. В основному зі 120-міліметрових і 82-міліметрових мінометів плюс стрілецька зброя і снайперський вогонь. Іноді використовується артилерія більшого калібру і установки Град. Також, за словами українців, їхні позиції в селищі Піски постійно обстрілюють з танків.

93-тя бригада воює в Донбасі близько півтора року. Бійці не надають перестрілкам великого значення і ставляться до чутних доказів прилеглих битв безтурботно. Вони пам'ятають напружені бої, тому, попри щоденні атаки, вважають нинішню ситуацію досить спокійною.

«То починається, то припиняється, – розповідає 37-річний солдат 93-ї бригади Ростислав Бриль. – Чути артилерію – це нормально. Порівняно з тим, що було раніше, стало набагато тихіше».Але зменшена інтенсивність вогню не дає великих надій на міцний мир. Багато хто побоюється повторення югославського сценарію і довгих років тривалих перестрілок.


«Ми перебуваємо тут більше півтора року, – каже Бриль. – Ми втомилися і готові повертатися додому». Але інші солдати, здається, більше стурбовані умовами перемир'я, ніж перспективою повернення додому.

«Це не може набриднути, – підкреслює 34-річний Богдан Капуста. – Ми хочемо на фронт. Хочемо битися».

Регулярні війська і командування розчаровані умовами перемир'я, встановленого другими Мінськими угодами. Українські солдати під Карлівкою розповідають, що мають право використовувати кулемети у відповідь на обстріли тільки в тому випадку, якщо мова йде про артилерію і міномети.

«Так, ми розчаровані, - каже Бриль. – Коли по тобі стріляють з артилерії, а ти можеш відповісти тільки кулеметом, це дуже розчаровує».

Хто кому вірний

Багато селищ уздовж лінії фронту загартовані боями. Деякі зовсім спорожніли. Життя тут заморожене, як і сам конфлікт.

Я бачив цивільні автомобілі, які вишикувалися біля старих контрольно-пропускних пунктів, де солдати перевіряють посвідчення особи і багажники в пошуках зброї і контрабанди. Вуличні торговці продають закуски і військову форму зі стендів, встановлених перед танковими бар'єрами і окопами. Діти катаються на велосипедах дорогами, що межують з мінними полями.

У багатьох з цих міст українські солдати – звичні. Їх часто можна зустріти на вулицях, у кафе і ресторанах. Іноді цивільні довго супроводжують їх довгим поглядом, але в цілому до їхньої присутності ставляться байдуже.

Після довгих місяців перестрілок українські сили в липні 2014 року знову взяли під контроль місто Попасна, що недалеко від Луганська. Через півтора року розташовані поблизу українські бригади зібралися в попаснянському будинку культури радянської епохи, щоб відпрацювати концерт до 8 березня. Солдати провели вечір, представляючи традиційні українські пісні в приміщенні, на стінах якого досі висять погруддя Володимира Леніна і Карла Маркса.

У деяких районах уздовж лінії фронту настрої людей розділилися: одні підтримують український уряд, інші – віддають перевагу проросійським сепаратистам.

Двірник з Маріуполя, літня жінка, розкричалася, побачивши групу українських волонтерів та ветеранів, засуджуючи їх за те, що розмовляли українською. «Ви в російськомовному регіоні, тому повинні виявляти повагу і говорити по-російськи», – наполягала вона.

Джерело: http://m.nv.ua/ukr/opinion/peterson/okopalisja-i-gotovi-do-boju-shcho-vidbuvajetsja-v-donbasi-102524.html

Капітан Сковородін Олексій Володимирович, загиблий учасник АТО. «Він був людиною слова і обов’язку»

Капітан Сковородін Олексій Володимирович, загиблий учасник АТО. «Він був людиною слова і обов’язку»

Про свого чоловіка Олексія розповідає Ірина Сковородіна: 

«Ми познайомилися в інституті, коли Олексій був курсантом третього курсу. У 1997 році одружилися, а 26 серпня 1998 р. народився син Мишко. Мій чоловік був дуже щасливий, допомагав в усьому. Після закінчення навчання поїхали служити в м. Славута, де народився другий син Артур, а незабаром Олексія відправили проходити службу в м. Яворів Львівської обл.

Допомогти матеріально родині загиблого воїна АТО Олексія Сковородіна

Сімейними традиціями стали походи в гори і відвідування музеїв. Всі дні народження відзначали весело своєю дружною сім'єю. І тільки 16-ти річчя старшого сина ми відзначали не разом... Увечері, як раз в день народження Михайла, 26.08.14 р., нам повідомили про загибель батька...

Олексій, насправді, був людиною простою, доброзичливою, ввічливою, з хорошим почуттям гумору, людиною, яка завжди, в будь-який час, незалежно від обставин, готова прийти на допомогу людині, яка в цей момент її потребує, незалежно чи то солдат або офіцер.

Мав вищу освіту - закінчив Київський військовий інститут управління і зв'язку в 1999 році і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Системи та комплекси військового зв'язку» і отримав кваліфікацію інженера електрозв'язку, офіцера військового управління тактичного рівня.

Допомогти матеріально родині загиблого воїна АТО Олексія Сковородіна

У своїй роботі завжди дотримувався закону і віддавав службі всього себе. Але це не заважало йому знаходити час для спілкування зі своїми друзями, товаришами, колегами, а найголовніше, віддавати достатню кількість свого дорогоцінного часу своїй родині, своїй коханій дружині і своїм синам, яких він дуже сильно любив. Сім'я завжди була для нього на першому місці.

Але за покликом долі і в, першу чергу, за покликом присяги, яку він давав йдучи на військову службу, Олексій в числі перших військовослужбовців 24 окремої механізованої бригади вибув в зону проведення АТО для безпосереднього захисту нашої держави від незаконно створених збройних формувань. Поїхав, бо хотів кращого майбутнього для своєї родини, дітей, друзів, хотів жити у вільній, демократичній, європейській країні.

Перебуваючи в зоні проведення АТО, неодноразово брав безпосередню участь в наданні першої медичної допомоги пораненим товаришам, постійно в складі мобільної групи зв'язківців знаходився на так званому «передку», де забезпечував надійний, безперервний і якісний зв'язок своїм безпосереднім командирам в різних умовах обстановки, яка змінювалася щохвилини.

Нажаль, чомусь від нас завжди йдуть найкращі. Так сталося, що 26 серпня 2014 р. під час евакуації поранених з поля бою Олексій отримав поранення несумісне з життям. Він їхав рятувати людей, а загинув сам. Перестало битися серце нашого товариша, вірного друга, улюбленого тата і чоловіка».

Допомогти матеріально родині загиблого воїна АТО Олексія Сковородіна

Петро Святецький Режисер реаліті-шоу «Міняю жінку», «Орел і Решка. Шопінг», «На валізах», «Все для тебе» став головним сержантом взводу ВДВ

Петро Святецький Режисер реаліті-шоу «Міняю жінку», «Орел і Решка. Шопінг», «На валізах», «Все для тебе» став головним сержантом взводу ВДВ

Відомі вітчизняні реаліті-шоу «Міняю жінку», «Орел і Решка. Шопінг», «На валізах», «Все для тебе» знає та любить дивитися майже вся країна. Проте, мало кому відомо, що їхній режисер Петро Святецький вже більше року захищає Україну на Донбасі. Він — головний сержант десантно-штурмового взводу 81-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ, з боями пройшов Піски, Водяне, тримав оборону на метеостанції Донецького аеропорту, а тепер виконує завдання на бойових позиціях у районі селища Опитне.

— Можна сказати, що для мене то було, наче минуле життя, — розповідає сержант Петро Святецький. — За рік війни мій світогляд докорінно змінився, тут зустрів справжніх друзів, патріотів, бачив смерть, однак, знаю, за що я тут стою.

Він родом з Черкащини, зі старовинної козачої родини. За освітою Петро спочатку був монтажником телерадіоапаратури, згодом продовжив навчання у столичному виші кіновідеорежисури. Вища освіта була на комерційній основі, тож через брак коштів був змушений покинути навчання. Проте, телебачення вабило Петра. Спочатку він працював на ТРК «Альтернатива», на каналі СТБ, фрілансером, став помічником режисера, а, набувши досвід, сам очолив знімальну групу.

Петро, як справжній патріот, підтримав зі свідомими українцями Революцію гідності. З початком проведення антитерористичної операції вирішив стати до армійського строю.

— Я знав, що на війні буду більш корисним, якщо прийду підготовленим солдатом, — розповідає Петро. — Тож ходив займатися до комерційних інструкторів з тактики, медицини, рукопашного бою тощо. Паралельно займався волонтерською діяльністю, допомагав нашим воїнам з різними предметами військової амуніції.

Щойно режисер Петро Святецький набув первинні військові навички, він пішов у добровольчий батальйон «ОУН», який на той час тримав позиції в селищі Піски.

— «Гарячих» епізодів було чимало, проте, найбільше запам’яталося, коли ми разом з воїнами з різних підрозділів обороняли метеостанцію, — пригадує Петро. — На той час це вже був єдиний проїзд до Донецького аеропорту, адже «дорога смерті» тоді була повністю перекрита бойовиками. Досить часто по нас гатила ворожа артилерія та майже не припинялися штурми.

Колишній режисер з усмішкою згадує випадок, коли на передову приїхав професор політології Києво-Могилянської академії Олексій Горан. Він хотів бачити війну не з екрана телевізора, а в реальності. Науковець швидко потоваришував з Петром та іншими хлопцями й неодноразово просився на бойові пости, однак, через небезпеку йому всі відмовляли. І все ж таки під час чергового затишшя він потрапив на метеостанцію.

— Наша позиція була на пагорбі, висота метрів вісім, дивлюся на злітну смугу, навкруги тиша, аж раптом по нас б’є артилерія, — розповідає сержант. — Потім пішла піхота, причому дуже багато. Я почав вести вогонь на 160 градусів, часто змінюючи позицію. Через інтенсивну стрілянину на позицію не могло підійти підкріплення, а боєприпаси вже закінчувалися. І тут я згадую про професора: «Олексію, заряджати магазини вмієш?» — «Так!» — «Тоді заряджай». І професор під вогнем заряджав мені магазини. Таке буває лише на війні.

Був випадок, коли Петро допомагав артилерійському коректувальнику, до речі, колишньому прокурору, знищити ворожий танк на злітній смузі, який їм вдалося накрити.

На метеостанції Петро був десять днів, аж поки бойовики не підірвали другий поверх «Донецької фортеці». Вони вже збиралися відходити, коли з туману зі сторони противника з’явилися два силуети. Режисер так завішався озброєнням, що не міг підняти руки, щоб відкрити вогонь. Почав шукати автомат очима, але почув: «Не стріляйте! Слава Україні!» Це виходили два поранені «кіборги», в яких у кількох місцях були прострілені ноги, і вони йшли, спираючись один на одного.

Також за спогадами Петра, досить гаряче було і в Пісках, коли їх штурмував російський підрозділ морської піхоти.

З березня 2015 року Петро Святецький проходить службу в лавах 81-ї окремої аеромобільної бригади. Завдяки лідерським якостям він став головним сержантом взводу. Йому неодноразово доводилося організовувати оборону і командувати взводним опорним пунктом.

— Моя робота майже не змінилася, — розповідає Петро. — У режисера в підпорядкуванні чимала група людей (освітлювачі, звуковики, адміністратори тощо), він їм усім дає команди, куди йти і що робити. На війні я режисер свого взводу.

"Народна армія"

Джерело: http://goo.gl/Ci40K2

"Мій чоловік був справжнім офіцером". Про полковника Віктора Єщенко, загиблого в АТО, розповідає його дружина Олена

"Мій чоловік був справжнім офіцером". Про полковника Віктора Єщенко, загиблого в АТО, розповідає його дружина Олена

Мені 41 рік, виховую двох гарних донечок. Старша Анастасія (17 років) – донька від першого шлюбу, зараз студентка. Коли ми зустрілися з Віктором, я виховувала доньку сама. Він зміг охопити її увагою і піклуванням та стати рідним батьком.

дочь полковника Ещенко, добровольца погибшего в АТО нуждается в помощи

Про родину Віктора Єщенка тут

Знайомство наше було випадкове, але ми відразу зрозуміли, що створені один для одного. Минув час, я зрозуміла, що це більше ніж кохання. Він був тією людиною з якою хотілося прожити все своє життя, зустріти старість. Віктор був дуже турботливий, ніжний, чуйний вдома, в той час як на роботі був відповідальний, зібраний, уважний з аналітичним складом розуму. Він був людиною свого слова. Біля такого чоловіка було тепло й затишно; кожного ранку я прокидалася від аромату запашної кави, яку робив мені Віктор. Я тішилась, бо почувала себе справжньою жінкою. У нас була світла, дружня родина. Своїм товаришам він завжди казав: «Як чудово відчувати коли тебе кохають і завжди чекають вдома».

дочь полковника Виктора Ещенко, погибшего в АТО

Коли народилась Вікторія (зараз їй 6 років) – щастю не було меж. Він охопив її любов’ю і турботою. Минули роки, наша дівчинка підросла і зараз вона дуже схожа на свого тата. Коли я дивилася на них, то неначе бачила відображення у дзеркалі.

Мій чоловік пішов добровольцем. На всі мої заперечення, чому не потрібно йти, він відповів – «Я офіцер! Я хочу бути потрібним!»

Коли Віктор загинув (29.08.2014р.), для нас це був тяжкий удар. І коли дивлюся в очі своєї донечки, на її посмішку, я розумію як мені його не вистачає. Цей біль ніколи не мине, але жити мені допомагає моє маленьке сонечко, моя донечка Вікторія Вікторівна. Від старшої доньки я теж отримую моральну та фізичну підтримку.

Ми залишилися без тата.


семья погибшего воина АТО Виктора Ещенко

Мій чоловік був справжнім офіцером, і загинув як офіцер! Час минає, але Він назавжди залишиться в нашій пам’яті та в наших серцях. Моя сім’я - це мої діти, і подумки Він завжди поруч з нами.


Олена Єщенко, дружина загиблого воїна АТО

Адресна матеріальна допомога родинам загиблих в АТО та під час Майдану
Оберіть родину для адресної матеріальної допомоги
Доленосне знайомство. Історія загиблого воїна АТО Сергія Майбороди

Доленосне знайомство. Історія загиблого воїна АТО Сергія Майбороди

Познайомилися з Сергієм ми в інтернеті, через спільного нашого друга, в 2011 році.

Зустрічалися близько року, потім стали жити разом, знімаючи квартиру, і вже потім вирішили розписатися. Коли дозволяв час, намагалися постійно проводити його разом. Часто гуляли з моїм сином біля річки, ходили в парки, дуже любили природу. Пізніше дізналися, що у нас буде дитина. Сергій дуже чекав народження дочки, довго вибирали ім'я.

Матеріальнго підтримати родину загиблого учасника АТО Сергія Майбороди можна за посиланням

Він постійно намагався приділити якомога більше уваги і часу дітям... Було у нього ще улюблене хобі - збирати і колекціонувати пожежні машинки, танчики, клеїв їх з пап'є-маше. Його вироби і досі стоять в кутку... Ще він дуже любив всіх тварин, особливо кошенят. Завжди намагався нагодувати та обігріти бідних тварин...

Коли Сергій пішов в АТО, по можливості намагався дзвонити частіше, щоб почути нас. Приїхавши у відпустку на 10 днів, весь час проводив з дітьми і постійно фотографувався з ними. Мабуть відчував, що більше не зможе цього робити. Перед його загибеллю поговорили з ним пару хвилин. Він був у доброму гуморі і говорив, що скоро приїде в відпустку. Потім зв'язок обірвався через обстріл...

Чоловік мріяв про покупку будинку, але нажаль не встиг здійснити свою мрію. Квартиру ми отримали вже після його загибелі.

Сергій завжди мріяв служити в армії; і незважаючи на заборони своїх батьків, у 2010 році підписав контракт. Служив в 30 ОМБР стрільцем. Потім вирішив виконати мрію дитинства і перевівся в пожежний підрозділ 30-ки. Він дуже любив свою роботу і був в захваті від того, що збулася його мрія. На службі завжди намагався допомогти хлопцям, які просили його про допомогу. Загинув він біля с. Степанівка 11 серпня 2014р.  Товариші по службі боялися мені повідомити про його загибель... узнала про це через свого батька...

У зв'язку з отриманням квартири і переїздом потребуємо меблів, ремонт своїми силами зробили.

Матеріальнго підтримати сім'ю загиблого учасника АТО Сергія Майбороди можна за посиланням
Володимир Бражник, учасник АТО. Патріот з Добасу

Володимир Бражник, учасник АТО. Патріот з Добасу

Володимир народився в сім'ї службовців. Тато, Анатолій Дмитрович Бражник  працював інженером в Краснолиманському кар'єроуправлінні, а мама Бражник Любов Іванівна, працювала черговою на Краснолиманській залізниці.

Навчався Володимир в школі добре, а після закінчення школи вступив до Донецького Національного університету на обліково-фінансовий факультет. Після університету жив у Донецьку та працював у Державній податковій службі аудитором. У 2009-му році він познайомився зі своєю дружиною Інною, працювали вони разом в ДПІ Пролетарського району м. Донецька.

24 квітня 2010  р. Володя з Інною створили сім'ю, а 30 липня 2010 р. у них народився синок Ілля.

Також у 2010-му році він пішов з Державної податкової служби і відкрив свою фірму з продажу авіаквитків корпоративним клієнтам ТОВ "Аеротранс".


Учасник АТО Володимир Бражник і батьки загиблого

Допомогти родині загиблого воїна Володимира Бражника

«Вова був хорошим чоловіком і відмінним татом, який завжди дбав про своїх рідних», - згадує дружина Інна. Він був дуже справедливою і цілеспрямованою людиною, для того щоб сім'я була забезпечена дуже багато працював. Молода сім'я житла свого не мала, і купити у Донецьку свою квартиру родині було дуже важко, тому вони знімали житло.

Володимир свій вільний час присвячував дитині і дружині, гуляли разом в парку, відвідували дитячі атракціони та будь-який вільний час, який у нього з'являвся присвячував родині. Також він був турботливим сином для своїх батьків і хорошим братом для рідної сестри і дядьком для рідного племінника.

Сім'я жила дружно, але навесні 2014 року в рідне м. красний Лиман несподівано прийшла війна, і Володимир, не замислюючись поїхав і почав допомагати українським військовим.

26 травня 2014 у Донецьку був розбитий аеропорт і герой залишився без роботи. Дружина і сестра з дітьми перебували в Донецьку, а Вова з батьками жили на дачі в с. Торське Краснолиманського району допомагали українським військовим: возили воду, продукти і речі.

11 липня 2014 рідна сестра Галина з сином і дружина Інна з сином Іллею покинули Донецьк. Вони працювали в Державній податковій службі, а державні органи вже почали захоплювати незаконні збройні формування. Вони були змушені виїхати до родичів у с. Урзуф. Сім'я була розрізнена і 11 серпня 2014 дружина і рідна сестра Володимира з дітьми переїхали все в с. Торське Краснолиманського району на дачу, щоб в цей важкий час бути разом.

Але разом були не довго. Володимир допомагаючи українським військовим, говорив батькам, що він повинен йти захищати Україну, свою сім'ю, свій будинок. Він був патріотом, знав добре історію України, тому не маючи військової підготовки, пішов захищати свою країну добровольцем.

14 серпня 2014 Володимир сказав, що їде у справах зі знайомими хлопцями і більше ми його не побачили, о 21.00 він зателефонував дружині і сказав що їде на бойові навчання в м. Дніпропетровськ, а через час ми дізналися що 16 серпня 2014 Вова був вже на Савур-Могилі з Тимуром Юлдашевим і полковником Ігорем Гордійчуком.

24 серпня 2014 р. вийшовши з Савур-Могили з Ігорем Гордійчуком і ще з 12 бійцями, вони 28 серпня 2014 р. в Многопіллі примкнули до війська генерала Хомчака, а 29 серпня 2014 Вова загинув при виході по "зеленому коридору" на дорозі с. Многополля-с. Червоносільське.

Впізнали Володимира за експертизою ДНК через 9,5 місяців.

Міліція у м. красний Лиман отримала результати повторної експертизи в кінці березня 2014 року і навіть не повідомила родині. Слідчий, яка вела справу, зустріла дружину Інну 20 травня 2015 випадково на вулиці і повідомила з подивом, що вони досі нічого не знають?

26 травня 2015 героя перепоховали на малій батьківщині в с. Торське Краснолиманського району Донецької області України.

Сім'я залишилася без годувальника і батьки без допомоги. Батько після двох складних операцій з мамою проживають в с. Торське Краснолиманського району на дачі без зручностей, в дрібненькому будиночку, пенсія у батьків на двох 2700 грн. 

Дружина з дитиною знімає квартиру в м. Красний Лиман і там же за переведенням працює в податковій.

Від держави за 1,5 року сім'я нічого не отримала.

Володимир був патріотом України і загинув захищаючи Україну. Не маючи військової підготовки пройшов "м'ясорубки": Савур-Могилу і Іловайський котел.

Без батька залишився син 5,5 років який і зараз чекає свого тата і старенькі батьки, які не можуть отямитися від горя.

Допомогти родині загиблого воїна АТО Володимира Бражника
«Мій справжній Воїн». Учасник АТО Олег Реготун в спогадах дружини

«Мій справжній Воїн». Учасник АТО Олег Реготун в спогадах дружини

«ОЛЕГ... Мій дорогий рідний Олег… Не можу говорити про нього в минулому, я знаю що він завжди поруч. Я не можу застосувати до себе слово вдова, тому що я дружина справжнього чоловіка, дружина ГЕРОЯ. Я пишаюся ним і пишаюся всіма хто пішов в це пекло, для кого честь і обов’язок стали на перше місце» - каже дружина Надія.

Олег був справжнім ВОЇНОМ. Честь, обов’язок і відповідальність завжди були для нього на першому місці. Але, не зважаючи на це, він був надзвичайно світлою і доброю людиною. Завжди першим приходив всім на допомогу, вмів заспокоїти в скрутну хвилину... Він любив всіх...

Матеріально допомогти родині загиблого Олега Реготуна за посиланням

Після строкової служби він закінчив школу прапорщиків і в червні 1997 р. по приказу прибув в Закарпатську обл. м. Ужгород в 15 ОГПБ. Проявивши високу відповідальність, був призначений на посаду командира взводу технічного обслуговування.

27 листопада 2002 року отримав звання старшого прапорщика.

31 жовтня був призначений головним сержантом взводу снайперів.

Основним його захопленням були автомобілі. Про них він знав все і усунути деякі пошкодження міг із закритими очима. Він ніколи не міг нікому відмовити у допомозі, до нього завжди всі зверталися за порадами та допомогою. Був досвідченим інструктором. Всі складні виїзди і бойові навчання в батальйоні завжди лягали на плечі Олега. Всі знали, що він зможе зробити те, чого не зможуть інші.

Ми познайомились з Олегом у жовтні 2002 р. на дні народженні у моєї подруги. Це була симпатія, потяг друг до друга з першого погляду. У шлюбі ми прожили 10 років. У грудні 2006 р. народився наш синочок Тарасик, а в листопаді 2011р. народилася Анастасійка. «Мій КОЗАК і моя ПРИНЦЕСА» - говорив він. В дітях він не чаяв душі - вони були для нього всім. Весь свій вільний час він присвячував сім’ї. Найбільше він любив ЖИТТЯ і своїх ДІТЕЙ!!! І саме зараз дуже страшно і боляче пояснювати їм чому батька не має з нами. Для мене він був всім, і якби б я знала, що можу якось його захистити і вберегти побігла б туди пішки.

Коли ми зрозуміли, що 15 ОГПБ у складі 128 бригади будуть відправляти на схід питань не виникало ні кого, ми обоє розуміли, що інакше бути не може. Олег сказав: «Надя ти знаєш, що я поїду, я мушу, це мій обов’язок».

На схід України Олег виїхав у складі перших 17 березня 2014 року. В зону АТО вони прибули 19 травня, і тоді почалося справжнє пекло… Олег був у складі забезпечення, але всі вивози боєприпасів і продуктів завжди здійснював він, але про це я не знала. Мені він завжди говорив: все нормально, не стріляють, їжі є достатньо, спав нормально. За весь час його перебування там я не чула пострілів. Він завжди знаходив такий момент, щоб не стріляли, і телефонував мені.

Їхній батальйон дислокувався в районі Луганського аеропорту. І коли багато мобілізованих відмовилися їхати в аеропорт, мій чоловік сказав: «Я поїду». Вдень вони тримали оборону аеропорту, а вночі вивозили боєприпаси на блокпости. Кожної ночі їх обстрілювали набагато сильніше, ніж вдень. В зоні АТО він встиг пробути 5 довгих місяців...

В цей страшний вечір ми поговорили і я відчувала, що Олег дуже втомлений. Він дуже чекав на передачу, яку я йому передала і я себе заспокоювала: ще трошки, ще трошки і він повернеться і все скоро закінчиться…

Ранок як завжди почався із дзвінка Олегові але голос був не його. І я почула: «НАДЯ, цієї ночі ОЛЕГ загинув від обстрілів ГРАДАМИ…» І ВСЕ !!!! Дальше страшний сон, в який ще й тепер не хочеться вірити. Таке враження, що мені ампутували ногу і руку і я так живу. Півтора року життя на автоматі: треба піднімати і виховувати дітей, яких я дуже люблю. Наш Тарасик займається танцями і айкідо, Анастасійка також вчиться танцювати. Потрібні кошти, щоб забезпечити їм майбутнє. Потрібні кошти на ремонт квартири.

І ще мені дуже прикро за те, що в грудні 2014 р. Олега було представлено до вищої Державної нагороди Героя України, але в міністерстві Оборони повернули документи без пояснень.

А мені залишається тільки Жити, Пам’ятати і ростити дітей, які є зараз сенсом мого життя.

Матеріально допомогти родині загиблого Олега Реготуна
Показувати по