Історії учасників АТО

Вдови АТО. Горе нікуди не зникає

Вдови АТО. Горе нікуди не зникає

Перших жертв війни оплакувала вся країна. Про чоловіків-героїв і вдів з дітьми писали журналісти, їм допомагали волонтери.Уже давно в зведеннях втрат АТО використовують цифри, а не імена. Про вдів майже не пишуть.

У "Спілці Ветеранів АТО Деснянського району" мені доручили зустрітися з удовами Києва, дізнатися про їхні проблеми, ще раз нагадати суспільству про чоловіків-героїв.

Не чекав, що зустрічі викличуть такі сильні емоції. Від сліз не змогла втриматися жодна жінка.

Суспільство вже давно за словом "армія" перестало бачити конкретних чоловіків, з дружинами і дітьми. Але варто нам нагадати - і біль втрати такий самий сильний.

Після багатьох зустрічей вже хочеться навісити ярлики, щоб було зрозуміліше - кому більше потрібна допомога, а хто вже сам допомагає іншим. Ось "організатор", ось "турботлива тітонька", а ось "замерзла квітка…"

Життя після чоловіка

Найбільш точно описала свій стан і стан інших Оксана Макідон з ГО "Крила 8-ї сотні", член координаційної ради платформи "Люди допомагають людям".


Оксана Макідон з чоловіком Віктором

Віктор Макідон загинув у липні 2014 після бою під Попасною, з тих пір Оксана допомагає вдовам і сиротам.

"Проблема не тільки в самотності. Коли гине чоловік - ти все одно продовжуєш жити у звичній колії: дитина, робота. Ти не виставляєш горе напоказ. Люди бачать тебе "нормальною", і не розуміють, що горе нікуди не зникає. Зовні ти та сама, робиш те саме - але ти вже почала життя заново, всередині. І це нове життя - воно душить, фізично знищує", - каже пані Оксана.

Вона додає, що за її враженнями, у переважної більшості вдів "здоров'я сиплеться", хоч це і не завжди помітно іншим.

Ще один додатковий тягар - побутові проблеми, а також вирішення питань з документами.

"Хто рік, хто два роки, як я, схиляли голови, поки бігали по кабінетах за документами задля пенсії, задля житла, землі. Мало хто знає, яка то ноша… Багато з нас взагалі не знало життя без чоловіка", - зізнається Оксана Макідон.

"Тому з іншими вдовами і об'єднуємося - щоб вижити, щоб не киснути в самотніх квартирах. Бо завжди є ще хтось, кому ще гірше, ніж тобі. Депресія "накриває" всіх по-різному, але найчастіше - на дні народження. Тоді обов'язково треба не просто приїхати - але й дійство якесь кумедне зробити! Щоб людина тебе з вікна ще побачила, і одразу знала - зараз тебе витягнуть!" - відзначає пані Оксана.

І пояснює: "От цими квітами, тортами, але витягнуть! І ти житимеш далі, і посміхатимешся, і навіть завтра сама будеш такого клоуна грати - бо завтра ще один день народження, у ще одної вдови…"

"Здається - зараз повернеться"

Інші жінки досі на стадії заперечення, не можуть примиритися з минулим.

У квартирі Юлії Левицької йде ремонт, щось розібране. Так само - і в її душі.

"Після загибелі Славіка опустилися руки. Плани, ідеї - все було спільне. А так - ррраз! - і немає людини! І до чого тоді все?" - підтверджує враження жінка.

Я прошу розповісти про чоловіка - як він потрапив до армії. Юлія пильно вдивляється в обличчя. Просить говорити голосніше - після смерті чоловіка дуже сильно впав слух.

"Сама його прибила б! Приховав, що у військкомат пішов! Та і як взяли його, у нього із зором проблеми, і дочка у нас - інвалід по зору, астигматизм. Взяла її документи, щоб вже точно його не взяли. Але Славік сказав: "Я так вирішив", - пригадує вона.

Юлія згадує, як чоловік дзвонив з полігону у Львівській області і казав: "Не хвилюйся, все буде добре, викрутимось! Що - молодим пацанам йти?"

Вона ж на це могла і трубку кинути.

Після полігону В'ячеслав Левицький став кулеметеником 93-ї механізованої бригади, яка восени 2014 року воювала біля Донецького аеропорту, в селищі Піски.

Там чоловік і загинув.

"У серпні призвали - 14-го листопада вже загинув... Снаряд влучив у будинок", - розповідає жінка.

Тоді подзвонили з частини, але говорити матері про смерть сина не наважилися, хотіли дочекатися дружини.

"Увечері передзвонили, а я не могла повірити. І доньці не змогла сказати. Вона подумала - тата поранили. Зняла всі гроші зі своєї картки, приносить - ось, треба відправити татові на лікування. А я ридаю, оніміла просто ... Думала: якщо вимовиш, то точно загинув!" - ділиться страшними спогадами пані Юлія.

Дочці тоді було 15 років, батька вона дуже любила.

"Я навіть ображалася: він всього пару слів скаже, "ти мій зайчик", а вона так розквітає! І з тих пір закрилася дуже, скажеш їй "сонечко, кошеня" - вона нервує: "Не називай мене так, мене так тато називав!" - каже жінка.

А 17-річний син вирішив йти мститися за батька: "Я лягла на поріг і сказала: "Чи зможеш переступити - йди!" Залишився, слава Богу. Якщо б і його втратила - я не змогла б далі …"

Юлія Левицька до цього часу не може повірити у смерть чоловіка: "Ховали у відкритій труні - а я начебто бачу, що він мені підморгує! І зараз здається - повернеться! Він всюди викручувався, молодцем був - ну як же так?"

Новий відлік

У декого, як у Ірини Грузовенко, дітям ще немає трьох років. Їм особливо важко.

Її чоловік Олександр із серпня 2014-го був у Мар'їнці, у 28-й бригаді. Жінка тоді була на восьмому місяці вагітності.

Що він міг говорити по телефону своїй дружині, яку дуже любив? "Все спокійно, не стріляють, перемир'я..."

Потім пані Ірина народила, а Олександру розповідали: ще 20 днів на передку - і десять днів відпустки. Потім ще 20.

У свій день народження 18 грудня вона чекала привітання - а він так і не подзвонив. Рано-вранці їхня колона була обстріляна біля Новомихайлівки, куля снайпера влучила прямо в серце.

Тепер 18 грудня відраховуються не тільки її роки, а й роки без чоловіка. Вона залишилася одна з двома дітьми, зокрема - з тримісячним малюком.

Передбачення

А боєць "Правого сектору" Ігор Шептицький загинув під Пісками від мінометного снаряду більше двох років тому. У його дружини Елеонори Шептицької останньою прив'язкою до життя залишився син.

Здавалося б - час лікує. Але тут - складний пацієнт …

Елеонорі так погано зараз, тому що було так добре раніше. У неї було 12 років щасливого життя з коханим чоловіком. Зараз це щастя - її проблема, воно не відпускає і тримає в полоні спогадів.

Іноді - навіть фізично. Пані Елеонора відчуває на плечі дотику чоловіка (лікарі кажуть - невралгія), їй здається, що він все ще поруч, готує на кухні, поки вона спить …

Моторошно стає від фраз-передбачень Ігоря, які, за її спогадами, він сказав ще задовго до Майдану:

"Відчуваю, мене в формі і поховають" (це після риболовлі, куди вони в камуфляжі ходили).

"От би і для нас тут місце знайшлося" (про місце на Берковцях поруч з матір'ю, де його і поховали).

Малює: "Це ваш будинок з Богданом (сином)". - "А чому тебе немає?" - "Я вас фотографую". - "А гроші звідки, на землю, на будинок?" - "З неба впадуть".

І "впали" - родині виділили ділянку після його смерті...

Не зламатися

Багатьом, як Ользі Падюковій, складно було і до війни. Її чоловік був активістом Майдану. Альберт Падюков отримав три ножових поранення від "тітушок".

А невдовзі після одужання загинув - вже у складі "Айдару".

У Ольги двоє синів, але вона, як і два роки тому, збирає і відправляє посилки на фронт: "Хлопцям там важче! А ми і так проживемо!".

Вона посміхається, і в мене перед очима пропливають обличчя моїх прабабусь, які втратили своїх чоловіків на війні.

Ті жінки, як сама Україна в ХХ ст. - пережили багато страждань, але не зламалися. У них не було злості і відчаю - тільки глибокі зморшки.

Тепер у багатьох українок ХХІ ст. - у Ольги, Елі, Ірини та інших вдів - я бачу ті самі трагічні риси. Їхні сини знають - це ціна за страждання своїх матерів.

Дивитися на фото чоловіка

Щоб не закінчувати на трагічній ноті, додам: майже всі жінки так чи інакше допомагають іншим, зайняті громадською роботою. Я не міг зрозуміти - чому, адже їм самим на життя не вистачає.

На моє питання відповіла Оксана Макідон:

"Найкраще - робити добро. Щоб коли прокидаєшся вранці, не було соромно собі в очі дивитися, і на фото чоловіка на стіні. З кожним днем стає все більше тих, кому потрібна допомога - нові вдови з дітьми, інваліди, навіть звичайні ветерани, які починають після війни все заново. Я та інші вдови вже пройшли такий шлях, що для них - як енциклопедія. Ми вже знаємо - куди треба йти, що треба казати, щоб тебе не викинули ще за якимось папірцем".

Оксана каже, що її організація і створена для того, щоб допомагати таким жінкам, як вона: "Спробуй щось зробити, якщо ти звичайна жінка! А от коли від твого імені вже звертається з листом громадська організація - то всі питання вирішуються набагато швидше і простіше".

"Подарунки дітям, запрошення на відпочинок, допомога від волонтерів - того всього багато людей не знало і не бачило би, якби не ми. Дзвонимо їм, їздимо по селах, робимо все, щоб діти виросли нормальними".

Джерело: http://www.bbc.com/ukrainian/features-38514107

Тато повернувся… У назві вулиці

Тато повернувся… У назві вулиці

Сергій Зулінський воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Загинув в останньому бою за Донецький аеропорт

Маленька Златочка так і не навчилася прощатись. Їй важко зрозуміти, чому на фото, яке вона так любить цілувати, висить чорна стрічка, а мати плаче щоночі.

Татко приїде. Він же обіцяв… Мине небагато часу, і дівчинка з гордістю гулятиме вулицею, яку названо на честь її батька. А поки що їй просто хочеться вигукнути: «Татку, пішли гратися!» Ця маленька дівчинка бачитиме свого батька лише на фото… У військовій формі, щасливо всміхненого. Два роки тому Сергій Зулінський загинув в останньому бою за донецький аеропорт. Хлопці потрапили під обстріл,  коли їхали забирати поранених

— У мене одразу були погані передчуття, — розповідає Катерина Зулінська, дружина загиблого воїна. — Коли прийшла повістка, донька тільки-но народилася. Та хіба ж Сергія зупиниш? Він був хоробрим і дуже патріотично налаштованим. Чоловік воював на пекельних ділянках фронту, а я тим часом сивіла з новинами й мріяла про той день, коли закінчиться війна і він повернеться.

Новий, 2015 рік назавжди запам’ятається Катерині як найщасливіший період. Це був їхній перший Новий рік разом із донечкою, а Сергію вдалось на кілька днів приїхати в мирну Вінницю. Здавалося, так буде завжди, а війна — це просто жахливий сон.

— Чоловік зателефонував мені 20 грудня, сказав, що в них ротація. 26 грудня він був удома. Ми запросили друзів, батьків. Хотіли, щоб перед поверненням на війну Сергій встиг усіх побачити. Від фронтових історій, які розповідав чоловік, волосся дибки ставало. Ці дні є для мене дуже цінними й дорогими. Я навіть на крок не хотіла його відпускати, постійно розмовляла. Неначе відчувала, що більше не матиму змоги обняти коханого.

Тим часом у донецькому аеропорту було справжнє пекло. Молодій дружині від однієї думки про це ставало погано, але Сергій не показував хвилювань.

— Він знав, що хлопцям потрібна допомога, про себе навіть не думав. 16 січня обійняв мене з донечкою й вирушив на Схід. І майже одразу в термінал. Востаннє я чула рідний голос 19 січня, випадково додзвонилась на кілька хвилин. Чоловік попросив не хвилюватися, коли зв’язку не буде, пообіцяв, що все буде добре, сказав, що любить нас. Зв’язок із коханим пропав уже наступного дня, 20 січня. А я все сподівалася, що він просто загубив телефон…

Бійців, які були в донецькому аеропорту, всі називали «кіборгами».

— Але ж Сергій не робот, він — людина, і запасного життя в нього немає. Тож 20 січня не витримала й вирішила набрати його номер телефона. На диво, пішли гудки. Я ще й розізлилась. Як це так! Я хвилююсь, а він мені не дзвонить. Хтось узяв слухавку, почав говорити. Я одразу зрозуміла, що це не Сергій. Зв’язок був украй поганий, розібрати, що кажуть на тому кінці, було практично нереально. Я встигла тільки почути: «Он больше не вернется». Обдзвонила бійців, які були разом із моїм чоловіком. Зв’язку із жодним воїном не було, телефони було вимкнено.

Аферисти захотіли нажитися на чужому горі. Катерині телефонували невідомі й вимагали гроші за розмову з коханим. Згорьована жінка була ладна віддати все, що завгодно, аби тільки почути, що він живий. Та пізніше волонтери повідомили Катерині, що в одного із загиблих воїнів знайшли документи й фото донечки…

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ

P.S. На честь Сергія Зулінського у Вінниці назвали вулицю, одну з найдовших. Саме на цій вулиці герой народився, тут він ходив до школи й ставав Людиною.

Допомогти родині Сергія Зулінського, загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Донбасі можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/357

Джерело: http://na.mil.gov.ua/43694-tato-povernuvsya-u-nazvi-vulytsi

Президент на передовій привітав українських воїнів з Новим роком і Різдвом Христовим та прийняв доповідь про ситуацію в зоні проведення АТО

Президент на передовій привітав українських воїнів з Новим роком і Різдвом Христовим та прийняв доповідь про ситуацію в зоні проведення АТО

Президент Петро Порошенко під час робочої поїздки до Донецької області, разом з делегацією сенаторів Сполучених Штатів Америки, прибув на командний пункт в районі Широкино, щоб привітати морських піхотинців з прийдешнім Новим роком.

Президент відвідав передові позиції української армії в районі проведення антитерористичної операції. Глава держави завітав до підрозділу морської піхоти Військово-морських сил України, який тримає лінію оборони в Широкиному.

Під час робочої поїздки Верховного головнокомандувача Збройних Сил України супроводжували Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак і Начальник Генерального штабу генерал армії України Віктор Муженко.

Петро Порошенко поспілкувався з особовим складом 36-ї окремої бригади морської піхоти, привітав українських воїнів з прийдешнім Новим роком і Різдвом Христовим та вручив новорічні подарунки.

На запрошення Глави держави із ситуацією в зоні АТО ознайомилася також делегація сенаторів США, яку очолює сенатор Джон Маккейн. Президент також вручив українську нагородну зброю американським сенаторам.

Глава держави також провів нараду у штабі АТО та прийняв доповідь керівника штабу щодо ситуації в районі проведення антитерористичної операції, зокрема у секторі «М», де продовжуються обстріли позицій українських військових з боку проросійських терористів.

Джерело: сайт Міністерства Оборони України

У Чернігові вшанували пам’ять воїнів-танкістів

У Чернігові вшанували пам’ять воїнів-танкістів

У Чернігові вшанували пам’ять воїнів-танкістів, які боронили Донецький та Луганський аеропорти. Серед нагороджених (посмертно) загиблий в АТО, майор Євген Лоскот, родина якого є підопічними платформи "Люди допомагають людям". Слава Героям!

Одним із прикладів мужності, сміливості, великої самовіддачі українських військовослужбовців є оборона Донецького (242 дні) та Луганського літовищ (146 днів). «Воїни-кіборги» — так вони закарбувалися у пам’яті українців.

У Чернігові, в залі Кіно-культурного мистецького центру з національно-патріотичного виховання дітей та молоді відзнаки за оборону аеропортів вручили членам родин загиблих військовослужбовців 1-ї окремої танкової бригади, яка дислокується у селищі Гончарівське.

Чернігівська громада вшанувала хвилиною мовчання пам’ять полеглих у боях за вільну та незалежну Україну.

У заході взяли участь представники облдержадміністрації, військовослужбовці гарнізону та 1 окремої танкової бригади, активісти громадської організації «Єдина родина Чернігівщини» та Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України».

— Слід зазначити, що на сьогодні танкові війська відіграють вирішальну роль у забезпеченні обороноздатності нашої держави. 1-а окрема танкова бригада — одна з найбільших та найпотужніших військових одиниць у Збройних Силах України, — наголосив заступник голови облдержадміністрації Сергій Сергієнко.

Наказом Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО «Побратими України» за проявлену особисту мужність, стійкість та рішучість, виявлені при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя під час захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України у ході проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей нагрудні знаки передані членам родин:

«За оборону Луганського аеропорту»:

старшого солдата Александренка Сергія Миколайовича,

солдата Андрейченка Максима Павловича,

солдата Безгубченка Сергія Борисовича,

солдата Бруя Миколи Віталійовича,

лейтенанта Куценка Миколи Олеговича,

сержанта Куца Геннадія Володимировича,

солдата Коваля Юрія Миколайовича,

солдата Лущика Миколи Григоровича,

майора Лоскота Євгенія Олександровича,

старшого сержанта Мансурова Андрія Сергійовича,

солдата Мірошніченка Петра Олександровича,

старшого солдата Нагорного Сергія Михайловича,

капітана Плохого Андрія Віталійовича,

молодшого сержанта Ротозія Дмитра Віталійовича,

молодшого сержанта Тітаренка Сергія Миколайовича.

«За оборону Донецького аеропорту»:

сержанта Кунденка Володимира Івановича,

молодшого сержанта Костюченка Юрія Миколайовича,

молодшого сержанта Кривоноса Станіслава Григоровича,

капітана Тітарчука Володимира Івановича,

сержанта Бойка Валентина Анатолійовича,

старшого матроса Лавренчука Віктора Івановича,

солдата Носенка В’ячеслава Олексійовича,

солдата Корзуна Романа Анатолійовича.

Вічна слава Героям 1 окремої гвардійської танкової бригади!


Джерело: Міністерство Оборони України

«Діти щохвилини нагадують мого Меружа та щасливе минуле. Лише заради них і живу»

«Діти щохвилини нагадують мого Меружа та щасливе минуле. Лише заради них і живу»

«Завжди привітний, веселий, турботливий та лагідній», - перше, що говорить про свого чоловіка Таїсія. Вони познайомились під час навчання у коледжі. Жінка зізнається, що її майбутній чоловік вразив своєю комунікабельністю. З ним було спокійно. А ще їй сподобалась  його спортивна статура та високий зріст. А незабаром молоді одружились. «Весілля у нас не було, 12 років спільного життя у нас був медовий місяць. Нашій новоствореній сім’ї було дуже важко попервах, але нас тримало кохання», - розповідає Таїсія. 

Після народження Меружа (так Меруж Мірошніченко назвав свого сина) вся відповідальність по забезпеченню сім’ї лягла на чоловіка, він багато працював, але завжди поспішав додому, тому що знав на нього чекають найдорожчі люди, тепло та затишок. «Ми постійно планували своє життя. Меруж був цілеспрямованою людиною. Коли з’являвся вільний час, старались відпочивати разом: ходили у парк, в кінотеатр, виїжджали на море, каталися на санчатах, грали вдома у настільні ігри (шахи, доміно, гра «Монополія») або ж збирали разом дитячий конструктор. Наш син зростав у сім’ї, де панували любов та злагода. Коли Меруж (син) навчався в 3 класі, вчителька запитала у дітей – з чого починається ваш день? – хто казав з годинника, з кави та ін., а наш відповів - з поцілунків, що її здивувало», - розповідає дружина загиблого.

Таїсія каже, що її чоловік навчив сина бути чесним та справедливим, цінувати дружбу та обов’язково  займатися спортом ( нині він займається вільною боротьбою). «Дуже шкода, що наш молодший синочок, Спартак (ім’я теж дав батько), який народився вже після смерті батька - вже ніколи не побачить свого татка, не почує його слова підтримки та поради. Чоловік завжди дивував саме своїм позитивом, веселістю та оптимізмом. Дуже любив дарувати подарунки (при можливості завжди це робив) або робити щось приємне», - згадує жінка. А ще, в сім’ї була традиція – чоловік разом із сином, щороку вибирали, купували  і вбирали новорічну ялинку.

Коли почалась війна, Меруж Мірошніченко, вирішив добровольцем їхати на Схід. «Ніхто з родини цього не знав, я була на останніх місяцях вагітності і він запропонував мені поїхати провідати маму, я погодилась. А сина відправили до спортивно-оздоровчого табору, а сам Меруж поїхав на Схід», - пригадує Таїсія. Перебуваючи в зоні АТО, Меруж Мірошніченко часто телефонував дружині і просив берегти себе та дітей. «Востаннє ми бачились, коли Меруж приїздив у відпустку. Від’їжджаючи, казав, що їде до навчально-тренувального табору у Дніпро. За декілька днів зателефонував і сказав, що не буде зв’язку і щоб я не переймалася. Казав, що дуже нас кохає і скоро повернеться додому хотів встигнути на пологи. Ще він казав, що в зв’язку з обставинами в країні, він не може залишитися осторонь, що він тренує хлопців, які потім вирушають в зону АТО, і що його життю нічого не загрожує.  А де насправді був Меруж, знав тільки його молодший брат, для якого він був і братом, і батьком, і найкращим другом, і звісно, що це була таємниця. І саме його брат повідомив мені, що Меруж загинув», - стримуючи сльози говорить Таїсія.

Меруж Мірошніченко разом з іншими бійцями ДУКу, були розстріляні російськими найманцями, коли їх автобус втрапив у засідку на блокпосту під Донецьком, на об'їзній трасі поблизу залізничної станції Мандрикине.  

Оскільки тоді, влітку 2014 року, в державі для добровольців не було законодавчої бази, нині дружина Таїсія і двоє синів загиблого добровольця АТО, Меружа Мірошніченко – 12-річний Меруж та 2-річний Спартак, який народився вже після смерті батька, змушені у судах відстоювати своє право на гідний соціальний захист. Нині вони отримують соціальну допомогу по втраті годувальника, розмір якої є недостатнім. Діти часто згадують свого батька, плачуть і сумують за ним. Вони потребують ремонту житла, пральної машини, газової плити, ліжок та одягу. Не лишаймо родину загиблого добровольця АТО Меружа Мірошніченка: дружину Таїсію та двох прекрасних синів: Меружа та Спартака на одинці із горем.

ПАРШЕНКО ТАЇСІЯ ЛЕОНТІЇВНА TAISIIA PARSHENKO 4188370027449068 (Райффайзен банк «Аваль») https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/371 

Джерело: ЛБ

«Забула взяти обіцянку з чоловіка, аби він повернувся додому живим…» - каже про загиблого учасника АТО, бійця батальйону «Київська Русь» Олександра Вахнюка його дружина Юлія

«Забула взяти обіцянку з чоловіка, аби він повернувся додому живим…» - каже про загиблого учасника АТО, бійця батальйону «Київська Русь» Олександра Вахнюка його дружина Юлія

«Мій покійний батько, сміючись, говорив, що ми таки знайшли один одного - у мене вибуховий характер, але у нього він ще більш вибуховіший. Якби боги жили на Землі, він би точно був Зевсом», - перші слова, що говорить, розповідаючи про свого загиблого чоловіка, бійця 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь», Олександра Вахнюка, його дружина Юлія. 

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним в гостях у спільних знайомих. «Ввечері, я зайшла до своїх друзів, де вперше і побачила Олександра. Спершу, я навіть не звернула на нього увагу. Навіть думати не могла, що ми з ним житимемо далі. Однак, Олександру я одразу дуже сподобалась, і, як в подальшому він зізнався, саме тоді він і вирішив, що ми будемо разом», - згадує жінка. З того часу, Олександр та Юлія почали бачитись частіше. Разом із своїм батьком, Олександр Вахнюк працював у Києві будівельником. Вони знімали квартиру, але через певний час, батько вирішив уїхати додому (в Андрушівський район, що на Житомирщині), тож Олександр постав перед питанням, де жити далі. «Я не пам'ятаю, хто з нас це запропонував, але так вийшло, що Саша став жити у мене. Оскільки крім середньої освіти та служби в армії у нього нічого не було, він влаштувався працювати охоронцем. Я працювала в банківській системі». Як згадує Юлія, робота в банку забирала багато сил та часу, і, перед Новим, 2008 роком, наступив момент, коли жінка просто «перегоріла». «Саша забрав мене тоді з роботи, відвіз додому, і декілька днів я просто проспала, така була втома», - каже Юлія. Пізніше, Олександр офіційно попросив дозволу в батьків Юлії стати її чоловіком. Але розпис молоді відклали на потім. А незабаром, Юлія народила донечку Ксенію. Чоловік був надзвичайно радим відчути себе батьком, адже вважав, що по-справжньому відчути батьківство можна, лише виховуючи донечку.

«Після народження Ксенії, Саша влаштувався одразу на декілька робіт, аби всім забезпечити нашу родину. Він дуже втомлювався, але завжди намагався порадувати мене сюрпризами і проводити, по-можливості, більше часу з нами. Ми часто їздили на природу, на шашлики. Одне з наших улюблених місць - парк Феофанія», - розповідає дружина загиблого.

Так і тривало життя родини Вахнюків. Але війна внесла у нього свої корективи. «Саша твердо вирішив, що поїде на Схід, але до останнього мені про це не говорив. Він зізнався, коли вже їхав в автобусі. Коли Олександр вже був на війні, я зрозуміла, що знову вагітна. Дуже не хотілося це обговорювати по телефону, але довелося. Він попросив нічого не робити поки не приїде додому. Додому він повернувся на 3 дні. Ці дні ми обговорювали подальші дії. Я боялася народжувати в такому віці. Після 40 часто бувають ускладнення, а мені було 41. Він стояв на колінах, обнявши мої коліна і просив залишити цю дитину і обіцяти, що якщо з дитиною буде все в нормі – виносити і народити. Я пообіцяла. А ось з нього повернутися додому живим, я забула взяти обіцянку…», - стримуючи сльози каже Юлія.

Щовечора, Олександр телефонував Юлії аби дізнатися, як вона почувається. Розповідав про те, що бачив російський спецназ. А одного разу телефонував прощатися, тому що його з’єднання оточили і всі думали, що вже не виживуть. «Після проходження обстеження стану вагітності, на якому все було відмінно, я зателефонувала йому розповісти про це, але Сашко не підняв слухавку, лише написав смс, що подзвонить ввечері. Але ввечері дзвінка не було. Це був кінець», - каже дружина загиблого.

Олександр Вахнюк вважався зниклим безвісти, але завдяки ДНК експертизі, його опізнали серед тіл загиблих, які були доставлені у Запоріжжя. Указом Президента України № 37/2016 від 4 лютого 2016 року, «за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Після загибелі Олександра Вахнюка, Юлія успішно народила дитину, ще одну донечку - Варвару, яку, на жаль, її тато так і не побачив. Зараз Юлія з дітьми: 8-річною Ксенею та 1,5-річною Варварою вчаться жити без чоловіка і батька. Держава виплачує допомогу на дітей, а компенсацію у разі смерті і житло родина не отримала, бо Юлія і Олександр не були офіційно розписані, тож виплату отримали батьки чоловіка. Діти швидко ростуть, їм потрібен одяг та іграшки, а ще - ремонт у дитячій кімнаті. Давайте разом допоможемо дітям загиблого учасника АТО Олександра Вахнюка.

Допомогти родині загиблого учасника бойових дій в зоні АТО на Добассе можна, перейшовши за посиланням https://lpl.com.ua/ua/needersato/profile/369, або за реквізитами нижче: 

ВЛАСЮК ЮЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА YULIIA VLASIUK 4188370027353674 (Райффайзен банк «Аваль»)

Джерело: http://blogs.lb.ua/people_help_people/353413_zabula_vzyati_obitsyanku_z_cholovika.html
Чоловік загинув, замість нього воює дружина. Розповідь про загиблого учасника АТО, "айдарівця" Олега Сидора, позивний "Скіф"

Чоловік загинув, замість нього воює дружина. Розповідь про загиблого учасника АТО, "айдарівця" Олега Сидора, позивний "Скіф"

"Добрий, розсудливий та хоробрий воїн, який здатний захистити, підтримати і розрадити. Найкращий чоловік і батько", - перше, що розповідає про свого чоловіка, загиблого воїна АТО, "айдарівця" Олега Сидора (позивний "Скіф"), його дружина Марина. Після трагедії, смерті чоловіка, ця мужня жінка прийняла рішення йти на передову, туди, де загинув її коханий, аби відчути те, що пережив він і продовжити справу чоловіка - захищати нашу країну і дітей.

Майбутнє подружжя познайомилось один з одним завдяки спільним друзям, коли ті запросили Олега та Марину до Замку Паланок. "Це було кохання з першого погляду, яке не можна передати словами. Ми почали зустрічатися, згодом, жити разом. Потім одружилися і повінчалися, а після святкувань поїхали на відпочинок. Жили душа в душу, таке порозуміння, кохання і любов можна знайти, мабуть, тільки у книжках", - ділиться спогадами Марина Сидор. А невдовзі, в молодих народилась донечка Кіра – найцінніший скарб у родині. Жінка каже, що з появою дитини, Олег весь час був із нею. "І на пологах був і допомагав мені з усім. А ще, щомісяця фотографував наше дитинча, любив гуляти із донечкою, виконував всі її забаганки", - каже дружина загиблого. А на вихідних у родини Сидорів була незмінна традиція – виїздити разом на природу та на екскурсії визначними місцями нашої Батьківщини.

Активну громадську позицію та боротьбу за справедливість і свободу, Олег Сидор розпочав ще до Революції Гід­ності. А в січні 2014 року, він продовжив боротьбу за оновлення України на столичному Майдані, де спочатку входив до Закарпатського підрозділу сьомої сотні Самооборони, а в подальшому, очолив підрозділ групи швидкого реагування "Яструб". Він був учасником усіх запеклих боїв на Майдані. А потім почалась війна. Олег Сидор цікавився історією та літературою, жінці він навіть зізнався, що якби жив декілька століть тому, то неодмінно був би найкращим воїном, про якого б сьогодні знала історія. Саме за ці захоплення, бойові побратими дали Олегові псевдо "Скіф".

"Він не міг не поїхати на Схід, адже розумів, що потрібно захищати країну", - говорить Марина. Олег Сидор був добровольцем батальйону "Айдар" від часів його заснування. Неодноразово був пораненим. Тож аби підлікуватись та побути із рідними, декілька разів приїздив додому. "Він мені розповідав, про те, що йому довелося пережити на Сході. Олег був патріотом, з хоробрим серцем, мужнім і відважним захисником", - говорить Марина. За словами жінки, чоловік дуже мріяв про ще одну донечку. Але не судилось. Так, після нетривалої реабілітації, Олег Сидор повернувся до батальйону, де, на жаль, і загинув, внаслідок вогнепального поранення, на бойовому посту на Луганщині.

"Мені зателефонували і сказали, що Олег загинув. Але я в це не повірила, адже до цього, мені вже двічі телефонували з такими звістками і це була неправда. Так і цього разу я подумала, що це хтось спеціально таке говорить. Не вірила, допоки не привезли Олега у домовині", - розповідає Марина Сидор.

Майже два роки минуло після загибелі Олега, а серце Марини все ще відчуває нестерпний біль. "Я довго говорила про Олега як про живого, на що мені всі казали, що так не можна, потрібно його відпустити. Я змогла зробити це тільки тоді, коли сама побувала у місті, де був Олег", - розповідає Марина Сидор. Жінка підписала контракт з 128-ою окремою гірсько-піхотною бригадою, аби мати можливість поїхати під Старобільськ, у краї, де знаходився її чоловік і де знайшов вічний спокій.

Донечка Кіра із розумінням поставилась до маминого вибору. "Кіра сказала мені, що якщо це тобі треба і важливо - їдь", - каже дружина загиблого. Тож коли мама поїхала в зону проведення АТО, Кіра вже пішла до школи. Вона постійно згадує про тата і хоче, аби він повернувся. Дівчинка також щодня телефонує мамі, розповідає, як минув її день та чекає, коли мама нарешті приїде, аби вони знову були разом.

Оскільки Олег Сидор був одним з перших добровольців, допомогу від держави його родина поки не отримала. Тож жити без годувальника і захисника важко. Кіра швидко росте, тож потрібен одяг. А ще, Марина Сидор мріє добудувати житло, яке колись разом з Олегом вони почали зводити. Давайте допоможемо родині Героя у цей непростий для них час.

СИДОР МАРИНА ПАВЛІВНА MARYNA SYDOR 4188370027106643 (Райффайзен банк "Аваль")

«Не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує. Добре, що є діти, заради яких і живу». Розповідь дружини про загиблого учасника бойових дій в зоні АТО Романа Абрамова

«Не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує. Добре, що є діти, заради яких і живу». Розповідь дружини про загиблого учасника бойових дій в зоні АТО Романа Абрамова

Любим всім серцем, сумує душа,Батьку наш рідний, лелека моя,

Високо в небі живеш тепер ти,

Важко без тебе, плачуть сини,

Я, мов орлиця, держусь з усіх сил,

Господа прошу життя, щоб продлив.

(Вірш, написаний дружиною загиблого)

«Щира посмішка мого чоловіка ніколи не зітреться з пам’яті. Його доброта, сильне плече, на яке я могла опертися, так неочікувано пішли у вічність. Любимо, сумуємо і досі не віримо, що наш любий Ромчик загинув», - перше, що розповідає, згадуючи про загиблого чоловіка, бійця 30-ої окремої механізованої бригади, Романа Абрамова, його дружина Тетяна.

Майбутнє подружжя познайомила один з одним сестра Тетяни. Роман був другом її чоловіка. «Якось всі зібралися у гостях. Там я і побачила вперше Романа. Моя сестра із чоловіком вже давно хотіли, аби я знайшла собі близьку серцю людину та вийшла заміж. Цікаво, що тоді, ні мені, ні Роману не сподобалась ця ідея знайомства. Але потім, ми розговорились і виявилось, що у нас дуже багато спільного, однакові погляди на життя та інтереси», - розповідає жінка.

За півроку молоді святкували весілля. А незабаром - раділи народженню Данила. З появою дитини, Роман Абрамов ще більше почав приділяти увагу сім’ї та допомагати дружині. «В мене була важка вагітність та і без неї, турбували проблеми із здоров’ям. Тож Ромчик завжди і в усьому мені допомагав», - говорить жінка. А через два роки подружжя вже раділи появі другого сина - Сашка. Тетяна зізнається, що дітки дуже любили татка, а він – їх. «Був присутнім на пологах, підтримував. Радів кожному їхньому слову, тішився, що має синів. Дуже любив з ними гуляти та готувати їсти, вчити їх чоловічим справам», - розповідає жінка.

Так і жила родина Абрамових: працювали, раділи життю, мріяли, виховували діток. Але війна приготувала для них нові, складні і трагічні випробування. Роман Абрамов проходив строкову службу в 95-окремії аеромобільній бригаді. Тому, на першому етапі війни, такі фахівці були вкрай потрібні нашому війську. Чоловік, не роздумуючи, прийняв рішення виконати свій обов’язок і рушив на Схід, де проходив службу у складі 30-ої окремої механізованої бригади. Спочатку було бойове злагодження, потім – Арабатська стрілка, Чаплинка, Стрелкове, що на Херсонщині.

Перед відправленням в зону АТО, Роману Абрамову пощастило побувати у короткостроковій відпустці. «Коли ми його проводили, то мені наснився сон, що було сніжно навкруги, я була із своїми сестрами, які плакали, і до нас прилетів лелека, у чорному шовковому капелюсі. І як я прокинулась, то таке відчуття було жахливе», - пригадує дружина загиблого. А ще, Тетяна розповіла, що переконала чоловіка вдягти іменний військовий жетон на срібний ланцюжок. Саме він і допоміг їй впізнати коханого серед загиблих…

В зоні АТО, Роман Абрамов знаходився під Савур-Могилою, що на Донеччині. Телефонувавши додому, він не розповідав подробиць, аби дружина зайвий раз не переживала. Зранку, у день загибелі, він встиг поговорити із нею. «О 5:50 ранку Ромчик мені подзвонив і попросив, якщо з ним щось трапиться, аби я потурбувалась про дітей і змогла їх поставити на ноги і аби не сумувала за ним. Тоді, я ще не усвідомлювала до кінця, чому він так казав», - ледь стримуючи сльози розповідає Тетяна. Того дня російські війська постійно обстрілювали стратегічну висоту. В одній із таких атак, від снаряду, що розірвався поруч, загинув Роман.

«Впродовж чотирьох днів я не могла додзвонитись Ромчику. А потім він з’явився в мережі. Я тоді так зраділа. Думаю, ось, нарешті, почую його голос. Телефоную, а замість нього, чую голос медсестри Дніпровського моргу, яка і сказала мені, що Роман загинув. Спершу, я не могла повірити і думала, що, можливо, це помилка, цього просто не може бути. Але коли побачила тіло…це був мій Ромчик, весь обвуглений, але на шиї був той срібний ланцюжок», - говорить Тетяна Абрамова.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Роман Абрамов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

«Так і не можу навчитись жити без Романа, а час не лікує, стає тільки гірше. Добре, що є діти, заради яких і живу», - говорить Тетяна Абрамова.

Зараз родина Романа Абрамова: дружина Тетяна та 2 дітей – 3-річний Данило і 5-річний Сашко живуть у квартирі, з якою допомогла держава. Але помешкання без ремонту. Діти швидко ростуть і потребують одягу та іграшок. Але найбільше, їм не вистачає батька. Вони розуміють, що їх татко Герой і знають, що загинув на війні, але досі сподіваються, що він повернеться. Давайте не лишати без підтримки родину загиблого в АТО Романа Абрамова.

АБРАМОВА ТЕТЯНА СТЕПАНІВНА TETIANA ABRAMOVA 4188370027100679 (Райффайзен банк «Аваль»)

Люди допомагають людям! Кому допомагаєш ти?


Джерело: ЛБ
Він навіки залишиться в наших серцях, а я тепер маю жити для дитини

Він навіки залишиться в наших серцях, а я тепер маю жити для дитини

"Ми завжди були разом. І зараз, нам із сином  дуже важко пережити цю втрату, але Артур навіки залишиться в наших серцях як найкращий чоловік і батько", - перше, що розповідає Тетяна Музика, згадуючи свого чоловіка – кадрового військового, підполковника Артура Музику. Минуло вже більше року, як війна відібрала життя героя, але пам'ять про нього житиме, допоки кожен з нас його пам’ятатиме і допомагатиме його дружині та синові.
Підполковник Музика Артур Сергійович починав свою службу у 1998 році, коли вступив до Полтавського Інституту зв’язку. Стати військовим – було його бажання ще з дитинства. "Артур був чесним, відповідальним, допомагав всім, хто потребував допомоги. Був гарним батьком і чоловіком", - говорить дружина загиблого Тетяна. Їхній 10-річний син Марко і зараз продовжує наслідувати батька, адже у всьому брав з нього приклад. А тато старався весь вільний час проводити з сином. Та з початком війни, таких можливостей ставало все менше.

Артур Музика проходив службу у Головному управлінні зв’язку Генерального штабу Збройних Сил України. Тож вже у 2014 році вперше виїхав до Слов’янська, виконувати свій військовий обов’язок. Там, на Сході, він вдруге побачив війну, яку він вже одного разу переміг, будучи в Грузії, де проходили шкільні роки. "Чоловік розповідав, як тоді було важко. Аби вижити, доводилось їсти хліб в перемішку із черв’яками, та щодня, по дорозі до школи, спостерігати дула автоматів", - говорить дружина військового.

У лютому 2015 року, Артур Музика знову вирушив на Схід. Потрібно було налагоджувати зв'язок. "Перед виходом з дому, Артур мене запитав, чи повернеться. Звісно, було тривожно та я була впевнена, що все буде добре, адже це було вже не перше його відрядження у горнило війни", - говорить дружина загиблого Тетяна.

Як тільки випадала нагода, Артур Музика завжди телефонував коханій та питав про сина. Так було і того дня, коли екіпаж автомобіля, у якому їхав Артур, потрапив у засідку поблизу села  Логвинове, від чого всі, хто був в автомобілі - загинули. "Я була на лікарняному і якраз ми з Марком йшли з поліклініки додому і тоді зателефонував Артур, і спитав, як Марк. Я відповіла, що все добре. Ми приїхали додому і в мене знов задзвонив телефон, і знов Артур перепитав про Марка, мені це навіть здалося трохи дивним. Це була остання моя з ним розмова", - хвилюючись згадує жінка. Відтоді зв'язок обірвався. Ще були сподівання, що Артур Музика потрапив до полону та через декілька тижнів Тетяні зателефонували з Дніпра, туди, за допомогою волонтерів, які знайшли Артура, було доставлено тіло героя. 

Артура Музику поховали на його малій батьківщині – Кіровоградщині. Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) та званням полковника (посмертно).

Віримо, що читаючи історію про нашого захисника – Артура Музику, який загинув, аби ми мали можливість жити звичним життям, ви допоможете родині героя. Маркові дуже складно жити без батька, 10-річний син розуміє, що сталось і дуже сумує за татком. Зараз родині потрібні кошти, аби підготувати Марка до школи.

МУЗИКА ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА TETIANA MUZYKA 4188370025872709 (Райффайзен банк Аваль)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?


Джерело: Обозреватель

"МОЯ СУМНА КАЗКА". Історія Романа Корчовного, учасника бойових дій, героя АТО

"МОЯ СУМНА КАЗКА". Історія Романа Корчовного, учасника бойових дій, героя АТО

Жила собі невеличка, але дуже щаслива родина у великому м. Києві. Мама, тато, дідусь і бабуся. Жили дружно і щасливо.

Кожного ранку я бачив усміхнені люблячі очі мами і тата.

Тато й мама працювали, я ходив до школи. Найбільш за все я любив вихідні – вони для мене були невеличкими святами. Прокидаючись зранку я знав, що мене очікує сюрприз підготовлений батьками. Тому що у суботу та неділю ми родиною завжди подорожували. І байдуже куди, чи це була поїздка до лісу, на річку, на екскурсію до іншого міста, в розважальний центр, в музей – ми були щасливою родиною.


Тато завжди навчав мене бути справжнім чоловіком. А ще мені подобалися наші з татом маленькі таємнички – зайва порція солодощів, морозива. Та саме головне, у нас з татом була спільна мрія, якій так і не судилося здійснитись, бо почалася війна. Ми разом хотіли: я – сестричку, а тато – донечку.
Мій татусь, як справжній чоловік, отримавши «повістку», пішов захищати нашу Батьківщину. Він дуже любив нас з мамою і оберігав від зайвих нервувань, тому навіть перебуваючи в зоні АТО, розповідав нам, що знаходиться на полігоні у Львівській області.

Татусь мав приїхати у відпустку на різдвяні свята та заразом відсвяткувати своє 45-річчя. Він завжди виконував свої обіцянки.

Та нажаль ця обіцянка була дуже болючою та гіркою.
5 січня ми з мамою не змогли дозвонитися до тата. Але був інший дзвінок… Після якого до нас приїхали двоє військових і повідомили, що серце мого тата зупинилося під час несення караульної служби.


Мого татуся поховали напередодні його дня народження.
З того самого часу моє щасливе дитинство скінчилося – нема вже таких веселих вихідних. А найболюче для мене – мамині очі. Вона, як і раніше всміхається мені, але я помічаю в її очах сум і сльози.


Допомогти матеріально сім'ї загиблого учасника АТО можна, перейшовши на сторінку сім'ї Романа Корчовного.
Показувати по