Історії учасників АТО

Герой Небесної сотні Володимир Чаплінський. Життя, що обірвала куля

Герой Небесної сотні Володимир Чаплінський. Життя, що обірвала куля

Киянин, Володимир Чаплінський, як і тисячі українців, вийшов на Майдан, аби висловити свій протест проти тодішньої політики керівництва держави, відстояти цивілізаційний вибір України та не допустити кровопролиття, у якому, тодішня влада хотіла втопити вільних людей.

Перебуваючи з перших днів на Майдані, Володимир спочатку долучився до нічних чергувань, адже вважав, що саме досвідчені чоловіки, яким він був, мають заступати на чергування. «Мій чоловік не був прихильником ані Європейського, ані Митного союзів. Але завжди казав, що українці дуже мудрий народ. Несправедливо, що ми так бідно живемо. Після побиття студентів мовчати вже не було сил. Тоді Володя сказав, що настав час устати з колін, і поїхав на Майдан», - згадує дружина Володимира, Світлана.

Володимир Чаплінський на Майдані не входив до жодної сотні. Починаючи з перших чергувань, він був сам по собі, а пізніше, почали з’являтися друзі серед протестувальників. «Спершу, своє чергування чоловік ніс просто неба біля бочки. Потім, разом з хлопцями, вони встановили намет. Це було його місце… розумієте. Він недалеко від нього і помер», — ледве стримуючи сльози, розповідає Світлана.

Володимира Чаплінського було вбито пострілом снайпера у шию, 20 лютого, на вулиці Інститутський. Тож дружині Світлані потрібно було самостійно шукати свідків тих трагічних подій, аби в подальшому сподіватися на допомогу від держави. Їй це вдалося. Але коханого чоловіка і батька вже не повернути… У Володимира залишились двоє дітей: син Володимир, який навчається в університеті та 8-річна дочка Віолетта. «З кожним днем мені все тяжче, — говорить Світлана, — таку сім’ю, як наша, ще треба добре пошукати. За 22 роки в шлюбі ми ніколи не підвищували голос один на одного. Чоловік робив усе, щоб ми жили в достатку». Коли в 2006­ році родину спіткало горе, пара втратила новонароджених близнюків, саме Володимир зміг витягнути дружину з глибокої депресії та повернути їй віру в майбутнє. І у 2008 році Світлана народила довгоочікувану донечку. А ще, Володимир був майстром на всі руки. Лагодив годинники, займався спортом, любив подорожувати та найбільше – проводити час із сім’єю, для якої він назавжди лишиться прикладом справедливості, порядності та патріотизму.

Нині, родина Володимира Чаплінського є підопічними Платформи «Люди допомагають людям». Допомогти дітям загиблого Героя Небесної сотні можна, перейшовши на сторінку сім'ї Чаплінських.

Валерій Боняківський, офіцер, доброволець. Тільки діти тримають вдів на цьому світі, заради них і хочеться жити

Валерій Боняківський, офіцер, доброволець. Тільки діти тримають вдів на цьому світі, заради них і хочеться жити

Валерій Боняківський пішов на війну добровольцем. Будучи офіцером запасу, він, лишаючись вірним присязі, як і сотні кращих синів українського народу, не зміг спокійно спостерігати за подіями у країні. Тож аби зупинити російську агресію та зберегти мир на рідній землі, Валерій змінив своє звичне життя, теплу родинну атмосферу, піклування про дружину та доньку на тернистий шлях воїна.

Життя Валерія Боняківського обірвалося 16 жовтня 2014 року внаслідок мінометного обстрілу, поблизу села Нетайлово (Ясинуватський район) під Донецьком. Він, керівник розвідувально-диверсійної групи, разом з бойовими побратимами пішов у черговий бойовий вихід, з якого, на жаль, йому вже не судилось повернутись. Подвиг Валерія навічно закарбувався у людській пам’яті і новітній історії, як приклад незламності, сили духу та служіння своєму народові і країні. Героя посмертно відзначили і на державному рівні - орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою "За вірність народу України" І ступеня та медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».

Але найдорожче, що лишилось у Валерія – це рідні. Його родина відтепер є підопічними благодійної платформи прямої адресної допомоги родинам загиблих в АТО «Люди допомагають людям». «Валерій – людина добра, із великим серцем» - перше, про що говорить про Валерія його дружина, тепер уже вдова Галина Боняківська. Жінка розповідає, що із майбутнім чоловіком познайомила її сестра, ще за часів шкільного навчання. Вже тоді Валерій відрізнявся тим, що завжди мав власну думку, був справедливим та йшов на допомогу. Відтоді зав’язалась дружба, яка у майбутньому переросла у сімейне життя.

З самого дитинства Валерій мріяв літати, тому після закінчення школи вступив до Луганського льотного училища. Його військова база дислокувалась на той час у Грозному. Саме тоді він вперше відчув на собі чеченську гостинність, коли вдень чеченці привітно посміхалися, а вночі «пригощали» обстрілами. Вдова Галина пригадує, що за розповідями чоловіка і на Донбасі були чеченці у складі найманих груп.

«З дитинства Валерій любив малювати, це заняття стало йому у нагоді у важкі часи перебудов. Через розформування військовий частин, кар’єра льотчика повною мірою не реалізувалась, проте це не стало на заваді. Валерій влаштувався художником, малював картини, навіть членом спілки художників був, робив татуювання відомим полтавчанам», - розповідає вдова Галина.

У середовищі полтавських митців він був відомий за жартівливим прізвиськом Полковник. Картини Валерія неодноразово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавському художньому музеї ім. М. Ярошенка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за кордоном. Крім того, він захоплювався колекціонуванням холодної зброї.

Тоді ж у подружжя народилась донечка, яку назвали Марта. Донька дуже пишається своїм батьком. Пригадує як відпочивали на морі, забавки, малювання та прогулянки з татком на природі. Марта успадкувала від батька життєві орієнтири та впевненість у своїх силах. І зовнішністю дуже схожа. Зараз вона продовжує навчання у школі, також, як і батько, дуже любить малювати. Для цього відвідує школу малювання. А мама Галина, згадуючи свого чоловіка відчуває, що він не загинув, його просто немає поряд. Уявляє, як би було добре, аби вони, так як раніше, утрьох раділи життю…якби не війна, що забрала найцінніше - життя та батька Мартусі.

Сьогодні Галина Боняківська опановує нову для себе професію, адже розуміє, що тепер тільки від неї залежить, яким буде майбутнє її доньки. Звісно, батька вже не повернути. Все, що ми можемо з вами зробити – це спробувати допомогти сім’ї Боняківських. Подарувати гарні емоції та необхідні речі. Адже Марта потребує ліжка з ортопедичним матрацом та планшет.

Громадська платформа «Люди допомагають людям» закликає всіх людей доброї волі не бути байдужими допомогти Марті. «Адже тільки діти тримають вдів на цьому світі, заради них і хочеться жити», - каже Галина Боняківська вдова загиблого Героя.

БОНЯКІВСЬКА ГАЛИНА ГРИГОРІВНА HALYNA BONIAKIVSKA 4188370025724082 (Райффайзен банк Аваль)

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?!

Джерело: "Лівий Берег"

Вітаємо українців з другою річницею звільнення Маріуполя від російських окупантів та терористів «днр»!

Вітаємо українців з другою річницею звільнення Маріуполя від російських окупантів та терористів «днр»!

Благодійна платформа прямої адресної допомоги «Люди допомагають людям» від щирого серця вітають Українців з другою річницею звільнення від російських окупантів та терористів «днр» південної фортеці  українського фронту – міста Маріуполь.

Дякуємо за цю перемогу бійцям Національної Гвардії України, полку «Дніпро-1», батальйону «Азов» та іншим підрозділам, які штурмом звільнили Маріуполь та принесли мир у це місто.

Згадаємо, як це було. На відео українські танки вщент змітають блокпости терористів.

Слава Україні!

ЛБ: Той, хто полетів в небо. Вадим Антонов – доброволець батальйону Національної Гвардії України «Донбас»

ЛБ: Той, хто полетів в небо. Вадим Антонов – доброволець батальйону Національної Гвардії України «Донбас»

Вадим Антонов – доброволець. Вступив до лав батальйону Національної Гвардії України «Донбас». Влітку 2014-го року приймав участь у бойових операціях по звільненню Попасної та Лисичанська, Луганської області. Прийняв рішення йти на фронт по закінченню Революції Гідності.

Коли в учбовій частині, в Петрівцях, запитали, який позивний обирає, Вадим загальмував чергу. Нашвидку перебирав, як би назватися, аби було зрозуміло, що він весь – Софійчин, своєї Сонечки, Сонечка, шестирічної доньки, яку сам звав Косички. І все, що спадало на думку, аж ніяк не пасувало до грізного бійця-добровольця першої штурмової роти. «Так ти Антонов?!» - перепитав побратим-майданівець Михайло Савульчик, він собі вже визначився з позивним Ельф. «Авіаконструктор тобі, бува, не родич? Будеш тоді Самольот.Записуйся, полетіли автомати отримувати». Самольота любили всі. Він першим підривався на будь-яке прохання, воював так, наче був народжений воїном, хоча навіть в армії не служив, через здоров`я не взяли. Найближчим другом був Лавр, Валерій Лавренов, вони познайомилися на Майдані в ту саму січневу ніч, коли перших героїв Небесної Сотні вбили на Грушевського. Разом перемогли, разом пішли в батальйон «Донбас» - здавалося, що ненадовго, просто завершити оцю стихійну боротьбу за оновлення країни, яку розпочали в майданівській Михайлівській сотні. 

На свій тридцять восьмий день народження, 24 липня, отримав Самольот подарунок від побратимів – право встановити державний прапор у щойно звільненому Лисичанську. І був щасливий, і святкував з хлопцями, піднімали тоді чарки за те, аби війна скінчилася, бо ніхто не хотів воювати, просто так вже судилося, що нікому, крім них. А тоді довго-довго розмовляв зі своїми Косичками, яку вона хоче собі нову ляльку-чарівну фею і якого листа сама пише татові вже не малюнками, а літерами.

А далі вони з хлопцями жартували, що було б добре, якби лікарі в добровольців, що йдуть на війну, брали сперму і заморожували, про всяк випадок. Щоб їхні дружини, кохані і просто дівчата, які б хотіли найкращих дітей ростити, могли таких народити навіть тоді, коли вони загинуть. Бо як не крути, а ця війна знищує генофонд найкращої в світі країни, України. Батьківщини світлих, вільних, сміливих людей.

А потім треба було заходити в Іловайськ, перевірити, що там в локомотивному депо. Бо через нього йдуть поїзди з Росії, платформи з гарматами, вагони зі зброєю – здавна місто звуть ворота Донбасу, то треба їх зачинити за будь-яку ціну. Тоді, коли ворог не зможе отримати підтримку, війна швидко скінчиться. І можна буде повести Косички в перший клас. Якраз наступного року, бо зараз ще час батальйону зупинятися в школах у різних містах Донбасу, і тут учбовий рік, з усього, вчасно не розпочнеться.

Пішли вдесятьох, і Лавр, і Яр, і Чуб, всі найрідніші. Сенсей командує, кричить голосно, наче їх там вдесятеро більше, ніж насправді. Самольот попереду, він завжди намагається йти попереду. Вагони, колії. Паркан бетонний, ще на ньому графіті яскраве. І раптом – снайпер. В голову. Каска не втримала кулю. Далі ще постріли, гранати з обох боків полетіли, командир наказав відходити, сказав «Самольот – все».

Тричі побратими виходили, аби тіло забрати – не було його вже там, де впав. Не хотіли вірити, може, пораненого ворог забрав, в полоні... Старша сестра, Олена, їй Вадим найріднішим був, відмовлялася ДНК здавати, все їй серце казало, що живий. А потім, вже взимку, пошуковці з «Чорного тюльпану» привезли труну цинкову. Мати на похороні побивалася, не відпускала в землю покласти, все казала, де мій хлопчик, де його ніжки, де ручки, де голівонька… Побратими на колінах стояли – і Лавр, і Яр, і Чуб, і Ельф… Ольга, дружина колишня, Косички на похорон не привела. Знала, це Вадим би так хотів. Нехай для малої лишиться в пам`яті тим, яким справді був, сильним і вмілим, найкращим батьком у Всесвіті. Коли через рік батальйон «Донбас», нарешті, танками озброїли, домовилися побратими дати сталевим машинам імена загиблих. Але так і не вийшло назвати танк Самольотом – хтось сказав, звучить кумедно, довго було б пояснювати тим, хто не знає, всю цю історію. А ті, хто знають, і так ніколи не забудуть Вадима Антонова, героя з неймовірно гарною посмішкою. У другокласниці Софійки Антонової точно така самісінька. 

Автора: Марія Старожицька

Колишня дружина та донечка Вадима Антонова стали підопічними благодійної платформи прямої допомоги родинам загиблих героїв АТО «Люди допомагають людям». Саме завдяки таким героїчним чоловікам як Вадим Антонов, під час наступальної кампанії влітку 2014-го року, українськими підрозділами було звільнено десятки населених пунктів. Та нажаль, багато з них, як і Вадим, не повернулися. Доньці Вадима - Софійці потрібна наша з вами допомога та підтримка. Звісно, ніхто і ніщо не замінить їй батька, який віддав своє життя за Україну, але ми можемо зробити її життя трохи щасливішим.

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?!
Щоб допомогти сім'ї загиблого воїна АТО, перейдіть на сторінку сім'ї.

ЛИТВИН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА OLHA LYTVYN 4188370025527121 (Райфайзен банк Аваль)

Джерело: http://blogs.lb.ua/people_help_people/337224_hto_poletiv_nebo.html

ПРО ЛЮБОВ ДО ДЕРЖАВИ. Бійцям батальйону "Донбас" присвячується. До другої річниці бою під Карлівкою

ПРО ЛЮБОВ ДО ДЕРЖАВИ. Бійцям батальйону "Донбас" присвячується. До другої річниці бою під Карлівкою

Уривок з книги "Любов на лінії вогню", Васіліса Трофимович

У бою за Карлівку 23 травня брали участь справжні герої. Перші бійці батальйону. Найтрагічнішою виявилася доля п’яти. Того страшного травневого ранку країна здригнулася від новин, у яких скрізь кричали, що батальйон «Донбас» потрапив у засідку. Їх зрадили. І, потрапивши під вогонь терористів, близько двох годин донбасівці вели нерівний бій. Як результат — п’ятеро загиблих і четверо поранених бійців батальйону. Досі важко сказати, що саме призвело до тих кривавих подій. Непрофесіоналізм командування батальйону чи його свідома зрада. А можливо, відсутність розвідки, яка б завчасно виявила небезпеку і попередила про неї. Можливо, усе це було результатом неконтрольованих факторів.


Федір
. Був поранений коли в кімнату, в котрій хлопці тримали оборону, терористи закинули три гранати. Йому перебило артерію на нозі, і, стікаючи кров’ю, він чітко розумів, що скоріше за все, вже не виживе. Тож вирішив до останнього тягти час до приходу підкріплення, яке хлопцям пообіцяв комбат. Ватажок терористів дав слово російського офіцера, що подарує йому життя, якщо він здасться. Але «слово офіцера» — для вбивць та мародерів не значить нічого. Щойно він виповз із укриття, одразу ж був розстріляний на порозі. Вже мертвому, йому вирізали серце, тіло прив’язали до вантажівки і протягнули Донецьком.

Поряд із Федором на кладовищі у Донецьку ховали вбитих донбасівцями терористів. Його дружина ще якийсь час жила в окупованому російською регулярною армією Донецьку, аж поки волонтери не знайшли кошти на крихітну квартиру у Кривому Розі, де вона зараз і живе з двома діточками та мамою Федора. Держава ніяк не відреагувала на загибель свого захисника. Його не визнано учасником бойових дій, дружині не надані жодні пільги чи матеріальна компенсація, для нас його смерть — була смертю друга, героя, захисника. Для органів державної влади — черговим фактом насилля, який так само, як і інші подібні, «спише війна».

Матвій. Один з найстарших бійців першого складу батальйону «Донбас», колишній військовий. Взяв свій позивний на честь діда. У відвазі йому могли позаздрити навіть молоді бійці. Наче відчуваючи, що може не дожити до перемоги, він казав: краще загинути в бою, ніж старим та хворим у ліжку. Так і вийшло.

Я не знаю, що може бути складнішим за дзвінок родичам з повідомленням про те, що їх рідна людина загинула. Вперше ці слова я сказала доньці Матвія Олені. Ненавиджу себе стільки ж разів, скільки я говорила людям те страшне слово «загинув». Але вона все витримала дуже стійко. Адже по духу сама боєць. Тож і мотиви батька розуміла і не засуджувала. Жахливо втрачати близьких людей. Та вона, здається, розуміла ще тоді, що війна попереду.

Саме донька Матвія написала, а потім заспівала гімн батальйону.

Зараз вона виборює визнання хлопців учасниками бойових дій, загиблих під час проведення АТО. З цього приводу їй відписали з АТЦ про те, що їм невідомо, які завдання виконував батальйон «Донбас» в районі Карлівки.

У Національній гвардії, де пізніше легалізувався батальйон, відповіли, що батальйон «Донбас» справді увійшов до складу НГУ, але дані особи не укладали контракт.

Звичайно, не укладали. Адже перші контракти з НГУ бійці «Донбасу» почали підписувати в червні, а хлопці загинули у травні.

Тому наразі за законом потрібна довідка з АТЦ про виконання ними бойового завдання.

Рейдер. Найзагадковіша смерть. Адже його тіло досі не знайдене. Враховуючи те, що на момент загибелі батальйону де-юре не існувало, а місце смерті було окуповане, його не було кому шукати. Родина досі вірить, що він вижив. Бійці ж наполягають на протилежному. Адже бачили все на власні очі. Про матеріальні виплати, пільги для родини чи визнання Рейдера учасником бойових дій не йде і мови. Це стосується усіх, хто тоді віддав своє життя. Їх подвиг живе в наших серцях. Але не в офіційних документах чи хроніках АТО. Чи зміниться щось — покаже час. Сподіватимемося, що зміниться.

Але найстрашніше не це. Справді жахливо та боляче від того, що родина досі не поховала його. Мати не може провести в останню путь свою любиму дитину. Яку народила та виховала. Яку досі чекає та вірить, що диво ще може статися.

Була ситуація, коли хтось із медперсоналу Красноармійської лікарні наче упізнав Рейдера по фото і сказав, що він живий. Саме тоді мама Рейдера приїздила до мене в лікарню і просила допомоги в пошуках. Мій друг Полтава тоді пообіцяв, що як повернеться з Іловайська, то обов’язково займатимемося пошуками. Але він не повернувся.

Саме тоді в лікарні Мечникова ми складали облікові списки бійців. Мій телефон роздирали дзвінки. Тож єдині телефонні розмови, які тоді велися, — запитання, уточнення, повідомлення родинам. А найчастішими відповідями на дзвінки були: «200-й», «300-й», «Полон. Робимо усе можливе». Пошуки ліків, пошуки коштів, допомога пораненим… Так я і втратила зв’язок з мамою Рейдера. Нещодавно дізналася, що держава все ж таки визнала його загиблим. Та досі не визнає, що загинув він воїном.

Архип. Також один із найстарших донбасівців. Разом із ще кількома бійцями Архип перекривав трасу, щоб цивільні не потрапили під вогонь терористів. У Архипа був лише пістолет і 2 гранати. Він скомандував бійцям, які були поруч, відходити, а сам, відстрілюючись, відвів за собою бойовиків убік, чим врятував хлопців і дав можливість відійти основній групі.

Рябий. Рябий під час бою встигав перев’язувати поранених товаришів і відходив одним з останніх. Він провів бій і на відході дістав кулю в стегно, куля пройшла в кишечник. Він помер у лікарні.

Саме завдяки їм зійшло з мертвої точки питання щодо легалізації підрозділу. І саме про них та їх родини забули ті, хто мав пам’ятати і допомагати. Та, сподіватимемося, що це тимчасово.

Перша кров батальйону «Донбас». П'ятеро загиблих. Дід, Архип, Рейдер, Матвій, Рябий. Запам’ятайте ці позивні.

Колись, не скоро, але наші діти напевно побачать, як на місці згорілої заправки зацвітуть квіти. Сонячні відблиски гратимуть на куполі церкви. І озеро буде чистим, без слідів крові...

Колись в Карлівці не буде блокпоста. Хлопчик-солдатик не запитає пароль, "їжаки" не перекриватимуть дорогу. А камуфльовані джипи не носитимуться туди-сюди, піднімаючи колесами клуби пилу і піску. Там залатають дорогу, і три ями - наслідки обстрілу «ГРАДом» зникнуть з рельєфу. Там не буде чути канонаду арти з Пісок.

Тоді ваші діти-внуки приїдуть в Карлівку. І ви, дивлячись на них з неба, будете знати, що все було не дарма.

Миру вашим душам, хлопчики. Пам'ятаю. Сумую.

З книги спогадів учасника АТО Васіліси Трофимович

Васіліса Трофимович: "Любов на лінії вогню". "Жора". Уривок з книги. Історії учасника АТО
Спогади учасників АТО. Васіліса Трофимович: Не про кохання. Про любов до друзів Васіліса Трофимович: "ВЕСІЛЬНА СОРОЧКА". Спогади учасників АТО. Історії АТО
Віталій Благовісний. Відповідальний перед державою, безстрашний перед ворогом

Віталій Благовісний. Відповідальний перед державою, безстрашний перед ворогом

З дружиною Ларисою вони познайомилися і закохавшись з першого погляду, відразу ж вирішили жити разом.

У подружжя народилися дві доньки Ліза і Ліна, які стали сенсом усього їх життя. Роки йшли, діти ходили до садочку, потім пішли за школи. Все було як у багатьох звичайних, але щасливих родинах. 

Допомога родині Благовісного Віталія, сапера 93-ї окрема механізованої бригади: дружині Ларисі та двом донькам Єлизаветі та Ангеліні

А у січні 2015 року, батько родини року був призваний до лав захисників Вітчизни. Старший сержант, сапер, 93-я окрема механізована бригада Збройних Сил України. Віталій ніс службу відповідально перед державою і безстрашно перед ворогом. Його загибель -  відчувають не тільки його родина, а і його бойові побратими.

Він понад усе любив свою родину, мріяв про власний будинок, здоров’я дружини. Хотів щоб донечки закінчили університети. Та він не встиг ні побудувати дім, ні побачити дівчат випускницями.

Віталій Благовісний загинув у свій День Народження.

А на 20 річницю спільного життя його тіло привезли додому дружині. З того часу, родина Благовісних залишилася без опіки, турботи. Давайте разом допомагати людям.

Дві Доньки – Ангеліна і Єлизавета залишилися без батька. А слабке здоров’я дружини також постійно викликає хвилювання. Три жінки, які втратили своє єдине плече та опору потребують нашої підтримки і допомоги. Давайте допоможемо родині Благовісних.

Васіліса Трофимович: "Любов на лінії вогню". Уривок з книги. "Жора". Історії учасника АТО

Васіліса Трофимович: "Любов на лінії вогню". Уривок з книги. "Жора". Історії учасника АТО

"ЖОРА"
Історії учасника АТО

Коли дивишся на його щирі очі і відкриту посмішку, здається, що він не знає, що таке сум та розпач. Його побоюєшся у гніві, але розумієш, що він ніколи навмисне не нашкодить.

Для Жори це була вже друга війна. І в першій, і в другій він воював проти російської окупації територій незалежних держав. Щойно розпочалися події на сході України, він, не думаючи, зібрав усе необхідне і вирушив на базу батальйону «Донбас», яка розташовувалася у селищі Новопідгородне, Межівського району Дніпропетровської області. Там у жахливих умовах для існування на території бази, більш схожої на хлів, він познайомився з першими добровольцями.

Він вправний боєць полку «Дніпро-1», куди після подій у Карлівці в травні 2014 року він перейшов з батальйону «Донбас». Адже після тих травневих подій не один десяток людей полишили батальйон, сумніваючись у вправності та компетентності командування «Донбасу».

Саме тут, в полку «Дніпро-1», серед бійців 5-ї роти він знайшов команду однодумців, справжніх друзів, які, за його словами, стали для нього родиною. Це така дружба, яка пов’язана кров’ю. Вона назавжди.

Це ті самі хлопці, завдяки яким, навесні 2015 року в соняшникових полях поблизу Авдіївки впав шестимільйонний російський безпілотник «Форпост». «Жора», «Тихий», «Крамаха», «Паша» і «Малий» — веселі диверсанти, які бралися за найскладніші завдання, які поставали під час перебування полку на передовій.

Коли їх біла брудна «Нива» з’являлася в полі зору, моє серце, здається, могло вистрибнути з грудей. Адже більш за все я хвилювалася саме через них. А коли «Нива» заїжджала на базу, я розуміла, що все добре.

Їх робота така, про яку з метою безпеки не пишуть у прес-релізах. Їх обличчя не з’являлися в об’єктивах відеокамер. Вони просто робили свою справу. Нічого не вимагаючи. За кожного з нас. На їх рахунку десятки врятованих життів та десятки знищених ворогів. Їх заслуги відомі далеко за межами зони бойових дій. Їх роботу високо цінував як Центр спеціальних операцій, так і Штаб АТО.

Мабуть, єдина структура, якій зручніше закривати очі на їх досягнення, саме штаб полку «Дніпро-1», який навіть позбавив їх державних нагород за збитий на Донбасі безпілотник (другий збитий БПЛА за весь час проведення АТО). Таке собі вийшло покарання невинних і нагородження непричетних. Адже нагороди таки були, тільки їх отримали інші люди. Але це лірика. Тому що завжди хтось працює за металеві значки, а хтось — за свою країну.

Насправді він те тільки суворий вояка, а й досить весела людина.

Я, наприклад, не знаю, хто б ще міг похвалитися тим, що знає усіх повій на території неокупованого Донбасу. А він може. І повії приїжджатимуть до нього у вишиванках і скажуть, що «сєпарам не дамо, а вам, укропи, 50% знижка». Такі веселощі були наслідком шаленого навантаження і відповідальності, яку хлопці разом несли півтора року. Пліч-о-пліч. І за кожним жартом завжди була своя гірка правда.

Коли з’являлися вільні та спокійні хвилини, Жора діставав мобільник і показував фото своїх діточок, де син тримав у руках іграшкову рушницю, відео, на якому донечка біля прапора України дякувала бійцям. Ми вже бачили ті відео десятки разів, але він з такою ніжністю та любов’ю передивлявся їх, що всі поруч танули.

Навіть попри те, що під час перебування у довготривалих відрядженнях він не міг багато часу приділяти дітям, Жора завжди знаходив можливість побачитися з ними, поспілкуватися чи просто зателефонувати. Він — приклад турботливого тата, для якого на першому місці завжди будуть його дітки. Вони ж у повній мірі відповідають йому взаємністю. Адже тепер усе своє життя Жора присвячує саме їм.

Після півтора року служби він добре розумів, що скоро повертатиметься додому, адже дітям потрібна батьківська увага. Але він ще не знав, яким саме чином це станеться.

Його дружина — журналістка в місцевій газеті. Двоє дітей 8 і 11 років. Після року війни і постійних ультиматумів «втомлена очікуванням» дружина прийняла рішення поїхати з країни. Діти ж виявилися непотрібним їй баластом, який вона, не вагаючись, скинула на колишнього чоловіка.

А Жора, який проходив курс лікування після поранення, прийняв рішення забрати дітей і стати щасливим та люблячим батьком. Жору такий розвиток подій жодним чином не налякав, а навіть порадував.

Зараз він ходить на риболовлю з сином і читає казки на ніч донечці. Цього року вони вперше утрьох зустріли Новий рік та Різдво. 31-го грудня Жора приніс додому ялинку, яка наповнила святковим запахом їх теплий дім, і всі разом вони прикрасили її до свят. І коли годинник пробив дванадцяту, кожен з них загадав своє бажання. І можна бути впевненими, що ці бажання здійсняться, адже Жора та його малі заслуговують на диво. Такі ось люблячі татка повертаються з війни. Поранення загоїлося. Дружина, до речі, так нікуди й не поїхала.

Васіліса Трофимович: "Не про кохання. Про любов до друзів". Історії АТО
Васіліса Трофимович: "ВЕСІЛЬНА СОРОЧКА". Історії АТО

Родині Володимира Бражника, загиблого на Сході України героя, потрібна наша допомога

Родині Володимира Бражника, загиблого на Сході України героя, потрібна наша допомога

Вони побралися сім років тому, у Донецьку. І невдовзі у родини народився первісток. «Вова був хорошим чоловіком і відмінним татом, який завжди дбав про своїх рідних», - згадує дружина Інна. Володимир весь свій вільний час присвячував дитині і дружині. Разом вони гуляли разом в парку, відвідували дитячі атракціони, подорожували. Він був турботливим сином та гарним батьком. 

Володимир Бражник
Володимир Бражник

Родинне щастя тривало аж до 2014 року. Поки не спалахнув Донбас. Коли у їх дім прийшла війна, він не вагаючись почав допомагати українським військовим - возив воду, продукти і речі першої необхідності.

Володимир допомагаючи українським військовим, говорив батькам, що він повинен йти захищати Україну, свою сім'ю, свій будинок. І як справжній патріот, пішов на фронт добровольцем.

У найтрагічнішу річницю Незалежності України, день, коли почав «закипати» Іловайський котел, 24 серпня 2014 року, группа з 12 бійців на чолі з Ігорем Гордійчуком, вийшла з Савур-Могили у Многопілля, де 28 серпня примкнула до генерала Хомчака. Володимир був у складі групи. І 29 серпня 2014, під час виходу колони українських підрозділів з Іловайську, дорогою Многопілля – Червоносільське, у розстріляному «зеленому коридорі», разом із сотнями інших українців, загинув і Володимир Бражник.

Через 10 місяців, родина дізналася, що результати експертизи ДНК підтвердили загибель Володимира. 26 травня 2015 героя перепоховали на малій батьківщині в с.Торське Краснолиманського району Донецької області.

Родина Бражників залишилася без годувальника. Маленький син і батьки без допомоги. Батько Вови, який переніс дві складні операції , живе із мамою загиблого в с.Торське, на дачі без зручностей, в маленькому будиночку. На двох мають пенсію 2600 грн.

Дружина з маленьким сином винаймають квартиру в м. Красний Лиман. Працює і як може забезпечує потреби родини.

А від держави за півтори року не отримала нічого.

Володимир був патріотом України і загинув захищаючи Україну. Не маючи військової підготовки пройшов найгарячіші точки на карті бойових дій - Савур-Могилу та Іловайськ. За наше мирне небо він віддав своє життя. 

А його п’ятирічний син росте без батька. Він досі чекає, що тато повернеться. Як і батьки, які досі не можуть отямитися від загибелі сина.
Разом допоможемо родині Ілгара Багірова, капітана 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» загиблого в АТО

Разом допоможемо родині Ілгара Багірова, капітана 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» загиблого в АТО

Благодійна платформа «Люди допомагають людям» закликає усіх небайдужих допомогти родині загиблого Ільгара Багірова «Балу». Його дружина та єдина донька залишилися без підтримки та опори, коли Ільгара забрала війна на Сході країни.
Ільгар Багіров народився 12 травня 1970 року в м. Баку, Республіка Азербайджан. Капітан, заступник командира стрілецької роти по роботі з особовим складом. Мав дві вищі освіти: перша Харківський авіаційний університет, за фахом інженер, другу освіту отримав вже в Києві за фахом військовий психолог. 

З дружиною Тетяною вони познайомилися у військовій частині, де разом проходили службу. Ільгар був на 7 років старший за Тетяну і вже отримав звання капітану, а вона була лише прапорщиком. Попри різницю у віці, виявилося, що у них багато спільних інтересів. Згодом, пара одружилася, а у 2002-му році у них народилася донечка Євгенія. Після народження донечки пішов зі ЗСУ, тому що треба було утримувати сім'ю.

Зараз їй 13 років. Тепер разом з мамою вона передивляється батькові фотографії і не може повірити, що його більше немає поруч. Що він не зайде у дім, не обійме, не зателефонує… Ільгар був відповідальною людиною, добрим та чуйним чоловіком, який міг віддати останнє, якщо комусь потрібна допомога.

Тому коли почалася війна на Донбасі, Тетяна та Ільгар разом почали займатися волонтерською діяльністю, допомагали воякам – закупали бронежилети, спорядження, гуманітарну допомогу. 

Коли прийшла повістка з військкомату, Ільгар не вагаючись повернувся на службу до лав Збройних Сил України, у званні капітан, до 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».

На фронті був командиром одного з блокпостів у Луганській області, поблизу міста Сіверськ.

Та у відпустку Ільгар так і не приїхав. Сказав, що не зможе залишити хлопців.

А невдовзі він загинув недалеко від п. Чернухіно. Два місяці не було можливості забрати з окупованої території його тіло.

Указом Президента України № 26/2015 від 22 січня 2015 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Родині Багірових потрібна наша допомога. Тетяна працює, але коштів, які вона отримує не вистачає, щоб повністю забезпечити усе необхідне для родини. Тим більше, у їх будинку усе ніяк не завершиться ремонт – не вистачає грошей. Давайте разом допоможемо Тетяні та Євгенії! І подякуємо їм за те, що Ільгар, жертвуючи собою, зробив для України.

Спогади учасників АТО. Васіліса Трофимович: Не про кохання. Про любов до друзів

Спогади учасників АТО. Васіліса Трофимович: Не про кохання. Про любов до друзів

З книги спогадів учасника АТО Васіліси Трофимович

Ми познайомилися в Красноармійську. Він привіз мене в місцеву лікарню, де лікувався наш поранений побратим. І куди щойно привезли до моргу нашого вічного хлопчика, загиблого «Студента».

Величезні карі очі, щира посмішка і дивний для мешканця Донецької області позивний «Полтава».Він завжди казав: «Я не якийсь там хохол, я — бойовий укр». Цей укр був одним з найкращих. Він був справжнім і він був другом.

Їдучи з Попасної, я заскочила у Красноармійськ, де базувалася частина хлопців. Лише щоб привітатися. Полтави не було на місці і, не дочекавшись, я поїхала до Дніпропетровська. Вже на трасі задзвонив телефон. Полтава ображеним голосом сказав, що я не мала морального права поїхати, не дочекавшись, і не обійняти його. Вже за декілька хвилин нас підрізала камуфльована машина, з якої вийшов Полтава. Він наздогнав нас, щоб побачитись на кілька хвилин. Тоді я бачила його востаннє.

До речі, саме Полтава вивозив з Іловайська у броньовику пораненого 19 серпня Семенченка і надавав йому першу допомогу.

З окупованого Іловайська він телефонував мені щодня. Тільки про нього подумала — і тут дзвінок!

— Дуже важко зв’язатися — працює один-єдиний генератор, від якого можна підзарядити телефон. Вода — у колодязі. Мрія — душ і перевдягнутися. Втома неймовірна. Вчора спалили два ворожі танки. Вони тут постійно їздять. Тільки встигай. А так нормально, тільки цигарки скінчилися і хліб, а тушонка набридла. Так, побіг я в підвал — почався артобстріл, — каже він.

Голос бадьорий.

— Чуєте, хлопці! Вася каже, що любить вас. А мене ще віртуально обіймає.

Я ще вірила, що все буде добре. Сама я знаходилася в лікарні в очікуванні операції, і все, чим я переймалася, що не можу бути десь поруч з ними.

27 серпня прокинулася о четвертій ранку. Вікно в палаті відчинило потоком вітру. У білу лікарняну кімнату увірвалося вже доволі холодне серпневе повітря. Штори на вікні на декілька секунд злетіли до стелі, скинувши з підвіконня чашку з недопитою кавою. Взяла цигарки й пішла у коридор відділення. Попри заборону курити в медичних закладах. Сон не йде, хвилююся. Думками з ними. А телефонувати страшно. Страшно почути і так уже відоме: «Вася, це подвійне оточення».

Так дивно, вони навчили мене відчувати усе по-іншому. Частіше казати друзям «люблю» і «вибач», частіше обіймати при нагоді, завжди вибачати і завжди вибачатися. Коли не знаєш, що може бути з людиною наступного дня, вчишся зовсім іншим речам. Я вже не могла спати. Могла лише сподіватися, що з соколами усе добре і я прокинулася тільки тому, що вітер за вікном.

Наступного разу він зателефонував мені вже 28 серпня. Ми вирішили зустрітися у Красноармійську. Я сказала, що візьму коньяк і замовлю баню — і вони нарешті відмиються. Ми мали усі разом відсвяткувати їх повернення. Що було потім, не пам’ятаю, бо лікарі вже везли мене в операційну.

Прийшовши до свідомості після наркозу, я написала йому смску: «Тільки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала відповідь: «Полтави немає».

Я сиділа під лікарнею на сходах і вила. Не кричала і не плакала. Вила. Від нестерпного ріжучого болю.

Вилазячи на дах школи після артобстрілу, він телефонував з цього клятого Іловайська і казав: «Побачиш, Васю. Ми горітимемо в пеклі, а хтось нашою кров’ю омиє свій орден».

Приблизно так і сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до дніпропетровських моргів, а поранених — у лікарню імені Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понівечені, обгорілі, але не зламані духом, ще тільки опинилися на мирній землі. І, як на мене, то в першу чергу мали нагородити саме цих стійких і справді героїчних людей.

Тоді у переповнених родичами та друзями коридорах лікарні Мечникова, 6-й та 16-й міських лікарнях усе, що давало змогу дихати, — надія. Тим часом лікарі боролися за кожне життя і за кожен клаптик тіла.

Ще близько півроку я могла вночі набирати їх номери. У надії, що станеться диво і на дзвінок буде відповідь. Дива не сталося. Друзі йдуть від нас. До Бога. Від болю. Від вогню.

І немає навіть можливості попрощатися. Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серці. Як і інших наших братів, з якими ми прощалися.

P.S. Ми досі не маємо змоги навіть поховати його, адже мати відмовилася здавати аналіз ДНК. Вона, як і інші члени родини — дружина Ярослава, двоє діточок та брат, — не вірить у його смерть. Вони чекають на повернення.

З книги спогадів учасника АТО Васіліси Трофимович

Васіліса Трофимович: "Любов на лінії вогню". "Жора". Уривок з книги. Історії учасника АТО
Васіліса Трофимович: "ВЕСІЛЬНА СОРОЧКА". Спогади учасників АТО. Історії АТО
Показувати по